Автор: gerzbuk Категория: Буківка
Дата публикации Просмотров: 1965
Печать

 

Над розділом працювали

Вчителі:Фортуна Альона  Костянтинівна і Булай Валентина Георгіївна та

учні 9 класу

1.Пую Віоріка Михайлівна                                                 6.Козачук Яна Георгіївна

2.Попеску Аліна Георгіївна                                                7.Ротар Анна - Марія Дмитрівна

3.Бошелюк Анна Георгіївна                                               8.Партика Аліна Павлівна

4.Постевка Данієла Порфирівна                                        9.Ротар Дмитро Аурелович

5.Фортуна Владислав Васильович                                  10.Жиряда Георгій Віорелович

 

 

Історія

     

     На  території  села жили давні люди ще в епоху бронзового віку ( ІІ тис. д.н.є.). Про це свідчать археологічні джерела, які були знайдені випадково,на території села. Це кам'яні знаряддя праці: кам'яні сокири, наконечники спис, ножі, скребачки, уривки глиняного   посуду. Село 412 Ці знахідки свідчать про те, що тут проживали давні збиральники, рибалки та мисливці.

Село 385     У XIII – XIVст. територія нашого села увійшла до складу Молдавського воєводства. Перша документальна згадка про наше село дотується 1483 року. Саме ця дата, засвідчена в документі, виданому канцелярією Штефана  Великого, в якому  згадується наше село разом з іншими сусідніми селами, що передавалися у власність монастирю Путна. На той час він об'єднував території сіл Поляна та Станівці. Під владою Молдови село залишилось до 1538 року. А з 1538р. по 1774р. разом з цілою Буковиною, наше село потрапляє під Османське панування.     

     В результаті російсько – турецької війни 1768 – 1774рр  Буковина відійшла до Австрійської імперії. А так як, кордоном між Австрійської імперією та Молдавським воєводством стала річка Мольніця, яка протікає на території нашого села, то вона поділила село на 2 частини: Поєнь Дорохоя (Поляна) і Поєнь на Сереті (Буківка ). Пізніше вони стали називатися Поєнь – Регат  та Поєнь – Буковиною.      16 листопада 1774 р. ця новина розповсюджується на території села, а в 1777р. мешканці села, разом зі всією Буковиною, присягнули на вірність Австрійському імператору. В результаті адміністративної реформи, в 1783р. край був поділений на дистрикти  і наше село входить до Сирітського дистрикту а в 1794 р. він був перейменований у повіт. Під впливом революції 1848- 1849 рр. Буковини була визнана окремим автономним краєм і село Поєнь стає його частиною. Багато наших односельців брали участь у І світовій війні під австрійськими прапорами. На полях бою полеглі 25 наших односельців. В 1914 році  Російська армія укріпилась на території Буковини. На території нашого села розташувались 2 батареї російської армії, були побудовані захисні  споруди поблизу  панського лісу, решта яких можна побачити  досі. Російська армія залишилась тут на протязі 2 років.     

      Австрійська окупація не минула для Буковини, і в тому числі для нашого села, безслідно. Її було відтягнута від балкансько – османської сфери  впливу і пов'язана з центральною Європою. Це визначило всі інші зміни: демографічні, етнічні, культурні, економічні, релігійні, соціальні і політичні. До важливих позитивних рис австрійської окупації можна зачислити запровадження добре організованої адміністрації та піднесення культурного  рівня краю.     

     У 1918 р. Австрійська влада змінилось на румунську. Село входить до складу Сиретського   повіту.  В той час побільшало малих та середніх господарств, зменшилося  значення десятини та орендних  договорів, послабилася залежність  бідняків від великих землевласників. Поступ у галузях освіти , науки і культури обумовив утвердження інтелігенції в житті суспільства.  Матеріальні труднощі, посилені економічною кризою 1929- 1933 років, спричинили соціальну напругу, що виразилася в протестах, петиціях, вуличних демонстраціях.     

     29 червня 1940року в село увійшла радянська армія. З приходом радянської влади  почались політичні репресії наших односельців: 26 чоловіків були направлені на будівництва водного каналу в Онезі, звідки  більшість не повернулись. На початку 1941 року до Сибіру були репресовані сім'ї: Ротаря Костянтина та Зузани і троє їхніх дітей, Бунжяк Минодори і двох дітей, Постєвка Олени К. В той час,  мешканці  села, боячись радянського терору, втікали до Румунії. В червні 1941року  близько кордону  з Румунією були розстріляні троє наших односельців: Постевка В, Пую І, Ротар  В. за спробу його перейти.     

