• вул. Ольги Кобилянської, Чернівці
  • вул. Ольги Кобилянської, Чернівці вул. Ольги Кобилянської, Чернівці
  • Театральна площа, Чернівці Театральна площа, Чернівці
  • Турецька площа, Чернівці Турецька площа, Чернівці
  • вул. Головна, Чернівці вул. Головна, Чернівці
  • Німецький народний дім, Чернівці Німецький народний дім, Чернівці

Новини

Автор: putvos_admin Категория: Самакова
Дата публикации Просмотров: 1382
Печать

Історія

 Село Самакова розташоване за 6 км на південь від річки Черемош. З села видніється широка панорама гір нашого району, хутори , села Верховинського району, гора Скупова та гора Піп-Іван.
Село межує: на півночі - с. Конятин, хутори с. Довгопілля; на північному сході - с. Малий Дихтинець; на сході - хутори с. Киселиці: Гробище, Широкий; на заході - хутори с. Яблуниця; на півдні - Яблунецька полонина.
Від села Самакова проходить автомобільна дорога з твердим покриттям, яка з'єднує з районним центром - 36 км. і обласним центром - 120 км. З Самакови до районного центру можна добратись шосейною дорогою через с. Конятин в об'їзд, або пішим ходом навпростець - 14 км. (3 год.).
 
І нашого села можна проходити пішим ходом на Путилу, Довгопілля, Дихтинець. Плоску. Сергії. Шепіт, полонини Яровицю і Кречунівку.
Село розкинулось по хуторах Нижня Самакова, Верхня Самакова, Малий Рошишний. Великий Рошишний, Буздуги, Липовець, Плита, Манчулів.

sam.istor1

                                                   Краєвид М. Рошишного і В.Рошишного

Наші гори багаті на підгірні джерела, які утворюють багато потічків. Ці потічки наповнюють два найбільші потоки, де один іде на схід, а другий - на північ.

sam.istor2

 Озеро „Око"

З нашого села беруть початок багато потічків, які зливаються у два найбільших потоки: Самаківський і Юринець. Самаківський потік тече на північний захід і впадає в річку Черемош. Юринець впадає в Дихтинецький, який тече на північний схід і впадає в Путилку.
Ще в нашому селі є озеро, яке люди називають „Око".
Воно подібне до „Буковинського Ока", але, як жартують самаківчан, лиш прижмурене, або моргає, бо менше розміром за „Буковинське". Його наповнюють підземні джерела (води), які б'ють з-під гори Бердо. Рівень води в цьому озері ніколи не піднімається і ніколи не опускається при будь-яких погодних умовах.
Багато бачила, багато пережила ця земля.
Самакова має своє старовинне походження. Тут людей називали гуцулами. А гуцули - переселенці, втікачі у Карпатські гори, щоб уникнути татарської навали і кріпацького гніту. Щоб вижити їм потрібні були землі. Щоб займатися хліборобством або скотарством, потрібна була земля орна, косити сіно та пасовища для худоби. Люди почали корчувати ліс, очищати землю від каміння. Гуцули стали не тільки хорошими лісорубами, а й чудовими майстрами по дереву. На очищених ділянках будували свої хати. Так з-за часів Австрії в нас у селі були побудовані будинки на місцях, де вирубали ліс. В нас у селі збереглося небагато старовинних хат, які були ще збудовані нашими прадідами з-за Австрії.
А прадідівська хата мас свою історію. її не будували де-небудь, а вибирали під неї щасливе місце. Лише завдяки наполегливій праці цей край став придатним для життя.

 

Наше село в роки Австрійської імперії.

Австрійські війська прийшли на Буковину в 1774 році. Життя людей в нашому селі за часів панування Австрії було важким. Головним заняттям горян було землеробство і скотарство. Люди поділялися на заможних дідичів, яким належали поля І ліси, середняків - газдів і бідних. Селяни змушені були сплачувати великі податки. Витримати такого натиску не кожен міг. Селяни кидали свої хати і йшли в опришки відвойовувати своє щастя із зброєю в руках.
Опришки нападали на панів і забирали майно, ділили серед населення. Селяни переховували їх, давали їм харчі. Про опришків народ складав багато легенд, пісень. Тяжке було життя опришків. Вони жили в лісах, печерах. Сліди їхнього перебування збереглися в печері, яка знаходиться в нашому селі на кичері Білкинець. Грамотних в селі не було.
В 1914 році почалася Перша світова війна між Австрією та царською Росією. Війна ця тривала п'ять років. Багато молодих хлопців і чоловіків з нашого села забрали в Австрійську армію. Особливо запеклі бої проходили в горах Плита та Бердо. До сьогоднішнього дня збереглися окопи, де тримали оборону солдати. Повертались солдати з війни, але поверталось їх дуже мало. Повернулись: Лукань Козма Георгійович, Малиш Михайло Дмитрович, Синиця Костянтин Іванович, Лукань Семен Георгійович, Пилипко Онуфрій, Поп'юк Микола, який з війни прийшов без руки.
 

sam.istor3
Лукань Козма Григорович під час трирічної служби в Австрійській армії.

 

Наше село в роки Румунської окупації.


