Автор: zastbri Категория: Брідок
Дата публикации Просмотров: 1141
Печать

Культура
За легендами і переказами наше село Брідок заснували запорізькі козаки, які у 1651 році поверталися на Січ після битви під Берестечком. Один з них, Яким Сулима, був поранений у бою, і всі 13 запорожців, що були разом з ним, вирішили перепочити, залікувати свої рани на правому березі Дністра. В брід перейшли річку і оселилися на цих землях, назвавши своє поселення Брід. Деякі з них поженилися на дівчатах із сусідніх сіл, а частина козаків повернулася в рідні землі, де залишилися їхні сім'ї, родини, щоб забрати їх звідти і назавжди залишитись тут, на цих родючих чорноземах, де були вільні землі.
З собою вони привели не тільки родичів, дружин, наречених - вони принесли і свої пісні, легенди, побут, звичаї, обряди. Тому і донині в нашому селі співають пісень, яких склали ще козаки, йдучи в бій з ворогом. За переказами, частина козаків були із Волині, тому й пісні з тих країв. Згодом вони перейняли пісні людей із Синькова, Миткова, Вікна, Дорошівців, багато складали й самі.
„Українська пісня. Хто не був зачарований нею. Хто не згадує її, як своє чисте, прозоре дитинство, свою горду юність, своє бажання бути красивим і ніжним, сильним і хоробрим?" Так писав про українську пісню відомий письменник Олександр Довженко.
Старше покоління брідчан ще й досі пам'ятає пісню про козацьку
долю.
Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться,
Сидить козак край могили, тай вітру питає:
„ Скажи мені, буйний вітер, де козацька доля,
Де фортуна, де надія, де слава і воля? "
Вітер йому одвічає: „ Знаю, каже, знаю.
Твоя доля козацькая в далекому краю.
Твоя доля притоптана сивыми волами. ”
Ой сів козак тай заплакав гіркими сльозами.
Відома буковинська письменника Євгенія Ярошинська, будучи ще підлітком, заслуховувалась тими піснями, переписувала їх від селян Брідка та навколишніх сіл. Разом з сільськими дівчатами вона ходила на вечорниці, весілля, різні забави. Подруги запам’ятали її із олівцем та аркушиком паперу у руках. Вона записувала почуті пісні, загадки, приказки тощо. В цьому їй допомагав батько, Іван Ярошинський, який сам був закоханий в український фольклор. Він працював вчителем і заснував у нашому селі сільську читальню.
Пізніше Євгенія сама стала педагогом, але улюбленого заняття збирати пісні, легенди, перекази та вишиті нитками узори не покидала ніколи.
Збирання фольклору в ті часи, коли Буковина була понімечувана, було своєрідним подвигом.
Відомий фольклорист, громадський діяч Михайло Павлик заохочував письменницю. В одному з листів він писав: „Я радив би Вам таки найбільше записувати народні пісні та оповідання та пробувати про всякі справи говорити з народом, то тоді скоро виробиться у Вас стиль - усе стане Вам гладко іти, про все станете говорити просто... Особливо, коли хочете писати і поезії, то мусите перше добре перейти школу народних пісень та Шевченка, мусите їх читати вголос, розбирати до найменшої дрібниці.”
Ярошинська дала йому таку відповідь: „Кілько раз мене мої подруги висміяли за мою демократизацію на ниві рідної культури, як вони з мене кепкували, що я розмовляю по-людськи, що восхіщаюсь їх піснями і шаную їх обичаї... Но то мене не звело з дороги. Я все була й буду
найбільшою приятелькою мого народу. Будучи дочкою сільського вчителя, я щодень маю спосібність зходитися з народом і студіювати єго житє.”
Письменниця всі зібрані пісні відсилала до різних літературних товариств, спочатку в Чернівці, а потім у Львів. Але її записи не були опубліковані через брак коштів. Тоді вона відважилася на рішучий крок - послала свою збірку, що вміщувала в собі чотириста п’ятдесят пісень, до Російського географічного товариства у Петербурзі. На засіданні цього товариства збірку „Пісні буковинсько-руського народу з-над Дністра” представили до нагороди великою срібною медаллю і грошовою премією 550 карбованців. Але збірка так і не була опублікована.
Євгенія на цьому не зупинилася. Вона й далі плідно працювала, надсилала зібрані нею пісні, прислів’я, приказки, описи народних обрядів, народні ігри, народну медицину у різні видавництва.
Її роботи використовував провідний етнограф О.Монастирський у своїй праці про українців Буковини.
Дуже любила вона записувати обряд весілля, що й використала в фольклорно-етнографічній розвідці „Весільні обичаї буковинсько-руського народу в наддністрянських околицях.” Тут було зібрано 56 весільних пісень, багато з яких вона записала у нашому селі.
Всі ті пісні, зібрані письменницею, були надзвичайно поетичні, глибокі за почуттям, але переважно журливі, бо важко жилося селянам у тодішні часи, коли на Буковині панував австро-угорський режим.
Ярошинська пізніше написала статтю під назвою „Як ведеси нашим селянам на Буковині, коло Вікна.”
Серед пісень, записаних Євгенією, є багато колискових, весільних, рекрутських, колядок, щедрівок тощо.
У видавництві „Музична Україна” у 1972 році вийшла збірка письменниці „Народні пісні з-над Дністра у записах Євгенії Ярошинської.”

