Автор: vznchor Категория: Чорногузи
Дата публикации Просмотров: 3128
Печать

Над розділом працювали:

Керівник

Paladiy

Паладій Жанна Олександрівна

вчитель історії

Дослідники

Mitskan

Мицкан Михайло

учень 9 класу

Dmitryuk

Дмитрюк Василь

учень 11 класу

 

В мальовничому передгір’ї буковинських Карпат, на правому березі бурхливого Черемошу лежить село Чорногузи. Воно древнє і сиве як і Черемош, що несе історію днів минулих і нинішніх, людські долі, зими і весни.

1

Гарною є назва мого села. Вона очевидно походить від прізвища першопоселенця (прізвище Чорногуз і тепер ведеться в селі, хоча воно не надто поширене), або ж від слів “чорні гузна” (нашивки на сідничну частину штанів-галіфе темного кольору). Про те, що на території села масово селилися птахи чорногузи, то ця версія не витримує критики, оскільки по-місцевому цей птах споконвіку зветься бузьком.

Територія села колись була суцільно заліснена. Про це свідчить і велика ділянка смерекового лісу Смеречина, яка в Першу світову війну була вирубана, а потім відновилася, назви Обіч, Крушний. Ймовірно, що першопоселенці спочатку заселяли нижній і середній рівень тераси Багна. І досі там поширені прізвища Хащовий, Шпак, Перепелиця. Підтверджує це також і місцезнаходження давньої церкви і цвинтаря на Улозі.

Археологічних досліджень в селі не проводилось, ніяких слідів минулих епох не виявлено.

Більше ніж двісті років наша місцевість входила до складу Київської Русі. Пізніше край увійшов до складу Галицько-Волинського князівства. На початку другої половини XІІІ ст. орди татаро-монголів підкорили Галицько-Волинське князівство, до складу якого входили і наші землі.

В кінці XV ст. наша місцевість потрапила під владу Молдови. А вже на початку XVI ст. наш край потрапив в залежність від Туреччини, яка панувала тут майже три століття. Перша письмова згадка про село Чорногузи відноситься до 1753 року. Село було в складі Австро-Угорської імперії від часу свого виникнення і до 1918 року. В 1897 році через нього пролягла залізниця “Вижниця – Неполоківці”. В 1876 році збудовано церкву Різдва Пресвятої Богородиці, яка згоріла під час Другої світової війни від влучення артилерійського заряду. Радянські солдати встигли винести майже все церковне начиння. Дзвіниця не постраждала. На місці згорілої у 1946 році було збудовано дощату, меншу церкву, якій пощастило бути діючою впродовж усього радянського режиму. В 1888 1889 рр. засновано першу школу (двокласну) в Чорногузах. Дана школа проіснувала до початку Великої Вітчизняної війни. У 1901 р. учнями та вчителями с. Чорногузів було створено театральний гурток, який був взірцем для інших населених пунктів.   

fejkovich crossВ селі неодноразово бував Юрій Федькович, що інспектував школи Вижницького повіту в 1869 – 1872 роках і писав у звітах про доцільність відкриття такої школи в селі, зазначаючи, що четверо учнів з Чорногузів ходять до школи у Вижницю. На згадку про нього в селі поставлено пам’ятний хрест. Першими вчителями народної чотирикласної школи були Дольницький Атанасій Михайлович, Лучинський Осип, Антоній Леонтина.

Ще з початку XIX століття селяни володіли незначною частиною землі та худоби. Поміщики Гірш і Хмельовський, вижницькі дуки Джурджуван та брати Айвази панували над селянами.

Трудовий люд, що страждав під гнітом, ніколи не мирився зі своїм становищем. Не раз на верхів’ях гір і в низинах лунали бойові кличі народних месників Олекси Довбуша та Лук’яна Кобилиці. Так, в урочищі Глєдів на території села Чорногузи відбулося Буковинське віче. На цьому місці 16 листопада 1848 року депутат рейхстагу Лукян Кобилиця скликав збори виборців Вижницької округи. Зібралося понад 2600 чоловік. cross 2На зборах Кобилиця “давав усім підданим різні вказівки, бунтуючи громади проти дідичів та закликаючи їх не коритися домініям”. На честь цієї події на місці віча в урочищі Глєдів за кошти Михайлини Іванюк встановлено пам’ятний хрест, який 16 листопада 1998 року, в день 150-річчя віча, було освячено.

