• вул. Ольги Кобилянської, Чернівці
  • вул. Ольги Кобилянської, Чернівці вул. Ольги Кобилянської, Чернівці
  • Театральна площа, Чернівці Театральна площа, Чернівці
  • Турецька площа, Чернівці Турецька площа, Чернівці
  • вул. Головна, Чернівці вул. Головна, Чернівці
  • Німецький народний дім, Чернівці Німецький народний дім, Чернівці

Новини

Автор: putlmar Категория: Мариничі
Дата публикации Просмотров: 541
Печать

Історія

 

Мариничі – мальовниче село на Буковині

     Вперше  село Мариничі згадувалось в документах 18 століття. З 1832 року село входило до складу Розтоцької Домінії Русько-Кемполузьської округи. 1843-1848 рр. – селяни Мариничів брали участь в антикріпосницьких повстаннях  під проводом Лук’яна Кобилиці.  З 1848 по 1850 роки селяни продовжували боротьбу проти поміщиків і чиновників. Під час Першої світової війни село двічі займали російські війська. У 1940 році, на вимогу Радянського уряду, Королівська Румунія змушена була погодитись на повернення Радянському Союзові Північної Буковини, і тоді в с. Мариничі і Петраші утворилися перші Сільські ради.   

       Розташоване на півночі Путильського району,  на правому березі річки Черемош, на висоті 480 метрів над рівнем моря, за 18 км від районного центру Путила, 23 кілометри від Вижницької залізничної станції, за 100 км до обласного центру Чернівці. Географічні координати села: 25 градусів східної довготи, 47 градусів північної широти. Площа села 319,6 га.

          Назва села Мариничі походить від прізвища першого жителя села Івана Маринича. Село Мариничі межує на заході із селами Усть-Путила та Дихтинець, на сході з селом Петраші, яке в свою чергу межує із селами Розтоки та Товарниця, на півночі по річці Черемош проходить межа із селами Барвінково, Хороцево, а село Петраші із селом Білоберізкою Верховинського району Івано-Франківської області. На території села є скелі Глифа та Камениста.

       Сільській раді підпорядковані населені пункти: села Маринині, Петраші, Бисків; хутори: Лубок, Білий Потік, Садків, Садківчик, Солован, Мочера, Постаїста, Ріжі, Бочків, Рошишний, Улоги, Кізя, Присліп, Товарінька; присілки: Заоблаз, Горби, Ковбиші, Луги. Територія сільської ради складає 778,5 га землі.  В селі проживає 582 чол., налічується 177 дворів, 160 сімей. Серед жителів села проживають:

діти війни – 46 чол.,

воїни-афганці – 1 (Поплавський Іван Лук’янович),                                чорнобильці – 1 (Григоряк Василь Танасійович). 

         Серед жителів села  почесне звання «Мати – героїня» мають жінки: Косован Євдокія Гаврилівна ( 7 дітей ), Гаврилюк Марія Олексіївна (5 дітей).

 

Сільська рада

         1940 року в Мариничах і Петрашах утворилися сільські ради. Першим головою сільської ради в Мариничах був Григоряк Семен Філіпович, а в Петрашах – Мінгераш Євдокія Семенівна.

          З початком Великої Вітчизняної війни в 1941 р. територію села окупували румуни, в цей час головою був Шпанюк Микола.

          В 1944 році радянська армія звільнила село Мариничі і знову головою сільської ради працював Григоряк Семен Філіпович, а з 1947 року головою сільської ради було обрано Петращука Івана Васильовича.

          З 1965 по 1969 рр. працював Тащук Тарас Миколайович,

          з 1969 по 1977 рр. – Полянчук Данило Іванович,

          з 1977 по 1984 рр. – Григоряк Дмитро Фокович,

          з 1984 по 1991 рр. – Томнюк Василь Андрійович,

          з 1991 по 1997 рр. – Мицканюк Михайло Танасійович,

          з 1997 по 2002 рр. – Полянчук Марія Миколаївна,

          з 2002 по 2008 рр. – Мицканюк Михайло Танасійович,

          З 2008 р. – Григоряк Юрій Василоьвич.

