Автор: zastkad Категория: Кадубівці
Дата публикации Просмотров: 734
Печать

                               ЛЕГЕНДИ ТА НАРОДНІ ПЕРЕКАЗИ

При в’їзді в село Кадубівці стоїть скуль-птура, або як її називають, фігура Божої Матері з дитям на руках. Там підпис – 1852 рік. У середині ХІХ століття вона стояла край великого торгового шляху, який пролягав через Ка-дубівці з Туреччини і Мол-давії на Городенку, Коло-мию, Львів, Західну Європу. Всі подорожні зупи­нялися біля скульптури, молилися, просили допомоги у своїх справах, щасливої і безпечної дороги. І сьогод­ні скульптура Божої Матері стоїть при дорозі, по якій проїжджає багато машин.

Про появу цієї скульптури старожили села розпо­відають таку історію.

Це було тоді, коли наш край входив до Австро-Угорської імперії. В середині ХІХ ст. в урочищі Селище був панський маєток, де проживала сім’я місцевого дідича Лукашевича старшого. Селяни-кріпаки відбували панщину, яка доходила до 5-6 днів на тиждень. Важкою була праця селян, та ще важче доводилося людям, які прислу­говували в панському маєтку. Пані знущалася над людьми, ображала, била їх. Вона завжди проклинала всіх, примовляючи: «А щоб тебе гадь з’їла». Ці прокльони вона посилала кожному.

   Чи то Бог не стерпів такого знущання над людьми і вирішив покарати поміщи­цю, чи скривджені селяни підкинули в маєток змій – невідомо. Але навколо пан­ського обійстя розвелася сила-силенна змій, які були повсюди. Одного разу пані на­ступила на гадюку, яка її вкусила. Жінка помучилася трохи і померла. Настрашений дідич замовив скульптуру Божої Матері і поставив біля свого двору, освятивши двір і скульптуру. Після цього гаддя раптово і непомітно зникло.

У роки Першої світової війни (1914-1918 рр.) село Кадубівці перебувало в зоні жорстоких боїв. У 1916 році, під час так званого Брусиловського прориву, коли йшли бої біля сіл Хрещатик, Звенячин та Киселів, пострілами гармат було збито постамент Божої Матері. Зазнав руйнації і згорів також панський маєток, сам пан збанкрутував і землі розпродав.

Дідич Давидович, який проживав неподалік, наказав привезти Божу Матір у свій маєток і заховав. Коли стихли бої, він 7 разів запрошував священика з церкви, який молився і освячував скульптуру. Потім Божу Матір поставили на попереднє місце при в’їзді в село.

В часи хрущовської антицерковної кампанії, коли масово руйнували і закривали церкви, Божу Матір встановили на цвинтарі, де кадубівчани її дбайливо доглядали.

У роки незалежної України ставлення до церкви і релігії змінилося. У 1993 р. церковна громада фігуру перенесла на попереднє місце. Вона й досі стоїть при до­розі, проводжаючи і зустрічаючи кадубівчан. Щодоби повз неї проїжджають тисячі машин. Матір Божа допомагає всім, хто просить її про це.

Мальований хрест

З південної околиці Кадубівців, на шляху, що веде в с. Веренчанку, стоїть хрест, який кадубівчани називають «Мальований хрест». Заввишки 3 м, гарно розмальований, при­крашений буковинськими візерунками різними фарбами. На ньому – підпис:

«Георгій Герчак з Василева

Марія 1943»

Місцеві старожили розповідають про цей своєрідний пам’ятник таку історію.

Йшла Друга світова війна. В краї панували німецькі фашисти та їх прислуж­ники – румуни, які вдруге повернулися на Буковину. Лютувала жандармерія, яка влаштовувала єврейські погроми і масові розстріли. Багато жителів Заставнівщини були заарештовані і перебували в румунських катівнях. Був там і житель Василева Георгій Герчак, який у камері-одиночці чекав смертної кари.

Якимсь чином йому вдалося втекти з тюрми і поїздом добратися до села Веренчанка. Звідти вирушив пішки до Кадубівців, щоб якнайшвидше опинитися в рідному селі. Але жандарми вже натрапили на його слід і кинулися за ним. Ховаючись у ярах та кущах, де  на колінах, а де й повзком зумів на деякий час відірватися від погоні. У відкритому полі втікача знову помітили і кинулися доганяти. Вже добре видно Кадубівці, а сил бігти далі немає. Впав Георгій на землю, поцілував її і попросив: «Боже, допоможи!». І сталося чудо: погоня повернула зовсім в інший бік, не помітивши розпластаного на землі Герчака.