В 1868 році жителі села Чорногузи розпочали вирубку лісу, який у них внаслідок   підробки   підписів   представників   громади   відібрали   поміщики Айваси.

На початку ХХ століття тут діяли товариства “Січ”, “Читальня”, гурток “Жіноча громада”.

На початку XX століття перші чорногузівці емігрували до Америки й Канади: Плавюк Філіп, Грабовський, Колотило Онуфрій, який будував залізницю у Квебеці. В еміграції народжені і привезені до рідного села дві дівчинки Мері і Джейн (Марія і Георгіна). Декілька чоловік одержали роботу на “колії”. Це, зокрема, Білак Степан, Колотило Онуфрій та інші.

Потягом до Вижниці через село їхали Ольга Кобилянська і Леся Українка, а потім далі в гори. Паралельно залізниці – шосейний шлях.

Не оминула Чорногузи і боротьба за державність україн­ської нації та Перша світова війна. Місцеве населення служило в австрійському війську і брало участь у Першій світовій війні, на фронтах якої полягло декілька чоловік. Від фронтових ран помер Білак Палій. Шукаляк Павло воював на італійському фронті і вцілів лише завдяки метикуватості і хитрості.          

В 1914 р. М. Ва­силько, депутат австрійського парламенту, організував Буковинський курінь, де навчалось воєнної справи 100 січових стрільців. Він їх одягав, годував за свої кошти. За­няття проводилися в с. Руска та на перевалі Шурден. Очолив Буковин­ський курінь сотник О. Кантемір, але після його поранення командування куре­нем перебрав сотник Семен Івано­вич Григоряк із с. Чорногузи. 

Semen Grigorjak

 Наро­дився Семен Григоряк 1891 р. в багатодітній сімї (10 дітей від 2-х шлюбів). Добре вчився, батько не шкодував грошей. Закінчив Вижницьку гімназію. Знаючи добре німецьку, румунську, польську, че­ську мови, разом з М. Г. Шпанюком їде вчитися у Прагу, в університет. Після закінчення університету Семен Григоряк зі своїм товаришем Дучуком Дмитром влилися в Буковинський курінь, де разом ділили радість перемог і поразок. Вони брали участь у параді перемоги в м. Києві, бачили Грушевського.

Як згадувала його сестра Григоряк Євдокія Іванівна, з 1910 р. народження, Семен був дуже здібний, добре вчився, мав організаторські здібності. Любив Україну і свій рідний край понад усе. Роз­повідали сестрі, як Семен Григоряк та Дучук Дмитро на конях потрапили в російську засідку. Два дні їх допи­тували, забрали коні, закрили в ізолятор. Семен додивився: стіни цегляні, підлога цементована, а сте­ля деревяна. На третю ніч їх вранці мали розстріляти. Але вони ро­зібрали стелю, звязали вартового, забрали його гвинтівку, коней і втек­ли.

Буковинський курінь зазнав великих втрат у жовтні 1919 року в боях з денікінцями на Поділлі і був розформований. Знаємо, що після розформування Буковинського куреня його стрільці і старшини воювали в діючій армії УНР до останку. Вони брали участь в обох Зимових походах армії УНР. Деякі, як, наприклад, сотник Семен Івано­вич Григоряк, стали героями Базару, ще іншим – Василю Шумці, майбут­ньому сотнику Василю Луговому та його товаришам судилося пронести стрімку славу Буковинського куреня через десятиліття і відродити її вже в роки Другої Світової війни.

