• вул. Ольги Кобилянської, Чернівці
  • вул. Ольги Кобилянської, Чернівці вул. Ольги Кобилянської, Чернівці
  • Театральна площа, Чернівці Театральна площа, Чернівці
  • Турецька площа, Чернівці Турецька площа, Чернівці
  • вул. Головна, Чернівці вул. Головна, Чернівці
  • Німецький народний дім, Чернівці Німецький народний дім, Чернівці

Новини

Автор: putvos_admin Категория: Довгопілля
Дата публикации Просмотров: 2019
Печать

Історія

Становлення та розвиток села

Dovgopol.istor2У міжгір' ї, де грає хвилями Черемош, серед струнких смерек та крислатих дубів, розкинулось мальовниче село Довгопілля. На схилах гір, наче цятками білого кольору, красуються хати гуцулів. Звичайне гірське село. Живуть у ньому скромні трударі, які своєю працею примножують багатство нашої країни.
За переказами давніх мешканців, назва села походить від досить протяжної - «довгої» території села, на відміну від території сусідніх сіл.
З архівних джерел довідуємось, що це село вперше згадується 1607 роком. Про село вірогідну інформацію подає драматург Іван Новосівський. Згадка про село Довгопілля зустрічається в списках подій пов 'язаних з повстанням Л.Кобилиці 1843-1849 років.
Село Довгопілля розташоване на правому березі річки Черемош на Південному Заході Путильського району Чернівецької області. На півдні село межує із селом Конятин Путильського району, на півночі - із селом Усть-Путила, на сході - із селом Дихтинець, на заході-із селом Довгополе Івано-¬Франківської області. До Довгопільської сільської ради входять такі хутори Плита, Греблино, та село Стебні. В селі нараховується 815 дворів, та проживає 2300 жителів, станом на січень 2009 року.
Щодо національної сторінки села, то варто зазначити, що воно в давнину належало до Русі-України, потім - до Австро-Угорщини. В 1919 році входило до складу ЗУНР. Після програних визвольних змагань перейшло до Румунії. А з 1940 року входить до складу України.

 

Normal 0 false false false RU X-NONE X-NONE MicrosoftInternetExplorer4

Становлення та розвиток села

У міжгір' ї, де грає хвилями Черемош, серед струнких смерек та крислатих дубів, розкинулось мальовниче село Довгопілля. На схилах гір, наче цятками білого кольору, красуються хати гуцулів. Звичайне гірське село. Живуть у ньому скромні трударі, які своєю працею примножують багатство нашої країни.

За переказами давніх мешканців, назва села походить від досить протяжної - «довгої» території села, на відміну від території сусідніх сіл.

З архівних джерел довідуємось, що це село вперше згадується 1607 роком. Про село вірогідну інформацію подає драматург Іван Новосівський. Згадка про село Довгопілля зустрічається в списках подій пов 'язаних з повстанням Л.Кобилиці 1843-1849 років.

Село Довгопілля розташоване на правому березі річки Черемош на Південному Заході Путильського району Чернівецької області. На півдні село межує із селом Конятин Путильського району, на півночі - із селом Усть-Путила, на сході - із селом Дихтинець, на заході-із селом Довгополе Івано-­Франківської області. До Довгопільської сільської ради входять такі хутори Плита, Греблино, та село Стебні. В селі нараховується 815 дворів, та проживає 2300 жителів, станом на січень 2009 року.

Щодо національної сторінки села, то варто зазначити, що воно в давнину належало до Русі-України, потім - до Австро-Угорщини. В 1919 році входило до складу ЗУНР. Після програних визвольних змагань перейшло до Румунії. А з 1940 року входить до складу України.

У 1794 році в селі було збудовано церкву, яка сприяла розвитку освіти. У 1878 році було відкрита однокласна школа, в якій працював один учитель, яку відвідувала незначна частина дітей. А в 1906 році була побудована школа на території сучасної дитячої установи. Навчання тоді велося чужою мовою - румунською.