 

 

 

 
Автор: putvos_admin Категория: Мариничі
Дата публикации Просмотров: 1402
Печать

З давніх  часів село Мариничі славилося працьовитими, мудрими людьми. На сьогоднішній день вихідці із  села  займають керівні посади в органах районної влади, є керівниками  державних установ. Тривалий час обіймає керівні посади району житель нашого села, відмінники лісового господарства, депутат двох  скликань обласної ради, нинішній заступник голови районної ради Володимир Дмитрович Маренич. Закоханий в свій гуцульський край, рідне село, що носить назву, яка походить від його прізвища. Володимир Дмитрович прикладає багато зусиль для відродження та  примноження традицій та звичаїв рідного краю. 

Працюючи на різних посадах, ніколи не забуває стежки до рідного села і нинішній заступник голови райдержадміністрації  Іван Васильович Скидан. За останні роки, як заступник голови райдержадміністрації він сприяє соціальному розвитку села, постійно турбувався про добудову та введення в дію нового корпусу школи. 

Директором Підзахаричівського НВК «Перлина Гуцульщини» багато років працює уродженка нашого села, випускниці Мариничівської восьмирічної школи Фрозіна Семенівна Том’юк.  Глибока самовіддана любов до всього рідного, до України, до кожного потічка, схилу, стежини заклалися в її поетичній душі саме у рідному селі.  Науково –дослідницька робота в плані краєзнавства – один з  головних стержнів її діяльності. Це під умілим керівництвом Фрозіни Семенівни увічнена пам’ять відомого українського письменника, новеліста Данила Харов’юка, створено кімнату-музей народної майстрині – вишивальниці Ксенії Колотило, шкільного музею побуту та етнографії, фольклорно – етнографічного колективу «Любисток», дипломанта та лауреата кількох міжнародних конкурсів та гуцульських фольклорних фестивалів, реконструкція столітнього приміщення колишньої австрійської школи під центр гуцульської творчості.

 

У родинній світлиці Сиваків

             На Україні є чимало справді чудових куточків, які природа та історія наділили багатством, красою та гарними талановитими людьми. До таких куточків належать і наш, овіяний легендами й оспіваний поетами край, котрий має таке милозвучне ім’я Буковина.  Чи не найчарівнішою у цьому  куточку є наша Путильщина, що дарувала світові митців-самородків.

         Одним із таких митців є талановитий  майстер, творчій манері якого притаманні інтерпретація декоративних та художньо-композиційних засобів народного різьблення та інкрустація, гуцул Дмитро Іванович Сивак.

         Народився Дмитро Іванович у селі Мариничі на присілку Ріжі 26 жовтня 1950 року, назва якого, напевно, походить від того, що шалені високогірні вітри  не дують, а таки ріжуть. Батьки-колгоспники Іван Миколайович та Ганна Дмитрівна Сиваки нині проживають у селі Іспас Вижницького району, Чернівецької області. Як говорить сам художник: «Мамина лінія – то Скиданівська, це - потужне  джерело; а Сиваківська лінія – це татова. І в одній, і в другій родинах не обходилося без висококласних майстрів, зосібно -будівельників. Жінки – це ткалі, вишивальниці, писанкарі. На руках чоловіків – будівництво хат, столярка.» Малого  Дмитрика допомагала виховувати бабця Параска, як і його сестер та братів. Коли говорили про те, щоб піти жити ближче до села, то вона й чути не хотіла, аби залишити свою оселю. Аргументувала все тим, що з хати нізащо.  Енкаведисти забрали її чоловіка Дмитра(дідуся Дмитра Івановича), могутнього столяра-будівельника, доброго ґазду.  Згодом сім’я дізналася, що діда запроторили до Воркути у копальні. Важка праця серед «зеків», гордий гірський характер прискорив смерть; хтось із очевидців оповідав, що дідуся тюремщики вкинули у вугільну виробку.

         Після того батько разом з братами Дмитра будують хату на селі біля церкви.

          Мати Дмитра Івановича походить з роду Сумаряків, що споконвіків були неперевершеними майстрами, столярами, відомими вишивальницями та ткалями. Сама Ганна Дмитрівна усе життя займається ткацтвом – це її фах. Вона член Національної Спілки майстрів народного мистецтва.

Брат Василь, що трагічно загинув, був музикантом, диригентом. Брат Микола, делікатний майстер-столяр, живе на Чернівеччині, збудував собі дім, зробив  братові-художнику Дмитру для «Острозької Біблії »оправу.

          Сім’я була багатодітна, в ній виховувалося восьмеро дітей. Дмитро був найстарший. П’ять сестер: Параска, Марія, Вікторія, Василина, Павлівна і два брати Василь та Микола.