В 1918 році окупувала наш край боярська Румунія. Ліси, поля перейшли під владу румунів. Люди мали лише невеличкі клаптики землі, за які змушені були платити великі податки. Злидні примушували людей залишати все і їхати на заробітки до Америки, Канади, Бразилії. З нашого села виїжджали: Хащук Максим, Хащук Іван та деякі інші. Після заробітків вертались в село, викуповували землю в євреїв і оселялися з своїми сім'ями. Хто не мав можливості поїхати на заробітки, змушений був іти заробляти в бутин.
Праця лісорубів була дуже важкою. Не всі могли там працювати. Жили в колибах, де умов для прожиття і праці не було ніяких. До хати могли приходити лише раз у два місяці. Платня за роботу була дуже мізерна. За те корчми були розміщені майже в кожному селі. Повертаючись додому після важкої роботи, бутинар не міг не повернути до корчми, і там вони заливали своє горе горілкою, а єврей старався доносити, щоб чоловіка загнати у великі борги. Після цього ішли з судовою справою і забирали останню корову або землю. Деякі не могли витримувати цьому і закінчували життя самогубством.
1925 рік для жителів нашого села був роком „чорної чуми". Важка інфекційна хвороба „черевний тиф" забрала багато людей. Смерть не вибирала, косила молодих, старих і дітей. Люди хворіли по декілька тижнів. Лікаря в селі не було. Зі сторони румунських властей ніяка медична допомога не надавалась. Людей не встигали хоронити. Цвинтар був у Конятині. Померлих несли 10-12 км. Сил у людей не було, організм був виснажений - рішили хоронити тіла на Жидівській горі. Першими були похоронені: Малиш Дмитро з Рошишного, дочка Степана Нестора і син. За самовільне поховання померлих люди мали судові справи з румунськими властями. Після судової тяганини дозволили відкрити цвинтар. Перенісши важку хворобу, життя людей змінилося на краще. Люди працювали біля землі, худоби. Бідніші сім'ї працювали у найзаможніших газдів, заробляючи в них на прожиття. Слід сказати ще про одну біду, яка не обминула наших людей літом 1927 року. Пролилась велика злива, яка переповнила наші стрімкі потоки. Великої шкоди завдала злива: змивало городи, зносило хати, рвало засови, які дуже змінили ландшафт наших гір.
В 1936 році в нашому селі була відкрита румунська початкова школа в хаті Москаль Ганни Костянтинівни. Першими вчителями були Вульпій Юрій і Катерина.
 

sam.istor4
Учні румунської початкової школи. Серед них Вульпій Катерина.


В одній кімнаті займались учні чотирьох класів. Навчання для дітей було дуже важким. Вчили румунською мовою, навіть на перерві не дозволялось говорити рідною мовою. Вчитель був дуже жорстоким до тих, хто не міг вчитися і били дітей різками, лінійкою по долонях. Уроки починалися і закінчувалися молитвою „Отче наш". В 1939 році була побудована румунська школа біля Грицюка Дмитра, та вчитись дітям в ній не прийшлося довго. Була ще школа відкрита: у М. Рошишному у будинку Пітощука Власія, у Буздугах у будинку Буздуги Миколи.

sam.istor5
 Учні школи М. Рошишного. Серед них вчителі Ніна Семенівна та Марія Пилипівна


   В 1940 році, в червні, наші землі були приєднані до Радянської України. Прийшла до нас Радянська влада, яка почала наводити свої порядки. В 1941 році почалася Велика Вітчизняна війна. Не обминула вона і наших людей. На війну того важкого дня виряджали горяни своїх синів і чоловіків: Єремійчука Миколу, Малиша Козьму, Поляка Василя, Гожду Михайла.
Радянська влада недовго втрималась в нашому краї. Вдруге була встановлена у 1944 році.
 

sam.istor6
Стрибки с. Самакова


Тоді в нашому краї розпочинається збройна боротьба за визволення від Радянської влади. Тих, хто чинив опір більшовикам, вони називали „бандерівцями". Ця боротьба тривала до 1956 року. Сили були нерівні і загони ОУН були розгромлені. Зокрема було страчено, Генкула. Не відставали і представники НКВД, які розстріляли у підвалі Олексюка 11 жителів нашого села. Людям приходилось залишати домівки і переховуватися в лісах. Втікали, як від „москалів", так і від „бандерівців". В ході цієї боротьби було спалено багато хат і школу біля Грицюків.
В 1944 році вдруге прийшла чума, яка забрала десятки життів наших горян. Страшно слухати перекази людей, в якому стані перебували вони. Температура була настільки висока, що люди втрачали свідомість. Хворіли цілими сім'ями. Ті, що були сильніші, доглядали за слабшими. Медичної допомоги ніхто не надавав.
Коли відійшли від цієї біди і горя, то в 1948 році в нашому селі почали організовувати колгосп. Люди в горах знали, що це їхня земля, земля їхніх батьків. Лиш прийшла радянська влада і земля, і худоба повинні були бути віддані до колгоспу. В своїй голові люди не могли зрозуміти, як це мас бути. Чи вони виживуть без землі, без худоби, на що приречені їхні діти. Першими подавали заяви активісти села, яких до цього примушували погрозами. Пізньою осінню 1947 року в нашому селі почалися репресії. Багато сімей (звинувативши їх у зв'язках з тими, хто боровся проти комуністів і хто не хотів вступати в колгосп) було вислано в Сибір.
Наш край багатий численними архітектурними пам'ятками, пам'ятками природи, історії, культури.

Normal 0 false false false RU X-NONE X-NONE MicrosoftInternetExplorer4

Село Самакова розташоване за 6 км на південь від річки Черемош. З села видніється широка панорама гір нашого району, хутори , села Верховинського району, гора Скупова та гора Піп-Іван.

Село межує: на півночі - с. Конятин, хутори с. Довгопілля; на північному сході - с. Малий Дихтинець; на сході - хутори с. Киселиці: Гробище, Широкий; на заході - хутори с. Яблуниця; на півдні - Яблунецька полонина.

Від села Самакова проходить автомобільна дорога з твердим покриттям, яка з'єднує з районним центром - 36 км. і обласним центром - 120 км. З Самакови до районного центру можна добратись шосейною дорогою через с. Конятин в об'їзд, або пішим ходом навпростець - 14 км. (3 год.).


І нашого села можна проходити пішим ходом на Путилу, Довгопілля, Дихтинець. Плоску. Сергії. Шепіт, полонини Яровицю і Кречунівку.

Село розкинулось по хуторах Нижня Самакова, Верхня Самакова, Малий Рошишний. Великий Рошишний, Буздуги, Липовець, Плита, Манчулів.

 

                                                  Краєвид М. Рошишного і В.Рошишного

 

                            Краєвид х. Шинкарі

 

 


 


Краєвид х. Липовець та х. Шинкарі

 


 


Краєвид гори Самакови.

Наші гори багаті на підгірні джерела, які утворюють багато потічків. Ці потічки наповнюють два найбільші потоки, де один іде на схід, а другий - на північ.


Озеро „Око"


З нашого села беруть початок багато потічків, які зливаються у два найбільших потоки: Самаківський і Юринець. Самаківський потік тече на північний захід і впадає в річку Черемош. Юринець впадає в Дихтинецький, який тече на північний схід і впадає в Путилку.