Після завершення Другої світової війни в 1918 році, наш Буковинський край перейшов під владу Румунії. Тому навчання в школі велося румунською

мовою. Школа стала семирічною. Класи поділялися на І-ІІІ-початкові, та IV - VII - середні класи. У школі працювали два педагоги. Один із них вів навчання у І-ІІІ класах, другий - у IV-VII.

У 1920 році вчителем І-ІІІ класів працювала Ольга Галицька, а IV-VII класів - Мунтян. В 1930 році в Довгопільській школі працювало вже 4 педагоги. Директором школи був Озаркевич. Він, його дружина і ще один вчитель працювали в середніх класах. Четвертий педагог вів навчання у молодших класах. Також Озаркевич вів навчання допризової підготовки юнаків. Заняття проводив щонеділі. Він із своїм колективом працював до Другої світової війни. Під час Другої світової війни навчання велося тільки в 1941-1943 роках. У 1944 році школа припинила своє навчання, бо був зруйнований головний корпус. Залишився лише другий, але приміщення в ньому було замале, тому навчання не проводилось.

Після Другої світової війни, з установленням Радянської влади в 1945 році на території тогочасних зруйнованих попівських хат, була побудована нова школа. Сюди на роботу були направлені вчителі із сусідніх областей: Рожко - директор школи, Добробот - вчитель математики, Кривуляка - вчитель російської мови та літератури, Красноголова - вчитель української мови, Валентина Федорівна Журавель - вчитель історії, Тимчук - вчитель біології, Ємець Матрона Степанівна - вчитель початкових класів(похована на кладовищі нашого села). Навчання в школі проводилось на українській мові.

У 50-х роках відбувався значний розвиток освіти. Розширювались заклади освіти в районі. Школа стала середньою. Наші випускники мали змогу вступати до вищих навчальних закладів. Починаючи з 50 по 80 роки із сільської молоді вищу освіту здобуло 120 чоловік.

З уведенням у дію Конятинської середньої школи, у 1956 році у нашому селі середня школа була ліквідована. Залишилась тільки семирічка. Але так як контингент учнівської молоді у селі зростав, стояло питання про розширення навчальної бази на селі.

У 1975 році була побудована і відкрита Довгопільська середня школа. Директором її так і залишився працювати Тонієвич П.Ю. Петро Юрійович пропрацював на цій посаді 35 років.

З 1984 по 1985 рік директором школи працював Платановський Михайло Петрович.

З 1985 по 2000 рік Довгопільську школу очолював Терен Іван Дмитрович.

З 2000 року і по даний час директором Довгопільської ЗОШ І-ІП ст.є Маротчак Юрій Юрійович.

В 1987 році випускники Довгопільської середньої школи вперше отримали срібні медалі. Це: Мороз Володимир Миколайович, Джуряк Лариса Петрівна, Цуркан Федір Михайлович.

Першу золоту медаль в 1992 році отримала Кочерган Ольга Михайлівна.

Сьогодні Довгопільська ЗОШ І-ІП ст. за чисельністю учнів є другою в районі після Путильської ЗОШ. В нашій школі навчається 350 учнів, та трудиться 45 вчителів.

Кожної неділі довгопільчани мають змогу піти до церкви на богослужіння. Нашій церкві 210 років. Вона на місці рубана. Де тепер стоїть церква, там був ліс.

Першим священником був Тимінський. Це було за Австрії в 1843-1849 роках. Другим Василович. Він увів систему тверезості. Давав допомогу тим , хто обіцяв справляти весілля без алкогольних напоїв. Його акція завершилась великим успіхом. З п' ятнадцяти корчм, що були в селі до його приходу, через кілька років не залишилось жодної. На зміну йому прийшов Олексій. Через певний період священником став Стетечук Іван, а згодом Петро. В даний час вже 18   років Божу службу служить отець Іван.