          Не менш талановитою є родина батька Сивака Івана Миколайовича. Фрей Василина Миколаївна – рідна сестра батька, відома писанкарка. Неповторними барвами і знаками, донесеними духовною мудрістю предків, красуються її писанки. Вона виховала цілу когорту майстринь-писанкарок. Це: дочка Галина Федорівна, невістка Олена Іванівна та онучки Ніна, Надія, Тетяна, Ірина, які неодноразово брали участь у зльоті писанкарів району.

Сивак  Параска Юріївна – двоюрідна сестра Дмитра Івановича , кохається у веселковому розмаїтті кольорів, що оживають на її писанках та вишивках. Дар творчості у цій родині передається генетично із покоління в покоління. Дочка Параска Юріївна – Оксана Деонізіївна  Дячук   успадкувала  талант матері. Ще в дошкільному віці зацікавилася  мистецтвом. У шкільні роки  захоплювалася малюванням.  Тому по закінченні Мариничівської неповної середньої школи без вагань вступила до Вижницького училища прикладного мистецтва, а згодом закінчила Чернівецький Національний університет  (факультет «Образотворчого мистецтва та креслення »), і в даний час працює вчителем у Мариничівському навчально-виховному комплексі «Родина».  А також Оксана Деонізіївна вміє гарно писати писанки та майстерно вишиває. Чудові рушники, сорочки, серветки, скатерті Шешур Василини, тітки  Дмитра Івановича, по маминій лінії вражають і зачаровують феєрією барв та узорів, яскравим гуцульським колоритом, тонким майстерним виконанням . з великим натхненням передала цей талант своїй дочці Марії Миколаївні та невістці Світлані Юріївні, а також онучці Світлані.

 

Навчався Дмитро Іванович у Мариничівській восьмирічній школі, згодом у Вижницькій школі-інтернаті.

Пам’ятає, як з першого класу писав шрифт. І так весь час: стінні газети, різна агітація у шкільні роки, схеми, карти.

У 1968-1970 роках проходив службу у рядах Збройних Сил у місті Києві. Після закінчення служби, вступає до Вижницького училища прикладного мистецтва за спеціальністю «художня обробка дерева».

Коли готувався вступати до училища, і гадки не мав, що стане різьбярем, адже мав нахил до графіки та живопису. «Згодом , таки, певно родинні ліцики перетягнули до різьблення, бо різьба на дереві – то є приємна творча праця, адже дерево дає тепло, особливо це груша, липа, як для пластичної, так і для геометричної різьби» - ділиться з нами різьбяр. Після закінчення училища у 1974 році  працював технологом на Одеській фабриці народних художніх промислів. Не може Дмитро змиритися з тим , що майже десять золотих юнацьких років віддав роботі з металом, - це коли працював у художньо-виробничих майстернях Художнього Фонду України. Але мусів робити те, що давало хліб насушний для проживання.

          З 1975 року живе у місті Івано–Франківську. Художник – дизайнер Івано-Франківського художньо-виробничого комбінату. «Саме з цього періоду і починається моя мистецька стежина, адже у 1978 році беру участь у Всесоюзній художній виставці у Москві», - згадує сам Дмитро Сивак.

          Станкові твори митця експонували на багатьох Всеукраїнських та Міжнародних виставках які зберігаються у музеях Києва, Івано – Франківська, приватних колекціях у Німеччині, Румунії, Росії, Канаді, США, Польщі, Японії, Індії, Празі, та Відні.

           Дружина Олена – відома майстриня. Вона займається в’язанням та виготовленням аплікації. Її роботи знайшли місце на різних виставках та конкурсах.

          Дмитро Іванович виховав трьох синів: Олега, Максима та Павла. Всі одружені. Дуже тішиться відомий художник своїм онуком Устимом. 

 

«Вічно в пам’яті» матеріал про загиблого

воїна-інтернаціоналіста  Томнюка М. М.

         Афганістан – ще довго буде щеміти в грудях багатьох із нас – загиблих не повернути. Наша пам'ять до цього часу, свято зберігаючи подвиг батьків і дідів у Великій Вітчизняній війні, назавжди ввібрала  в себе і новий біль афганських  втрат.