 

Ще в нашому селі є озеро, яке люди називають „Око".

Воно подібне до „Буковинського Ока", але, як жартують самаківчан, лиш прижмурене, або моргає, бо менше розміром за „Буковинське". Його наповнюють підземні джерела (води), які б'ють з-під гори Бердо. Рівень води в цьому озері ніколи не піднімається і ніколи не опускається при будь-яких погодних умовах.

Багато бачила, багато пережила ця земля.

Самакова має своє старовинне походження. Тут людей називали гуцулами. А гуцули - переселенці, втікачі у Карпатські гори, щоб уникнути татарської навали і кріпацького гніту. Щоб вижити їм потрібні були землі. Щоб займатися хліборобством або скотарством, потрібна була земля орна, косити сіно та пасовища для худоби. Люди почали корчувати ліс, очищати землю від каміння. Гуцули стали не тільки хорошими лісорубами, а й чудовими майстрами по дереву. На очищених ділянках будували свої хати. Так з-за часів Австрії в нас у селі були побудовані будинки на місцях, де вирубали ліс. В нас у селі збереглося небагато старовинних хат, які були ще збудовані нашими прадідами з-за Австрії.

А прадідівська хата мас свою історію. її не будували де-небудь, а вибирали під неї щасливе місце. Лише завдяки наполегливій праці цей край став придатним для життя.

Наше село в роки Австрійської імперії.

Австрійські війська прийшли на Буковину в 1774 році. Життя людей в нашому селі за часів панування Австрії було важким. Головним заняттям горян було землеробство і скотарство. Люди поділялися на заможних дідичів, яким належали поля І ліси, середняків - газдів і бідних. Селяни змушені були сплачувати великі податки. Витримати такого натиску не кожен міг. Селяни кидали свої хати і йшли в опришки відвойовувати своє щастя із зброєю в руках.

Опришки нападали на панів і забирали майно, ділили серед населення. Селяни переховували їх, давали їм харчі. Про опришків народ складав багато легенд, пісень. Тяжке було життя опришків. Вони жили в лісах, печерах. Сліди їхнього перебування збереглися в печері, яка знаходиться в нашому селі на кичері Білкинець. Грамотних в селі не було.

В 1914 році почалася Перша світова війна між Австрією та царською Росією. Війна ця тривала п'ять років. Багато молодих хлопців і чоловіків з нашого села забрали в Австрійську армію. Особливо запеклі бої проходили в горах Плита та Бердо. До сьогоднішнього дня збереглися окопи, де тримали оборону солдати. Повертались солдати з війни, але поверталось їх дуже мало. Повернулись: Лукань Козма Георгійович, Малиш Михайло Дмитрович, Синиця Костянтин Іванович, Лукань Семен Георгійович, Пилипко Онуфрій, Поп'юк Микола, який з війни прийшов без руки.


Лукань Козма Григорович під час трирічної служби в Австрійській армії.

Наше село в роки Румунської окупації.

В 1918 році окупувала наш край боярська Румунія. Ліси, поля перейшли під владу румунів. Люди мали лише невеличкі клаптики землі, за які змушені були платити великі податки. Злидні примушували людей залишати все і їхати на заробітки до Америки, Канади, Бразилії. З нашого села виїжджали: Хащук Максим, Хащук Іван та деякі інші. Після заробітків вертались в село, викуповували землю в євреїв і оселялися з своїми сім'ями. Хто не мав можливості поїхати на заробітки, змушений був іти заробляти в бутин.

Праця лісорубів була дуже важкою. Не всі могли там працювати. Жили в колибах, де умов для прожиття і праці не було ніяких. До хати могли приходити лише раз у два місяці. Платня за роботу була дуже мізерна. За те корчми були розміщені майже в кожному селі. Повертаючись додому після важкої роботи, бутинар не міг не повернути до корчми, і там вони заливали своє горе горілкою, а єврей старався доносити, щоб чоловіка загнати у великі борги. Після цього ішли з судовою справою і забирали останню корову або землю. Деякі не могли витримувати цьому і закінчували життя самогубством.

1925 рік для жителів нашого села був роком „чорної чуми". Важка інфекційна хвороба „черевний тиф" забрала багато людей. Смерть не вибирала, косила молодих, старих і дітей. Люди хворіли по декілька тижнів. Лікаря в селі не


було. Зі сторони румунських властей ніяка медична допомога не надавалась. Людей не встигали хоронити. Цвинтар був у Конятині. Померлих несли 10-12 км. Сил у людей не було, організм був виснажений - рішили хоронити тіла на Жидівській горі. Першими були похоронені: Малиш Дмитро з Рошишного, дочка Степана Нестора і син. За самовільне поховання померлих люди мали судові справи з румунськими властями. Після судової тяганини дозволили відкрити цвинтар. Перенісши важку хворобу, життя людей змінилося на краще. Люди працювали біля землі, худоби. Бідніші сім'ї працювали у найзаможніших газдів, заробляючи в них на прожиття. Слід сказати ще про одну біду, яка не обминула наших людей літом 1927 року. Пролилась велика злива, яка переповнила наші стрімкі потоки. Великої шкоди завдала злива: змивало городи, зносило хати, рвало засови, які дуже змінили ландшафт наших гір.

В 1936 році в нашому селі була відкрита румунська початкова школа в хаті Москаль Ганни Костянтинівни. Першими вчителями були Вульпій Юрій і Катерина.

Учні румунської початкової школи. Серед них Вульпій Катерина.

В одній кімнаті займались учні чотирьох класів. Навчання для дітей було дуже важким. Вчили румунською мовою, навіть на перерві не дозволялось говорити рідною мовою. Вчитель був дуже жорстоким до тих, хто не міг вчитися і били дітей різками, лінійкою по долонях. Уроки починалися і закінчувалися молитвою „Отче наш". В 1939 році була побудована румунська школа біля Грицюка Дмитра, та вчитись дітям в ній не прийшлося довго. Була ще школа відкрита: у М. Рошишному у будинку Пітощука Власія, у Буздугах у будинку Буздуги Миколи.

