• вул. Ольги Кобилянської, Чернівці
  • вул. Ольги Кобилянської, Чернівці вул. Ольги Кобилянської, Чернівці
  • Театральна площа, Чернівці Театральна площа, Чернівці
  • Турецька площа, Чернівці Турецька площа, Чернівці
  • вул. Головна, Чернівці вул. Головна, Чернівці
  • Німецький народний дім, Чернівці Німецький народний дім, Чернівці

Новини

Автор: putvos_admin Категория: Підзахаричі
Дата публикации Просмотров: 1791
Печать

Новина/

Про проведення урочистостей з нагоди 130-ї річниці від  дня народження Данила Харов’юка


       25 грудня 2013 року відділом освіти, молоді та спорту райдержадміністрації спільно із Путильським районним товариством «Гуцульщина» на базі Підзахаричівського НВК «Перлина Гуцульщини»  було проведено  урочистості з нагоди відзначення 130-ї   річниці від  дня народження  українського письменника – новеліста, педагога та громадського діяча  Данила Харов’юка. В заході взяли участь весь учительський та учнівський колективи Підзахаричівського НВК «Перлина Гуцульщини», а також численні гості.  Зокрема, до присутніх із вітальним словом звернулися: голова Путильської районної ради Ославський Д.М., перший заступник голови Путильської райдержадміністрації Платановський М.П., методист відділу освіти, молоді та спорту  Крилата Л.Б.  
        В навчальному закладі було проведено єдиний загальношкільний урок «Се талант оригінальний», присвячений Данилу Харов’юку.
    Стиха лунає гуцульська мелодія, на мультимедійному екрані висвічуються слайди із фотографіями Д.Харов’юка, юні гуцулята – школярі декламують вірші про славетного земляка, а також виконують інсценізацію одного із творів новеліста «Баби». Керівники органів виконавчої та представницької влад району принагідно до цієї дати пошановують кращих майстрів пера нашого краю: поетесу Галину Татарин, письменника – новеліста, нашого земляка Анатолія Томкова; а також кращих дослідників – краєзнавців, які активно займаються вивченням життєвого і творчого шляху Данила Харов’юка: Ганну Колежук, Любов Маршавку, Наталію Черкач, Фрозину Томнюк. Разом з тим вручається подяка і вчительському колективу Підзахаричівського НВК «Перлина Гуцульщини» за активну роботу по вивченню матеріальної та духовної культури рідного краю. Продовження свята проходить за круглим столом  в літературній кав’ярні.
    Голова  Путильського  районного товариства «Гуцульщина» Михайло  Григоряк презентував книгу «Данило Харов’юк. Се талант оригінальний». В цьому виданні зібрано всі відомі на сьогоднішній день матеріали про життєвий і творчий шлях нашого земляка, письменника – новеліста, педагога і громадського діяча Данила Харов’юка. В цікавій і захоплюючій розмові  взяли участь Фрозина Томнюк, Ганна Колежук, Любов Маршавка, Любов Крилата. В доповнення до розмови вчителями навчального закладу було проведено в мультимедійному форматі презентацію рідкісних, досі не відомих фотографій та листів родини Данила Харов’юка,  а в музеї етнографії та краєзнавства Гуцульщини було розгорнуто виставки всіх відомих на сьогоднішній день публікацій про письменника та фотографій із архівів його родини. Справжньою окрасою свята стала участь у ньому нашого земляка, сучасного українського письменника - новеліста, члена Національної спілки журналістів України Анатолія Томкова, який і вітав учасників свята, і розповідав про невідомі факти з життя і творчості Д.Харов’юка, і презентував нову збірку своїх новел. Організатори свята висловлюють щиру подяку тим, хто підтримав і допоміг реалізувати це дійство:  Путильській райдержадміністрації,  Путильській  районній раді,  відділу  освіти, молоді та спорту райдержадміністрації,  вчительському та учнівському  колективу Підзахаричівського НВК «Перлина Гуцульщини». Окрема подяка тим, хто матеріально підтримав проведення цього свята:      Гребенщикову В.О., ТомнюкФ.С.,  Вережаку М.В., Кочергану І.В., Івончі П.М.,  Боцвину І.Ф.             