Нашу церкву святили на Дмитрія в 1878 році. Тепер церкву називають «Дмитріївський храм».

У зв' язку із створенням товариства «Просвіта» у Львові та по всій Західній Україні по центральних селах почали створювати читальні. Так у селі Довгопілля перша читальня була на місці розташованої в даний час центральної пилорами. Люди йшли від церкви і хто мав бажання заходили до читальні. Тут можна було почитати газети, журнали,книги українських % авторів - класиків. Керували читанням вчителі місцевої школи Теофіла Гавронська і Вікторія Романович. Вони були також акторами театру «Просвіта» на селі.

За часи Радянської влади в селі було створено клуб та бібліотеку. Перша бібліотека була створена на місці теперішньої школи - Інтернату. Завідуючою працювала уродженка села Лужани-Левченко Марія, потім Плегуца Софія. З 1955 по 1980 рік бібліотекарем працювала Тонісвич Євдокія Максимівна. В 1970 році бібліотеку розташували в приміщенні сільської ради.

При відкритті нового будинку культури на селі в 1984 році гостинно відчинила свої двері сучасна сільська бібліотека. Вона розташована на другому поверсі будинку культури. З 1980 по 1986 рік завідуючою бібліотеки працювала Михайлюк Світлана Дмитрівна. З 1986 року і по даний час завідуючою бібліотеки - філіалу працює Малиш Марія Миколаївна.

Двірниками в свій час на селі були: Юрнюк Іван Васильович, Михайлюк Танасій Якимович, Михайлюк Михайло Васильович, Михайлюк Микола Петрович, Паучек Василь їлашович, Кочерган Дмитро Іванович Поп' юк Дмитро Іванович. На сьогоднішній день Довгопільську сільську раду очолює Лахман Петро Юрійович.

В нашому селі працює сільська амбулаторія. Багато уваги приділяють нашим односельчанам люди в білих халатах. Це: Шкундеюк В.П., Тонієвич О.В.,  Томнюк  Р.О.,  Добродійчук Н.І.,  головний  лікар  Марчук  В.Д.,  та стоматолог Пол' юк О.Ю.

В Довгопіллі працюс дошкільна установа, якою завідує Ковальчук Г.П. Тут виховується 25 маленьких довгопільчан.

 
Автор: putvos_admin Категория: Довгопілля
Дата публикации Просмотров: 1710
Печать

Видатні особистості

 

Вихідцями нашого села є: Кіндратек Юрій ілашович (1912 - 1958),
Герой Соціалістичної Праці, колишній працівник Конятинської сплавної контори. Він міг сам правити дарабою, коли не вистачало керманичів, аби лиш вчасно була доставлена деревина на Вижницький лісосклад. Був нагороджений почесними грамотами, в одній з яких було написано "Товаришу Кіндратеку Юрію Ілашовичу за видатні успіхи досягнуті в розвитку лісової промисловості. Президія Верховної ради СРСР Указом від 5 жовтня 1957 року присвоїла Вам звання Героя Соціалістичної Праці».Голова Президії Верховної Ради СРСР К.Є.Ворошилов.
Попюк Дмитро Миколайович (1932 р.н.) - колишній головний інженер Кутського лісокомбінату.
Томнюк Петро Васильович (1931-2005) - колишній директор Путильської міжколгоспної фабрики по переробці вовни.
Валентина Юріївна Буняк (1957 р.и.) також високошанована людина в нашому селі.
Завжди усміхнена, привітна, добра, щира, тактовна, гуманна...Одне слово, людина, якою ми гордимося. Валентина Юріївна - заступник голови держадміністрації з гуманітарних питань, її можна назвати майстром у своїй справі. Адже не кожен може так майстерно підібрати підхід до кожної людини, зрозуміти, допомогти.
Валентина Юріївна народилася 24 вересня 1957 року в селі Довгопілля Путильського району Чернівецької області. Вчилася в Конятинській школі. Після закінчення школи вступила до Кам' янець-Подільського інституту на філологічний факультет, спеціальність вчитель української мови та літератури. Закінчивши інститут знову повернулася в чудовий гуцульський край. Працювала в Селятинській середній школі, де проявила себе хорошим спеціалістом.
Валентина Юріївна працювала ще третім секретарем комсомолу, а потім третім секретарем райкому партії. Потім повернулася в Путильську школу ,де викладала зарубіжну літературу.
В даний час працює заступником в райдержадміністрації з гуманітарних питань.
Валентина Юріївна відповідальна, віддана роботі. Любить подорожувати, писати вірші, друкується в періодичній пресі.

