Автор: glybluk Категория: Луковиця
Дата публикации Просмотров: 1853
Печать

 

                 

 

              «Луковиця – мальовничий

                       куточок Буковини»

         

 

Пошукова група: «Стежинка» Луковицької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

 

 

Керівник групи: Чередарик Вікторія Василівна, вчитель історії

 

Учасники групи:
Мельничук Оксана – 11 кл.
Онесько Алла – 11 кл.
Андрусяк Діана – 10 кл.
Ропчан Владислав – 10 кл.
Савко Галина – 8 кл.
Біля Ірина – 7 кл.
Інтізарова Марина – 6 кл.

 

Луковиця - село Глибоцького району Чернівецької області розташоване на пологому лівому схилі мальовничої улоговини. Воно витягнулося з південного заходу на північний схід за 40 км, від районного центру і за 10 км, від залізничної станції Чернівці - Південна.
Розкинулось село Луковиця на самому кордоні колишньої Австро — Угорської монархії і Румунського королівства. Природним кордоном поміж обома державами F3був струмок, який мабуть від слова «кордон» так і прозвався Курдуном.
Кордон той, очевидно, був новітнього історичного походження, бо всі села вздовж Курдуна мали паралельні назви. По цей бік Курдуна -Луковиця Руська, по той - Луковиця Молдавська; Маморниця Руська і Маморниця Молдавська.
Наше село розташоване в зоні лісостепу. Природні умови села сприятливі для розвитку всіх галузей господарства. Клімат помірно континентальний.
Люди поселилися ще в глибоку давнину. Вперше в історичних писемних джерелах село згадується в грамоті 1488 року. Існує декілька версій про походження назви села.
ПЕРША ВЕРСІЯ: утворилося село десь наприкінці XVI ст. Оточували його міцні й кремезні дубові ліси, де на сонячних галявинах росла дика цибуля — Луковиця.
ДРУГА ВЕРСІЯ: колись давно в селі жив багатий пан Лука, який крім усього іншого багатства мав багато овець. Хто ходив у наше село , то казав, що йде до Луки в якого багато овець. З кожним разом слова« в якого багато» опускалися, а інші для полегшення вимови перетворилися: з Луки - вівці у Луковицю.
ТРЕТЯ ВЕРСІЯ: в того ж таки Луки були гарні виноградники, які славилися на всю округу. Було багато бажаючих розвести у себе таку ж лозу. Люди йшли до Луки за молодими пагонами, що по-молдавському тоді звучали « віца», тому молдавську частину Луковиці і тепер називають Виноградово.
ЧЕТВЕРТА ВЕРСІЯ: в того ж Луки було багато худоби, якою він торгував. Люди з інших сіл приходили до нього купляти худобу, яку випасали на соковитих луках. Панський будинок був збудований на березі річки Виці.
І люди йдучи в наше село говорили, що йдуть до Луки біля Виці, тобто в Луковицю. Тому згодом село почали називати Луковиця.
Село в минулому прожило всю історію, яку пожила вся Буковина. Кому тільки не довелося топтати ці землі. Тут побували турки, поляки. Про їхню жорстокість переказують з покоління в покоління. Існує переказ, що в давнину поляки запрягали людей в ярмо і орали поле. Люди Були в важкій неволі. Те поле, давно поросло лісом і ліс до цього часу носить назву Невольницьким.
Найтривалішим було панування австро - угорське ( 1775 - 1918 рр. ) Більшість селян були бідняками. Велика кількість селян, доведена до відчаю, кидали свої рідні землі і їхали на заробітки В США, Канаду, Аргентину. Коріння луківчан можна знайти в Румунії, Франції, Англії, Ізраїлю, США і в інших державах.
На початку XX століття найвищою формальною владою в селі був двірник, або інакше - начальник громади, єдиним символом влади якого ( багатозначний символ ) була палиця.
Крім нього, вF2 селі ніхто не мав права носити палиці. Двірник був неписьменний як і всі люди в селі. Всю канцелярську роботу виконував громадський секретар. Основним обов'язком пана секретаря було вказувати двірникові місце на документі, де той мав прибити печатку, яку носив за пазухою.
А фактичною владою села був священик, здебільшого румун. За кілька років перед першою світовою війною село поділилося на два табори партії. До партії румунської належали заможні люди, а до так званої руської партії - вся біднота села. Тут слід згадати, що в селі не було жодного корінного румуна, проте війна між партіями проводилася під прапором нібито національної боротьби хоч по суті мала виключно соціальний характер. Йшлося саме про те, котра партія здобуде перевагу у громадській раді села.
Обрання до громадської ради давало, крім честі, ще й матеріальні вигоди. Громадська рада, наприклад, провадила розподіл шарварку, тобто обов'язкових робіт кіньми і людьми, громадського податку або деяких дуже незначних філантропічних подачок.