Разом із фотогалереєю про проведення урочистостей з нагоди 130- річниці від  дня народження  українського письменника – новеліста, педагога та громадського діяча  Данила Харов’юка подаємо короткий виклад матеріалу про його життєвий і творчий шлях.
СВІТЛИЙ ГЕНІЙ НОВЕЛІСТА
      «Се талант оригінальний…». Саме так висловився про нашого земляка Данила Юрійовича Харов’юка у свій час Іван Франко. І заперечення  цьому не знайти. Оскільки твори, написані  Д. І. Харов’юком,  правдиво і точно   відтворюють тодішнє життя  гуцульського села. Він, як ніхто інший,  відчував  треби  свого народу, болем  душі  відгукувався на його проблеми. В результаті  появилася низка чудових  творів, до яких ми  повертаємося не раз і не два, щоб напитися цілющої водиці із  Харов’юкового  джерела. 25 грудня  2013 року виповнюється 130-а річниця з дня народження письменника.  І ми вкотре перегортаємо сторінки його хай і невеликої, але такої цінної літературної  спадщини, сторінки його життєвого шляху.  На жаль, він не був довгим.  Але,  завдяки допитливості,  ще з дитинства  Данило Харов’юк  мав нагоду  полюбити прекрасні карпатські краєвиди, познайомитися з народними піснями, казками, переказами про опришків, бачити гуцульське життя, наші звичаї. Народну школу Данило Харов’юк  закінчив в селі Розтоки. Потім навчався в Чернівцях в учительській семінарії, в якій  українську мову і літературу викладав відомий український письменник Осип Маковей.  Він і помітив у Харов’юка  нахил до літературної творчості і порадив  йому писати новели та оповідання з гуцульського життя.
    Після закінчення семінарії  в 1905 році  Данило  Харов’юк вчителював  шість років в селі Розтоки, а потім його переводять в с. Корчівці Сторожинецького  повіту. А ще через три роки він переходить  в с. Іспас – Велике Поле.
   В 1914 році Данила Харов’юка мобілізували в австрійську армію. В кінці 1916 року він після поранення  тяжко захворів і 14  жовтня  цього ж року помер у місті Тешен в Чехії. Ніхто не знав ліпше за Данила Харов’юка про гуцульське життя, про що свідчить і його  творчість.  За своє коротке життя (33 роки)  Данило Харов’юк написав  небагато творів, бо на літературній ниві він попрацював тільки  сім років (з 1907 по 1914 роки). Хоч талант його тільки брунькувався, але його твори заслуговують на велику увагу. В усіх творах Харов’юка події проходять на Гуцульщині.  Змальовані письменником образки з життя і побуту гуцулів є типовими для того часу. Прототипами персонажів його творів були люди, серед яких він виріс і працював. Данило Харов’юк знав їх болі і страждання, умів підібрати ключ до їх зраненого серця. Письменник вболіває за долю людей рідного краю.
     Данило Харов’юк проводив і значну громадську роботу, особливо в хаті-читальні, де намагався піднести стан просвітньої діяльності, організувати хор, аматорський гурток. Він був одним з перших членів «Вільної організації українського вчительства на Буковині» у Вижницькому повіті.
   На превеликий жаль, мало хто з науковців займався вивченням життя і творчості Данила Харов’юка.  Підготовка і проведення 130-ї річниці з дня  наородження письменника-новеліста, надіємося, посприяє ширшому вивченню і дослідженню спадщини  талановитого земляка.