Багато буковинців, а серед них і командир Буковинського куреня Семен Іванович Григоряк, воювали в лавах української армії у травні 1920 р. під час антибільшовицького походу на Київ і аж до жовтня та остаточного переходу українського війська на чужину. Спочатку були інтерновані на польській території, згодом була можливість поселитись в країнах Європи. На фотографії Семена Григоряка зберігся його вірш “Найвищий ідеал”, зразок філософської лірики, який якнайкраще демонструє нам душевну велич героїв Буковинського куреня 1918 – 1920 рр.

 

НАЙВИЩИЙ ІДЕАЛ

 

Є час, коли з глибини душі

Засяє щось, немов кришталь,

Що все чарує на землі,

Засяє вічний ідеал

Чи божий бо, як зве загал.

 

В цей час натхненна вся душа

Дише могутністю краси,

Краси і правди, і добра,

Простіших ранньої роси

І котрих не затруть часи.

 

Коли натхненно лине дух

У безконечний десь простір,

То никне все життя і рух,

 Планети всі, і слово зір,

І час, і навіть сам простір. 

 

В цей час темніє ясний ум,

Зникає свідомість уся,

І меркнуть від усяких дум,

Лишається лише чуття:  

Краси і правди, і добра.

  

Іде найвищий ідеал,

Про котрий мріють на землі

Усі смертельні, весь загал,

Та з ним зливаються лиш ті,

Що сяють правдою в душі. 

 Семен Іванович Григоряк не вернувся на Буковину після війни, а залишився назавжди в Чехословаччині. уникнувши більшо­вицьких катувань. Помер 1959 р. Похований на Чехословаччині в м. Руська Отава.

А ось розповідь про січового стрільця Івана Овадюка.Ivan Ovadjuk

Народився січовий стрілець Іван Овадюк в с. Чорно­гузи у 1893 р., був один у батьків, які рано повми­рали, його виростила бабця.

Після навчання в с. Селятині за присутності посла Миколи Василька разом з іншими стрільцями прийняв присягу і пішов у м. Стрий.

Ось як описується стрілець­ка присяга, яка проводилася у Стрию, за Православним ка­ледарем 1915 року: Кому не­відомий той більш широкий шлях, що біжить з Миколаєва, перетинає Стрий, добігає Сколього в Карпатах. Саме ним, через міст, перетягали вузьким, довгим ланцюгом тяжкі вози військові. Скрип возів глушив страшно, навіть промови не було чути.

На львівській вулиці на бурсовій площі о 4-й годині вечо­ра мала проводитись присяга усіх січових стрільців. Пів на 4-у все було готово, команду прий­мають курінні, вимарширувавши на площу присяги.

Перший курінь, в оливкових мундирах, ступав розміреним кроком під проводом Вітовського.

Другий курінь — чорно-гра­натові кольори студентської форми змішувались з біло-яс­ними кольорами селянського одягу. Цей курінь був під про­водом курінного Волошина.

Третій курінь — це були міщани, він складався з темно-сірих відтінків, курінним тут був Шухевич.

Замикав цей похід курінний Горук, курінний самих хвацьких леґінів – гуцулів, хлопців зрос­лих та дужих. Підполковник Маяковський, отаман стрілец­тва, стоїть посеред площі ра­зом зі священиком. Священик тихим, тремтливим голосом мовить коротку промову і благо­словить все стрілецтво. Все стрілецтво хором повторює такі слова: Присягаю, поможи мені, Боже. Амінь, після чого тричі пролунало Гура!, загули навіть локомотиви на станції.

Потім настала тиша. Стрілецький отаман промовив: “Народ глядить на Вас: ідіть йому волю добути! Прийшла пора, і народ говорить, кров'ю пише свої слова. Ніби дух ве­ликих дідів та прадідів народу закликав: “У бій! У бій! — за неї, неньку-Україну!”

А ось як описує бій поране­ний стрілець у 1915 році:

“Був чудовий осінній день, сонце було високо. Перед нами зеленіла озимина, чорніли по­орані ниви. Ми, дві сотні стрільців, були в укритті в ліску. Направо від нас, так само в ук­ритті два галицькі батальйони, збоку дві дивізії кавалерії, позаду нас артилерія.

