Автор: hotdoln Категория: Долиняни
Дата публикации Просмотров: 2998
Печать

 

ВЕСІЛЛЯ

 

Із глибини віків йдуть традиції сімейного відзначення особливо значимих подій у житті людини: народження, одруження. Вони відбувалися за усталеними народними звичаями, які несли у собі багату символіку, обрядову пісенність, безліч ритуальних дій. У обрядах сімейної святковості відбилися споконвічні погляди народу на шлюб, сім’ю, ставлення до батьків, старших у сім’ї. Сімейне свято народжувало особливе відчуття домашнього вогнища, підносило значення дому, сім’ї у житті людини. Добра дружна сім’я дає людині повноцінне життя. Весілля з давніх-давен було важливим складником національної культури. У ньому відбивалися світогляд, мораль, поетичні уявлення, музичні і артистичні здібності, багатство фантазії народу. Створення сім'ї – одне з важливих завдань людини на землі. Сім'я починається зі шлюбу. Традиційний весільний обряд умовно поділяється на три етапи: перед весільний, коли виконуються обряди сватання й заручин дівчини з хлопцем; весільний, де кульмінацією є спільний посад молодих за столом, і після весільний цикл, коли відбувається входження невістки до сім'ї чоловіка.

 

Перед весільний обряд. Шлюбу (весіллю) передувало досить тривале знайомство молодих людей: вуличні гуляння, вечорниці, досвітки. Співжиття до шлюбу заборонялося. Повага до дівочої честі становила характерну рису українського сімейного побуту. Найкращим часом для весіль вважалася осінь: з 15 серпня до 14 листопада, а також від 6 січня до посту у березні. Найчастіше весілля проводять у вихідні та свята.

 

Заручини

 

Задовго до сватання відбувалися заручини. Молода пара йшла до священика і домовлялася про шлюб. Потім проводилися заручини за участю батьків і рідних обох – парубка і дівчини. Часом батьки, виходячи з господарських розрахунків, заручали дітей ще в ранньому віці. Але найчастіше хлопець, домовившись з дівчиною, сповіщав про це своїх батьків і з рідним дядьком ішов у її сім’ю домовлятися. Коли батьки дівчини згоджувалися на одруження, то домовлялися про час сватання. Якщо хлопець був з іншого села, батьки зарученої їхали на оглядини.

 

Сватання

 

Потім відбувалося сватання. У призначений час, майже завжди під вечір, свати (ще їх називають старостами), взявши з собою хліб, пляшку горілки і обов’язково палицю як ознаку особливої посольської місії, вирушали до нареченої. Часто з ними йшов і парубок з своїм дружком. Зайшовши до хати, старости виймають з торбинки хліб, цілують його та віддають господареві. Той також цілує хліб, кладе його на стіл. Старости починають оповідати небувалу історію, називають себе покупцями і просять продати товар. Від того, як старости будуть оповідати про молодого, як домовлятися з батьками молодої, залежить дуже багато, тому старостами обирали літніх, поважних людей, котрі добре знали обряд, вміли гарно говорити. Це були найчастіше хрещені батьки або родичі. Після розіграшу вистави заводять наречену і кличуть молодого, який стоїть у сінях. Після того, як молоді прилюдно виявляють згоду на шлюб, дівчина пов’язує руки молодого хусткою, старостів – рушниками. На знак згоди обмінюються зі старостами хлібом і запрошують їх до вечері. Якщо траплялася відмова, то дівчина виносила сватам гарбуза, що вважалося великою образою.

 

Розглядини

 

Після сватання родичі молодого сходилися і домовлялися про час весілля, матеріальні достатки і придане, щоб забезпечити добробут молодої сім'ї. на тому сватання, або як ще кажуть, «розламування хліба», вважалося завершеним. У тому разі, якщо молоді жили у різних селах, то батьки молодого запрошували батьків молодої прийти подивитися, як живе молодий, чи заможний, скільки худоби має та хліба. На розглядинах домовлялися свати про змовини. А змовини проводилися так: молодий приводить до молодої десять людей з свого роду. Трохи пізніше сходиться рід молодої зі своїм частуванням. Потім сходяться парубки і подруги молодої. Молодий ставить могорич, молода частує. Десь приблизно 3 години триває вечеря і танці.