/новина

 

Історія

 

Тут, де ми живемо
Тут, де ми живемо,
Наш рідненький край.
Боже! Україні щастя, долю дай!
Тут, де ми живемо,
Вся рідня, брати.
Боже! Луч любови в серцях засвіти!
Тут батьки за волю лили свою кров-
Боже, хай воскресне наша слава знов!
Марійка Підгірянка

 

 

Підзахаричі (Підзахарич) – село лежить у Путильському районі (колись Вижницький повіт). Воно розташоване уздовж правого берега річки Черемошу.
Село знаходиться на 33 км від м. Путили і на 13 км від залізничної станції – Вижниця. Поблизу села Підзахаричі знаходиться печера О.Довбуша.
Назва села Підзахаричі походить від гори Захарича. (Найдавніші письмові згадки про село подибуємо у документах з XVIII ст..).
У першій половині ХІХ ст. мешканці Підзахаричів брали участь у повстанні селян під проводом Л.Кобилиці.
Від заходу воно межує із селом Великий Рожин та селом Розтоки(в Косівському районі). Від півночі та сходу с. Підзахаричі межує з Вижницею, а від південного заходу межує з с. Розтоки. Західню межу села Підзахарич творить річка Черемош, а південно-західню – потік Смугар, доплив Черемошу.
Під кінець ХІХ ст.. північна частина села Підзахаричі носила назву Золотний, а в південній його частині знаходилися скупчення хат, що творили тодішні його присілки Хорови та Смугар, пізніші самостійні села.
У 1869 році територія села Підзахаричі начислювала 1095 га землі. Мало село 185 хат, в яких на той час замешкувало 797 мешканців (392 чоловіків та 405 жінок). У 1880 році замешкувало у Підзахаричах вже 887 осіб. Згідно тематизму буковинської греко-уніятської єпархії за 1885 рік, в Підзахаричах замешкувало 291 родин – 1048 осіб (502 чоловіків і 546 жінок). На той час було тут 117 дітей (56 хлопців та 61 дівчат), що зобов’язані були тодішньою владою вчащати до школи. Була тут в селі римо-католицька парафія, а греко-католицька парафія, до якої належали гуцули з Підзахаричів, знаходилася на той час у місті Вижниці, хоч у селі була й гарна дерев’яна церква Св. Василія, побудована старанням громади у 1865-1866 рр. в Підзахаричах також знаходилася греко-вірменська парафія.
Ще в 1887 році село Підзахаричі належало до повітової судової округи та податкового уряду, що приміщувалися у м.Вижниця, а поштова станція – в Розтоках.
Село Підзахаричі вважалося одним із свідомих сіл Гуцульщини. Тут у присілку Хорови народився в 1883 р. в гуцульській родині Данило Харов’юк, відомий педагог та письменник. Помер він передчасно в 1916 році.
У селі Підзахаричі на протязі довшого часу громадсько-релігійну діяльність вели о. Іван Калинчук, а після нього – о. Іван Онуфрейчук.
У 1889 році тут також народився в гуцульській родині Григорій Усик, педагог і український патріот, який віддано працював для українського народу на освітньо-громадському полі. Помер у Румунії в 1971 році.
За даними з 1971 року, село Підзахаричі є центром сільської ради, якій підпорядковані населені пункти Міжброди і Хорови.
ХОРОВИ – населений пункт , який тепер підпорядкований сільраді села Підзахаричі. Належить до Путильського району Чернівецької області.
За джерелами з 1887 року, населений пункт був присілком села Підзахаричі Вижницького повіту. Він був розташований на південь від Підзахаричів. Його мешканці – гуцули, належали до парафії у місті Вижниця, хоч вчащали на Богослужіння до деревяної церкви Св. Василія, що була побудована силами громади в 1865-1866 роках в селі Підзахаричі.
На той час мешканці присілка Хорови подібно, як і мешканці сусідніх сіл тієї округи, тобто Золотного, Смугара та Підзахаричів підлягали повітовому судові і податковому урядові, що містився у м. Вижниці, а поштовий відділок, що обслуговував ці села, містився в Розтоках.
МІЖБРОДИ – населений пункт, якій належить до Путильського району Чернівецької області. До 1939 року це був присілок села Підзахаричі.
У сиву давнину Міжброди належали до Руси-України, від половини ХVІІ століття – до УНР, потім до Румунії, де перебували до 1940 року.

