Автор: vznkor Категория: Коритне
Дата публикации Просмотров: 2055
Печать

 ВИЛАВЧЕ-КОРИТНЕ: вчора і сьогодні

 

Панорама села

 

Панорама села

 

На Буковині не знайдеш красивішої і затишнішої місцини, ніж Вижниччина. Цей мальовничий куточок, біля підніжжя могутніх Карпат, розкинувся на правому березі бурхливого Черемошу. В ньому є мальовниче село Коритне (Вилавче). Чому саме так називається воно, достеменно ніхто не знає. Існує легенда, що на злуці річок Бережниця та Бережонка, які мали вигляд “вил”, почали заселятися люди. Згодом ті хати виросли у село, яке дістало назву Вилавче. Це село неповторної природи, вічнозелених смерічок та пишних садів, найгустішої трави та найтепліших дощів.

 

З історичних джерел відомо, що люди жили на території Коритного та його околиць (Золота Балка) в часи трипільської культури, тобто 5-6 тис. років тому.

 

За доби раннього заліза Вилавче перебувало у складі Київської Русі.            З ІІ пол. ХІ ст. входить до Теребовлянського , а з середини ХІІ ст. – до Галицького князівства. З кінця ХІІ до середини ХІV ст. входить до Галицько-Волинського князівства.

 

Наші предки пережили панування Золотої Орди. Монголо-татарське іго тривало з 1241 по 1349 роки. Одне ярмо змінювалось іншим. Вилавче переходить до угорських феодалів, а потім до молдавських господарів. Саме в цей період документально вперше згадується Вилавче. Ця подія датована 13 грудня 1433 року.

 

У 1514 р. Буковину загарбала Туреччина. Свідченням цього є турецькі криниці, які збереглися і до наших днів. А також залишилися згадки в народних піснях.

 

Ходить турок на риночку,

 

Гей, море, брє,

 

Тай торгує гуцулочку,

 

Серце моє.

 

За переписом населення 1772-1774 рр. нам відомо, що у Вилавчу було 75 будинків. В них проживали люди різні за власністю. До привілейованих відносилась шляхта. В селі було два священики – Симеон і Прокіп. Крім вище згаданих в селі проживали євреї: Струль, Волва, Лейба і Фейбеш. Вони займалися ремісництвом і мали корчму, яка стояла в центрі села. Старожили розповідають, що не один ґазда залишив свій маєток у корчмі. Жінки плакали, потім шкодували за вчиненим чоловіками. І щоб зупинити пияцтво жителі нашого села вирішили зібрати всю горілку і закопати в землю. Так зробили «похорон» і зверху поставили хрест, що символізував кінець пияцтва. Нині цей хрест відновили і поставили в центрі села, на розі Головної та Церковної вулиць і називається він «Хрестом тверезості».

 Хрест тверезості

Хрест тверезості

 

Політичні обставини склалися так, що у 1774 р. Буковину зайняла Австрія. Порівняно з Османською імперією соціально-економічний розвиток Австрії був вищим, але Буковині в складі цієї держави відводилась роль аграрно-сировинного придатку. Селяни були прикріплені до свого пана і не мали права переходу. Повинні були платити податки і відробляти панщину. Важке становище народу призвело до того, що селяни повстали проти своїх панів.

 

Наші прадіди не хотіли терпіти знущання. Почали діяти народні месники – опришки. По берегах, лісах ходили ватаги Довбушевих друзів. Про це багато складено легенд, пісень.

 

Ой попід гай зелененький

 

Ходить Довбуш молоденький,

 

Тай на ніжку налягає,

 

Топірцем ся підпирає.

 

Після О. Довбуша в нашому краї діяв загін опришків під проводом Мирона Штолюка (справжнє прізвище Катеринюк), котрий народився в галицьких Розтоках. Його загін налічував 30 опришків і діяв у 1817-1830 рр. по обидва боки Черемошу. Найчастіше Штола давав про себе знати коло Кутів, Вижниці і Вилавча.

 

В 1848 р у відповідь на заклик Лукяна Кобилиці у Вилавчу відбулося повстання. У донесенні обласного комісара Сирнистого Буковинському обласному управлінню було написано: «Коли я одержав звістку, що   громада Вилавча збунтувалась   проти   панства, то я вважав за потрібне зараз же поїхати туди… 27 листопада 1848 р. було скликано громаду Вилавча, яка після довгих моїх пояснень, знову стала слухняною». Та в дійсності ще довго селяни не хотіли миритися з своїм важким становищем і продовжували боротьбу. В навколишніх лісах було багато дичини і більшість вилавчан мали саморобні рушниці. Цю обставину врахував уряд і не придушив виступи селян з допомогою військової сили. Народ оспівував ці події так:

 

Ой шумить Черемош,

 

Ой гудуть Карпати,

 

Встали вилавчани

 

Волю здобувати.

 

Мозолисті руки,

 

Загорілі лиця,

 

А веде повстання

 

Лук’ян Кобилиця.

 

Після революційних подій в Австрії уряд ліквідував кріпацтво шляхом викупу та інших повинностей. Землі Вилавча належали замостянському панові Андрію фон Гафенко.

 

В цей період в селі побудована школа, в 1870 р. Першим директором і вчителем був Влад Іван. У 1877 р. директором школи працював циган Кейван Дмитро і ще один вчитель. В школі навчалося 60 учнів – діти заможних селян. Приміщення австрійської школи збереглося дотепер, нині це корпус Коритненської ЗОШ, де навчаються молодші класи.