 

Запросини

 

Старша дружка, «весільна матка», чіпляла молодому вінок до шапки або капелюха, садовила біля нареченої на кожух долі вовною, покривала їх рушником та посипала житом. Наречена чіпляє весільний вінок на голову. Вони окремо збирали весільний поїзд та йшли запрошувати рідню і сусідів на весілля. Прийшовши у хату молоді приповідали: «Просили батько, просили мати, і я вас прошу прийти до мене на весілля». Сирота-наречена або наречений йшли також на кладовище кликати своїх померлих батьків. Там вони давали «поману» (хліб) будь-якій людині, яку зустрінуть.

 

Вінкоплетини. Розплетини

 

За день до весілля, наречені ідуть рвати барвінок для весільного вінка. Надвечір, до хати молодої сходилися дружки, дівчата і хлопці, сусіди. Спочатку сідали вечеряти, а потім починали шити вінок, щоб вінок «не був голодним». По три листочки барвінку нашивали червоною ниткою на червону стрічку. Починали шити вінок батьки – тато і мама. Потім вже всі присутні, крім вдовиць та розведених.

 

hrf04 clip image002

 

Шили і співали пісні про кохання, вірність. Також приповідали: «Благослови, Боже, і отець і мати, своєму дитяті барвінковий вінок вити».

 

hrf04 clip image004

 

Зелений барвінок – символ тривалого кохання. Вінки мали релігійне значення у шлюбі. Вінки одягали всі дружки на голову під час весілля, а хлопці-дружби чіпляли їх на сорочку з лівого боку. Молодиця і «покрита» (тобто заміжня) не сміють класти на голову вінок.На воротах наречених також виготовляли вінок з сосни або ялини.

 

hrf04 clip image006

 

Весільний коровай

 

Хліб, як основа життя, є обрядовим символом. За кілька днів до весілля родичі молодого і молодої запрошували коровайниць. Це були визнані в селі жінки-господині, крім того у ритуалі випікання короваїв обов’язково брали участь сестри молодих, близькі родичі. Коровайниці несли свою муку, яйця і необхідні приправи. Так велить традиція. Жінка-господиня була тільки головною розпорядницею, а все робили згодом сестри і родички. Для замісу на коровай годилося готувати відро «непочатої» води з семи криниць (непочата вода – набрана до сходу сонця, коли її ще ніхто не потривожив). Коровайниці по-святковому одягалися. Коровай випікали обидві родини щоб подружжя росло у щасті й злагоді. А щоб молоді були веселими, до тіста додавали вина (медовухи, рому, наливки). Коровай випікали до весілля кожному тільки раз у житті. Він усе весілля сидить у центрі столу перед молодими і його при посазі ділили між гостями в обмін на їх дарунки. «Підошву» короваю віддавали музикантам.

 

Вінчання

 

Церкоаний обряд виконується після сватання. Вінчаються в один день з весіллям, хоча в окремих випадках пізніше або раніше весілля.

hrf04 clip image008

 