Підзахаричі – одне із сіл Буковинської Гуцульщини, що розкинулися поміж карпатськими краями на березі Черемошу, неподалік від міста Вижниця.
Це простір, у якому події і долі з’єднують минуле, теперішнє і майбутнє: від глибин духовності гуцулів до проблем ХХІ століття. Історичні джерела свідчать, що перша згадка про село сягає ХVІІІ століття. А підзахаричани бережуть перекази про діда Захарія, який був власником корчми. Керманичів, що сплавляли ліс по Черемошу, чекала далека дорога, то вони спинялися під дідом Захарієм, щоб перепочити та підкріпитися.
Внутрішня свобода, особиста гідність, самостійність, воля, гуманізм, працьовитість - специфічні вартості місцевих жителів. У взаємодії із навколишнім світом вони не замикаються на власному «я», а прагнуть до постійного руху вперед, до самовдосконалення: чим більше докладають до цього сил, тим багатшою стає їхня духовність.
Підзахаричі – духовний острів в океані рідного народу, виражений родинними школами мистецтв, сільськими музеями, фестивалем фольклору та гумору Гуцульщини «Захарецький Гарчик», старовинними самобутніми традиціями, рекреаційними ресурсами, поважними газдами, що розвивають сільський зелений туризм.
Серед знаних людей села – Данило Харов’юк, Ксенія Колотило, Григорій Усик.
До переліку об’єктів природно-заповідного фонду Чернівецької області, що знаходяться на території села Підзахаричі включено пам’ятки природи місцевого значення – печеру Довбуша, скелю «Протяте каміння», «Німчич.
Географічне положення села Підзахаричі дуже зручне для піших, кінних, водних мандрівок, а також рибальства та мисливста. Жителі цього краю дуже кмітливі, спритні та охайні. Майже в кожній оселі є майстри-умільці: різьбярі по дереву, ткацтву, вишивці, глині, які ознайомлять гостей з цими старовинними ремеслами. А оволодіти секретами фітотерапії допоможуть місцеві травознаї.
З села Підзахаричі можна здійснити декілька одноденних пішохідних мандрівок.
Досвідчені альпіністи організують безпечний і захоплюючий скелелазний маршрут висотою 30 м, а любителям планеризму запропонують помилуватись пейзажем з висоти пташиного польоту. Охолонути можна у швидкому гірському потоці, пливучи на катамаранах аж до Чорного моря.
Після таких пригод можна не хвилюватись за апетит, а господиня оселі нагодує найсмачнішим баношем з овечою бринзою та білими грибами.
А надвечір поміж гір лунає ніжна, мелодійна музика сопілок, дримб, цикад. Край таємниць, чар-зілля, червоної рути засинає, щоб ранком пробудитись високою рясною росою, хрусткими білими грибами, солодкою лісовою малиною та ожиною.
Встанеш раненько, вмиєшся білою росою і станеш гарним та здоровим, як цей дивовижний світ.

 

 
Автор: putvos_admin Категория: Підзахаричі
Дата публикации Просмотров: 1458
Печать

Видатні особистості

 

Данило Харов’юк


Данило Юрійович Харов’юк - український письменник-новеліст, громадський діяч, який писав твори про життя гуцульської бідноти початку ХХ століття.
Життєво-творчий шлях Д.Харов’юка був недовгий. Народився він 25 грудня 1883 р. в селі Підзахаричі, Вижницького повіту, в Карпатах. Закінчив Чернівецьку учительську семінарію, в якій українську мову і літературу викладав відомий український письменник О.Маковей. він помітив у Д.Харов’юка потяг до літературної творчості й радив йому писати новели та оповідання з гуцульського життя.
Змалечку виявляв інтерес до всього, що його оточувало, а тому сотні запитань сипались з маленьких вуст до всіх, з ким він спілкувався. Сусіди пророкували йому велике майбутнє, щасливу долю на многії літа.
Любив в свята та неділі ходити до церкви, слухати оповіді старших про видатних опришків Олексу Довбуша, Мирона Штолюка та їхніх побратимів, знав напам’ять багато легенд, пісень про цих людей, сам їх виконував не раз і мріяв разом з однолітками стати таким, як вони.
Наука давалась йому легко. Старався ретельно виконувати домашні завдання, прислухався до всього, що йому говорили на уроках. Не любив пропускати заняття, незважаючи ні на які причини. Щодня, взявши торбу з нехитрим харчем, - кулешем, квашеним огірком, бобами, а часом яйцем чи чуженицею, йшов стежками разом з однолітками в дощ, сніг чи сонячний день до нового, незвіданого в царстві науки.
Здавши вступні іспити, почав навчатися у семінарії. Йому дуже пощастило, бо в той час викладав в учительській семінарії Осип Маковей – відомий український письменник, дослідник творчості Юрія Федьковича
Після закінчення семінарії Д.Харов’юк з 1905 по 1914 р. працював учителем у карпатських селах Розтоки, Іспас-Велике Поле та ін..
За своє коротке життя Д.Харов’юк написав небагато творів, але вони заслуговують на увагу як з ідейного, так і з художнього боку. Вже його перші оповідання свідчили, що він прагнув відгукнутися на суспільні події, які відбувалися в гуцульському селі, відтворити сучасну йому дійсність. В усіх творах Д.Харовюка відображені ним події розгортаються на Гуцульщині. Змальовані письменником образки з життя і побуту гуцулів є типовим для того часу. Прототипами персонажів його творів були люди, серед яких він виріс і працював. Д.Харовюк знав їх болі і страждання, умів підібрати ключ для їхнього зраненого серця. Не дивно, отже, що у творах його злиденне життя гуцульської сіроми показано виразно, переконливо.
Данило Юрійович був одним з перших членів «Вільної організації українського учительства на Буковині» у Вижницькому повіті. За старанність, уважність його обирають писарем. До своїх обов’язків поставився досить серйозно. На своїх засіданнях вирішували питання, що стосувалися шкільної справи. Тут можна було почути Кричиківського Михайла з Підзахаричів, Альботу Касіяна з Багни, Дольницького Атаназія з Чорногузів, Романовського Леоніда з Довгопілля та інших. Харов’юка, протягом 1909 року, два рази делегували в Чернівці на засідання виділу організації від повіту.
В 1914 році розпочалася Перша Світова війна. На цю криваву бойню забрали багато людей, незважаючи на те, чи є це талановита людина, чи ні. За будь – яку ціну утримували трон великого цісаря представники різних націй, які населяли величезну Австрійську імперію (Буковина входила до її складу з 1774 по 1918 р.р.) і серед них було чимало українців. Лиха доля не обминула Данила Харов’юка. У 1915 році його мобілізують на фронт, згодом одержує тяжке поранення. Його життя не змогли врятувати. Обірвалося життя гірського таланту на 33-му році життя 14 жовтня 1916 року. Вік Ісуса Христа…