 

 

Учні школи М. Рошишного. Серед них вчителі Ніна Семенівна та Марія Пилипівна

   В 1940 році, в червні, наші землі були приєднані до Радянської України. Прийшла до нас Радянська влада, яка почала наводити свої порядки. В 1941 році почалася Велика Вітчизняна війна. Не обминула вона і наших людей. На війну того важкого дня виряджали горяни своїх синів і чоловіків: Єремійчука Миколу, Малиша Козьму, Поляка Василя, Гожду Михайла.



Ветеран Великої Вітчизняної війни Єремійчук Микола


 

Радянська влада недовго втрималась в нашому краї. Вдруге була встановлена у 1944 році.

Стрибки с. Самакова

Тоді в нашому краї розпочинається збройна боротьба за визволення від Радянської влади. Тих, хто чинив опір більшовикам, вони називали „бандерівцями". Ця боротьба тривала до 1956 року. Сили були нерівні і загони ОУН були розгромлені. Зокрема було страчено, Генкула. Не відставали і представники НКВД, які розстріляли у підвалі Олексюка 11 жителів нашого села. Людям приходилось залишати домівки і переховуватися в лісах. Втікали, як від „москалів", так і від „бандерівців". В ході цієї боротьби було спалено багато хат і школу біля Грицюків.

В 1944 році вдруге прийшла чума, яка забрала десятки життів наших горян. Страшно слухати перекази людей, в якому стані перебували вони. Температура була настільки висока, що люди втрачали свідомість. Хворіли цілими сім'ями. Ті, що були сильніші, доглядали за слабшими. Медичної допомоги ніхто не надавав.

Коли відійшли від цієї біди і горя, то в 1948 році в нашому селі почали організовувати колгосп. Люди в горах знали, що це їхня земля, земля їхніх


батьків. Л прийшла радянська влада і земля, і худоба повинні були бути віддані до колгоспу. В своїй голові люди не могли зрозуміти, як це мас бути. Чи вони виживуть без землі, без худоби, на що приречені їхні діти. Першими подавали заяви активісти села, яких до цього примушували погрозами. Пізньою осінню 1947 року в нашому селі почалися репресії. Багато сімей (звинувативши їх у зв'язках з тими, хто боровся проти комуністів і хто не хотів вступати в колгосп) було вислано в Сибір.

Паш край багатий численними архітектурними пам'ятками, пам'ятками природи, історії, культури.

 
Автор: putlsam Категория: Самакова
Дата публикации Просмотров: 553
Печать

 

Пилипко1 

Микола Онуфрійович народився 14 листопада 1923 року в сім’ї простого селянина в селі Самакова. Батька Миколи звали - Онуфрій, а мати - Анастасія. В сім’ї Онуфрія було четверо синів. Микола був найстаршим сином, після нього Іван, Юрій (помер у 22 роки) і менший Дмитро.

Одружився Пилипко у 18 років, взяв молоду вродливу дівчину, з гарним почуттям гумору, - Євдокією із сусіднього села Довгопілля. Відсвяткували весілля закохані молодята в 1941 році в рідному селі.

При СРСР Микола працював на різних посадах: секретарем в сільській раді, потім головою сільради, працював на полонинах завідувачем полонини.

В подружжя народилися два сини і дочки. Старша дівчинка Марічка померла (втопилася) у чотирирічному віці. Дочку Анну забрала хвороба в 53 роки, а Михайла, Миколу і Ольгу доля розкидала по різних куточках України.

Згодом Пилипко Микола працював продавцем (7 років) у нашому селі. Пізніше працював листоношою і розносив листи, газети. З цієї роботи він пішов на заслужену пенсію у 61 рік. Уже 30 років Микола на заслуженому відпочинку.

14 листопада 2014 року Пилипко Миколай Онуфрійович відсвяткував 91-річницю.

 

Рисунок12

 Людина і праця, людина і пісня, людина і витвір мистецтва – це все вічне , безсмертне, щось своєрідне  і глибоко вражаюче. Наш народ працьовитий , щедрий на таланти , здібний , обдарований. Якщо працювати – то до сьомого поту, якщо співати – то дзвінко, розложисто, якщо творити щось – то неповторне , захоплююче.   І такою є жителька села Самакова – Катернюк Марія Танасіївна, яка народилася 5 серпня 1978 року в сімї простих та працьовитих колгоспників.

Батько – Мотуз Танасій Миколайович був майстром від Бога, на що подивився те й змайстрував. Мати – Мотуз Параска Василівна пропрацювала біля тридцяти років дояркою, а у вільний час вишивала та  ткала. Любов до вишивки передала своїм дітям та онукам. В родині існує давній звичай: кожна жінка повинна вишити рушник своїм дітям. Марія Танасіївна часто милується вишивками , які їй подарувала мама.

Жінка розповідала , що завжди любила спостерігати за дійством вишивки. Коли її мама вишивала , то завжди співала, бо без пісні не можна вишивати. Ще змалечку Марічка допомагала Парасці Василівні прясти вовну, ткати килими та верітки, а тепер цьому навчає свої дівчат – Тетяну, Христину та Марічку.

А перед Великоднем Марія Танасіївна розфарбовує писанки і в цьому їй також допомагають діти.

Навчалася Марія  в Самаківській школі. В неповні п'ятнадцять років пішла працювати дояркою у колгосп « Прогрес». Вийшла заміж за місцевого хлопця - легеня Катеринюка Михайла Михайловича, з яким виховують пять діточок.

Сімя Катеринюків живе дружно, мають особисте господарство, літом заготовляють сіно, усією сімєю ходять по ягоди та гриби. Своє щастя сім’я Катеринюків знаходить у праці, адже людська праця – це основа добробуту  .В цій сімї від матері до доньки передаються старанно вишиті рушники, сорочки. Від батька до сина – земля, любов до неї, вміння відчувати її біль, чути її голос.  Батьки привчають дітей не тільки до праці , але й любити свій рідний край , підтримувати культуру села, на свята обов’язково одягати національний одяг, який є у кожного члена цієї сімї.  Діти завжди беруть активну  участь у громадському житті школи.