Якщо уважно перечитати збірку, то можна помітити чимало пісень, які співають наші прабабусі на весіллях.
Коли величають почесних батьків на весіллі, то співають:
Ой хміль лугами,
Пшениченька ланами,
Просимо батька, просимо матку - Повечеряйте з нами.
Ой хміль, хміль зів ’ється,
А пшениченька зіжнеться, Просимо батька, просимо матку, Бо вечерячка минеться.
Ой чі, чі, ой чі, чі,
Несем до батька колачі,
Наші калачі кручені,
Наші батьки прошені.
Наші колачі пшеничні,
А наші батьки величні,
Куда батько йшов,
Туда васильок зійшов.
Куда матка йшла,
Там м ’яточка зійшла.
Куда матка йшла,
Туда рута зійшла.
Ой батьку, батьку, батьку наш,
Чи сподобався вам столик наш.
Свашки під час благословіння молодих співають:
Не калинка си ломить,
Дитятко си клонить.
Вітцеві й матіночці,
Всій своїй родиночці.
На Різдво церковне братство ще й досі в нас використовує колядку, що вміщена у збірнику письменниці „Зажурилиси гори, долини.”
Зажурилиси гори, долини,
Що не зродили жито й пшеницю,
Але зродили зелене вино.
Та того вина стерегла панна,

Гречная панна, панна Марія...
Перед Старим Новим роком, тобто на свято Маланки, хлопці ходять до дівчат маланкувати і співають при цьому такі щедрівки, які вміщені у збірнику „Наша Маланка - подністрянка”, „Ой Черчику-Васильчику”, „Ой господарю, господарочко”.
На другий Святий вечір, перед Йорданом, щедрують „Щедрий вечір на Святий вечір”. Під багатьма піснями письменниця ставила помітки: „Записала в селі Брідку Євгенія Ярошинська”, „записала від Івонихи Срининої Євгенія Ярошинська.” Сама вона писала, що „пісні зібрала на Північній Буковині над Дністром, зокрема в Брідку та його околицях.”
Вона була справжнім народознавцем-фольклористом і етнографом, записала в нашому краї сотні пісень, які ще й зараз виконують у селах понад Дністром.
Великим збирачем фольклору придністровських сіл був Іван Миколайович Бажанський, який народився у сусідньому селі Дорошівні, а довгий час вчителював у селі Вікно. Це був громадський діяч, педагог, фольклорист, дослідник етнографії краю, фотоаматор, письменник.
Ми маємо припущення, що він неодноразово побував у нашому селі, збирав народні пісні.
З давніх давен у нашому селі співають пісню, слова й музику, яку приписують Іванові Миколайовичу „Ой у лісі під білов березов.”
Ой у лісі під білов березов,
Там, де місяць високо сія,
Там стояла вродлива Маруся,
З нею козак про любов розмовляв.
Ти, Марусю, хороша, чорнобрива,
Ти, Марусю, хороша, молода,
Шукай собі іншого милого,
Бо в мене дівчина є друга.
Так Маруся цю пісню гомоніла,
Буйний вітер її одвічав,
Нема, нема й ніколи не верне,
Той миленький, що тебе кохав.
І побігла Маруся над річеньку,
Над річеньков Богу молилась,
Над річеньков плакала-ридала,
Що річенька зі сну збудилась.
Ти, річенько, бистрая водице,
Ти, річенько, холодная вода,
Прийми тіло, тіло Марусине,
Щоб матуся Марусю не знайшла.
Ой в неділю, ще дуже-дуже рано Всі дівчата з хлопцями йдуть,
Мою милу молоду Марусю Битим шляхом до гроба несуть.
В той час, коли у селі вчителював Іван Ярошинський, то Мелетій Галіб служив тут священником. Понад двадцять років служив він у нашому селі. У отця був син Теодот, який спочатку навчався у чернівецькій школі, а потім закінчив університет, юридичний факультет. Це була високоосвічена людина, юрист, письменник, громадський діяч.Він часто відвідував своїх батьків і залишив спогади про наше село у мемуарах „З моїх споминів...”
„В селі Брідку був, як уже згадано, панотцем мій покійний батько. Одного разу на Новий рік прийшло церковне братство в гостину. Ми всі посідали до столу, і пішла розмова про святочні обряди, аж тут встали два найповажніші господарі і сказали, що хотять винести старовинний „пляс” і обнялися за шию, і, приспівуючи на якийсь дивний лад, зачали пританцьовувати на місці...
Перебуваючи на селі, я мав нагоду слідкувати за селянським життям і захоплювався їх побутом, делікатністю і уважністю обходження. Мені сподобалося, що вони одні одних при кожній зустрічі приязно вітають...” Одним з найактивніших просвітителів села у 30-40-ві роки минулого століття був Юрій Іванович Хабаба. Ця людина поєднувала вчительську роботу з громадською. Він був і директором школи, і вчителем, і керівником хору. Кажуть старі люди, що Юрій Іванович, або як його звали „пан Хабаба”, також записував народні пісні і навіть залишив нам пісню „Ой Дністре, мій Дністре”, що сам написав слова та музику.
Ой Дністре, мій Дністре,
Ріко моя мила,
Куди ти так сумно пливеш?
Я пливу до моря, щоб там своє горе Забути, втопити на дні.
Ой, що ж то за горе,
Що ти шлеш у море.
Ой сумний я марний,,
Бо мій народ гарний
Ще спить, до життя не прийшов.
Наш сільський хор ще й донині виконує цю пісню.
Славним був і церковний хор нашого села. Найзаможніші ґазди і ґаздині були хористами того часу, а очолював його тодішній двірник Емануїл Гудима (на фото в центрі).