 

Майстриня – художниця декоративно-ужиткового мистецтва Ксенія Іванівна Колотило


Ксенія Колотило народилася 5 квітня 1916 року в селі Підзахаричі Віжницького повіту (тепер Путильського району) Чернівецької області в родині священика і просвітителя івана Калинчука.
У 1922 році вступила до 1-го класу у рідному селі. Учителькою в неї була Ірина Лакуста, дружина письменника Данила Харов'юка. 1925 р. навчалась у Чернівецькій гімназії, де знайомиться з О. Кобилянською. 1935 р. одружується зі студентом Чернівецького університету В. Колотило. 1939 р. виїжджає до Відня, де її чоловік навчався в аспірантурі.
У селянок рідного села навчалася вишивати хрестиком, низинкою, гладдю, стебнівкою, яворівкою і багатьма видами мережки. Вишивала сорочки, рушники, подушки, доріжки, скатерті, фіранки, серветки, а також натюрморти і пейзажі. Найбільш відомі її візерунки: «Золоті долі», «Жнива», «Сунички», «Осінні мотиви», «Гуцул очки», «Полонини»; картина «На березі Черемошу».
Виставляти свої твори почала ще в Чернівцях. У Відні весь час вишивала й організовувала кожного року в серпні «Культурні тижні», де експонувала свої роботи. Брала також участь у мистецьких виставках Бельгії, Голландії, Німеччини, Швейцарії. Понад 50 років популяризує українське мистецтво з вишивки. 1990 і 1992 рр. у Київському видавництві «Мистецтво» вийшли альбоми її праці, в яких є понад 600 кольорових творів.
У 1995 р. удостоєна літературно-мистецької премії ім. С. Воробкевича, з 1996 р. - член Національної спілки художників України.
19 січня 2007 року Ксенія Колотило пішла з життя. Похована у Відні.

 

 
Автор: putvos_admin Категория: Підзахаричі
Дата публикации Просмотров: 589
Печать