Було тихо. Перед собою, як на долоні, бачили ми російську розстрільну. Але ми сиділи тихо.

Аж десь близько полудня перед нами упав російський снаряд. І зачалася справжня військова музика. Згори била наша артилерія, збоку стріляла фонтерія та торохтіли марино­вані кріси, зліва сипали наші стрільці. Справжнє пекло. На­раз з-за гори показалися цілі лави росіян, то приходили на поміч першій розстрільній. Кавалерія з боку погнала в атаку. Аж страшно дивитись. Люди і коні падали одні на інших, на­вколо лунали крики, зойки. Правда, росіяни звідти подали­ся, проте всі бігли на нас. Роз­дався грізний наказ курінного отамана: “Багнети на кріси! Діти, йдемо на штурм! В імя Боже та України!” І перший вибіг з укритого місця, за ним роз­сипались всі дві сотні полем.

“Гура!” – задзвеніли навкруг голоси. Росіяни не мог­ли в першій хвилі зорієнтувати­ся у тім страшнім переполосі, подалися назад і почали утіка­ти. За ними погналися і ми. Наші верталися як переможці, верталися полем, встеленим трупами, тягнучи за собою ко­ней та здобуті гармати, вели кількасот полонених.

Озимина, поле, затрамбова­не кіньми, зоране гранатами та снарядами, повсюди було вкри­те мертвими: один коло одного лежали де кінь, де російський воїн, де український стрілець.

Ось під кущем шипшини ле­жить молодий російський офі­цер, з розіп’ятою грудиною, розбитою головою, з-під сороч­ки визирає барвиста обкладин­ка якоїсь книжки. Сотник виймає книжку: “Кобзар” Шевченка!” — кричить, одночасне поглядаючи на офіцера. Відкриває книжку і на першій сторінці читає: “Із тим мене поховайте”. Майже у всіх виступили сльози на очах. Цей офіцер, цей ворог, був нашим, свідомим закордон­ним українцем.

І виконали волю, останнє бажання закордонного побра­тима, поховали брата брати, українські січові стрільці в на­ших зелених Карпатах. Потім сотник сказав: “З часом Украї­на буде ціла, не буде брат бра­та убивати”.

У своєму вірші “Думка ук­раїнського вояка” Іван Овадюк описав свою нелегку біографію, життя від народження і до кінця своїх днів. Вірш надрукували 1915 року в “Православному календарі”, виданому у Відні.

Була у нього дівчина з Чор­ногузів – Попадюк Марія Лазарівна. Жила вона по вулиці Гледівській у маленькій хатці з плавиння, лози та дощок, вікно у ній було таке маленьке, що голова лише вміщалась, а щоб увійти до дверей, треба було згинатися. У хаті було ліжко, маленький столик, куфер і 2 стільці. На стіні висіла картина Коронація Франца Йосифа, Австрійського цісаря, а на столі лежала Біблія і Православний календар1915 року, в якому був надрукований вірш її коха­ного, вона по 10 разів перечи­тувала його. Чекала його до кінця своїх днів, не виходила заміж, сподівалась отримати хоча б листа. Та він залишився назавжди на чужині, полігши в нерівному бою.

Приблизно 1971 року на ад­ресу сільської ради надійшов лист від Федора Якив'юка з Косівщини. Він просив дати йому знати, чи є у Івана Овадюка хто з рідні. Викликали Фрозину Гулей та її батька Овадюка. До­мовились про зустріч. Приїхав в Чорногузи дідок 90-літній та й оповів, що поховав свого друга Івана Овадюка, який помер від ран на чужині, а він просив спо­вістити про це свою наречену та рідних.

BoysАвстрійський уряд лояльно ставився до українського населення і його рідної мови. Ніхто не вимагав обов'язкового знання німецької. Документи неофіційні і напівофіційні писалися або українською, або двома мовами. Цікаві з цього приводу шкільні повідомлення. На проїзд через міст з Вижниці в Кути видавалися спеціальні перепустки-картки.

