Автор: zastkost Категория: Кострижівка
Дата публикации Просмотров: 920
Печать

 

ГОРДІСТЬ СЕЛИЩА

 

Сидонія Гнідий-Никорович (1888-1955 рр.) – письменниця

  Сидонія народилася 1888 року в с. Репужинці, ді­воче прізвище Ілюк. Писати і друкуватися почала десь у 1908-1910 роках, будучи заміжньою за священиком Омеляном Гнідим, проживаючи в с. Лука. В 1912 році про неї вже знала Ольга Кобилянська. Ранні твори поки що невідомі. Її діяльність стає більш помітною тоді, коли вона розлучилась з Омеляном Гнідим і вдруге Сидонія Никорович(у центрі)Ольга Кобилянська (справа)ви­йшла заміж за начальника митної служби Сильвестра Никоровича в 1924 році. З цього часу свої твори під­писує «Сидонія Гнідий - Никорович». З середини 20-х років почала співробітничати з газетою «Хліборобська правда», в якій друкувала свої твори. Вона ж редагувала «Літературно-науковий додаток» до цієї газети, а з 1935 року і постійну рубрику «Жіночі справи».

  З 1929 року співпрацює з журналом «Самостійна думка», в якому редагувала два додатки: «Самостійна думка української матері» та «Державно-творча трибуна України». Писала твори і для дітей, які друкувались у дитячому журналі «Українська лас­тівка». Брала посильну участь у роботі товариства «Жіноча громада». Восени 1931 року «Жіноча громада» скликала з’їзд, на якому С. Никорович виступала з рефера­том «Про поширення національної ідеї». У 1934 році товариство «Жіноча громада» з представниками інших організацій влаштувало прощальний вечір письменниці, яка виїжджала на постійне місце проживання в Румунію. Прощальну промову ви­голосила письменниця Ольга Гузар. Але й після від’їзду з Буковини С. Никорович не переставала співробітничати з крайовими газетами і журналами.

 Найбільш відомими творами С. Никорович є «Життя і смерть пана Кубика», «На Рахманськім острові в тяжкій неволі», «Вдова з-над Дністра», «Козак і русалка», «Руська бояриня Олена» та інші. Вже знайдено 25 її творів з більш як 60-ти. Полі­тичні погляди С. Никорович були досить ліберальні. Вона любила свою землю, свій народ, оспівувала його мову і звичаї, дуже любила слухати і співати українські пісні. Вона бажала кращої долі своєму народові, але помилково вважала, що цього мож­на добитися в межах румунської державності. Її погляди і стремління йшли вроз­різ із політикою насильницької румунізації, яку насаджував уряд. Померла Сидонія Гнідий-Никорович у 1955 році й похована в місті Бухарест.

 Заслуговують на увагу читача спогади С. Никорович про гостювання в неї ві­домих українських письменників Володимира Винниченка та Ольги Кобилянської. Вона згадує:

 «Я пізнала Ольгу Кобилянську два роки перед війною. Нас познайомила література. Коли я з устріла Ольгу Кобилянську, вона простягнула свої ніжні руки і сказала: «Я чека­ла на вас, добре, що ви прийшли. Я ваші річі читала, але щось певного про них сказати не можу. Я не критик, але вам вкажу дорогу. Я маю у Львові молодого приятеля, до котрого маю неограничене довір’я і покладаю на него дуже великі надії. Прошу післати до него ваші манускрипти разом з моєю візиткою». Я вислала мої праці до Миколи Євшана. На вакації 1914 року я запросила до себе Ольгу Кобилянську і Миколу Євшана, тоді пере­бували в мене гурт відомих українців зі Львова, що збирали всякий етнографічний ма­теріал. Ольга Кобилянська розказувала про Євгенію Ярошинську, Наталію Кобринську, Олену Пчілку, Лесю Українку, з котрими дружила, зустрічалася і листувалася.