Весілля з початку ХХ ст. тривало 3 дні: у неділю – ш8люб і весілля, у понеділок – придане, у вівторок – переселення. У неділю відбувались всі основні обряди і звичаї: розплітання коси, приїзд молодого, викуп нареченої, шлюб у церкві, посад, зніманняі вінка, прощання з рідними, розділ короваю тощо. Ранком розплітали косу молодої, зачісували її та клали вінок на голову. Під час цього всі співали. Потім дружки виводять молоду з хати, тають танцювати у коло, а мати посипає всіх барвінком і окроплює свяченою водою. Перед тим, як вийти з воріт дому, перед молодими переливають дорогу водою. Молоді мають заплатити тим, хто це зробив. Весільний поїзд рушав до церкви з музиками і піснями. Заходячи до церкви, молоді покривають плечі хусткою. Молода намагається першою ступити на поріг церкви, першою стати на «шлюбний рушник», на якому молоді вінчаються, з надією дістати таким чином першу роль у своєму новому господарстві. Шлюбний рушник разом з образом-іконою повинен зберігатися у сім'ї та передаватись з покоління в покоління. Молода також намагалася покласти свою руку поверх руки молодого в той момент, коли священник звязував їх руки рушником, яким мололда зустрічала сватів. Цей звичай символізував міцність сімейного життя.

 

hrf04 clip image010

 

hrf04 clip image012

 

Дружки. Стоячи збоку, також намагалися стати ногою на рушник з метою вийти заміж того самого року. Після вінчання розрізають калач, намащують його медом та пригощають учіх присутніх. Далі молоді несли ікони, обвиті рушниками, до батьків, а за ними дружки молодої несли обвязаний рушником хліб.батько й мати зустрічали їх та благословляли хлібом-сіллю та пляшкою горілки на вітальному рушникові. Сві гості і молоді заходять до хати та сідають за святковий стіл. Співають пісні, частуються, танцюють.

 

Покриття молодої

 

Коли молода залишається сама, до неї підводять молодого, який знімає з неї намітку, цілує та сідає поруч. З цього моменту починається обдаровування родичів, танець молодих, танець єдності двох родин. По закінценні весільної вечері відбувається обряд покриття молодої, що символізує її перехід до жіночої громади. Потім розплітають косу молодої – це найурочистіший момент народного весілля. Він символізує собою кінець дівування. Розплітають молоду дружки та свашки, при цьому співають. Вінок, який знімають з молодої, дають дружкам.Кожна його приміряє і танцює.

 

hrf04 clip image014

 

Далі молоду покривають хустиною. Потім молока кидає весільний букет, а дружки і незаміжні дівчата його мають зловити. Котра зловить – означає, що скоро вийде заміж.

 

hrf04 clip image018

 

Другий, третій день весілля. На другий день весілля, тобто в понеділок, приходили гості тільки з числа жонатих. Цікавим тут залишається перевдягання у молоду пару когось із числа гостей. Молодою був чоловік, а молодим – жінка. Їм підбирали чудернацький одяг з лахміття, замість вінка і букетів – пучок кропиви, будяків. Музики «грали» на відрах, каструлях.

 

hrf04 clip image020

 

Третій день весілля – «пересувний» (переселення) – проходив у вигляді переселення молодого чи молодої до місця їх спільного проживання. Після того, як перевезли речі, всі ішли до столу – «на хліб», тобто доїдати те, що залишилось з весілля – хліб.

 

 

 

 

 

 

П’є моє коріння сіль землі,
День лежить на білому крилі,
Подих вітру схилює жита,
Пролітають стомлені літа.

З роду в рід кладе життя мости,
Без коріння саду не цвісти,
Без стремління човен не пливе,
Без коріння сохне все живе.