Георгій затаївся в безпечному місці, почекав до вечора, а вночі добрався до Ва­силева. Проте в селі залишатися було небезпечно, бо жандарми шукали його і тут. Він перебрався через Дністер і лихі дні перебув у Галичині. Як не стало німців і руму­нів – повернувся додому. На тому місці, де відвернулась від нього погоня, поставив гарний, великий хрест. Майстри витесали його з каменю, вкрили різьбленими буко­винськими візерунками, розмалювали кольоровими фарбами.

Він стояв край дороги і люди назвали його Мальованим хрестом. В часи, коли культові будівлі і речі зазнавали гонінь, верхню частину хреста хтось збив і розкидав по ярах. Люди зібрали ті шматочки і заховали. Тепер по частинах його зібрали, але первинного вигляду хрест не має. Незважаючи на це, Мальований хрест залишаєть­ся значною історичною пам’яткою села Кадубівці.

Кадуб

Ми, діти з нашої вулиці, та й інші пастухи випасали свою худобу за селом, в оче­реті. Батьки і старші люди з острахом застерігали нас, аби не йшли до Кадуба, бо там можна пропасти. Розповідають, що якийсь нечесний й захланний чоловік пропав у тому Кадубі разом з парою волів. У тому місці дуже глибоко, кажуть, що бездонна яма.

Саме слово «кадуб» означає «криниця», яка й сьогодні там є.

Записано від Савчука Тодора Івановича, 1913 р. н.,

31 серпня 1994 р.

Зникле село

Старші люди розповідали, що на тому місці, де тепер бульбона, колись було по­селення. Ще малим, коли пас худобу, а також під час оранки я часто знаходив сліди вогнищ і шматки старовинної кераміки, траплялась і перепалена глина.

Люди кажуть, що давні поселенці були ремісниками і займалися гончарством. Після того, як утворилася западина, люди переселилися в інше місце.

Записано від Бурчинського Михайла Георгійовича, 1906 р. н.,

13 жовтня 1994 р.

Кадубівці

Першими жителями села вважаються люди, що проживали біля Чуньківської станції, в Кадубі. Там і сьогодні діти й дорослі випадково знаходять кам’яні знаряддя праці: кам’яні скребачки, сокирки та інше. З невідомих причин селяни звідти забра­лися й поселилися на місці, яке сьогодні називається Селище (кут села). І коли хто з людей інших сіл їхав чи йшов мимо цього поселення, то запитували: «Що за люди тут живуть?». Їм відповідали: «Це люди із Кадуба». З часом новостворене поселення стали називати Кадубівцями.

Записано від Зайчук Євдокії Яківни, 1896 р. н.,

5 червня 1996 р.

Паушівський кут

Малим я дуже любив слухати різні цікаві історії, які мені розповідав дід Дьордій (Георгій). Він стверджував (знав від діда чи прадіда), що першопоселенцем Селища, і взагалі Кадубівців, був чоловік, якого звали Пауш. У наш час це прізвище не збе­реглося, але те місце і кут села, де він проживав, назвали Паушівкою. Проте в селі є кілька родин, яким прозиваються «Паушки».

Записано від Іванкового Юрія Васильовича, 1914 р. н.,

15 серпня 1995 р.

Панський і Жидівський кути

Після Першої світової війни село стало швидко розбудовуватися, тому і з’явилися ще два кути – Панський і Жидівський. На тому боці, де Турецький кут, жив пан Ді­дич. Він мав великі маєтки і багато поля, тому це місце назвали Панським, бо воно панове. А на Слободі проживали майже всі жиди (євреї): Давид, Мошко, Іцик, Каган, Йозиф, Абрамко, Срулик, Махгулка та ін. Тому люди назвали цей кут Жидівським.

Записано від Шологон Катерини Юріївни, 1930 р. н.,

17 серпня 1995 р.

Пригода на ставу

Ця пригода сталася в 1902 році, бо саме тоді народилася моя сестра Настя. На Селищі був великий став, мимо якого пролягала дорога (сучасне шосе), і подорожні часто зупинялися тут на перепочинок.