Освіта

Розвиток освіти на території с. Підзахаричі


В період з 1900 по 1940 р.р. в селі Підзахаричі функціонувала початкова школа (1-4 класи). Середня кількість учнів 17-26, учителів 1-3. Навчання велося німецькою та англійською мовами. На протязі данного періоду школу закінчило 260 учнів.
З 1945 по 1950 роки функціонувала семирічна школа (1-7 класи), де навчалося приблизно від 80 до 105 учнів. Вчителів працювало 7-10. Школу закінчило за даний період 72 учні.
З 1951 по 1968 роки функціонувала семирічна школа, а потім восьмирічна. Учнів налічувалося в середньому 120 – 140. Працювало педагогів 10-12. За даний період школу закінчило 450 учнів.
З 1950 по 1974 роки в с. Хоровах функціонувала початкова школа (1-4 клас). Кількість учнів в середньому – 12-15. У 1974 році школу було закрито. Учнів переведено в Підзахаричівську восьмирічну школу, в пришкільний інтернат.
У с.Міжбродах також було відкрито початкову школу, яка профункціонувала з 1950 по 1976 р.р. Учнів було від 9 до 16, вчителів – 1-2. У 1976 році школу закрио, учнів переведено в Підзахаричівську восьмирічну школу в пришкільний інтернат. Заново школу відкрили в 1990 році. Вчителем працювала Гузак Г.І., а згодом Сколебюк Н.С.
Нова школа в с.Підзахаричі булла побудована в 1968 році. Розрахована на 250 місць. В період 1968 по 1989 р.р. в школі було вісім класів, в яких навчалося 145-170 учнів, працювало вчителів – 15-17. За даний період школу закінчило 500 учнів. З 1968 по 1974 рр. директором школи працював
Ландін В.Я.
З 1974 по 1984 рр. – Малярчук М.М. – вчитель української мови та літератури. З 1984 року по даний час директором працює Томюк Ф.С., вчитель історії. Станом на 01.06.87 р. школу закінчило 1282 учні.
В 1989 році школу реорганізовано з восьмирічної в середню.
У 2001 році ЗНЗ І – ІІІ ступенів, дитячу дошкільну установу, музей етнографії та краєзнавства Гуцульщини, музей мистецьких робіт Ксенії Колотило та Міжбродівську ЗОШ І ступеня реогрнганізовнао у навчально – виховний комплекс «Перлина Гуцульщини».
3 1 вересня 2011 року Міжбродівську ЗОШ І ступеня реорганізовано у дошкільний міні –сад з короткотривалим перебуванням дітей.
На даний час в навчально-виховному комплексі навчається 148 учнів та 59 вихованці дошкільного закладу. Педагогічних працівників – 44 чол.

 

 
Автор: putvos_admin Категория: Підзахаричі
Дата публикации Просмотров: 811
Печать

Духовність

Гуцули глибоко віруючі люди. На віру гуцула глибокий вплив має навколишній світ: красивий, таємничий і суворий одночасно. Кажуть, що в гуцула не днина, то свято. Підзахаричани ніколи в будні не сидять задарма. За днину такого всякого переробляють, що ввечері ледве до постеля дотягуються. Але якщо в церковному календарі стоїть хрестик, то в цей святий день вони й пальцем до роботи не доторкнуться. В такі дні можна відпочити від фізичної роботи, піти до храму Божого, очистити душу молитвами і покаяннями. Кожного року підзахаричани мають храмове свято – 12 липня в день святого Петра. Кожен господар наводить лад в своїй садибі, готує якнайсмачніші страви, очікує гостей. Особливо шанують свято Різдва Христового. Цілий рік чекають на це веселе торжество. Заздалегідь сумлінно до нього готуються, розучують нові колядки, віншування. 

На кожному присілку збираються групи колядників, які вибирають свого ватажка («березу»). То має бути мудра, серйозна, дисциплінована, усіма шанована людина, яка добре знає репертуар і вміє вести все колядне дійство. Група колядників запрошує музиканта, переважно скрипаляю музика прикрашає, збагачує коляду справляє гарне враження.
В останній день сорокаденного Пилипівського посту (6 січня) всі дорослі і діти нічого не їдять до вечері. Так годиться. Бо вона – Свята! Із заходом сонця, якщо в родині хтось є покійний, то за упокій його душі відносять до сусідів чи до когось з найближчих з родини «за простибі» страви і напої вечері. За народним повірям, покійні родичі і ті, що безвісти загинули, збираються на цю вечерю разом.
З особливою радістю в кожній сім’ї зустрічають перших колядників. Підзахаричани дуже раді, коли першим в їхню хату входить чоловік добродушний, людяний. Від нього багато залежить: як здоров’я на цілий рік, достаток. Колядою звеличують злагоду, мир і любов у сім’ї.