З давніх-давен славилась Україна розмаїттям народних свят, звичаїв та обрядів. Наші діди і прадіди берегли їх, передавали з роду в рід, з покоління в покоління для того щоб нащадки ніколи не забували своє коріння, свій родовід, історію свого народу. Та, на жаль, ми все більше переконуємося, що багато що втрачено, загублене, забуто.
Нові вітри повіяли над Україною. Через багато тисячоліть повертаються до нас забуті звичаї, обряди, бо в них щедра, багата, дотепна і мудра душа народу.
Що треба робити, щоб не пересихало цілюще джерело мудрості наших прабатьків? Як зробити так, щоб наше покоління не змаліло духовно, щоб не виростали, як оте перекотиполе, без роду і племені, байдужими до рідної землі, до краю, до свого коріння, щоб вміли берегти кращі традиції минулого?
Уміти берегти – це стає настійним велінням часу. І ми так собі подумали, що важливо сьогодні з усією пристрастю будити саме цю потребу – оберігати життя в усіх його виявах, природній мудрості і гармонійності. «Берегти свою колиску, кожне зернятко вселюдського досвіду» - цими словами відомого українського письменника Олеся Гончара хочеться розпочати свою розповідь.
Упродовж  століть український народ безупинно творив своє, тільки йому властиве духовне середовище, наповнюючи його своєрідними обрядами, ритуалами, традиціями.
Здавалося б, що спільного має наш цивілізований світ зі старовинними звичаями?
Однак, придивившись ближче, збираючи по крупинці, по рисочці золоті розписи у душах і пам'яті старих людей, ми набираємося сили і мудрості, причастившись із невмирущого животворного джерела народної творчості.
Термін «вулиця» чи «вуличний» останнім часом набуває чимраз негативнішого значення. І це тим прикріше, що первісна його генеалогія була досить шляхетною. В науковий обіг, принаймні етнографічний, міцно ввійшло поняття, як «вулиця», за яким стоїть давня форма традиційного молодіжного дозвілля.
Сучаснику, звісна річ, таке визначення мало що говорить, а тому я зупинюсь на цьому детальніше. Традиційне молодіжне дозвілля в Україні мало дві форми – вечорниці й досвітки та «вулиця». Перша охоплювала осінньо-зимовий період. Хлопці оголошували за відповідну оплату оселю в самотньої жінки чи вдовиці. В ній протягом осені й зими проходили вечорниці та досвітки. Це були своєрідні молодіжні доми: на вечорницях молодь улаштовувала різноманітні розваги – танці, забави, ігри, відзначала такі народні свята, як Калиту та Андрія, обряд «пирхунів» на Варвари, різдвяно-новорічні святки тощо.
На досвітках дівчата переважно вишивали, пряли, хлопці чинили сільськогосподарський реманент, різьбили, допомагали юнкам лагодити рукомеслі снасті – косоворотки, веретена, гребені тощо. При цьому варто зауважити, що такі зібрання відбувалися з переночівком – дівчата вставали досить рано, щоб продовжити роботу. Досвітки, як і вечорниці, чітко трималися звичаєвого права, згідно з яким не допускалися будь-які довільності й уседозволеність. Молодіжне дозвілля регулювалось як дорослими, так і виборними особами, що їх обирали хлопці й дівчата. Ватагою чи Березою могли бути лише особи з високими моральними якостями. Їм надавалося необмежене право керувати всім процесом дозвілля.
Як тільки надходила весна – танув сніг, тужавіла і вкривалася зеленню земля, коротшали та теплішали ночі – молодіжні зібрання переносилися на вулицю. В одну з останніх вечорницьких сходок переобирали своїх ватажків. Тут же й обиралося місце майбутньої «вулиці».
Найбільше були зацікавлені у виборі місця для дозвілля юнки. Та це й природно: вони постійно трималися своєї «вулиці», тоді як хлопці намагалися перевідувати кілька дівочих гуртів. Щоправда, і в цьому випадку були свої звичаї: парубоча громада мала право не приймати «чужаків». Щоб отримати дозвіл, «чужинець» мусив почастувати своїх майбутніх братчиків могоричем чи зголосити музик. Якщо хтось порушував усталені канони – лихословив, вчиняв бійки, ображав присутніх, насамперед дівчат, або ж з'являвся напідпитку, що було великою рідкістю в ті часи, - таких позбавляли права одвідувати сходку, і кривдники вимушені були шукати притулку на інших «вулицях» («кутках», «колодах», «на музиках», «на вигоні»).
Ось чому дівочий гурт, якому надавалася перевага вибору місця – а це здебільшого було перехрестя доріг, так зване крижове, сільський майдан, вигони, царини біля млинів чи ставків тощо, - намагався причарувати «до своєї вулиці» якомога більше парубків різноманітними обрядодіями та замовленнями. Про це мовиться і в піснях:

Загорожу річки та й на поставнику,
Щоб не вилітали пташата-чирята,
Пташата-чирята, сиві голуб’ята,
Щоб не виносили молодецьку красу.
Молодецька краса – хустонька в пояса,
За шапкою квітка, в правій руці дівка…

Не обходилося й без кпинів стосовно сусідських вулиць:

А на чужій улиці сміття та полова,
А на нашій улиці челядь чорноброва!
А на нашій улиці все рівно та рівно,
Вигравали парубочки вороними кіньми!
А на тій улиці все яри та кручі,
Вигравали чорні куці з вулиці йдучи.
В арсеналі «вуличних замовлянь» є безліч ритуальних дійств. Я наведу лише кілька з них, що були найпопулярнішими свого часу. Щоб молодь збиралася біля хати дівчини, юнка проштрикувала в чобіт із середини голку з ниткою й ходила з нею селом, а потім верталася додому й запихала в землю так, аби її гострий кінець спрямовувавсь угору. Це для того, «щоб вулиця» не збиралася ніде, крім вибраного місця». Потім увечері, щоб ніхто не бачив, брала веретено, крутила його на місці майбутніх сходок, вважаючи, що так мусять крутитися тут парубки, або ж спалювала старого деркача, а попіл розсипала вулицею, «щоб хлопці з сусідніх кутків дерлися на гульки». Коли ж з якихось причин юнак нехтував сходкою, то дівчина, яка його вподобала, палила обручі від діжки і тим попелом пересипала ворота біля оселі парубка.
Отже, започатковувалася «вулиця» ранньою весною. В кожному регіоні, залежно від кліматичних умов, її «відкривали» в кінці березня чи на початку квітня, коли встановлювалася тепла погода.
Кожна «вулиця» мала, якщо можна так висловитися, свій режим роботи. На свята та по неділях збиралися вдень, а буднями – по вечорах. У святочні днини, як правило, приходили троїсті музики. Парубки вважали за честь замовити своїм дівчатам танок. Той, хто замовив музик, мав право першим розпочинати його. Найпопулярнішими вважалися полька, щука, козачок, а пізніше краков’як, метелиця тощо. Нерідко у вихідні дні «на вулицю» приходили й молоді подружжя.
Для музикантів робили спеціальні підвищення, дуже високо, що мусили туди залазити по драбині. Музиканти сиділи на ослонах. Це місце гарно прикрашали сосною і квітами. Розпочиналося це дійство на подвір'ї калфи о 11 годині дня. Калфа – це хлопець, який організовував данец, збирав гроші на музику.
У домі калфи готували їсти для музикантів. Їх садили за стіл. Потім танцювали 5-6 танців на подвір'ї. Дівчат було на подвір'ї мало, в основному хлопці. Сюди приходили сусідські дівчата калфи або його сестри. Переважно всі дівчата чекали музику і хлопців на толічці.
По дорозі на толоку хлопці й небагато дівчат танцювали фусиря. Фусирь – це танець, коли всі ловляться за руки і пляшуть. Першим танцює калфа з платочком у руках. З цим танцем приходили на толічку, де вже їх чекало багато народу: дівчата, діти, старі і середнього віку жінки та чоловіки.
Музиканти займали своє місце, а молодь своє. Дівчата стояли дуже тісно в кругу. Хлопці в центрі, а жінки і чоловіки сиділи на лавках, стільцях, які приносили з дому. Протягом данцу танцювали такі танці, як краков’як, коробочка, румба, ганка, болгарка. Запрошували хлопці дівчат пальцем. Для хлопців, які приходили пізніше, грали марш і вони платили за це гроші. Якщо приходив шиф (шеф) села або жандарії, для них грали спеціальний «казьонний марш».
Якщо хтось із хлопців не давав гроші, то калфа кричав: «Музиканти! Грайте бас і барабан!». Цього хлопця зі свистом витручували з кругу. Танці були лише до заходу сонця. Лиш сонце починало заходити, всі люди починали розходитися.
Останній танець, який танцювали, це був «сирбин». Хлопець замовляв для коханої дівчини цей танець. За це він платив калфові гроші. Хлопець у парі з дівчиною танцювали перші, а за ними в ряд танцювали всі інші хлопці та дівчата. Позаду них йшли музиканти. Цей танець танцювали не тільки на толічці, а й по вулиці (в різні сторони).
Отже, танки, які танцювали:

  • Вальс;
  • Сирбин;
  • Булгарска (у парі кругом);
  • Руска (дуже швидка);
  • Ганка (по парі дівчата, або тільки хлопці у крузі);
  • Коров’як (по парах, 2 кроки вперед, 2 кроки назад, обкрутилися);
  • Полька;
  • Фусиря (музика після данців ішла по дорозі і грала, дівчата розходилися у свої вулиці).

Гей, ставаймо в коло, дівчата
Гей, ставаймо в коло, дівчата,
Будемо снопа прибирати.
Будемо снопа прибирати,
Квіточками рясно квітчати,
Ще й стрічками переплітати.
Щоб увесь народ дивився,
Який у нас снопок уродився.
Височенький, ще й ваговитий,
Кожен колосочок зерном налитий.
Борода наша пишна.
Оце тобі, борода, хліб, сіль і вода.
Ой, чия то борода,
Сріблом-золотом облита?
То господаря борода,
Сріблом-золотом облита.
І облита, і обмита.

Ой на горі жита много
Ой, жни, дівча, пшениченьку,
Та й не думай собі.
Буде наша пшениченька
На коровай тобі.
Ти, дівчино, чорнявая,
Ти, дівчино, біла.
Чи ти в полі не робила,
Що не загоріла?
А я в полі легінику,
Жала і в’язала,
Але своє біле личко
Хустков закривала.
Ой, жала я жито, жала
Й дуже пильнувала.
Удень по три копи жита
Та й понажинала.
Ой, жали ми нивку
Згори удолинку.
Від кінця до кінця
Вижали за сонця.

Спить ставок
Де колишуться віти,
Вітерець у верболозах заснув,
Десь заграла плакуча сопілка,
Там дівчина стрічала весну.(2 р.)
Ой, не плач, не журися, дівчино.
Ой, не плач, не сумуй, не ридай.
Через рік, як цвістиме калина,
В тихий вечір мене дожидай. (2 р.)
Ось прийшла довгожданная днина.
Ось прийшла довгожданна пора.
Та дівчина прийшла до калини,
А милого її там нема. (2 р.)
Ой нема, тай нема і не треба.
Така наша дівоча судьба.
Будем знати, як хлопців кохати,
І як вірить у їхні слова.

            Туман, туман по долині
Туман, туман по долині
Тяжко жити на чужині } 2р.
Тяжко жити привикати
Як той камінь підоймати } 2р.
Камінь здойму й відпочину
На чужині марно згину } 2р.
Бо чужина й не родина
Плаче серце як дитина } 2р.
Плаче, плаче, має чого
Нема правди ні від кого } 2р.
 Нема правди та й не буде
Розрадили його люди } 2р.
Розрадили, розсудили
Щоб ми в парі не ходили } 2р.
А ми в парі ходить будем
І друг друга любить будем. } 2р.
А пісню "Про приймака" в нашому селі співали понад 150 років назад.
Йшов приймак приймаченько
В поле ворати
Забув приймак приймаченько
Торбу з хлібом взяти
Воре приймак приймаченько
На шлях виглядає
Усі жінки обід несуть
Мою примха має Оре приймак приймаченько Доворав до лугу
Пустив воли на діброву
Сам пішов додому.
Пасіт воли, пасіт воли
Не бійтеся вовка
А я піду до домочку
Болить ня головка
Прийшов приймак приймаченько
На стіл похилився
Приймакова жінка каже
Що приймак напився
Жінко ж моя, любко моя
Я не напився
Відо вчора до сьогодні
Я би закопився
Бери приймак приймаченько
Вечерю з обідом
А що ж тобі недохвати
Докладай хлібом
Та й не бери приймаченьку
З полиці цілого
Але бери приймаченьку
Сухаря сухого

В Долинянах багато пісень співали про життя простолюду, про нерівне кохання. Ось одна із пісень.