Одного разу, у Великодній понеділок, їхав якийсь пан бричкою. Коні стомилися і візничий (кучер) запропонував у цьому місці відпочити, напоїти коней. Пан вийшов із брички і пішов у другий кінець ставу. Візничий дав коням обрік (корм), води, пере­вірив колеса і віжки, сам трохи відпочив. Через деякий час він запріг коней і став гу­кати пана, щоб їхати, але той не відзивався. Став шукати і знайшов його мертвим на березі водойми, але голова була занурена у воду. Візничий дуже переживав, бо бояв­ся пані, але та його не покарала. Ще з дитинства було відомо про пророцтво циганки, яка сказала, що він має вмерти від води. Слуги його дуже охороняли, не дозволяли купатися, але так і не вберегли. Старші люди казали, що на став пана кликала смерть.

Записано від Зайчук Євдокії Яківни, 1896 р. н.,

17 серпня 1994 р.

Поле Бензиновий плуг

Моя мама розповідала, що за Австрії всі люди орали кіньми. Але одного разу пан Томорюк привіз маленький тракторець на бензині з плугом. Старі і малі зачудова­но дивилися, як вони говорили, на бензиновий плуг. Почалася Перша світова війна, пани повтікали і плуг залишився на полі. Діти бігали гратися туди. Вечором батьки питали дітей: «Де ви гралися?». Ті відповідали: «Коло бензинового плуга». З тих пір поле, де лежав панський плуг, називається Бензиновим плугом.

Записано від Герчик Ганни Юріївни, 1932 р. н.,

15 червня 1995 р.

Капличка Божої Матері

Коли звістка про скасування панщини дійшла до нашого села, то люди зібрали всі сільськогосподарські знаряддя праці (в розумінні панщини) і закопали біля Се­лища. А в 1853 році на тому місці встановили капличку Божої Матері, яка, доглянута і шанована людьми, простояла більше ста років.

Проте цей християнський символ колов очі совєтським чиновникам-атеїстам, які примусили перенести капличку на сільський цвинтар. Простояла вона до часів, коли Укра­їна, нарешті, стала вільною, незалежною і самостійною. З ініціативи отця Петра і родини Ільчука Івана Васильовича в 1993 році капличку перенесли на місце, де вона стояла раніше.

Сьогодні кадубівчани і подорожні завжди навідуються до каплички, щоб поста­вити свічечку, помолитися, попросити милості у Божої Матері.

Записано від Герчик Ганни Юріївни, 1932 р. н.,

5 березня 1994 р.

Українець

Восени 1918 року Кадубівці окупували румуни і стали переписувати все населення. Прийшли до одного чоловіка і питають: «Кум те тяме?», що означає по-українському «Як твоє прізвище?». Чоловік відповідає: «Я – Українець», тобто прізвище Українець. Тоді шандар (жандарм) б’є його у писок і знову питає: «Кум те тяме?». Той не розуміє, за що його побито, і далі відповідає: «Я Українець». Тут надійшли сусіди і стали роз­питувати, за що невинного чоловіка б’ють. Коли узнали причину, то стали пояснювати румунам, що то таке в чоловіка прізвище, як, наприклад, Андрусяк, Марусик.

   Одного разу румуни прийшли до баби і питають: «Кум те тяме?» А вона відпові­дає: «Я, панку, не Тетяна, а Жих» (її прізвище). «А скільки років вам?» – далі питають. А баба відповідає: «То 50, панку». «А синові вашому?». «То 51, панку». Так румуни і записали. Коли прийшли до канцелярії і стали перепис робити в книгах, то виявило­ся, що Жих Катерина має 5 років, а її син Жих Яків – 51.

Записано від Зайчук Євдокії Яківни, 1896 р. н.,

2 квітня 1994 р.

Жарт нечистого

Одного разу мій прадід Жих Яків повертався в місячну ніч з побачення з хоро­шим настроєм. Раптом на дорозі він помітив скрипку, яку підібрав, а ще через кілька кроків знайшов і смичок. Думав, що то загубив якийсь п’яний. Він йшов дорогою у гарному настрої і грав на скрипці. Вдома довго не міг заснути і вирішив ще трохи пограти. Перед сном повісив скрипку і смичок на цвях, що служив за вішалку. Про­кинувся вранці і бачить, що на цвяху висять не скрипка і смичок, а два будяки.