Звичайно, все це філантропія крайового сільського відділу була однією з форми агітації за «найяснішого» і носила не стільки економічний, скільки політичний характер. Була ця кістка, за якою мусила за задумом панів, гнатися біднота села, не чуючи і не бачачи куди важливіших справ. Ця маленька ілюстрація тогочасних соціально — політичних умов по селах Буковини є ще одним доказом проти тих, що висували теорійку про «однорідну» українську селянську націю.
Перша світова війна – трагічна доля для жителів села. Село стало фронтовою зоною. Всіх селян вивезли з села. Одних в с. Борівці, інших в с. Молодія. Тих, хто був вивезений в дальні села австрійський уряд матеріально компенсував витрати, а ті, що залишилися в с. Молодія змушені були виживати, багато хворіли тифом. Коли повернулися в село вціліли тільки три будинки та церква.
До 1892 року в селі зовсім не було школи, населення було неписьменним. Коли з'явилася школа, то вона не могла охопити всіх бажаючих навчанням, але і навчати дітей не було кому. Єдиним промінчиком, який світив у той час був Дмитро Якович Макогон - відомий поет і письменник. Із своєю сім'єю він проживав у Луковиці з 1905 року по 1919 рік. Дмитро Якович був директором нашої школи.
У 1918 році почалося панування румунських бояр на Буковині. В школах почалося викладання на румунській мові. За рідне українське слово румунські жандарми суворо карали. Про ті чорні часи Д. Макогон пізніше в листі до поетеси Марійки Підгірянки писав: « Румунська влада вже з перших днів почала шаленіти. Українську інтелігенцію арештовували, а вчителів переносили на полуднє, або навіть у глибину Румунії. Наше село Луковицю, де ми з жінкою вчителювали 15 років, там мали й свій дім, зрумунізовано також...»
Однак і в цих умовах, незважаючи на переслідування і заборони, Д. Макогон розгортає активну літературну і громадську діяльність. Майже 60 літ чесно трудився він на літературній ниві, водночас понад 50 - на ниві педагогічній. Широке визнання здобули його твори, що публікувалися в Чернівецькій періодиці та були видрукувані чотирма окремими збірками: « Шкільні образки «, « Учительські гаразди «, « По наших селах», « Проти хвилі».
Д. Макогон любив луківчан. Серед героїв його творів немало наших односельчан: Петро Соколюк, Петро Бадкж, Микола Капцан, Ілена Романюк, Гаврило Липчак. В одному із своїх віршів, поет звертається до своїх співвітчизників із палким закликом:
                                                Любіть, кохайте Україну
                                                і не щадіть для неї рук,
                                                ні рук, ні серця не жалійте
                                                не жийте марно, мов у сні,
                                                а зерно правди сійте, сійте
                                                по тім безмежному лані.
Свою любов до рідної землі, українського народу, його мови, духовної культури. Д.Я. Макогон передав доньці Одарці - відомій українській письменниці Ірині Вільде, життя і творчість якої також нерозривно пов'язані з Буковиною та з моїм рідним селом Луковицею.
Народилася Дарина Дмитрівна 5 травня 1907 року. В своїй книзі« Нова Луковиця «Ірина Вільде пише: « В цьому селі повела мене мама вперше до школи. Такі хвилини не забуваються. Тому хай читач пробачить мені, коли деякі події села, що торкаються власне цього села, я пропущу крізь призму особистих сприймань.» Отже, початкову освіту Одарка здобула в моєму рідному селі. Першою вчителькою дівчинки була її мама педагог Адольфіна Янішевська.
Дитинство допитливої дівчинки минуло серед мальовничої буковинської природи і щоденної нужденної праці селян. Дарина згодом надзвичайно захопилася читанням української класичної літератури, зокрема творів Ю. Федьковича, О. Кобилянської. Найближчим для Одарки був художній світ О. Кобилянської і своїм буковинським типажем, і колоритом, і стилем.
Улітку 1923 року Д. Макогон зі своєю сім'єю виїжджає до Станіслава. Тут Дарина вчиться в гімназії, а після її закінчення студіює у Львівському університеті славістику і германістику на філологічному факультеті. Скрутне матеріальне становище родини змушувало заробляти на хліб, і дівчина давала приватні уроки дітям поміщика у Перемишлянах під Львовом.
У 1929 році вона вступила до Львівського університету. Здобувши вишу освіту, працює вчителькою, співробітником журналу« Жіноча доля « в Коломиї. Після закриття часопису в 1939 році незмінно живе у Львові і цілком віддається творчій праці.