Ой там при долині Василь сіно косить
Ой там при долині Василь сіно косить
До него дівчина дитину приносить
Кинув Василь косу в траву зелененьку
Та й бере на руки дитину маленьку
Мамко ж моя мамко
Що то за причина?
Найшласи в покосах
Маленька дитина
Нічо синку нічо
Бери її до хати
Будем цій дитині
Мамочку шукати
Мамо ж моя мамко
Що то за причина
Що плаче під брамою
 Молода дівчина?
Нічо синку нічо
 Бери її до хати
 А ти будеш отець
Вона буде мати
Ой синочку синку,
Що це за причина?
Що ти не жонатий
А вже є дитина.
Що ти не жонатий
Вона не віддана
Маєте синочка
На ім'я Івана.

Так, багато забуто нами за довгі роки. Тому маємо надію, що дана робота допоможе нам в деякій мірі пригадати забуті звичаї та обряди і розповісти про них уже теперішньому поколінню.
Тож давайте шукати, відроджувати ще не забуте, але і не всюди популярне це дивотворення.
Давайте вишивати червоним і чорним, усіма барвами нашої багатої землі. Кожен із нас створить свої обереги. І цим поновить таку чудову палітру народного мистецтва. І що найважливіше - передасть любов і уміння до всього прекрасного своїм дітям, а ті своїм.
Ми тепер часто повертаємось до своїх витоків, прагнемо зібрати усе втрачене і розкидане, закладати старі і нові символи у своїй творчості. Так було, так і повинно бути.

 

Факельний похід
8 травня, ввечері, учні школи проводять факельний похід. Збираються біля школи. Коли починає сутеніти, шикуються в три колони, запалюють факели і повільною ходою крокують до пам’ятника загиблим односельчанам, який знаходиться у центрі села біля будинку культури. Біля підніжжя памятника на прихід учнів чекають односельчани. Вони спостерігають, як дорогою рухаються три довгі ряди вогнів…
Лунають військові пісні і марші. Учні з факелами стають біля памятника на всіх площадках і сходинках. Вшановують загиблих односельчан хвилиною мовчання, учні розказують вірші, виконують пісні. Після цього лунає святковий салют на честь Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Присутні покладають до памятника живі квіти, згадують загиблих чоловіків, дідів, прадідів.

 

Майовка
У перших числах травня, а точніше 1 і 2 травня, святкують долинянці державне свято День солідарності трудящих. Святкують усі, бо ці дні є вихідними для тих, хто процює на державній роботі. Вже зранку у селі чутно музику. Усі жителі сімями або великими компаніями збираються до лісу на «майовку» (від російської назви місяця травня – май). У долинянському лісі біля хатки лісника є велика галявина. Там є також ставок і пасіка, на якій є дуже багато вуликів. На цій галявині розкладають свої музичні інструменти музиканти, а люди сідають по колу навкруг них. Головною стравою на пікніку є шашлик. Кожна компанія готує його по-своєму рецепту, а потім пригощають один одного. Також частуються домашньою горілкою – самогоном. Танцювали у центрі галявини. За танцями і веселощами швидко збігає час. Коли вже починало сутеніти, з лісу усі переїжджають до сільського будинку культури. Тут танці продовжуються і можуть тривати аж до ранку.

 

 P5100949

 

 

 

 

 

Copyright 2012. All Rights Reserved.