 

Корпус австрійської школи 

Корпус австрійської школи

 

У 80-х роках ХІХ ст. у Вилавчу перебував український письменник Ю. Федькович. У 1869-1872 рр. він був інспектором шкіл Вижницького повіту. Про це свідчить його звіт повітовій учительській раді від 18 березня 1871 р.

 

Час спливав, пани змінювали один одного, а людям жилося важко. Найкращими землями в селі користувався поміщик Вайзґлас. Люди жили в темряві, злиднях і голоді. 75% населення не мали змоги купити одяг та взуття. Домоткані речі та саморобні постоли були основним одягом та взуттям для більшості людей села. Злидні, голод, хвороби, відсутність медичної допомоги давали свої наслідки. Щорічно смерть косила багато працездатного населення, а особливо дітей. Це спричинило еміграцію вилавчан до Канади, США, країн Латинської Америки.

 

У 1914 р. жителі нашого села повстали проти місцевого поміщика. Можливо, це призвело до того, що у 1914-1916рр. землі Вайзгласа перейшли до його зятя – поміщика Зіґмана, який потім продав цю землю банилівським панам. Пізніше цю землю перекупили заможні ґазди Вилавча.

 

Після Першої світової війни багато сімей втратили годувальників, бо захищали на фронті владу цісаря і його трон.

 

З 1918 по 1940 рр. село Вилавче перебувало під владою боярської Румунії. Селяни платили непосильні податки (навіть за дим). Товари першої необхідності (сіль, мило, сірники, гас) були дуже дорогими. Не маючи сірників, люди ходили один до одного позичати вогню. Румунські бояри зовсім не враховували інтереси корінного населення. Нав’язували свою мову і культуру. На розвиток села за 22 роки румунської влади не було витрачено жодного лея.

 

Щоб прожити, кожна сім’я займалася ремеслом і промислами. Досвід передавався від діда до батька, від батька до сина. Майстерність виготовлення речей домашнього вжитку, знарядь праці, одягу, взуття, будівництва, чарівність усної народної творчості постійно відчувалась і досягла своїх вершин. Але коли за радянського часу була введена колгоспна система, усі ремесла почали занепадати. Внаслідок насадження пануючої радянської ідеології люди почали забувати свою історію, звичаї і традиції. Про часи колективізації складали коломийки:

 

Ой у горах у Карпатах

 

Лиш сніги та бурі.

 

Один гине від морозу,

 

А другий від кулі.

 

У зв’язку зі зміною політичних сил на світовій арені, початком Другої світової війни, на Буковині змінюється влада. У Вилавчу кілька разів змінюється румунська і радянська влада. В квітні 1944 р. в село приходить Червона Армія, розпочинається мобілізація на фронт. Було призвано                   55 хлопців та чоловіків. На різних фронтах воювало 43, а загинуло 21 чол. Воїнам-односельцям, що загинули в боротьбі з окупантами в день 20-річчя Перемоги над фашистською Німеччиною відкрито пам’ятник.

 

В 1946 році село Вилавче перейменовано у Коритне.

 

В Коритному починається колективізація і розкуркулення. На території села було створено три колгоспи. 29 лютого 1948 р. створено колгосп ім. Леніна в центрі, 16 січня 1949 р. – колгосп ім. Горького в Бережонці, а у Лузі та Великій Луці (частина села) – «Перемога». Слід зазначити, що не всі коритненці виявили бажання вступати в колгосп, віддавати землю і реманент. Почалася агітаційна компанія, як за колгосп, так і проти. В селі діяло оунівське підпілля – боївка Дуба. А при сільській раді був створений загін яструбків. Коли пересікалися інтереси підпільників Дуба і яструбків, страждало мирне населення. Під час колективізації в селі Коритне загинуло 17 чоловік, спалено 23 хати. 29 серпня 1950 р. колгосп              ім. Горького, частина колгоспу «Перемога» ввійшли до складу колгоспу ім. Леніна, який пізніше було перейменовано в «Память Ілліча».

 

З 1975 по 1997 рр. працював головою колгоспу Мусієнко Віктор Іванович. В час роботи на посаді голови колгоспу господарство досягло значних успіхів: колгосп-мільйонер, учасник виставки досягнення народного господарства СРСР та України. На кошти місцевого колгоспу споруджено ряд об’єктів, зокрема школа, дитсадок, адмінбудинок, будинок тваринника, будинок механізатора, стадіон, амбулаторія.

 

1975-1979 рр. ведеться будівництво типової школи на 624 учнівських місць.

 

1 серпня 1985 року була відкрита Коритненська лікарська амбулаторія.

 

Будівництво адміністративного приміщення розпочато в 1985 р. і здано в експлуатацію в 1989 р. Будівництво даного об’єкту здійснювалося силами і на кошти колгоспу «Пам'ять Ілліча».

 

Працівниками колгоспу «Пам'ять Ілліча» було збудовано та введено в експлуатацію у 1992 р. пристосований двоповерховий будинок для навчання та виховання дітей дошкільного віку і розрахований на 90 місць. Будівництво проводилось на кошти місцевого колгоспу і використано 126 тисяч карбованців. Було закуплено меблі, інвентар, іграшки.

 

Під час становлення незалежності нашої держави колгосп “Пам’ять Ілліча” дістав назву “Світанок”. Правонаступником колгоспу стало СТОВ «Світанок», директором якого працював Головач Дмитро Михайлович.

 

Жителів села обслуговує лікарська амбулаторія, ряд магазинів, аптека, сільський ринок. Працює Будинок культури, дві бібліотеки, дитяча установа. Діє АТС на 510 номерів. Відкрито геріатричний центр для людей похилого віку. Село газифіковане 19 грудня 2004 р.

  

Запалення газового факела 

Запалення газового факела

 

 

 

Copyright 2012. All Rights Reserved.