 Перед нашою хатою був зелений майданчик для ігор. Раз прийшла Ольга Коби­лянська і сказала до мене: «Того року жив тут Винниченко зі своїми». Якийсь час ми приглядалися грі молодіжи. Я почала говорити: «На цій площі того року грали інші люди, іншої гри. Я бачу їх постаті виразно й ясно перед собою і чую їх зв’язь з нами, тут на цій площі вони полишили щось по собі. Тут у повітрі дрежить і окружає нас їх енергія життя і та сила заставляє мене їх не забувати. Тут по цій зеленій площі бі­гав зігрітим та й дуже зайнятий своєю грою Володимир Винниченко. Лев Юркевич і Микола Коваленко любили ігри, де тіло в постійнім напруженню, в скорих рухах. Він любив ранком десь іти собі в природу й ніколи не казав про свої улюблені місця, він там працював. Він (В. Винниченко) любив шахи і грав завзято. Любив свої думки й дуже гаряче обороняв їх. Любив свої думки передавати другим і впливати на других.

 Ці люди далекі нам своїм світоглядом і способом життя, сказала Кобилянська, але вони наші. Борються за те саме, що ми. Ми всі ждемо на те, щоб нам зійшло сонце на Укра­їні. Ми йдемо всі до одної ціли, але ріжними дорогами. Хоч я не гожуся в нічім з ними. Бо це мені далеке, але я поважаю і шаную їх борьбу, їх терпіння душі і їх гарячу тугу…

 Сонце зайшло за поблизьку могилу, небо горіло вогнем. В сосновій алеї зійшли­ся всі навколо Ольги Кобилянської, посідали на зелену траву навкруг її крісла.

 Рознеслася із-за лісу народна пісня. І ніби цілий світ перетворився на велику сцену. Тут творився народний твір. Сильно діє на людину народна пісня. В тій чу­довій акустиці божого неба як м’яко і милозвучно діткнула народна мелодія душу. З гори стежкою попри ліс йшли женці в сторону села. Гумор пропав у нашім гурті, щось торжественне наповнило кожного з нас, наче при молитві. Голос женців ріс, по­внів і чимраз зближався до села. Ми почули виразно слова пісні:

 Ой на горі нивка,

 Там дівчина жито жала,

 Гарна чорнобривка…

 Був цілковитий сумерк, як спустилися женці з толоки у вулицю села. Наш гурт в сосновій алеї розплився, осталася тільки Ольга Кобилянська, Микола Євшан і я. Ми сиділи на наших місцях на траві. Якийсь час було навкруги тихо. Ми були ще зачаро­вані піснею, бажаючи її ще раз почути.

 «Ви повинні писати лише з народного життя. Тут цілий скарб. Ви дуже близько живете в нашій народній душі», – сказала Ольга Кобилянська до мене.

 Посадила огірочок, зелений листочок,

 Не бачила миленького вже третій деньочок…

 «Я відчуваю красу і силу цієї хвилі. Відчуваю всею душею, що я живу, я бачу вас, говорю з вами і чую ваш голос. Моя гаряча мрія сповнилася, я щасливий, – сказав Микола Євшан. – Я вже переживав таку гарну хвилю на Україні на хуторі Ганни Бар­вінок. На широких степах України я чув там спів, відти я взяв завдання, яке я маю ви­конати у своїм життю. Дуже боліло Ганну Барвінок те, що Куліша не так зрозуміли, я хочу його привести ближче нашій народній душі. Я приготовляюся до цієї праці. Але коли ми знов побачимось в життю? Коли знов будем обмінюватись думками і далі спільно працювати? Дуже мені мила ця творчість з вами. Але нам ще бракує Микола Сріблянський і Товкачевський, вони наші і душею нам близькі. При другій зустрічі може вирішимо видавати народний журнал, щось переломового».

    Ольга Кобилянська слухала і сказала: «Учуй нас, Боже».

 Другої днини рано неслись кругом села сумні прощальні вояцькі пісні мобілізова­них сільських парубків та молодших ґаздів. Всюди видно на толоці, по дорозі гуртки людей, які йшли на залізничну станцію. Ми проводжали Євшана і ще двох студентів.