 

Божа благодать - мабуть найточніше визначення, яке спадає на думку, коли перебуваєш на території Сторожинецької ЦРЛ. Охайна територія, відремонтовані корпуси - окраса районного центру і дивний спокій, який розходиться від каплички - струнка, легка, вона, ніби парить над землею, дає можливість хворим доторкнутися до таїнств вічності, лікувати не тільки тіло, а й душу.
Нині лікарня - базовий лікувально - профілактичний заклад, в якому функціонують 10 стаціонарних відділень на 325 ліжок. А головний лікар -наш односельчанин Плегуца Матвій Дмитрович-заслужений лікар України лауреат премії ім.В Залозецького,
Плегуца Матвій Дмитрович народився 27 січня 1950 року у селі Довгопілля. Син колгоспника, Матвій Дмитрович, самотужки прокладав собі дорогу в житті, пройшовши шлях від фельдшера до головного лікаря. У 1969 році закінчив Вашківецьке медучилище, у 1978 - з відзнакою Чернівецький медінститут. У1984-1986 роках навчався в клінічній ординатурі, після закінчення якої продовжував роботу в Сторожинецькій центральній районній лікарні. Тут проходило його становлення, як керівника. У 1992 році Матвію Дмитровичу присвоєно вищу кваліфікаційну категорію хірурга.
Матвій Дмитрович автор 19 раціоналізаторських пропозицій, 8 наукових праць, 5 винаходів. Має заслужену повагу не тільки лікарів,, а й жителів Чернівецької області. Депутат обласної ради.

Зінчук Микола Антонович


Величною,високошанованою постаттю нашого села є відомий педагог, вченнй, збирач фольклору - Зінчук Микола Антонович (1925 – 2012 ), якому вдалося записати приблизно шість з половиною тисяч народних пісень і значну кількість фольклорних творів різних жанрів, включаючи легенди, демонологічні розповіді, народні оповідання та повісті, народні анекдоти, голосіння, заклинання, приказки, загадки тощо. Зінчук М.А. записав і упорядкував 40-томник «Українські народні казки».
Миколі Антоновичу прийшлося пережити немало: це і не усвідомлення того якої ти національності, злиденне дитинство» депортацію на примусові роботи в Німеччину, концтабір Дахау, важку форму туберкульозу, втрату майже всієї родини на війні.
Микола Антонович уродженець Житомирщини, а сьогодні ним гордятьтся гуцули, як своїм односельцем. Зінчук працював в нашій Довгопільській школі. За свою сумлінну працю нагороджений значком « Відмінник освіти України». Він є лауреатом педагогічної премії їм, О. Поповича.