Записано від Герчика Івана Юрійовича, 1948 р. н.,

5 червня 1996 р.

Сила нечистого

За Румунії мій прадід Жих Яків працював сільським листоношею і з ним стався доволі цікавий випадок. Пошта тоді довозилась у Веренчанку, бо через село йшов поїзд. Прадід їздив возом два рази на тиждень у сусіднє село за листа­ми і газетами.

Одного разу повертався додому пізно ввечері. На полі, подолавши вже півдоро­ги, коні стали іржати і тупо йти. «Видно, щось коней сполошило», – подумав прадід. Він повернувся назад і побачив панка, який сидів на возі позаду нього і курив. Пра­дід перелякався, волосся стало сторца, але він промовчав, бо від переляку не міг і не знав, що говорити. Мовчав і панок.

Коли доїхали до хреста, що стоїть на горбі, коні знову стали йти своїм звичайним кроком. Прадід повернувся, але позаду себе вже нікого не побачив.

Записано від Герчика Івана Юрійовича, 1948 р. н.,

5 червня 1996 р.

Про скасування панщини в Кадубівцях

Як я була дівчуром, то мій дід Яків розповідав, що його тато, Жих Василь, робив панщину – два дні панові, а третій собі. Цісар видав закон про скасування панщини, але пани про це людям не говорили. Хотіли, щоб люди і надалі безплатно гарували (важко працювали) на них.

   Якось у село приїхав цісарський син (але про це ніхто не знав) і попросився до одного чоловіка переночувати. Вранці чоловік спішить на панщину, а хлопець і питає: «Куди ви так спішите на роботу?». «На панщину, – відповідає той, – не хочу спізню­ватися, бо буду битий». «Але ж панщину скасовано», – каже хлопець. «У нас ні, – від­повідає чоловік, – нас продовжують гнати на роботу, б’ють». Хлопець рішуче встав і сказав: «Я іду за вас на роботу». Чоловік згодився, але наповідав, аби добре поводився, бо інакше окоман (керуючий, наглядач) поб’є. Хлопець взяв сапу і пішов на роботу.

Люди стали на ряди, а окоман почав робити перекличку. Коли дійшов до прізвища того чоловіка, то відізвався цісарський син і сказав, що сьогодні буде робити за нього.

Люди сапали до обіду і захотіли води. Хлопець попросив дозволу в окомана, аби принести робітникам води. Той дозволив, але попередив, якщо за кілька хвилин не повернеться, то дістане десять нагайок.

Хлопець взяв коновки і пішов до польової кринички. Там їх перевернув догори дном і написав, хто він такий. Коновки залишив біля кринички, а сам пішов з поля. Окоман трохи почекав і поїхав бричкою шукати хлопця, приказуючи: «Зараз я вси­плю йому десять нагайок». Але біля кринички знайшов лише коновки з написом. Він відразу відправився до пана і розповів йому про все, що сталося. В обід пан і окоман виїхали в поле до людей і сказали, що до обіду вони відробляли панщину, а з обіду, хто захоче, може сапати за гроші. Він повідомив, що панщина скінчилася.

Але працювати далі ніхто й не думав. Люди дружно викопали велику яму, в неї ски­дали всі сапи і закопали. «Панщину закопано», – сказали люди і розійшлися по домах.

У нашому селі «панщину закопано» на Могилках, коло Мошкового саду і на місці каплички Божої Матері.

Записано від Герчик Ганни Юріївни, 1932 р. н.,

5 березня 1994 р.

Кути Турецький і Слобода

Моя баба Софія розповідала, чому наше село Кадубівці було поділене на два кути: Турецький і Слобода. Сталося це за часів, коли Буковина перебувала під турками.

Одного разу турки ввійшли в село і стали його палити та вбивати людей. На до­помогу людям поспіли козаки, які прогнали бусурманів. Козаки сказали людям, що тепер свобода. Половина села, яка зазнала біди від турків, стала називатися Турець­кою, друга – Слобідною (Слободою).

Записано від Зайчук Євдокії Яківни, 1896 р. н.,

21 червня 1994 р.

                                                             За матеріалами вчителя історії

                                                                 Петрусяк Орисі Юріївни

                                                     За матеріалами книги Миколи Черешнюка

                                                                 «Історія сіл Заставнівщини»

 

Copyright 2012. All Rights Reserved.