     22 червня  1941 року з початком війни Німеччини з Радянським Союзом, територія нашої області стала ареною бойових дій. На території нашого села бойові дії не велися, тут лише були дислоковані 3 батареї румунської армії. На боці Румунії воювали більшість наших односельців, 15 з яких полягли на полях бою. На честь загиблих у І-ІІ світових війнах в 1992 року на свято Вознесіння в біля церкви було відкрито пам'ятний знак (Хрест).     

     З 1947 року в селі остаточно укріпилась радянська влада. З її приходом близько 40 сіл нашого району,  і в тому числі і наше село, були перейменовані.  Так з'явилась назва Буківка. В період радіянської влади село  розвівалось. З’являлись нові дома, магазини,  мед. пункт. До  1991 року наше село входило до складу Глибоцького району. А з 1991 село увійшло до складу Герцаївського району. В зв’язку з цім у селі відкрилась сільська рада. Село 387    

     На сьогоднішній день село є дуже гарним. Є багато  двоповерхових будівель, бари, сучасні магазини. Майже у кожному господарстві є машина, трактор.

 

Соціально-економічне становище села

 

     В період формування нашого села (кінець XV ст.) наш край був мало заселений. На території села  проживали декілька родин, які переважно займалися землеробством. Вирощували пшеницю, ячмінь. Пізніше почали вирощувати кукурудзу, картоплю, виноград, появились фруктові сади. Вирощували велику і малу рогату худобу, свиней, коней.  

    Не набули поширення в селі самостійне поміщицьке землеволодіння, а  виробництво в основному зосереджувалось в селянських господарствах. Однак з часом становище селян погіршується . Були  введені 8 податків, а до середини XVII ст. – ще 29 повинностей. Все  це привело до економічного занепаду, який підсилювався також  війнами, набігами татар та стихійними лихами. Вичерпання  запасу державних земель та збільшення  боярських родин привело до роздроблення великого феодального землеволодіння .     

     На початку  XIX ст. нашим селом оволодів єврейський боярин Байсмер. А на прикидці XIX ст. боярин Теофіл Константинович (Греку) купив у нього  цей маєток (264 га.) і володів  ним до приходу радянської влади. Село 429

 Історія

сім'ї місцевого боярина Теофіла Греку (Костянтиновича)

    Сім'я останнього пана нашого села родом з села Костмор (Румунія). В кінці XIX ст.він придбав цей маєток і землю у розмірі 264 га у єврейського боярина Байсмера. Він одружився з дочкою сусіднього пана Салтер Тріт , які жив у сусідньому селі Тереблечеа і дав дочці половину свого панської землі.
    В сім'ї Теофіла і Іоани Констянтиновіч народились два сина: старший - Евалд, молодший - Євгеній.
     На початок XXст. він поміняв прізвище Костянтинович на Греку.
    Після І світової війни було розпорядження наділити селян землею з розрахунку площі маєтків. Щоб зменшити площу земель на підставі сімейного конфлікту на релігійному ґрунті, Теофіл Греку розлучається зі своєю дружиною Іоаною і переїжджає до Сирета під старим прізвищем Костянтинович .
  Пані Греку збудувала новий дім в якому пізніше багато часу знаходився дитсадок та адміністративний будинок агрофірми „Буковина„. Село 346
   В батьківському домі (зараз будинок культури) залишився старший син Евалд, якій оженився на вчительці Віорікі Німіжан, родом з Сирета. Вона тривалий час працювала вчителькою початкових класів в нашому селі і відрізнялась моральними і професійними якостями про виховані школярів.
     Евальд був військовим, капітаном гвардійського полку. Багато часу він проводив в далі від дому.
     С сім’ї Евалда та Віорікі Греку народилась донька Астрид. Молодший син – Євгеній, став прокурором Радауського жудеца (область) і також головою військового трибуналу цього жудеца. Він дуже мало часу провів на території села.
    На протязі 1940 - 1947рр. сім'я боярина двічі покидала село у зв’язку з приходом радянської влади. А в 1947 р. вона остаточно поміняла місце проживання в м. Сирет. (Румунія).