Історія храму Святого Василія Великого

Розвито християнства в с.Підзахаричах та прилягаючих селах і хуторах має свою історію, не схожу на історії інших сіл. Хоча б тому, що будівля церкви в Підзахаричах наймолодша в районі. Будівля храму Святого Василія Великого є досить новою. Церква була збудована в кінці 80-х на початку 90-х рр.. ХХ ст. і освячена 7 грудня 1991 р., отже їй всього 15 років. Проте в Пфідзахаричах існувала церква і раніше, на місці сучасної.
Поряд з церквою знаходиться кладовище. Воно існує вже понад двісті років. Можливо і більше, тому, що інших відомих поховань на території села немає. Поховань видатних людей не зафіксовано, а установити кількість заборонених, оскільки є приклади захоронень на інших могилах.
В 1953 р. в церкві сталася пожежа. Оскільки церква деревяна, то вчасно загасити полум’я не вдалося. Як згадують старожили, це сталося в неділю. Паламар вранці відчинив церкву і паовернувся до дому. В цей час хтось зайшов, і наставив свічок, їх ставили як перед образами, так і наверху на світичі та Серафими. Можливо свічка впала, що й спричинило пожежу. Вогонь поширився дуже швидко. Жителі почули сильний шум, тріск та постріли. Як зясувалося, під підлогою церкви були сотні куль. Старожили кажуть, що під час війни солдати німецької армії, щоб не носити за собою амуніцію, яка була досить важкою, дуже часто викидали кулі. А фундамент церкви ніколи не перевірявся. Саме через постріли жителі не могли наблизитись до церкви, щоб погасити пожежу.
Ось як описує цю подію Татарин Євдокія Іванівна (1928р.н.)
«Вранці я зібралася до церкви, але ще зайшла до своєї подружки, з якою ми домовились піти до церкви разом. Коли вийшли з хати, було чути тріск і постріли. Нам сказали, що горить церква. Всі побігли до церкви, але наблизитись ніхто не міг. Видовище було страшне! Церква палала в вогні, дерево від пострілів і вогню розліталося в боки. Люди були безпорадні. Всі з жалем і болем у серці дивилися як горить церква, але не могли зарадити цій біді. Коли постріли вщухли, всі почали обливати водою дзвіницю, щоб вона не зайнялася від того жару».
Залишився від церкви тільки фундамент. Згодом в центрі нього була збудована площадка для обрядів. Уціліла дзвіниця та будинок, який під час війни використовувався як трупарня. Було втрачено багато цінних речей, ікон, а саме основне, втрачено церковні книги, архівні записи, що в даний момент ускладнює здобуття точних даних з історії церкви.
Коли ми шукали відомостей прпо церкву, нам розповіли таку історію: «Це був час радянської влади. релігія заборонялася, церкви закривалися, дзвони конфісковували. В 60-х роках поширилась в селі чутка, що в Вижниці пропали дзвони. Крім того, як розповідає Касіян Микола Лукянович (учасник тих подій) – Танасій Петрович Плиска – шкільний кочегар, підслухав бесіду директора школи Ландіна Володимира Яковича з іншою людиною. Вони говорили про дзвони. Танасій сказав про це мені та ще двом чоловікам. Порадившись, ми вирішили сховали на деякий час дзвони. В ночі пішли до дзвінниці, зняли два дзвони, великий і середній, малий залишили. Спочатку ми їх сховали під престол у церковці. Там вони пролежали два тижні. Навіть священник не знав про це. Але боялися, що їх можуть знайти і вирішили переховати. Вночі ми перенесли їх в ліс і сховали в печеру. Там дзвони пролежали десь два роки. Коли минув час і можливість того, що дзвони заберуть пройшла, Танасій, Дмитро, Василь та я пішли вночі до лісу і принесли їх назад. Всі жителі дуже зраділи, почувши церковний дзвін. Проте довгий час ніхто не знав, де були дзвони і хто їх повернув. Можливо, якби дзвони не сховали, їх би конфіскували. А дзвони є дуже давні. В подальшому ми спробуємо дізнатися про них більше».