 Марія Танасіївна є головою батьківського комітету  , яка завжди вболіває за школу. У вільний час від повсякденної роботи  Марія Танасіївна вишиває, а походи в полонини надихають її на поетичні рядки, із – під її пера вийшло декілька легенд про гори: « Закохані гори» , « Непослушні діти» , « Вода – дар Божий». Неодноразово друкувалася в районній газеті « Карпати». Легенда « Вода – дар Божий» про три кринички  набула популярності у місцевих жителів хутора Широкий. Начальник культури Путильського району Нестор В.Ю  та працівники культури села Киселиці організовують кожного року навесні біля криничок  « Царинку фіглів» .

 
Автор: putlsam Категория: Самакова
Дата публикации Просмотров: 604
Печать

Освіта

У наш час, коли відкрили середню школу, ми звертаємося до скарбниці минулого, з вдячністю згадуємо, про тих людей, які пам’ятають і знають минуле нашої школи.

Велику допомогу у цьому надають постарші люди, які діляться своїми знаннями, спогадами про нашу школу.

Перша школа у нашому селі Самакова була відкрита з-за Австрії (австрійських часів) у будинку Москаль Ганни Костянтинівни. І в цій школі вивчали українську мову та німецьку. Діти вчилися в цій школі до 1914 року поки не почалася Перша Світова війна між Австрією та царською Росією. Під час війни школа була закрита.

В 1918 році наш край окупувала Боярська Румунія. З-за румунських часів знову школу відкрили у будинку Москаль Ганни Костянтинівни. Спочатку відкрили початкову школу, а з часом була семирічна школа.

Учителями були Вульпій Юрій та Вульпій Катерина. Директором школи був Вульпій Юрій і одноразово учив дітей.

 В одній кімнаті займалися учні чотирьох класів. Навчання дітей було дуже важким. Вчили румунською мовою, навіть на перерві не дозволялось говорити рідною мовою. Вчитель був дуже жорстоким до тих, хто не міг вчитися і били дітей різками, лінійкою по долонях. Діти вчилися у дві зміні. Уроки починалися і закінчувалися молитвою „Отче наш”.

Вульпій Юрій та Вульпій Катерина працювали ще у румунській школі, яка була побудована в 1939 році біля будинку Грицюка Дмитра.

 Але на жаль ця школа довго не пропрацювала. Вона була спалена, під час Великої Вітчизняної війни.

У червні 1940 року наші землі були приєднані до Радянської України. За часів Радянської влади в нашому селі Самакова  школи відкрили по хуторах.

Відкрили початкову школу на х. Малий Рошишний у будинку Пітощука Власія.

В Зеленому відкрили початкову школу біля будинків Псарюка Федора та Пантелюк Катерини.

У Буздугах школу відкрили у будинку Буздуги Миколи Миколайовича.

Ця школа була перейменована на семирічку. До цієї школи діти ходили з усіх хуторів.

У цій школі діти вчилися довго, поки не збудували нову школу.

Нашу Самаківську школу почали будувати осінню 1956 року. За будівництво школи відповідали головні майстри Синиця Іван Костян-тинович, Малиш Дмитро Семенович, Синиця Михайло Костянтинович. Будувалася школа під керівництвом колгоспу „Перемога”. Сам проект будування школи складав Синиця Іван Костянтинович. Працювати на будівництві школи не було спеціальної бригади майстрів. Зобов’язували колгоспників відпрацьовувати на будівництві школи. Кожна людина мала відпрацювати певну кількість трудоднів.

Заготовленої сухої деревини на будівництво школи  не було. Рубали сиру деревину і з сирої деревини зразу будували школу. Вистояти цьому дереву, щоб висохло не дали, зразу як збудували школу, вимастили. Школа будувалася протягом 3 років. У 1959 році будівництво школи було закінчено.

 школа 1959

Вигляд школи у 1959 році

Вперше школа відкрила свої двері і прийняла учнів в 1959 році, які навчалися у Буздугівській семирічній школі. Учні прийшли в усі класи і перший випуск було випущено у 1960-1961 навчальному році. Всього було у першому випуску цієї школи 9 учнів.

 

  

 школа 2009р

Вигляд школи у 2007 році

У 2009 році Самаківській школі було 50 років. Ми зібрали  всі матеріали, які стосуються школи, учнів, учителів. Дуже важко зібрати матеріал про учнів, які навчалися з першого року відкриття школи. На жаль, в нас немає архіву, де б збереглися ці дані. Але за допомогою вчителя Синиці П.М. і зав. бібліотекою Малиш Д.С., в яких збереглися списки випускників з 1960 року по 1978 рік, складені дані про учнів. Зібрали майже всі фотографії, багато фотографував і виробляв сам Петро Михайлович.

 

1. 1960-1961 навчальний рік – 9 учнів.

2. 1961-1962 навчальний рік – 14 учнів.

3. 1962-1963 навчальний рік – 13 учнів. 

4.1963-1964 навчальний рік – 14 учнів.

5. 1964-1965 навчальний рік – 15 учнів.

6. 1965-1966 навчальний рік – 21 учнів.

7. 1966-1967 навчальний рік – 15 учнів. 

8. 1967-1968 навчальний рік – 22 учнів.

9. 1968-1969 навчальний рік – 18 учнів.

10. 1969-1970 навчальний рік – 19 учнів.

11. 1970-1971 навчальний рік – 19 учнів.

12. 1971 – 1972 навчальний рік – 20 учнів.

13. 1972 – 1973 навчальний рік – 21 учнів.

14. 1973 – 1974 навчальний рік – 24 учнів.

15. 1974 – 1975 навчальний рік – 24 учнів.

16. 1975 – 1976 навчальний рік – 24 учнів.

17. 1976 – 1977 навчальний рік – 16 учнів.

18. 1977 – 1978 навчальний рік – 18 учнів.

19. 1978 – 1979 навчальний рік – 16 учнів.

20. 1979 – 1980 навчальний рік – 21 учнів.

21. 1980 – 1981 навчальний рік – 23 учнів.

22. 1981 – 1982 навчальний рік – 27 учнів.

23. 1982 – 1983 навчальний рік – 16 учнів.

24. 1983 – 1984 навчальний рік – 21 учнів.

25. 1984 – 1985 навчальний рік – 23 учнів.

26. 1985 – 1986 навчальний рік – 15 учнів.

27. 1986 – 1987 навчальний рік – 28 учнів.