Величною, високошанованою постаттю нашого села є відомий педагог, вчений, збирач фолькльору-Зінчук Микола Антонович, якому вдалося записати приблизно шість з половиною тисяч народних пісень і значну кількість фольклорних творів різних жанрів, включаючи легенди, демонологічні розповіді, народні оповідання та повісті, народні анекдоти, голосіння, заклинання, приказки, загадки тощо.
Але найголовнішою частиною свого збирацького доробезнсу вважає Микола Антонович народні казки, яки сьогодні записано приблизно 3800. З них упорядкував 24 томи українських народних казок. Кожен том має обсяг в середньому 25-27 друкованих аркушів.
 Ось як розповідає М. А. Зінчук „Обсяг зібраного матеріалу і характер багатотомника, який упорядковується за регіональним принципом-все це дало підстави науковцям стверджувати, що цей багатотомник унікальний і йому нема аналогів у світі. Такий висновок не тільки радує мене, а й кладе на мене величезний тягар відповідальності, бо я вже виступав як служитель сукупного творчого генія українського народу. Адже казки створені не мною, їх витворили по всій українській землі легіони народних казкарів, імена яких забулися в безвісті віків, моя особиста роль у цій титанічній казковій праці дуже скромна. Я тільки познаходив людей, які донесли в сво'їй пам'яті до сьогодення казки, і я записав від них. Побожно схиляю голову перед пам'яттю людей, які розказували мені казки і вже пішли з життя, їхні могили розпорошені на великих просторах української землі, а розказані ними казки залишилися на вічні часи нетлінним надбанням української культури. Мені треба було тільки літературно опрацювати кожну казку, щоб вона легко читалася, і при тому зберегти мовний і етнографічний колорит. І упорядкувати оті 24 томи з відповідними примітками й коментарями.
У казкотворчому ланцюзі поколінь, початок якого губиться у сивій давнині, моя ланка крайня, бо йдуть з життя старші люди, а молодь від них не перейняла. Тисячолітній процес казкового творення і передачі казок наступним поколінням на наших очах переривається. Казки з усного побутування зникають. Те, що можна знайти в народі тепер, це незначна частка тих казкових багатств, які були 10-20 років тому. Коли я завершу свою працю і піду з життя, то мій багатотомник житиме своїм, незалежним від мене життям. Але, якби там не було, результат праці кожної людини таки зостається навіки.
Ця чудова людина народилася 7 березня 1925 року на Житомирському Поліссі в селянській сім'ї. У наших краях, розповів М. А. ,давно не знали слова „українець", і батьки його, вважали себе руськими. Мабуть, це не був результат русифікації, а давня історична самоназва, корені які сягають ще в Київську державу і далі в глиб віків. Вчитель розповідав, що росіян називали кацапами. А так як віра в обох народів була православна, а мови схожі, то нашим людям ще від 1645 року настирливо вбивали в голову думку, що ми-різновид російського народу.
М. А. Зінчук розповів, що його виховували в школі так, що він до п'ятнадцятирічного віку не усвідомлював, якої він національності. І навіть не задумувався над цим питанням. І ось одного разу йому випадково потрапила до рук „Історія України", видана десь на початку XX століття, ще до утвердження більшовицького режиму. Листки тієї книжки були геть пожовклі, і в ній не було ні початку, ні кінця. Пам'ятає, що були портрети гетьманів, а також митрополита Петра Могили, Тараса Шевченка, Івана Франка і кобзаря Остапа Вересая.
Він вчитався в ту книжку і ніби в іншому світі опинився, і сам став зовсім іншим. Зрозумів, що є самобутній український народ і він частка того народу, ця книжка вчинила великий переворот в його світогляді, українство стало визначною часткою його, йому було тоді 15 років.