Письменниця завжди з ніжною любов'ю згадувала про Буковину, наш мальовничий край. Йому вона посвятила поезію в прозі« Моїй Буковині» та нарис « Нова Луковиця». Тут письменниця згадує свої дитячі роки, пов'язані з минулим, своїх подруг, з якими вона бігала сільськими дорогами. В розповіді вона концентрує свою увагу на двох напрямках -екскурсії в минуле й на зображенні життя колгоспників у нових соціальних умовах. Як точно підмітив Михайло Івасюк: « Пам'ять зберегла чимало деталей, пов'язаних з минулим, у спогадах спливла чітка картина розташування хат, мереживо вулиць. Не змогла впізнати тільки людей. Вони стали іншими невпізнаними...»
Та й село розквітло з новими будинками та вулицями. Змінилося життя на краще колишніх її подруг Фрозіни, Катріни, Марійки.
Живучи у Львові, Ірина Вільде неодноразово відвідувала свою малу Батьківщину - Буковину. Так, у 1972 році відвідала село Луковицю. Побувала у нашій школі, де зустрілася з учителями, учнями, жителями села. При врученні Державної премії Т.Г. Шевченка, вона сказала: « Сьогодні я вклоняюсь буковинським селянам за ту прекрасну мову, якої мене навчили, за їх щедрість, доброму характеру. Кожний раз, коли я їду в рідний куток через Прут, у мене сильніше б'ється серце. Думаю, що для кожного письменника дорога його мікро батьківщина, через яку він взнає своєю щирою любов'ю нашу велику рідну землю». Ці слова були сказані про рідне село Луковицю.
У кожному селі є святе місце. У нас Дмитріївська церква. Вона збудована у 1757 році. Викладена вона з віковічних дубів, які росли біля неї. Збудована зрубом без єдиного гвіздка. Вона являється архітектурним пам'ятником XVIII ст. Названа вона на честь священника, ієромаха Дмитрія, видатного церковного діяча України, автора « Книги життя святих « 3 1918 по 1940 року в селі панували румунські бояри. За соціальним складом населення тоді розприділялося так: бідняків - 920, середняків -460, заможних - 24.
В 1944 році в селі встановилася Радянська влада. Почалося гоніння за заможніми селянами і родичами тих хто, втік в Румунію. Людей виселяли в Сибір, у трудові табори.
Росію у трудові табори. Того ж таки 1944 року, 5 жовтня - точка відліку фронтових доріг п’ятнадцяти молодих Луковицьких хлопців, які пішли воювати на фронтах другої світової війни.
Наскільки нелегкою і небезпечною видалась служба Василя Ордаковича красномовно свідчить його шинель, геть пошматована кулями. Але сам він жодного разу не був поранений.
- Мене, - каже Василь Йордакович Савка, - оберігав Божий лист, який дала мати, проводжаючи на фронт. Я з ним ніколи не розлучався, носив у кишені біля серця. Коли випадала вільна хвилина — читав і перечитував його разом зі своїм другом Василем Шлеком.
Не без гордості згадує Василь Йордакович Савка і про те, як йому довелось, підтримуючи звязок, тричі побувати в одному бліндажі з маршалом Г.К. Жуковим. F1Навіть чув його розмову зі Сталіним. За героїзм і мужність В.Й. Савку нагородили орденом Великої Вітчизняної Війни, багатьма медалями. Після війни була створена Луковицька сільська рада, будинок культури, бібліотека та пошта.
З 1968 року розгортається будівництво магазину та дитячої установи.
Уже в роки незалежності в селі запроваджено нову форму господарювання — фермерське. Почалася приватизація землі. Організовується сільськогосподарське господарство з обмеженою відповідальністю « Колосок -2». Невпізнаним стало наше село на сьогоднішній день. В ньому нараховується 1820 жителів, з яких росіян-14, румунів-40, молдован-46, українців - 1720. В селі відкрито добротну сучасну споруду - відділення зв'язку, яка стала окрасою для всіх жителів.
В честь Перемоги над фашистами відкривається пам'ятник Матері -Вітчизни у 1966 році. Нині в нашому селі Луковиця діє загальноосвітня школа І - ІІІ ст. в якій навчається 293 учні. Вчителями школи є місцеві жителі. Серед випускників школи є : лікарі, інженери, вчителі, викладачі університету, військові, працівники правових органів. Школа носить ім'я видатного літератора — Д. Макогона. Тут у свій час працювали видатні професори історичних наук Ботушанський і Тимощук.
Сьогодні не можна не згадати тих людей, які піднімали освіту у нашому селі: Ольга Василівна Грищук, Марія Іллінічна Мельничук,
Гарним місцем для відпочинку в нашій місцевості є зелені пагорби, цілюще джерело, де люди беруть воду, щоб покращити своє здоров’я. Славиться красою і наш ставок, в якому водиться багато риби. Чим і приваблює до себе численних туристів. В ньому знайшли притулок величні лебеді, якими любується все село та численні туристи.
В селі збереглося те, що залишилось від наших предків: доброта, людяність, уважність, чуйність.

Copyright 2012. All Rights Reserved.