28. 1987 – 1988 навчальний рік – 18 учнів.

29. 1988 – 1989 навчальний рік – 21 учнів.

30. 1989 – 1990 навчальний рік – 18 учнів.

31. 1990 – 1991 навчальний рік – 9 учнів.

32. 1991 – 1992 навчальний рік – 19 учнів.

33. 1992 – 1993 навчальний рік – 17 учнів.

34. 1993 – 1994 навчальний рік – 15 учнів.

35. 1994 – 1995 навчальний рік – 17 учнів.

36. 1995 – 1996 навчальний рік – 10 учнів.

37. 1996 – 1997 навчальний рік – 11 учнів.

38. 1997 – 1998 навчальний рік – 13 учнів.

39. 1998 – 1999 навчальний рік – 21 учнів.

40. 1999 – 2000 навчальний рік – 4 учні.

41. 2000 – 2001 навчальний рік – 16 учнів.

42. 2001 – 2002 навчальний рік – нема випуску.

43. 2002 – 2003 навчальний рік – 12 учнів.

44. 2003 – 2004 навчальний рік – 8 учнів.

45. 2004 – 2005 навчальний рік – 12 учнів.

46. 2005 – 2006 навчальний рік – 17 учнів.

          47. 2006 – 2007 навчальний рік – 14 учнів.

48. 2007 – 2008 навчальний рік – 17 учнів.

49. 2008 – 2009 навчальний рік  –   11 клас – 8 учнів.

                                                  9клас-16 учнів.

 

50. 2009-2010 навчальний  рік   -     11 клас-9 учнів.

                                                     9 клас – 20 учнів.

51. 2010-2011 навчальний рік  -       11 клас – 8 учнів.

                                                    9 клас – 12 учнів.

52. 2011-2012 навчальний  рік   - 11 клас-12 учнів

                                                    9 клас – 14 учнів

53. 2012-2013 навчальний рік     -    11 клас – 10 учнів

                                                     9 клас – 17 учнів

54. 2013-2014 навчальний рік     -    11 клас - 8 учнів

                                                      9 клас - 13 учнів

 

Директори Самаківської школи

1.Загорайко Олександр Федорович (1961-1965 рр.)

2.Шевчук Степан Михайлович (1965-1967 рр.)

3.Гайдук Анатолій Омельянович (1967-1970 рр.)

4.Первісник Михайло Петрович (1970-1971 рр.)

5.Рошко Устина Захарівна (1971-1973 рр.)

6.Шабельман Поліна Самойлівна (1973-1974 рр.)

7.Тіца Микола Дмитрович (1974-1975 рр.)

8.Медецький Мирослав Степанович (1975-1979 рр.)

9.Терен Іван Дмитрович (1979-1984 рр.)

10. Тонієвич Галина Миколаївна ( 1984-1987 рр.)

11.Кермач Микола Танасійович ( 1987- 2014  рр.)

 
Автор: putlsam Категория: Самакова
Дата публикации Просмотров: 1084
Печать

Духовність

 

Культові споруди села Самакова.

Є у селі Самакова, що на Путильщині, місце, яке викликає сум і сльози - це безіменний цвинтар на Жидівській горі. Цвинтар був започаткований в 1925 році. 1925 рік для жителів села Самакова був роком „чорної чуми”. Важка інфекційна хвороба „черевний тиф" забирала багато жителів нашого села. Смерть не вибирала, косила молодих, старих і дітей. Люди хворіли по декілька тижнів майже цілими сім'ями. Лікаря у селі не було. З сторони тодішніх румунських властей ніяка медична допомога не надавалась. Померлих не встигали хоронити, цвинтар був у селі Конятин. Тому тіла померлих доводилось нести по 15-20 км. Сил у людей не було, організм був виснажений. Померлих, в основному, несли жінки і вирішили хоронити на Жидівській горі. Першими були поховані:

Малиш Дмитро Філипович з хутора Великий Рошишний та двоє дітей з сім'ї Несторів з хутора Зелений.

Своєрідними формами буковинської архітектури є дзвіниці, каплиці. Вони будувались на Буковині завжди окремо від церкви, у межах церковного двору.

 Капличка... Священне місце, яке збирає людей, щоб покласти квіти, помолитися, пороздумувати над земним життям, що ти зробив чи зробила доброго для людей і душі своєї.

Тоненька жовта воскова свічка. Скільки сили благодатної у тобі вогнику теплий мій! З тобою, очищаючий і спасаючий вогнику, ми народжуємось во Христі; з тобою стаємо під весільний вінок; з тобою ідемо по житті, перепалюючи на чистому вогні твоєму перешкоди, тугу, сльозу, з тобою, вогнику мій, умираємо, бо ти, стаєш тим останнім світелком для душі, яке освітлює дорогу до Отця нашого.

 Свічі горять! Горять у храмах Божих, горять у придорожніх капличках, горять на могилах наших рідних, горять перед іконами, горять під хрестами.

 ...Вони, ці маленькі, теплі, спасаючі нас вогники, спалюють на своєму вогні усе зло, твориме нами і нам твориме злою рукою.

 Свічі горять - землю, душу і долю очищають.

 Тому наші односельчани будували каплички по хуторах ближче до своїх помешкань де вони жили, щоб ближче і частіше вони могли звернутись до Бога.

 Таких священних місць - капличок у нашому селі є чотири.

кап

             Каплиця на хуторі Великий Рошишний (збудована у 1953 році).

 Каплиця, яка знаходиться на хуторі Великий Рошишний біля будинку Ткачука Михайла Кузьмовича, носить ім'я Архангела Михаїла. Її побудував тато Ткачук Євдокії Миколаївни - Фокшек Микола. (Фокшек Микола був на фронті і убив трьох людей. Щоб спокутати свій гріх, він побудував три каплиці: одну — у Голошині, другу - у Широкому, а третю - біля свого будинку). Освятив цю каплицю отець Венецький із Путили.

кап2

   Каплиця на хуторі Малий Рошишний (збудована у 1988 році).

 

 Каплицю у Малому Рошишному побудував Синиця Іван Костянтинович

            кап3

Каплиця села Самакова, збудована в 1927 році.