У 1946 році М. А. вступив на історичний факультет Львівського університету. Мав намір стати не вчителем, а вченим-істориком.
Ще з дитинства у нього високий рівень особистих домагань, особистого я. І тепер вважає, що без високої самооцінки з підлітка і юнака не виросте творча особистість.
Вчився в інституті краще за інших, був головою студентського наукового товариства, знаним студентом, йому обіцяли рекомендації до аспірантури. Але її при закінченні інституту не дали. Причина-політична неблагонадійність, офіційно йому того ніхто не сказав, але неофіційно дали недвозначно зрозуміти.
Річ у тому, що у 1942 році німецькі окупаційні сили депортували Миколу Антоновича разом з багатьма юнаками й дівчатами на примусові роботи в Німеччину. При розтаванні його батьки дуже плакали, особливо батько. Він, видно, відчував, що вже не побачиться з сином ніколи. У Німеччині він опинився в концтаборі. Це були дуже великі страждання, коли американські війська 29 квітня 1945 року визволили концтабір Дахау, де перебував М. А., то він вже лежав з тяжкою формою туберкульозу легенів у санітарній частині концтабору і був на грані життя і смерті. І те, що він вижив і одужав, було великим Божим дарунком і прекрасним чудом.
Батько М. А. Зінчука був вбитий на війні і з усієї його рідні по чоловічі лінії з війни повернувся лиш один, та й той інвалідом. А сам М. А. Зінчук в тій Німеччині тяжко страждав.
Після повернення Миколу Антоновича вчительська робота зацікавила. І ще він робив спроби вступити до аспірантури, поки остаточно не переконався, що туди його не приймуть. Але не покидала його думка, що він здатний зробити щось значне і гарне. Світовою сторінкою життя Миколи Антоновича було знайомство і стосунки з Василем Олександровичем Сухомлинським. Ось як розповідає вчитель: "Ми листувалися з ним, і як реліквію бережу 16 листів від нього. По характеру своєму я не схильний визнавати чиюсь зверхність і підпорядкуватися чиємусь авторитетові, але авторитет Сухомлинського зразу прийняв, бо це був авторитет розуму й серця, а не сили й тиску, як бувало зазвичай в СРСР. Сухомлинський порадив мені писати статті на педагогічні теми. І я став друкуватися в педагогічних виданнях, навіть закордонних, і це дало мені змогу відчути свою силу. Видавництво "Радянська школа" присилало мені на рецензування шкільні підручники з географії та біології, хоч моїм вчительським фахом була історія. Сухомлинський допоміг мені ще більше повірити в свої сили. Але я зрозумів, що за тодішних умов на педагогічній ниві досягти чогось значного не зможу, що другим Сухомлинським мені не стати. Сухомлинський був моїм великим другом і порадником і, коли він несподівано помер, це було для мене великим ударом. Віддаючи останню данину його доброму імені, я написав некрологи і вони були опубліковані в Грузії, Вірменії і РумуніУ-
По своїй натурі Микола Антонович належить до людей, які в будь-якому віці здатні захоплюватися чимось надзвичайним. Він
захопився туристсько-кроєзнавчою роботою з учнями. Працював тоді в Рукшині в середній школі Хотинського району Чернівецької області. У 1975 році учнівська команда, що виступила за Хотинський район посіла перше місце на обласних змаганнях з туризму і краєзнавства. Пізніше Микола Антонович взяв ті записані в Рукшині пісні і поїхав з ними до Києва, в інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. Максима Рильського. Там ознайомилися з його записами і висловили думку, що він здатний записувати фольклор. Це був вирішальний момент у його житті, він вирішив займатися фольклором. У вчителя для цього не було ніякової фахової підготовки, адже він не закінчував відповідної аспірантури і навіть не навчався на філологічному факультеті, але була непогана гуманітарна освідченість, і головне, велика впевненість у власних силах. І було йому тоді 50 років. 24 серпня 1975 року 50-річний Микола Антонович вперше пішов із магнітофоном по Рукшину, щоб серйозно записувати фольклор. І першою річчю яку він записав того теплого літнього дня, була щедрівка.