З початку виникнення села мешканці його були стовідсотково селянами. Вони будували маленькі хатини з розкорчованого лісу, жили виключно з натурального господарства. Ткали полотна, шили з них одяг. З вовни виготовляли сардаки, запаски, светри, плели шкарпетки. Постоли робили з шкіри-сирцю. З овечої вичиненої шкіри шили кептарі, кожухи, шапки. Вишивали сорочки, блузки. Збиралися на вечорниці. Там вишивали, пряли, співали, забавлялися. На толоці, де зараз поблизу будинок культури, провадили народні гуляння. Тут же Вижницький фотограф Стахлович робив на місці фото в пересувній імпровізованій фотолабораторії-ательє. Святкували всі релігійні свята, дотримувалися посту, регулярно відвідували богослужіння в церкві. Дотримувались традицій та народних обрядів. Розселення людей на початку XX століття виглядало так: десь біля 19 хат стояло в Лузі. Неоднорідно заселеною була Підгора. Рівнинна частина обростала хатами вздовж двох паралельних доріг з виходами до центрального Гостинця.Girls

В 1914 році вижницькі власті розповсюджували серед чорногузівців платні картки на відкриття герба міста Вижниці. Удостоїлася честі мати свій вбитий цвяшок в нього і жителька села Докія Шешуряк. Весь дохід від цієї акції пішов на допомогу сім'ям полеглих на фронтах війни.

Влітку 1916 року і до кінця так званого Брусиловського прориву в Карпатах тут квартирували частини російської царської армії, що воювали проти австро-угорських військ генерала Пфланцельбальгера. Зокрема, офіцерські чини квартирували в оселях Гулея Андрія, Кравчука Івана і інших. Село знаходилося під артобстрілом, але переднього краю і кривавих сутичок на території села не було. Від обстрілів загинуло декілька російських солдатів, які були поховані безпосередньо на лінії окопів по краю Багни, неподалік від центру села.

Навесні 1918 року 150 чорногузівців взяли участь у демонстрації, що відбулась в місті Вижниця.

З розпадом Австро-Угорської монархії в 1918 році село захопила королівська Румунія. Встановилися жорстокі нові порядки, заборонялася українська мова. Населення примусово румунізували, хоча за своїм складом воно було українським, крім десятка єврейських сімей, що займалися дрібною торгівлею, двох-трьох поляків, одного росіянина, чеха і кількох румунів. В пошуках роботи жителі села наймалися сплавниками лісу, котрий тривав по Черемошу аж до початку 70-х років XX століття. Це були: Комариця Дмитро, Білак Микола, Плавюк Дмитро, Овадюк Тодор, Овадюк Микола, Іванюк Дмитро та інші. Інша частина людей теслярувала, столярувала, наймалася на різні роботи до румунських панів та євреїв у Вижниці. В селі поселився поляк-гончар Шкородецький, який забезпечував глиняним посудом не тільки чорногузівців, а й жителів навколишніх сіл.

Народний Дім, збудований за Австрії, з українською бібліотекою було закрито. В його приміщенні розмістилася приватна крамниця. Селяни топили свої нестатки в шинку Дуді Грейфа, будинку, який зараз носить місцеву назву “Білий мур”. В школу прислали нових учителів-румунів (вчительку на прізвище Чоколів і інших). Назву села змінили на Чернешти. Нумерація будинків збереглася. Якщо за панування Австрії ніхто з людей так і не вивчив німецької мови, то за понад двадцять років румунської влади кожен вже знав до певної міри мову румунську. Важкою була і примусова служба в румунській армії . По Черемошу проліг польсько-румунський кордон. Дехто потайки почав займатися дрібною контрабандою на Галичину (Нестерюк Василь та інші).

Село бідувало. Гірко зароблені гроші вкладалися на придбання клаптиків землі. Віддача з неї була мізерною.