 

Капличка, яка знаходиться на цвинтарі, збудована у 1927 році на хуторі Буздуги і перевезена на цвинтар в часи становлення колгоспів, бо там будували ферми для корів. І ця невеличка свята споруда мішала тодішнім можновладцям.

    Дзвони... Ще в далекому минулому кожному з дитинства була зрозуміла й мова дзвона - коли він відбивав час, кликав на відзначення святкових днів, збирав на народну раду, попереджав про наближення ворога чи сповіщав про перемогу над ним. За народними переказами, дзвони могли оберігати від грому, лихого повір'я чи злої сили.

Біля маленької каплички знаходиться дзвінниця, яку уперше побудували в 1948 році, а в 60-ті роки була перебудована Пилипкою Іваном та Синицею Іваном.

          кап4  Дзвіниця села Самакова.(1960 р.)

 

 Пилипко Микола Онуфрійович привіз із Чернівців дзвони для цієї дзвіниці. Ці дзвони були вилиті не за правильним рецептом виливання і їх музичним підбором, тому і не було чути їхнього передзвону на всю округу. Отже церковна громада вирішила за кошти, зібрані під час коляди, закупити дзвони Нововолинського ливарного заводу, відомого не тільки на Україні, а й далеко за її межами. У 2004 році Малиш Микола Миколайович привіз нові дзвони із Нововолинського ливарного заводу. А в 2005 році майстри Дудко Дмитро Андрійович, Дудко Михайло Андрійович, Матейчук Григорій Іванович, Малиш Микола Дмитрович, Малиш Роман Дмитрович перебудували верхню частину дзвінниці і зробили круглу баню, яку вкрили бляхою, з якої чується дзвінкоголосий передзвін нових дзвонів на всі околиці нашого та сусідніх сіл. Кожен удар дзвона, з ім'ям благодійника, вознесе до Господа молитву про його духовний і тілесний розквіт в земному житті, а по кончині - про вічне упокоєння в обітелях Господніх. Ця дзвіниця і по сьогоднішній день сповіщає наші гори про смерть когось, або скликає на службу Божу християнський люд.

                                         кап5

    Дзвіниця с. Самакова (2005 р.)

  

Історичною пам`яткою нашого села є братьська могила, яка знаходиться біля каплиці, і в якій захоронені тіла 15 чоловік, яких вбили москалі в підвалі Олексюка на хуторі Великий Рошишний . За спогадами жителів села, це тіла Малиша Дмитра, Леберді Василя, Косована Юрія, а інших не знають. А ще є могила солдатів, які загинули в 1914р. під час Австрійської війни, і були поховані біля будинку Москаля Танасія Миколайовича, а десь в 70-ті роки прах яких перенесено на цвинтар.

 Вже стало традицією нашого села збиратися у понеділок по Зеленій неділі на цвинтарі, щоб пом'янути душі померлих родичів.

 Зелена неділя - це релігійне свято - День Святої Тройці, яке святкуємо у восьму неділю після Пасхи. А понеділок після Святої Тройці - День Святого Духа. Саме у понеділок по святій неділі 1932 року був започаткований празник нашого села, коли отець Конятинської церкви Тодорюк Семен запросив усіх отців нашого району в село Самакову для висвячення людей, які дотримувались на той час законів старого заповіту(суботи). На це освячення зібралося дуже багато людей і навіть із сусідніх сіл. Хресний хід священників і людей проходив із хутора Зелений на Самакову. І на честь цього ходу і по сьогоднішній день у понеділок по Зісланню Святого Духа збираються жителі нашого села та люди ближніх сіл на цей празник. А ще на честь цього святкування наша церква дістала Назву Святодухівська.

Дерев'яна церква... Мабуть найбільш характерна споруда гуцульського будівництва, що дійшла до нас із сивої давнини. Саме церква увібрала в себе найбільші досягнення будівельного мистецтва невідомих нам майстрів. Божого храму в нашому селі не було. І наші люди вимушені були ходити за багато кілометрів до Конятинської церкви.

 

Серед села на горбочку

Церковця стоїть

 До схід сонця, в лип-віночку

Хрестами блищить

Рано, ввечір дзвони грають

Срібні звуки ллють

 До молитви закликають

Вони український люд.

 

Якщо побуваєте на Буковині, завітаєте в село Самакову і вийдете на Жидівську гору, то побачите гарну величну споруду оригінальної архітектури з дерева, з дахом під бляхою, з круглих бань якої рвуться у піднебесся блискучі хрести, які возвеличують працю її творців. Сяють її куполи, а висота найвищого з них 23 м, на всі далекі вершини гір, про той немалий труд, який вклали горяни, аби цей храм тут був. Бо споконвіків на оцій вершині правилась служба Божа біля каплички під відкритим небом і в своїх молитвах самаківчани просили Бога святого, аби допоміг спорудити тут храм.

 

Над плаєм пісня лунала

Во славу Господа Христа-

І тиша всім опанувала,

Лиш пісня лилась в небеса.

Хвалу співали Серафими,

раділи дзвони й коляда-

Ісусику, малій дитині,

Складали дари небеса.

У день такий світанно-чистий,

у час народження Христа

воскресла думка і пречисто

її понесли вже вуста:

 

„Во славу Господа і неба

 нехай буде ця коляда

 Збудуєм Храм, нам Храму треба-

 Хвалити Господа Христа..."

 

Саме так на одній із Божих відправ народилася думка про будівнитцво церкви у селі Самакова. 12 січня 1994 року жителі села підтримали ініціативу Пилипки Миколи Онуфрійовича, Синиці Івана Костянтиновича, Скрипчука Миколи Івановича, Дудки Дмитра Андрійовича, щоб побудувати тут церкву.

Вона будувалась за кошти жителів села, а лісоматеріалом допомогли Путильський лісокомбінат, лісгосп, колгосп, держлісгосп.

Велика подія була для наших жителів того липневого дня 1995 року, коли в нашому селі протоієрей Георгій (отець Юрій Палійчук) з радістю освячував місце для побудови нової церкви. Разом із прихожанами обкопували землю і просили Господа діждатись новобудови. В цей день майстри нашого села брати Дудко Дмитро Андрійович, Дудко Михайло Андрійович, Дудко Микола Андрійович, Матейчук Григорій Іванович, Косован Микола Ілліч, Малиш Дмитро, Мотуз Танасій Миколайович, Малиш Семен Дмитрович, Синиця Іван Костянтинович, Паучек Михайло Олексійович, Івонча Танасій Лук'янович, Синиця Михайло Костянтинович робили зав'язування Божого Храму.