Микола Антонович за перший рік записав близько 2000 пісень і ще багато дечого. Збирацька праця захопила його. Це була не якась кабінетна писанина, а жива робота і, головне, результативна. Але як говорив сам Микола Антонович, повірте, важко було отак впродовж десятків років працювати і тратити на це свій скромний учительський заробіток, коли тебе ніхто серйозно не підтримує і ніяким чином не заоохочує.
Незабаром рукшинський фолькльор було вичерпано і він перейшов на сусідні села, а на наступний навчальний рік перевівся в іншу школу того ж району, Круглицьку. І за півтора року освоїв другу половину Хотинського району, а тоді перемістився в район Сокирянський, найбільш східний в Чернівецькій області, що вклинюється між Вінницькою областю та Молдовою. На Сокирянщині потрапив на кількох визначних казкарів - тепер уже нікого з них нема - і дуже збагатив своє зібрання казок, їздив туди й тоді, коли вже працював на Гуцульщині, і постарався записувати ще казки Сокирянщини. Басарабські райони Чернівецької області були тоді фольклорною цілиною. Тут ніколи ніхто не займався серйозно збиранням фольклору, хіба що епізодично навідувалися науковці з Києва, щоб записати добірочку пісень для певної конкретної мети. А про казки ніколи й мови не було. Микола
Антонович ту цілину повністю підняв, записавши близько 5000 пісень, понад три сотні казок і багато іншого. І дуже зрадів, що встиг зробити це, поки не пішли з життя носії фольклорних творів. Карпатські гори й Закарпаття двадцять років тому були ще справжнім Ельдорадо для фолькльориста. Тут Микала Антонович ще деякий час записував співанки, а в першій половині 80-х років повністю переключився на запис казок та іншого прозового фольклору. У процесі цієї роботи у вчителя виробився не тільки досвід, а й велика сила інерції, і про припинення роботи не могло бути й думки. Його шлях був дуже важким. Доводилося робити великі переходи горами, іноді в негоду, терпіти злигодні мандрівного життя. Але до таких труднощів ця людина була підготовлена усім своїм попереднім життям. Адже Микола Антонович пережив у дитячому віці голодомор і мало не помер у страшному 1933 році. Під впливом народних казок він став писати казки й сам які вийшли об'ємистою гарно ілістрованою книгою у львівському видавництві "Каменяр". Микола Антонович підготував рукопис і в 1986 році вийшла перша його збірка "Чарівна Квітка".
„Українські народні казки" Миколи Антоновича зібрані в двадцяти чотирьох томах. Найбільший блок - це „Казки Гуцульщини": 8 томів: 5 із Косівського району, 1 з Верховинського, 1 зібраний, з Верховинського, Надвірнянського районів Івано-Франківської області та з Рахівського районів Закарпатської. А 8-ий том з Путильського району Чернівецької області, тобто з буковинської частини Гуцульщини.
Три томи, з 9-го по 11-ий -- це „Казки Буковини", записані в рівнинній частині Чернівецької області| Ці томи найбільш об'ємисті. 12-тий і 13-тий томи - „Казки Покуття" це казки Снятинського, Городенківського, Коломийського та південної частини Тлумацького району, Івано-Франківської області. 14 - 17-ий томи це „Казки Бойківщини". З 18-го по 23-ій - це „Казки Закарпаття". У 24-му томі поміщені казки Західної, Північної, Центральної і Східної України. Одним із мотивів, розповів Микола Антонович, які спонукали мене записувати і видавати український фольклор і, зокрема, казки, було бажання поширювати і утверджувати права книги на українській мові. Це ж для нас велика біда, що ми зруйнували систему української книготоргівлі, а наш книжковий ринок фактично віддали іноземній