В червні 1940 року, майже рік пізніше від Галичини, Буковина була приєднана до Радянської України. Румуни масово втікали на свою батьківщину. Кінооператор Юлія Солнцева, дружина відомого письменника Олександра Довженка відвідала село цього року і відзняла на кінострічку момент передачі корови бідняку Палієві Чорногузу коло сільської церкви. Цей епізод є у фільмі Буковина. Рік 40-ий, що зберігається в обласному державному архіві і в Чернівецькому краєзнавчому музеї. Палій Чорногуз був місцевим художником-самоуком. Малював переважно олійними фарбами. Його картини “Портрет Т.Г.Шевченка”, два пейзажі, “Козак і дівчина”, “Качки біля ставу”, “Ісус у терновому вінку”, “Божа Матір” зберігаються у приватних колекціях жителів села.

Радянська окупація вивезла і знищила багатьох жителів села. Доля багатьох з них і досі невідома. Ще не встигла як слід утвердитися нова влада в селі, як почалася Друга світова війна. Румунія, союзниця фашистської Німеччини, знову окупувала край, відновила свої державні установи. Особливо великий наплив румунів-переселенців був у 1943 році. Так тривало до 1944 року. Внаслідок Яссько-Кишинівського військового наступу радянських військ село знову опинилося в зоні бойових дій. Мешканці були евакуйовані в село Калинівці Кіцманського району. Урядові установи Вижниці переведені в село Мілієве. Частина людей залишилася в селі, ризикуючи загинути під артобстрілом. В селі розмістилися частини Червоної Армії, польова кухня. Артилерійська батарея обстрілювала гірський перевал Німчич і Виженські пагорби, де були німецькі війська. Була проведена масова мобілізація до лав діючих частин. З 75 чоловік з фронтів Другої світової війни додому не повернулось 38.

Veterans

В даний час на території села проживають Альбота Василь Миколайович та Маковійчук Ілля Дмитрович.

AlbotaАльбота Василь Миколайович був призваний на фронт у 1944 році. Служив у кавалерії, бойовий шлях пройшов через Монголію. Разом із своїми товаришами відвойовував окуповані міста Європи: Будапешт, Берно, Баратислав. В місті Берно (Чехословаччина) був поранений. Два рази був у штурмі: перший раз – 25 хвилин, другий – 15 хвилин. “Немає нічого страшнішого на фронті, як бути в штурмі, смерть так і дивиться в очі”, – згадує фронтовик. Дійшов до Берліну. Додому повернувся 27 листопада 1945 року.

MakovijchukМаковійчук Ілля Дмитрович почав свій бойовий шлях в 1944 році у віці 20 років. Спочатку був у Сибіру в запасному полку, згодом потрапив на Третій Білоруський фронт, де і воював до кінця війни. В бою під Кенігсбергом був важко поранений у праву руку. Перемогу зустрів у госпіталі. Нагороджений медалями “За бойові заслуги” ,“За Перемогу”

На честь 25 - ї річниці приєднання Північної Буковини до Радянської України на території села споруджено пам'ятник – обеліск, на якому викарбовано імена воїнів – односельчан. Проте monument1945 року війна для Буковини не завершилась. Багато з жителів села Чорногузи брало участь в боротьбі УПА, серед них - Андрій Клим, Василь Москалюк, Онуфрій Москалюк, Іван Шпак.

Радянська влада в післявоєнний час провела ряд жорстоких репресій проти мирного населення. Багато людей втекли з відступаючою армією в Румунію, а звідти до інших країн світу. Вона швидко змінила патріархальний уклад життя. Зявився готовий дешевий одяг, що потіснив народний барвистий стрій. Конфіскація приватного землеволодіння та організація колгоспу перетворила працелюбних газдів у безправних, безпаспортних голодранців, залежних від неоплачуваного трудодня.

Земельні угіддя перейшли до колгоспу “Шлях соціалізму”, створеному у квітні 1947 року і перейменованому в “Зоря Комунізму” на початку 60-х років. Про успіхи колгоспників села Чорногузи неодноразово писали газети “Сільські вісті”, “Радянська Буковина”, “Радянська Верховина”, “Правда України” та журнал “Тваринництво України”. Великих зусиль у розвиток колгоспу доклали Іванчук Марія Дмитрівна та Грегоряк Георгіна Іванівна.