 

                                 кап6

                           Зав'язування (липень 1995 р.)

 

У вугли вони клали копійки, щоб Бог допоміг зібрати кошти на її будівництво, лили свяченої води, щоб Бог допоміг освятити цю церкву, клали пшениці, щоб Бог оберігав від блискавки, клали вовну, щоб зігрівала людські душі.

У народі кажуть: будувати Храм Божий - це надзвичайно велика благодать, а труд майстра - благословенний труд.

 кап7

                Майстри, які будували церкву в селі Самакова (зліва направо – брати: Дудко Микола, Дудко Дмитро і Дудко Михайло)

 

Ці майстри, які мають тільки середню освіту, не закінчуючи ніяких професійних училищ, але маючи золоті руки і світлий розум, змайстрували вже немало гарних споруд. На всю округу нині у Рижі красується новозбудована церква руками цих майстрів, а скільки каплиць, будинків, всього не перелічиш. Серед усіх побудов однією з найкращих є наша церква. 

 кап8

     Церква с. Самакова (2000 р.)

 

 Сам Господь дав людям ще у Старому Завіті через пророка Мойсея вказівки, яким повинен бути храм для богослужіння; новозавітний православний храм упорядковано за зразком старозавітного. Храм наш ділиться на три частини:

вівтар, середня частина храму, притвор. Вівтар означає - Царство Небесне. У вівтарі священнослужителями відправляється богослужіння і знаходиться найсвятіше місце в усьому храмі - святий престол, на якому звершується Таїнство святого причастя. Престолом називається особливо освячений чотирикутний стіл, який знаходиться посередині вівтаря і прикрашений двома одіяннями: спіднім білим, верхнім - з більш дорогої тканини, переважно з парчі. На престолі таємно, невидиме присутній сам Господь, як Цар і Владика Церкви. Торкатися престолу і цілувати його можуть лише священнослужителі. На престолі знаходяться:

 антимінс ,Євангеліє, хрест, дарохранильниця, дароносиця. Ліворуч від престолу, в північній частині вівтаря, стоїть інший невеликий стіл, також прикрашений з усіх боків одіянням .Цей стіл називається жертовником. На ньому готуються дари для Таїнства св. причастя. На жертовнику знаходяться священні сосуди.

 З правого боку вівтаря влаштовується ризниця. Так називається приміщення ,де зберігаються ризи, тобто священний одяг, який використовується при богослужінні, а також церковні сосуди та книги, за якими проводяться богослужіння.

 Вівтар відокремлюється від середньої частини храму особливою перегородкою, яка обставлена іконами і називається іконостасом.

 

кап9

  Іконостас у церкві села Самакова (художник Дудко Михайло Васильович)

 

 Яку красу, малюючи іконостас, передав художник, родом із хутора Плай, Дудко Михайло Васильович! Заходиш до церкви, припадаєш на коліна перед святими угодниками, які дивляться з іконостасу на тебе, і просиш Господа, щоб була прийнята Богом наша молитва любові, подяки і просьби во оставленіє наших гріхів.

 В іконостасі є троє дверей, чи троє врат. Найбільші врата розміщуються в самій середині іконостасу і називаються Царськими вратами, бо через них сам Господь Ісус Христос, Цар Слави, невидимо проходить у святих дарах. Через Царські врата нікому не дозволяється проходити, крім священнослужителів. Ці троє врат виготовив прекрасний майстер Дудко Михайло Андрійович.

 

кап10

      Середня частина храму

 

В середній частині храму знаходяться два аналої - особливо високі вузькі столики з похилою поверхнею і престол, на яких знаходяться ікони, зліва стіл, на якому стоїть зображення розп'яття і встановлена підставка для свічок, який називається канонником. Перед канонником служаться панахиди, тобто заупокійні богослужіння. Справа, біля стіни храму, влаштовано криласи для читців і співців. Біля криласів стоять хоругви, тобто ікони на тканині, прикріплені до довгих древків, у вигляді знамен. Їх носять під час хресних ходів як церковні знамена. Перед аналоями стоять підсвічники, на які віруючі ставлять свічки. Посередині храму, вгорі на стелі, висить панікадило, тобто великий підсвічник з багатьма свічками. Панікадило запалюється в урочисті моменти богослужіння.

Через 5 років 10 серпня 2000 року відбулося освячення Самаківської Святодухівської церкви з участю архієпископа Чернівецького і Буковинського Онуфрія, всіх священників району, а також гостей із закордону: ахімандрита ієромонаха Амвросія з Італії, який там обслуговує італійських емігрантів, наших братів з України та інших країн світу, отця Семеона з Росії з сім'єю.

Треба було бачити, з якою радістю і надією зустрічали люди Владику Онуфрія, стежинку встеляли квітами, через нього просили у Бога благословіння. Божественна літургія йшла у супроводі архієрейського хору та другого хору - отця Семеона з Росії з сім'єю. А після хрестного ходу і освячення церкви Владика Онуфрій висловив промову, в якій сказав, що ця Святодухівська церква збудована на честь ювілею Різдва Христового. Коли її починали будувати, ніхто про це й не думав, та Богом дано було так. І це великий дар людський Богові, бо по Всесвіту нині прославляється його ім'я і чути дяку за все, що ми маємо: за сонце і воду, за мир і здоров'я, за любов і красу.

кап11  Освячення Святодухівської церквиЩ

 

 Церкви, дзвінниці, каплиці є прекрасною невід'ємною ознакою Буковини і свідченням високої духовності її споконвічних мешканців.

 З церкви починається і закінчується життя кожної християнської людини: від хрещення до межі вічності.

 Приємно, що в теперішній час - на межі тисячоліть збудовані або ще будуються нові церкви, оновлюються старі.

 

 

 

Страница 1 из 3

<< В начало < Назад 1 2 3 Вперёд > В конец >>
You are here:  
Copyright 2012. All Rights Reserved.