          Томнюк Микола Миколайович народився 11 березня 1961 року на хуторі Бісків Мариничівської сільської ради у багатодітній сім’ї  Марії Танасіївни та Миколи Івановича Томнюків. Сім’я була малозабезпечена, працювали і батьки і діти. У 1969 році пішов до 1 класу Вижницької школи-інтернату,  яку закінчив у 1977 році . у школі хлопець характеризувався як старанний, урівноважений, відповідальний учень, добросовісно відносився до виконання доручень вчителів, користувався авторитетом і повагою серед товаришів . школу закінчив із зразковою поведінкою. По закінченні школи працював трактористом у колгоспі «Радянська Верховина».

         19 листопада 1980 року призваний на службу в ряди Радянської Армії. Служив у Туркменській РСР, місто Ашхабад. А в березні 1981 року направлений в Афганістан, де служив механіком-водієм самохідної гармати «Гвоздика» у військовій частині польова пошта №51884, яка дислокувалася у провінції Лагман  Республіки  Афганістан. 

Молодший сержант Миколо Миколайович Томнюк  загинув 20 червня 1982 року у Панджерській  ущелені при виконанні бойового завдання, у жорстокому бою з контрреволюційною бандою, підірвавшись разом з екіпажем самохідки на фугасі. А вже 21 червня командир військової частини польова пошта № 51884 Висоцький Євген Васильович, зам політ Єрмолаєв Юрій Валерійович написали тривожний лист-повідомлення батьку Томнюку Миколі про трагічну загибель сина . Коротко сповістили про мотиви в яких загинув Микола.  Охарактеризували як чесного і добросовісного солдата , який виконував свій військовий та інтернаціональний обов’язок. Привітний, тактовний, доброзичливий. Його очі випромінювали якусь особливу теплоту. Таких людей пізнаєш з першого погляду: оптиміст. Служба в Афганістані відібрала в нього життя. Така вже гірка доля в Миколи Томнюка, і така ж гірка вона, якщо не сумніша була у його  батьків.

 В кінці червня 1982 року, гарної погожої днини в село Мариничі у цинковій домовині, у супроводі  бойових побратимів привезли тіло двадцятирічного Миколи. Посивіла мати у чорній хустині … Скільки сліз? Хіба можна висловити словами материнське горе? Цинкова труна,  свіжа могила, фотографія у чорній рамці… Вічний біль. Вічна скорбота,  не заростає стежка до могили.

Щороку в цей день проводять лінійку пам’яті, а на могилу воїна несуть квіти. Минають роки,  поряд із сином на кладовищі знайшли  вічний спочинок  батьки Томнюк Микола Іванович та Марія Танасіївна.

Томнюк Микола Миколайович похоронений на хуторі Бісків Мариничівської сільської ради. Указом президії Верховної Ради СРСР від 22 вересня 1982 року нагороджений посмертно орденом Червоної зірки.

Бої закінчуються, а історія – вічна. Пішла в історію і десятирічна афганська війна. Але ще довго будуть турбувати нас голоси загиблих і живих– війни не закінчуються без сліду.

Існують дати, про які не варто нагадувати зайвий раз, бо вони не стираються з пам’яті народної. 15 лютого відзначають скорботний День пам’яті воїнів-афганців.

 

Вчитель від Бога

         Григоряк Дмитро Фокович – народився 13 грудня 1952 року в с.Мариничі  Путильського району Чернівецької області в сім’ї колгоспників.

         В 1960 році вступив до першого класу Мариничівської восьмирічної школи, яку закінчив у 1968 році. В цьому ж році вступив до девятого класу Розтоківської середньої школи, яку закінчив у 1970 році.

З вересня 1970 року по січень 1971 року навчався у Вашківецькому філіалі Бергометського автомотоклубу ДТСААФ.

         З січня по травень 1971 року працював помічником тракториста колгоспу «Радянська Верховина».

          З травня 1971 року по листопад 1973 року проходив дійсну строкову службу в рядах Радянської Армії, де пройшов шлях від курсанта учбового підрозділу до заступника командира взводу. Брав участь у збиранні врожаю на території України та Казахстану. Війскове звання – капітан запасу.

           Після звільнення із лав Радянської Армії працював на різних роботах в колгоспі « Радянська Верховина»

         З березня 1974 року по серпень 1975 року працював вчителем математики Мариничівської восьмирічної школи.

          В серпні 1974 року вступив на перший курс Чернівецького державного університету на заочний факультет по спеціальності «Математика», який успішно закінчив у 1980 році.

          З серпня 1975 року обраний секретарем Мариничівської сільської ради, а з червня 1977 року призначений головою виконкому цієї ж ради.