Грегоряк Георгіна Іванівна народилася 2 травня 1930 року у селі Чорногузи (нині Вижницького району Чернівецької області) в небагатій селянській сім’ї Анастасії та Івана Грегоряків.Gregorjak Georgina

Сільськогосподарська артіль, що була створена в Чорногузах у 1947 році, для сімнадцятирічної Георгіни стала початком колективної, нелегкої праці. Спершу була обліковцем. Її здібність та наполег­ливість помітили і запропонували продовжити ос­віту у Рідковецькій сільськогосподарській школі.

Та згодом Георгіна Іванівна полишає село і у 1955 році виїжджає на Урал, де пізнає нелегку шахтарську працю. Відтак, у своїх спогадах вона скаже: Шахтарські будні, заставили мене задуматися над майбутнім. Якою виснажливою, якою непередбаче­ною та небезпечною є робота під землею! Той висо­кий заробіток є не з легких. Одного разу, вийшовши з-під землі та побачивши уральське небо над головою, мені захотілось якнайшвидше обійняти рідну землю і поле. І засівати його житом життя... Так і сталося. Повернувшись до дому, засівала поле своє особисте і поле колгоспне.

Заслуживши довіру у колег, Георгіну Іванівну обрали ланковою. Очолювана нею ланка з року в рік працювала все краще, додавала в урожаях і не­забаром стала лідером у районі. В 1976 році дружній колектив виростив по 1086 центнерів кормових бу­ряків з гектара. Та не буряками одними жила ланка в її активі, був і дорідний урожай льону, овочів, кар­топлі.

Вийшовши на заслужений відпочинок у 1988 році, Георгіна Іванівна Грегоряк працювала і пле­кала врожаї вже на власній ниві, була гарною гос­подинею, кухаркою та кравчинею, писанкаркою. А ще з початку заснування фольклорно-етнографіч­ного ансамблю “Молодички-жартівнички” у рідних Чорногузах, співала з усіма і, посміхаючись, не раз додавала: “... що пісня жити допомагає...”

Вона обиралась депутатом районної та сільської рад народних депутатів. До її думки прислуховувались і брали за основу рішень органи місцевого са­моврядування.

Ордени, медаль “Ветеран праці” та інші відзнаки – то немеркнуча історія для нащадків, то свідчен­ня немарно прожитого життя.

За сумлінну працю та високі показники у виробництві, трудову доблесть і виконання планів та зобов'язань у 1973 році Георгіна Іванівна нагород­жена орденом Трудового Червоного Прапора, а у 1976 році її відзначили орденом Леніна.

Ivanchuk MariaІванчук Марія Дмитрівна народилась 15 вересня 1930 року в селі Чорногузи. З 1951 по 1953 роки працювала завклубом. З 1955 по 1985 роки працювала дояркою. За сумлінну працю нагороджена:

1973 р. – Медаллю “За трудову доблесть”;

1976 р. – бронзовою медаллю за досягнення успіхів у розвитку народного господарства СРСР;

1976 р. - Орденом Трудового Червоного Прапора;

1980 р. – золотою медаллю за досягнення успіхів у розвитку народного господарства СРСР і легковим автомобілем “Москвич”.

За Радянського Союзу почалося примусове розповсюдження післявоєнних державних позик, різних обов'язкових здач поставок сільськогосподарської продукції до держави, податків. Зате в 1946 – 1969 рр. знову відкрилися дві українські початкові чотирикласні школи (одна – в центрі села, друга – в урочищі Діброва в будинку багатого селянина), фельдшерсько-акушерський пункт, дві крамниці. Попівську хату пароха Шорша перетворили на сільський клуб. При ньому почала працювати бібліотека та кінопересувка. Багато людей всіма способами домоглися роботи у Вижниці в різних радянських підприємствах та установах. Відкрилася перспектива одержання середньої, середньої спеціальної та вищої освіти. Письменник Ігор Муратов на матеріалі, зібраному в Чорногузах, написав свій твір Буковинська повість. Всі прототипи повісті - наші жителі.