Активними учасниками цього хору були Емануїл Гудима, Манолій Никонев, подружжя Маликів, Рожків, Підлубних та багато інших. Всі вони, як виявилося пізніше, були не тільки хорошими співаками, а й членами ОУН. Вони, збираючись на репетиції, обговорювали новини, вивчали українські пісні, були палкими прихильниками української самостійності. Багатьох із них радянська влада знищила у таборах, дехто емігрував за кордон.
Народну пісню брідчани не забували ніколи. Мінялися уряди, держави-завойовники, змінювались часи, події, але не змінювався простий народ, який свято беріг свої традиції, батьківську мову і пісню. На зміну старшому поколінню приходило молоде. В різні роки брідоцьким хором керували талановиті люди, які любили своє село, своїх людей і старалися піднести авторитет села. Це такі як Микола Майовський, Юрій Мігайчук, Манолій Дейнега, Василь Андрушко.
Хористів підбирали не з числа заможних, а тих, хто мав гарний голос, талант до співу. Учасники самі підбирали собі пісні, вивчали їх слова й мелодію. Румунська влада всіляко перешкоджала молодим людям, змушувала співати румунською мовою, але любов до рідної пісні вбии не могла.
У 1951 році художнім керівником хору став Манолій Юрійович Дейнега. Це була людина, яка понад усе любила пісню. Він зумів згуртувати колектив хористів, до якого входили молоді дівчата та хлопці, що працювали у господарстві „Більшовик”.
Активний учасник хору Іван Пітик згадує: „Так нароблюся за цілий день у будівельній бригаді, а потім ще дома коло помідорів, але ввечері лишаю всю роботу і йду до клубу на репетицію.”
Колектив складався із 45 учасників. Приходили і міткивчани поспівати. У хори співали парами, чоловік і жінка.


Побували брідчани на гастролях і в Румунії, і в Києві, і в Херсоні, Рязані. Манолій Юрійович був вимогливим керівником, але доброї душі людина. У 1970 році колектив удостоївся звання народного. Його спів знали по всій області, тому що на той час хоровий колектив лише у Брідку та у Вашківцях.
Неодноразово виступали з концертами у обласній філармонії, у будинку офіцерів, у сільських клубах Заставнівщини, Кіцманщини. Дуже запрошували брідчан до Синькова, що через Дністер.
Важке, але веселе життя було у хористів. Пісню завжди у Брідку шанували. Давня народна мудрість говорить, що пісня - душа народу.
Душею музики у нашому селі був Дмитро Гаврилович Савко. Цю людину природа обдарувала великим талантом. Він, не маючи спеціальної музичної освіти, вмів читати ноти, грати на всіх музичних інструментах.


Дмитро Гаврилович народився у сім’ї, де всі були музикантами. Батько і брати мали свої музичні інструменти. Всі вміли грати: хто на трубі, хто на гітарі, старий Гаврило - на скрипці, а Дмитро - на баяні, акордеоні. Сім’я Савків славилась на всю округу. Бувало і так, що не вистачало музики, щоб грав на бубон - тоді стара Гаврилиха сама брала інструмент в руки. Її брат Василь грав на цимбалах. Дмитро був справжній віртуоз. Але доля жорстоко повелася із ним - йому паралізувало руку. Тоді він однією рукою грав на піаніно, через мікрофон, щоб усе село чуло, раділо життю. Брідчани з вдячністю згадують цю чудову людину.
З пошаною ставились мої односельчани і до театру. І виник задум у Миколи Майовського поставити на сцені п’єсу Ольги Кобилянської „Земля”. Але сцени не було. Збирались на репетиції таємно, щоб пограничними румунські не знали. На роль того чи іншого героя підбирали здібних селян, які б знали читати, могли відтворити художній образ.

На фото: Микола Майовський із односельчанами на репетиції.

Наше село, як і колене з буковинських сіл, має свою історію, своїх працьовитих людей, які вміють не тільки вирощувати хліб, а й берегти народні традиції, пісні своїх предків, які ведуть свій родовід від заКультура

Copyright 2012. All Rights Reserved.