З червня 1982 року по березень 1986 року працював вчителем математики Мариничівської восьмирічної школи, а з березня 1986 року по листопад 1987 року був призначений виконувати обовязки заступника директора Мариничівської восьмирічної школи.

З листопада 1987 року – призначений на посаду директора Мариничівської восьмирічної школи, де на цій посаді пропрацював до вересня 2001 року.

З вересня 2001 року – призначений на посаду методиста відділу освіти Путильської райдержадміністрації, а з січня 2002 року переведений на посаду спеціаліста I категорії відділу освіти.

За період своєї трудової діяльності був нагороджений знаком «Відмінник освіти України»; двома грамотами Міністерства освіти України.

У 1989 році за активну участь у проведенні Всесоюзного перепису населення отримав подяку від імені Ради Міністрів СРСР.

Брав активну участь в громадському житті села. Неодноразово обирався депутатом Мариничівської сільської ради, а з 1977 року по 1982 рік був депутатом Путильської районної ради.

З жовтня 2006 року перебуває на заслуженому відпочинку.

 

Сорич Віктор Андрійович

Віктор Андрійович Сорич народився 13 квітня 1958 року в с. Мариничі Путильського району Чернівецької області в родині колгоспників.

У 1975 році закінчив Розтоцьку середню школу Путильського району, у 1980 році – фізико-математичний факультет Кам’янець-Подільського державного педагогічного інституту ім. В.П.Затонського за спеціальністю математика і фізика. Розпочав трудову діяльність вчителем математики в с. Варварівка Полонського району, служив у Збройних Силах СРСР. У 1980-1985 роках, із розривом на службу в армії, навчався в аспірантурі Інституту математики АН УРСР. З 1985 року Віктор Андрійович Сорич працює в Кам’янець-Подільському державному університеті. На цей час він є доцентом кафедри диференціальних рівнянь і прикладної математики, заступником декана фізико-математичного факультету цього навчального закладу.

В Інституті математики НАН України у 1990 році В.А.Сорич захистив кандидатську дисертацію “Наилучшее совместное приближение периодических функций и их производных” зі спеціальності 01.01.01 – математичний аналіз. Наукові роботи Віктора Андрійовича  стосуються теорії наближення класів періодичних функцій та налічують близько 60-ти наукових праць. Віктор Андрійович приймав участь в роботі Міжнародних та Всеукраїнських наукових шкіл, форумів, симпозіумів.

В.А.Сорич систематично керує написанням курсових та дипломних робіт, роботою студентської проблемної групи “Вибрані питання теорії наближення”. Його гордістю є один із учнів та членів цієї проблемної групи доктор фізико-математичних наук Сердюк А.С.

У 1997 році Соричу В.А. присвоєне вчене звання доцента. Курси “Аналітична геометрія” та “Числові системи” підкріплені авторськими навчальними та відповідно методичним посібниками.

 

Маренич Володимир Дмитрович

Маренич Володимир Дмитрович народився 22 вересня 1950 року в селі Мариничі Путильського району Чернівецької області.

В 1957 році вступив до 1 класу Мариничівської восьмирічної школи, яку закінчив у 1965 році. Після закінчення школи вступив у Сторожинецький лісний технікум, після його закінчення був призваний в армію. Три роки служив у Чорноморському Північному і Балтійському флоті. Відслуживши в армії, повернувся в своє рідне село Мариничі.

Після повернення з лав армії працював у Путильському лісокомбінаті.

З 1973 по 1979 роки працював у Черемошському лісництві (бухгалтер, майстер лісових структур, технік-лісовод).

З 1979 по 1981 роки – лісничий Перкалабського лісництва.

З 1981 по 1984 роки – лісничий Яблуницького лісництва.

З 1984 по 1989 роки – начальник Селятинського лісопункту.

З 1989 по 1992 роки – голова колгоспу «Зоря Карпат» с.Селятин.

З 1992 по 1994 роки – лісничий Усть-Путильського лісництва.

З 1994 по 1995 роки Володимир Дмитрович – заступник директора по лісовому господарству (головний лісничий).

З 1995 по 2000 роки – директор Путильського державного лісгоспу.

З 2000 по 2003 роки – голова Путильської районної адміністрації.

З 2003 по 2004 роки працює заступником голови Путильської районної адміністрації.

В 2004-2005 роках – головний спеціаліст Чернівецького обласного управління лісового господарства.

З 2005 по 2010 роки Маренич В.Д. працює заступником голови районної ради.