   Для сільського господарства було характерно  малоземелля  - селяни  володіли малими угіддями. В 1921-1926 рр. проводилась аграрна реформ. В ході її реалізації у поміщика було взято частину земель. Боярин Греку був проти  цього, і тоді селяни повстали і направили до Чернівців письмову скаргу. Як відповідь, влада примусила боярина віддавати селянам по 4 га. землі. Найзаможнішими   селянами того часу були: Пую Костянтин (8га.), Бондар Іван (5га.), Рошка Захарій (5га.),  Постевка Давид (5га.), Ротар Дам'ян (4га.), Пую Лазор (4га.). Економічна криза 1929-1933 рр., малоземелля, безробіття стали причинами еміграції наших односельчан до різних кінцях світу, в основному, виїхали до Америки, Канади, європейських країн. Деякі повернулись, а багато з них залишились на чужині. Життя селян, в більший мірі, залежить від найближчого міста. Для наших предків таке місто було м. Сирет, яке знаходиться на правому березі річки Сирет, на відстані 10-12 км. від нашого села. Найкоротша дорога вела через боярський ліс, с. Синівці, с. Горбівці та Вама - Сирет . З давніх часів, базарним днем був вівторок, а на свято Св. Дмитра (26 жовтня) тут був великій ярмарок, на якому торгували в основному конями. Також торгували і  іншими  речами. Кожного понеділка на вівторок сюди направлялися повози з різними товарами на продаж. В основному  селяни везли молоко, молочні продукти, яйця, борошно, м'яса, шкіри. При вході до міста стояв шлагбаум і кожний селянин платив податок. На базарі селяни купували: одежу, знаряддя праці, взуття, олію, свічки мило, керосин, сіль тощо. Поряд з землеробством і тваринництвом в селі розвивалися і домашні промисли. Восени, після збирання врожаю  пізніх культур, жінки починали сезон ткацтва. Він тривав усі зимові місяці і закінчувався перед початком весняних польових робіт. Ткацький   верстат був в кожній родині. Ним жінки виготовляли полотно з коноплі, льону, вовни, для виготовлення сорочок, портянок, та інших речей   необхідних для дому.     Пофарбовані природними барвниками у домашніх  умовах шерстяні нитки використовував   для вишивання і оздоблення тканини.

     Видатними майстрами ткацтва в нашому селі були: Кирчу М., Цинтар О., Постєвка Г., Майор Г. Кожна жінка нашого сіла  уміла вишивати. Вишивкою оздоблювали сорочки, рушники, народний одяг, наволочки. Кожна господиня мала свій стиль, метод вишивання, улюблені кольори. Знайомі на всю округу були вишивки майстринь: Гребенар  В., Пую В.,Пую Савета, Топор Ауріка, Фортуна М.    

  Наше село було відоме на всю округу такими майстрами: чоботарем – Рошка Дмитро; деревообробником - Крецу Федір,  Рошка Калістрат; кравець дублянок – Ротар Дмитро; ковалем   - Партика Дмитро, Партика Василь, будівельниками – Пую Костянтин, Пуб Пантелій,  Цинтар Іван, Ротар Олексій; кравчихами  - Козачук Олена, Крецу Домніка .     

     З приходом радянської влади починається процес колективізації. Перший колгосп ім. „ Хрущова” створюється в період голоду (1947) на території колишніх боярських складів і хлівів. Спочатку в колгосп вступали самі бідні селяни, тому що їх там годували. Головами колгоспу були: Поляк І.,Кацел Т. На початку  було важко, не було  знарядь праці, коней, насіння .  По трохи, з волі -  неволі, до колгоспу увійшли майже всі мешканці села.     

     З часом з'явились перші трактори, автомобілі. Першими трактористами були: Калинчук Василь, Пую Олексій, Цинтар Ефтемій, Козачук Євген, Габор Дмитро, серед них були і 2 жінки: Козачук Олена, Поляк Домніка.    

     У 1950 році відбулося об'єднання колгоспів сіл Буківка та Поляна в єдиний колгосп ім. „О. Кобилянської  „, пізніше він був перейменований в колгосп ім.„ Молотова „. З 1958 року цей колгосп об’єднуються з Турятським  і отримає  назву „ XXII з'їзд КПРС”.  В різні часи головами цього колгоспу були: Рошка Євген, Михайлов Василь,  Ромажан Георгій, Суружіу Костянтин, Пую Василь,  Гуменюк Михайло, Тодорюк  Костянтин.     

     У 1964 році з ініціативи голови колгоспу Пую Василя Пантилейовича  був побудований млин. Він  користувався великим попитом у мешканців  сусідніх сіл.     У 1991 році наше село відокремлюється від Турятського колгоспу і створюється аграрне підприємство „ Буковина”, яка проіснувала до 2003 року . Відтоді  земля перейшла у приватну власність селян.    

     На початку 90 – х роках на території  села починається будівництво м'ясокомбінату. У 1995  році м'ясокомбінат „ ПІКо – Буковина „ починає свою роботу. Тут працюють близька 200 робітників, з яких більшість з нашого села.

Вигляд господарства 50 - 60 роках ХХ ст.

Село 392

Сучасний вигляд господарств.

Село 345Село 345Село 345Село 345

 Село 387Село 387

 

 

Copyright 2012. All Rights Reserved.