Люди почали ходити до церкви в Розтоки, але не всі могли туди ходити, крім того, потрібно було десь проводити обряди вінчання, хрещення, поховання. Жителі села вирішили відбудувати храм. Своїми силами і коштом прихожан в 1971 р. було підготовлено ліс. Це були часи радянської влади, відбудувати храм булор заборонено. Люди в лісі рубали дерева і там же, на місці, пилили, тесали і звели каркас церкви. Потрібно було тільки розібрати його, перевезти на місце згорілої церкви і звести заново. Люди взяли все на свій страх і ризик та за одну ніч звели стіни церкви. Проте партійне керівництво дізналося про будівництво церкви і влада не дозволила завершити реставрацію, а навпаки, силами своїх активістів розібрали і конфіскували споруду. З цього матеріалу побудували двоповерхове приміщення сільської ради, яке сьогодні використовується як пришкільна їдальня.
Згодом в однокімнатному будинку, який уцілів від пожежі, було оформлено своєрідну церкву. В кімнаті біля східної стіни оформлено Вівтар, прибрано іконами та рушниками. Церковця вміщувала мало людей, тому прихожани приходячи в церкву заходили, виконували певні обряди і виходили на двір даючи дорогу іншим. Багато років священник Розтоцької церкви Іларіон приходив в підзазхаричі і правив богослужіння тільки на великі свята.
Жителі села не втрачали надії на те, що в них знову буде храм. Свої надії вони змогли втілити в життя в часи «перебудови», коли було встановлено право людини на віросповідання, та дозволено відновлювати храм. Будівництво сучасного храму Святого Василія Великого розпочалося в кінці 80-х, на початку 90-х років ХХ ст.., а освячено 7 грудня 1991 року. Роботи по спорудженню проводились жителями села під керівництвом майстрів із села Соколівка Косівського району Івано-Франківської області. Фінансування будівництва проводилось на кошти односельчан, а також на пожертвування православних церков району, області та сусідніх областей.
Форма церкви – правильний хрест, довжина якого 18 метрів, ширина – 12 метрів. По жовжині хреста розташовані веранда, коридор, місце для прихожан і у верхній частині хреста Вівтар. Над коридором споруджено балкон (хори) для церковного хору. Висота церкви із центральним куполом 14 метрів. Споруда деревяна, побудована в гуцульському стилі ХVІІІ-ХІХ ст.. Верх оцинкований, підлога деревяна. Проведено водяне опалення із власною котельнею.
В середині церква художньо розписана іконами та біблійними сюжетами. Прикрашена вишиваними та тканими рушниками, салфетками, скатертинами місцевих майстринь.
При вході до храму стоять три ритуальні кам'яні хрести, біля яких на великі свята проводиться освячення води. Ніхто не міг пояснити призначення цих трьох хрестів. Але літом 2005 року перед святом Святого Петра і Павла сталася подія, яка зацікавила всіх жителів села і не тільки їх. На свято Святого Петра і Павла в селі Підзахаричі храмовий день. До церкви приходять прихожани з інших сіл та прибувають інші священники (10-12 чоловік), правиться богослужіння, після освячується вода. Вирішено було біля ритуальних хрестів поставити плитку, щоб на випадок дощу було чисто. Територія перед церквою не є рівною, тому потрібно було розрівнювати пагорби і знімати верхній шар грунту. Під час цієї роботи майстри наткнулись на суцільну плиту позаду центрального хреста. Коли зняли шар грунту з плити, виявили викарбувані там літери. Очистивши повністю зв’ясувалося, що це надгробна плита розміром 120х60см, на якій викарбувано старослов’янською такий напис:
«Тут спочиває раба Божа названа Олена
Дружина Ієрея Стефана Никифоровича
Пароха від Розтік, спочивши на 42 році
життя свого дня 11 жовтня 1877 року.
Вічна їй пам'ять.»
Цього ж дня зроблено ще одне відкриття. Копаючи шанці для доріжки від входу в церкву до воріт, майстри наткнулись на камені, які розташовувались один за одним в ряд. Це досить незвично для природного розташування, крім того камені були оброблені, що видно було їхні форми. Далі ряд каменів повертав, утворюючи кут, в напрямку до хрестів. Отже – це фундамент від будівлі.
Проаналізувавши ці знахідки, та опитавши старожилів села, зв’ХVІІ ясувалося, що це є фундамент від церкви, а три ритуальні хрести збудовані на місці, де колись знаходився Вівтар церкви отже, сучасна церква Святого Василія Великого уже третя церковна будівля в селі Підзахаричі.

 

 

Страница 1 из 3

<< В начало < Назад 1 2 3 Вперёд > В конец >>
You are here:  
Copyright 2012. All Rights Reserved.