В 2003 році Володимир Дмитрович нагороджений значком «Відмінник лісового господарства».

Неодноразово був обраний депутатом районної та обласної рад.

З 2010 року – на заслуженому відпочинку.

На даний час очолює партію «Удар» у Путильському районі.

      

Normal 0 false false false RU X-NONE X-NONE MicrosoftInternetExplorer4

Видатні постаті села

       З давніх  часів село Мариничі славилося працьовитими, мудрими людьми. На сьогоднішній день вихідці із  села  займають керівні посади в органах районної влади, є керівниками  державних установ. Тривалий час обіймає керівні посади району житель нашого села, відмінники лісового господарства, депутат двох  скликань обласної ради, нинішній заступник голови районної ради Володимир Дмитрович Маренич. Закоханий в свій гуцульський край, рідне село, що носить назву, яка походить від його прізвища . Володимир Дмитрович прикладає багато зусиль для відродження та  примноження традицій та звичаїв рідного краю.

      Працюючи на різних посадах, ніколи не забуває стежки до рідного села і нинішній заступник голови райдержадміністрації Іван Васильович Скидан. За останні роки, як заступник голови райдержадміністрації він сприяє соціальному розвитку села, постійно турбувався про добудову та введення в дію нового корпусу школи.

      Директором Підзахаричівського НВК «Перлина Гуцульщини» багато років працює уродженка нашого села, випускниці Мариничівської восьмирічної школи Фрозіна Семенівна Том’юк.  Глибока самовіддана любов до всього рідного, до України, до кожного потічка, схилу, стежини заклалися в її поетичній душі саме у рідному селі.  Науково –дослідницька робота в плані краєзнавства – один з  головних стержнів її діяльності. Це під умілим керівництвом Фрозіни Семенівни увічнена пам’ять відомого українського письменника, новеліста Данила Харов’юка, створено кімнату-музей народної майстрині – вишивальниці Ксенії Колотило, шкільного музею побуту та етнографії, фольклорно – етнографічного колективу «Любисток», дипломанта та лауреата кількох міжнародних конкурсів та гуцульських фольклорних фестивалів, реконструкція столітнього приміщення колишньої австрійської школи під центр гуцульської творчості.

 
Автор: putvos_admin Категория: Мариничі
Дата публикации Просмотров: 734
Печать

         З найдавніших люди прагнули до освіти. Школи в основному будувалися біля церкви. Вчителями були священники, дяки та інші служителі церкви. Навчалися в основному діти із заможних сімей. Основні предмети викладання – читання, письмо, лічба, релігія. Українська мова, яка була рідною мовою більшості учнівської молоді, до уваги не бралася.

         З часів окупації буковинських земель Румунією, на території краю проводиться румунізація українського населення, а тому в сільській школі викладання ведеться румунською мовою.

         Починаючи з 20-х років в селі працює семирічна школа, в якій навчається біля 30 учнів. Вчителем працює Валерія Андріївна. Парти в класі були великими і довгими, за однією сиділо по 5-7 учнів. Навчання велося румунською мовою під час уроків та на перервах. Діти, які приходили в школу вперше, не знаючи ні слова румунською мовою навчалися тільки цією мовою.

         Два дні в тиждень (середа, п’ятниця) навчання велося українською мовою. УУ ці ж дні до школи приходив священник Товсіюк. Він навчав учнів релігії.

         В школі викладалися ще такі предмети, як граматика, арифметика, історія, географія, гігієна, ботаніка, ручна робота.

         Діти не мали одягу і підручників, більшість з них починали ходити до школи в 14 років. Підручники були дуже дорогими і не кожен з учнів міг їх придбати. Один підручник коштував 70-100 леїв, зошит – 1 лей, олівець – 2 леї.

         Учні випускного класу здавали екзамени на документ про освіту у сусідньому селі Розтоки, де в той час працював директором пан Роговський. Однак не кожен випускник міг побачити такий документ в своїх руках, так як він коштував 100 леїв.

         В 1940 році при Мариничівській семирічній школі відкрито інтернат, де проживали діти з навколишніх хуторів.

         У роки війни навчання в школі припинилося, а приміщення школи було спалено.

         В 1945 році організована початкова школа в селі, яка в 1950 році реорганізована в семирічну школу.