BearsВ 50-х роках в селі встановлено паркову скульптуру Ведмеді. В 1969 р. відбулася реорганізація школи у восьмирічну. Директор школи – Червінський Б.Д.

Вулиці села повністю електрифіковані в 1965 році. В 70-ті роки на території села виявлено природний газ, проводилися бурові роботи і збудовано газорозподільчу станцію. В середині 80 -х років село майже було повністю газифіковано. У 1974 році – перший випуск Чорногузівської восьмирічної школи. Осередком відпочинку і дозвілля в селі став збудований в 1983 році будинок культури.school

Обов’язкова служба в Радянській Армії, вербування молоді на роботу в Донбас, на цілину, розширила географію знайомства чорногузівців з зовнішнім світом. Проте вона принесла і русифікацію, набуття космополітичних ознак, психологію меншовартості серед людей. Всяка приватна ініціатива і діяльність стала неможливою. Невеликі позитивні зрушення в послабленні соціалістичного ярма сталися в 60-х роках в часи так званої “хрущовської відлиги”. З початку 70-х, колгосп почав розвивати власний сувенірний промисел. Виготовленням сувенірів з дерева почало займатися майже все доросле населення і навіть діти. На кінець 70-х років доходи   колгоспу від виробництва сувенірів становили 60% усіх прибутків. За цей час значно зріс добробут людей. Зявилися перші автомобілі, мотоцикли, побутова техніка, меблі. Але такий благодатний період через десяток років закінчився. Радянський союз входив у затяжну кризу.

ClubУ 80 – 90-х роках горбачовські реформи не обійшли і Чорногузи, проте СРСР врешті розпався і Україна здобула незалежність. В селі розпочалися переміни - перехід до приватної власності, пошуки самостійного працевлаштування. Зникла колгоспна кабала, але з’явилися і нові негативні явища – втрата всіх заощаджень радянських часів, інфляція. Поступово в селі відбувались зміни на краще, але, як і більшість людей на Західній Україні, чорногузівці почали рятуватись від безробіття, шукаючи високих заробітків за кордоном. Та все ж життя в селі налагоджувалось. У 2002 році відбулася реорганізація школи у середню, почалась розбудова села.

В 2008 році внаслідок тривалих дощів у селі стався зсув ґрунту. Багато жителів села Чорногузи залишились без даху над головою. Під контролем Президента України за кошти з державного бюджету та кошти меценатів (всього майже 11 млн. гривень) було збудовано новий мікрорайон “Діброва”.Firefly

В 2010 році збудовано сучасний дитячий садок “Світлячок”, який відповідає сучасним стандартам.

Сьогодні село є достатньо перспективним. Не забуті і народні ремесла: ткацтво, різьба по дереву, вишивка, лозоплетіння. Чорногузи, немов барвиста гуцульська писанка, мають власний неповторний колорит і завжди будуть невідємною окрасою Карпат.

 

Використана література

 1.“Вони прославили Буковину”. / Обл. держ. адмін. (та ін.) ; (ред. кол.: С. А. Мельник та ін.). – Чернівці: “ Черемош ”, 2010.

2.Кравчук Тарас “Перша та остання любов. Пам’яті січового стрільця Івана Овадюка з с. Чорногузи”// Газета “Час” №16 (4140) від 21 квітня 2005 року.

3.Кравчук Тарас “Якби таких героїв тисячі ми мали, то у неволі не були б, у своїй державі проживали”// Літературно – мистецьке та науково – освітнє видання “Німчич”. – Вижниця, 2007.

4. Поляк Михайло “Вижниччина - ворота Карпат”. - Чернівці: Петрович і Петрівна, 2012.

5.Федорак В. Ф., Черкач Н. І. “Історія рідного краю”. – Чернівці: “Прут”, 2001.

6.Черкач Н. І. “Хронологія історичних подій на Буковині”. – Вижниця, 1990.

 

Copyright 2012. All Rights Reserved.