 

 

 
Автор: putvos_admin Категория: Довгопілля
Дата публикации Просмотров: 754
Печать

Освіта

Dovgopol.osvitУ 1878 році було відкрита однокласна школа, в якій працював один учитель, яку відвідувала незначна частина дітей. А в 1906 році була побудована школа на території сучасної дитячої установи. Навчання тоді велося чужою мовою - румунською.
Після завершення Другої світової війни в 1918 році, наш Буковинський край перейшов під владу Румунії. Тому навчання в школі велося румунською
мовою. Школа стала семирічною. Класи поділялися на І-ІІІ-початкові, та IV - VII - середні класи. У школі працювали два педагоги. Один із них вів навчання у І-ІІІ класах, другий - у IV-VII.
У 1920 році вчителем І-ІІІ класів працювала Ольга Галицька, а IV-VII класів - Мунтян. В 1930 році в Довгопільській школі працювало вже 4 педагоги. Директором школи був Озаркевич. Він, його дружина і ще один вчитель працювали в середніх класах. Четвертий педагог вів навчання у молодших класах. Також Озаркевич вів навчання допризової підготовки юнаків. Заняття проводив щонеділі. Він із своїм колективом працював до Другої світової війни. Під час Другої світової війни навчання велося тільки в 1941-1943 роках. У 1944 році школа припинила своє навчання, бо був зруйнований головний корпус. Залишився лише другий, але приміщення в ньому було замале, тому навчання не проводилось.
Після Другої світової війни, з установленням Радянської влади в 1945 році на території тогочасних зруйнованих попівських хат, була побудована нова школа. Сюди на роботу були направлені вчителі із сусідніх областей: Рожко - директор школи, Добробот - вчитель математики, Кривуляка - вчитель російської мови та літератури, Красноголова - вчитель української мови, Валентина Федорівна Журавель - вчитель історії, Тимчук - вчитель біології, Ємець Матрона Степанівна - вчитель початкових класів(похована на кладовищі нашого села). Навчання в школі проводилось на українській мові.
У 50-х роках відбувався значний розвиток освіти. Розширювались заклади освіти в районі. Школа стала середньою. Наші випускники мали змогу вступати до вищих навчальних закладів. Починаючи з 50 по 80 роки із сільської молоді вищу освіту здобуло 120 чоловік.
З уведенням у дію Конятинської середньої школи, у 1956 році у нашому селі середня школа була ліквідована. Залишилась тільки семирічка. Але так як контингент учнівської молоді у селі зростав, стояло питання про розширення навчальної бази на селі.
У 1975 році була побудована і відкрита Довгопільська середня школа. Директором її так і залишився працювати Тонієвич П.Ю. Петро Юрійович пропрацював на цій посаді 35 років.
З 1984 по 1985 рік директором школи працював Платановський Михайло Петрович.
З 1985 по 2000 рік Довгопільську школу очолював Терен Іван Дмитрович.
З 2000 року і по даний час директором Довгопільської ЗОШ І-ІП ст.є Маротчак Юрій Юрійович.
В 1987 році випускники Довгопільської середньої школи вперше отримали срібні медалі. Це: Мороз Володимир Миколайович, Джуряк Лариса Петрівна, Цуркан Федір Михайлович.
Першу золоту медаль в 1992 році отримала Кочерган Ольга Михайлівна.
Сьогодні Довгопільська ЗОШ І-ІП ст. за чисельністю учнів є другою в районі після Путильської ЗОШ. В нашій школі навчається 350 учнів, та трудиться 45 вчителів.
В Довгопіллі працюс дошкільна установа, якою завідує Ковальчук Г.П. Тут виховується 25 маленьких довгопільчан.

 
Автор: putldov Категория: Довгопілля
Дата публикации Просмотров: 517
Печать

PB280006

Духовні

Кожної неділі 

довгопільчани мають змогу піти до церкви на богослужіння. Нашій церкві 210 років. Вона на місці рубана. Де тепер стоїть церква, там був ліс.

      Першим священником був Тимінський. Це було за Австрії в 1843-1849 роках. Другим Василович. Він увів систему тверезості. Давав допомогу тим , хто обіцяв справляти весілля без алкогольних напоїв. Його акція завершилась великим успіхом. З п' ятнадцяти корчм, що були в селі до його приходу, через кілька років не залишилось жодної. На зміну йому прийшов Олексій. Через певний період священником став Стетечук Іван, а згодом Петро. В даний час вже 18   років Божу службу служить отець Іван.

Нашу церкву святили на Дмитрія в 1878 році. Тепер церкву називають «Дмитріївський храм».

 

Страница 1 из 3

<< В начало < Назад 1 2 3 Вперёд > В конец >>
You are here:  
Copyright 2012. All Rights Reserved.