Автор: vznvzn Категория: Вижниця
Дата публикации Просмотров: 1040
Печать

Над роботою працювали:

 

Кибич НадіяВакуленко Надія Олексіївна вчитель українознавства Вижницької ЗОШ І - ІІІ ступенів ім. Ю. Федьковича

 

DSCN1062Кіцул Олена Олегівна учениця 11 А класу Вижницької ЗОШ І - ІІІ ступенів ім. Ю. Федьковича

 

DSCN1063Шандро Уляна Миколаївна учениця 11 А класу Вижницької ЗОШ І - ІІІ ступенів ім. Ю. Федьковича

Легенди

               Важко витлумачити сьогодні, від чого саме пішла назва міста Вижниця, бо тут і вишень було багато (засаджено в часи молдавського правління), і вози робились з 9 століття н.е., і вежа була (на місці сучасного стадіону «Черемош»), і були габаритні ваги, де розважувались мішками земний віск, дикий мед діжками. То ж назву міста зумовили всі ці чинники (якщо їх так можна у даному випадку назвати). Існує багато легенд, пов’язаних з назвою міста. Деякі з них записав Іван Франко, буваючи у Вижниці досить часто. В архівних документах вони повинні були би зберегтися. Юрій Федькович теж записав багато місцевих легенд, живучи у Вижниці, але німецькою мовою. Якщо недруги їх не вилучили з архіву, то варто було б їх оприлюднити. Я наведу три легенди, які стосуються м. Вижниці. 

І легенда. Возниця

                 Десь року 1349-го польський король Казимир ІІІ завоював Галичину і вийшов на правий бік Черемошу. Війську треба було йти далі через гори до Сірету. Йти було важко, бо стежок не було, а на плечах солдати не змогли нести багато провіанту. Вози до вузьких стежок, якими ходили хіба що звірі, були не пристосовані. Зупинилося військо королеве, навіть коні стали… Задумався Казимир ІІІ: як же вийти з цієї гірської пастки? Повернув він військо назад і знов вийшов до підніжжя гір, в улуговину Черемошу, де й побачив містечко. І вирішив тут виготовляти вози, які б полегшили перевезення провіанту вузькими гірськими стежками. Навколо міста звели сторожові вежі, а містечко назвали Возниця. Діаметр колеса такого воза мав 6 колес і 9 спиць дерев’яних у кожному колесі. Колесо було оббите металевим обідом (як на діжках тих часів). Такий віз тягнув і кінь. Довжина воза не перевищувала 2-х метрів, широта, висота – 60 см від радіуса колеса. Кожен віз мав клеймо, що вказувало, де саме він зроблений і ким. Такі клеймовані вози продавалися кілька століть, доки дерев’яні колеса не були замінені залізними. Називалися вони Казимировими возами, а в народі – панськими. Вони відрізнялися від возів, які виготовляли для перевезень провіанту татарською дорогою: ті були довші і набагато ширші та впрягалося в них двоє коней чи волів. А майстрував їх майстер із війська Казимира ІІІ, який не пішов далі з військом, а залишився у Возниці, там і дожив свого віку.

ІІ легенда Вишниця.

                  Коли молдавський воєвода переміг поляків у війні за володіння Шипинською землею, Возниця підпала під володіння Молдавського князівства. А що молдавський воєвода любив вишні, то наказав усім господарям розвести вишневі сади. І пильнував, чи виконується його наказ. Жителям Возниці сподобались вишні і стали вони робити вишневу настоянку та сушити її на зиму до узвару. З часом перетворилось містечко у квітучий вишневий сад. І люди стали називати місто Вишницею. У хатах на стінах і печах стали малювати вишневий цвіт, окрім смерек і півнів, яких малювали з прадавна.

Легенда ІІІ. Вижниця

                  Давно то було, у 13 столітті, коли на Буковину уже вкотре прийшли монголо-татарські війська під керівництвом Бурундая. Злий був той воєначальник і все палив на своєму шляху, така непереборна руйнівна сила жила в ньому. І вмів він ту силу передавати і своїм воїнам. Півсвіту поклала до своїх ніг Золота Орда. Захотілося їм ще більших володінь. То ж дорога їх була на Захід. Гори заступали їм шлях до мети. У горах вони не вміли воювати так вправно, як на степових обширах. Але Бурундай впевнено вів своє військо, маючи при собі зрадників-русинів, які знали дорогу. Дорогу, якою прийшли вони на Буковину, люди назвуть татарською.

                   Підійшли ординці до вежі з тилу, не помічені захисниками фортеці з лісу. А вартові дивилися в цей час в бік Черемошу, другий берег якого ледь проглядався, такою широкою була річка тоді. Стали вороги палити вежу і вбивати дозорців. Врятувалися лише ті, хто встиг стрибнути у води Черемошу і зайти в нижні яруси фортеці. Всі наземні укріплення були спалені. Багато захисників фортеці полягло, стримуючи ворожий натиск. Залишивши позаду себе спалене укріплення здвижин, вороги пішли на поселення Виженка туди саме, де р.Лісківець впадає у Виженку. Там відбулася битва між воїнами Галицько-Волинського князівства і монголо-татарами, які дорогою йшли в гори, щоб завоювати інші європейські держави. У тій битві Іван Виженський вбив ворожого ватажка. У ворожому війську сталася паніка і частина війська відступила. Івана Виженського тут же було вбито. Що було далі ми знаємо з повісті І.Франка «Захар Беркут», яка є правдою а не вигадкою. У С.Підзахаричі – жили ті тухольці, що були під Захаром Беркутом, визнавши його своїм ватажком. На місці бою і смерті Івана Виженського встановили пам”ятного хреста, з часом спорудили капличку, а пізніше збудували Свято- Іванівську церкву, яка нині діє в с. Виженка і входить до Київського патріархату. При тій церкві почала діяти недільна школа для дітей парафіян, створена Ноною Симакою, про що писалось у пресі в останні 10 років багато разів.

                    У пам'ять про мужніх оборонців фортеці люди назвали місто, що відродилося з руїн, Вижницею від слова «вижній», «верхній», підкресливши цим що не всі пішли в землю прахом, а продовжують жити на своїй землі, на місці спаленої вежі.

Copyright 2012. All Rights Reserved.