         Першими випускниками Мариничівської семирічної школи були учні, які закінчили школу в 1953 році. Серед них Григоряк Іван Семенович, Шатрюк Микола Васильович, Григоряк Микола Гаврилович, Гасюк Параска, Вадилюк Ганна Дмитрівна, Григоряк Надія Михайлівна, Григоряк Емілія Михайлівна, Шпанюк Ярослав Юрійович, Сивак Марія Миколаївна.

         Починаючи з 50-х років педколектив школи працює над ліквідацією неграмотності та малограмотності серед населення та виконанням всеобучу.

         При школі організовуються курси для ліквідації неграмотності серед дорослого населення. Про що свідчить наказ №16 від 26 вересня 1958 року:

З 15 січня 1959 року розпочнеться Всесоюзний перепис населення і по мікрорайону школи виявлено неписьменні, які на день перепису повинні бути грамотними. В зв’язку з цим наказую?

  1. 1.Закріпити за вчителями слідуючих товаришів…
  2. 2.Розпочати і проводити заняття з 29 вересня 1958 року по 15 грудня щоденно, щоб навчити їх читати і писати.
  3. 3.У випадку відмови від навчання неписьменних, негайно повідомляти сільвиконкому Мариничівської сільської Ради.

В 1960 році Мариничівська неповна середня школа (семирічка) була реорганізована у восьмирічну загальноосвітню трудову політехнічну школу. І в 1961 році відбувся перший випуск у школі. 13 випускників одержали документи про восьмирічну освіту.

     1 червня 2000 року Мариничівську загальноосвітню школу I-II ступенів реорганізовано в Мариничівську загальноосвітню школу I-III ступенів (рішення №21-7\99VII сесії Путильської районної ради від 30 червня 1999 року, наказ відділу освіти Путильської районної державної адміністрації №40 від 24 лютого 2000 року «Про реорганізацію Мариничівської та Сергіївської ЗОШ I-II ступенів у загальноосвітні школи I-III ступенів»).

     2001 рік – перший випуск учнів 11 класу.

     З 1951 по 2000 рік зі школи випущено 960 учнів. Більше половини з них здобули середню освіту у Розтоківській середній школі. 304 чоловіки мають середню спеціальну освіту, 56 випускників закінчили вищі учбові заклади.

     Із свідоцтвами з відзнакою закінчили школу 53 учні.В школі навчаються учні із села Петраші, хуторів Бісків, Перехід, Білий Потік, Бочків, Садків, Постаїста, Ріжі Мариничівської сільської ради та сіл Хороцево і Барвінково Верховинського району Івано-Франківської області.

     Нині школа функціонує на 220 місць. В ній працює 33 педагоги, з них:

8 нагороджені значком «Відмінник освіти України»

7 -   грамотою Міністерства освіти

4 – грамотою облуо

11 – грамотами відділу освіти

8 учителів з кваліфікаційною категорією «спеціаліст вищої категорії»

3 – «спеціаліст I категорії»

1 – «спеціаліст II категорії»

15 – «спеціаліст»

1 – «вчитель-методист»

3 – «старший вчитель».

 

 

Директори школи

Вже пройдено шляху таки немало

На скронях засніжила сивина

Спасибі серцю – в скруту не згасало

Не черствіла також моя душа.

І.Миська

Остапенко Олександра Іванівна – 1945 – 1947 р.р.

Шандро Зінаїда Іллінічна – 1947 – 1953 р.р.

Вербицький Євген Станіславович – 1953 – 1962 р.р.

Медецький Мирослав Степанович – 1962 – 1974 р.р.

Зінкевич Ганна Карлівна – 1974 – 1976 р.р., 1985 – 1987 р.р.

Григоряк Степан Семенович – 1976 – 1980 р.р.

Костів Степан Петрович – 1980 – 1985 р.р.

Григоряк Дмитро Фокович – 1987 – 2001 р.р.

Скидан Наталія Миколаївна – 2001 р. по даний час.

 

 

Історія розвитку освіти в с. Мариничі Путильського району Чернівецької області


Загальноосвітні навчальні заклади – 1 – Навчально – виховний комплекс «Родина», структурними під розділами якого є:
загальноосвітня школа І –ІІІ ступенів у с. Мариничі
загальноосвітня школа І ступеня – х. Білий  Потік
дошкільний навчальний заклад у с. Мариничі
Історія школи :
9 вересня  1899 року – відкрито народну школу в селі.
20-ті рр. ХХ століття – в селі працює семирічна школа, в якій навчається біля  30 учнів.
1940 рік – працюють початкові школи у селі Петрашах, на хуторах Білий  
                 Потік та Бисків, навчання в яких велося українською мовою; при
                  Мариничівській семирічній школі відкрито інтернат, де проживали
                  діти з навколишніх хуторів.
У  роки війни приміщення школи було спалено. Навчання   припинилося.
1945 рік – в селі організовано початкову школу.
1950 рік – початкову школу реорганізовано в семирічну.
1953 рік – перший випуск семирічної школи (9 випускників).
1960 рік – Мариничівська неповна середня школа (семирічка) реорганізовано
                  у восьмирічну загальноосвітню трудову політехнічну школу.
1961 рік – перший випуск восьмирічної школи.
1999 рік – рішенням сьомої сесії Путильської районної ради від 30 червня
                 1999 року Мариничівська ЗОШ І-ІІ ступенів реорганізовано у
                  ЗОШ І – ІІІ ступенів.
2001 рік – перший випуск середньої школи. Школу реорганізовано в
                  навчально-виховний комплекс « Дошкільний заклад –
                  загальноосвітня школа», а згодом у НВК «Родина».
27 травня 2007 року – відкрито нове приміщення НВК (сім класних кімнат,
                 комп'ютерний клас, спортивний зал), будівництво якого було
                 розпочато 17 травня 1999 року.

 
Автор: putvos_admin Категория: Мариничі
Дата публикации Просмотров: 663
Печать

Духовність

Історія церкви Преподобного Семеона-Стовпника
с. Мариничі Путильського району Чернівецької області

Mar.duh1


      До ХХ століття у Мариничах була маленька стара церква, побудовано поблизу школи, там де в даний момент проживає Григоряк Федора Фоківна. Але цю церкву було знищено вогнем на початку ХІХ століття, за часів Австро-Угорщини. Деякий час село існувало без храму Божого. Але люди потребували духовного зцілення, віри спасіння.
Пройшли роки і парафіяни села Мариничі вирішили побудувати нову церкву, що мали змогу у святкові дні, у неділю попросити у Господа Бога спасіння і благословення.
    Церква була збудована в 1877 році. Архівні документи свідчать, що земля, на якій побудована церква, подарована жителем цього села – Михайлом Мареничем в розмірі 75 аршин. Він залишив заповіт, щоб у цій церкві три рази на рік у поминальні суботи молилися за упокій його душі.
     У нашій церкві є рідкісний атрибут, який зустрічається дуже рідко. Це царське крісло. Воно призначалося для царя. Коли цар приходив до церкви, це було його місце, де він мав сидіти під час Богослужіння.
На церковному подвір’ї стоїть кам’яний хрест, біля якого в храмовий день та на великі свята святиться вода. Це хрест витесаний з каменя і встановлений жителями села Мариничі Гаврилом Шпанюком та Михайлом Мареничем у 1890 році. Про ці дані свідчить надпис на хресті. На той час Гаврило Шпанок був старостою церкви, а його заступником – Кирило Григоряк.
      У церкві знаходиться «Грамота» від 24 серпня 1877 року підписана владикою Феохтістом, яка видана і затверджена його Величиством Францом Йосифом – царем Англії, Ангарії, Бехомії, воєводи Буковини.
Перед входом до церкви побудовано за кошти парафіян церковні ворота. Ці аркові ворота, прикрашені іконами Преподобного Семеона Стовпника і Христа Вседержителя.
      У 1910 році Семеонівська церква була прикрашена і розписана іконами, а в 1986 році заново реставрована. У 1992 при виході на церковне подвір’я збудована каплиця.

 

Пісня присвячена до 100-річчя церкви


1. У селі Мариничі
В церкві дзвони б’ють,
І на православним
Добру вість несуть.

 2. Збирайтесь, люди чесні,
Свято святкувати
Церкви нашої століття
Будемо справляти.

 3. Ми до неї рідної
Серцем припадаєм
І з любов’ю – вдячністю
Пісню цю співаєм.

4. Церква наша в лихі літа
Ганьбу люту знала,
І молитвами святими
Всіх нас рятувала.

5. Пам’ятає і той час,
Як війни гриміли,
Наші села і міста
Вороги палили.

6. Пам’ята вона серця
Що Богу молились,
І з надією в очах
На неї дивились.

7. Повік так стояти,
І у Вірі – Православ’ї,
Завжди процвітати. 

 

Страница 1 из 3

<< В начало < Назад 1 2 3 Вперёд > В конец >>
You are here:  
Copyright 2012. All Rights Reserved.