 Буковинські гори, бувайте здорові,

 Де ми випасали воли та корови.

 Прощаються з нами сільські парубки. «Бог добрий, хто живий перебуде війну – повернеться», – сум і туга були в їх голосі.

 Хоч як тяжко було йти Ользі Кобилянській, вона виряджала свого молодого приятеля і товариша до двірця. На двірці стояла довжелезна жалізниця, переповнена молодими людьми. Заплакані лиця і сумний прощальний спів. Євшан сів у потяг, по­волі і важко рушила жалізниця з місця. Він ще раз скочив на долину, хотів ще щось нам сказати, але не міг, і ми не могли йому нічого сказати. Ми дали йому червону хустину і перстень з самоцвіток – талісман на війну.

 Він знову встав, тяжко застогнала жалізниця і рушила скоріше. «До побачен­ня!» – гукнув нам. «Щоби вас Бог хоронив і заступив», – сказала Ольга Кобилянська. Але Євшан уже не чув ні слова. Ми з Ольгою Кобилянською все стояли і дивилися туди, де нам з очей зник поїзд. В душі був один великий жаль. Ми не могли тоді розу­міти, що Євшан пішов чи не назавжди від нас, і не стане рицаря в літературному світі і ми осиротіємо. Не стало ж між нами Франка, Наталії Кобринської, Філенського.

 А що нам осталось? Осталася нам сполука між рідним народом, осталося добре серце і сильна енергія до нових добрих діл. Нам лишалася наша спільна ідея. Завсігди, як я збира­лася далеко у світ чи назад повертала, то все заходила до Ольги Кобилянської. Одного разу, як я прийшла, вона була сумна. По довгім мовчанні сказала до мене: «У цю війну ми дуже багато втратили і зі всім тим багато нам дорогих людей. І в послідні роки перед війною ми багато втратили, осталися порожні місця, страти дорогих людей – це все в душі болючі глибокі карби. Нема їх, і чується душевну самоту. Холодно. Одна особа про себе не творить нічого, ми всі разом творимо, ми продовжуємо лише дальше те, що твориться в століттях, ми носимо у собі культуру століть і розвиваємо її дальше, своєю особистістю».

 Я шаную і ціную Ольгу Кобилянську, як людину, як величаву жіночу постать в нашім народі з правдивістю і звичайністю душі, що є підставою і основою рідної хати народного життя. Вона про людей тільки добре думала. І тому вона має довір’я людей. Довір’я до людей дає незламну силу вірити в здійснення народної ідеї. Оце шукаю в жіночих постатях ці прикмети, вони є скарбом жіночої душі. Ольга Коби­лянська вірить в єдиного Бога і вміє молитися.

 Жіночі постаті як Ольга Кобилянська стають виховавчим духом цілого поколін­ня в народі. Коли я приходила до Ольги Кобилянської, вона любила, щоби я їй співала наших тужливих народних пісень. Ця народна пісня злучила мене з Ольгою Кобилянською дуже близько на все життя. Я буду її співати, доки буду жити, все нових тужливих пісень, про здійснення народної ідеї, про схід сонця на Україні».

 28 жовтня 1927 року

 Є відомості і про те, що у січні 1914 року С. Никорович відвідав відомий фоль­клорист і перекладач Осип Роздольський. У селах Лука і Кострижівка він записав 72 обрядові пісні, здебільшого весільні та коломийки.

 

Паладій Ярослав Юрійович (1910-1977 рр.) – скульптор і різьбяр

 Народився Ярослав Юрійович Паладій 21 квітня 1910 року в селі Кострижівка на Буковині в родині Ю. Паладій (стоїть зліва )вчителів. Після закінчення сільської шко­ли навчався в Дорогойській гімназії. Вищу освіту здобув у Румунській академії мистецтв. Одержав­ши диплом скульптора, він продовжував удоско­налювати свої знання у професора Мидрі. Відо­мий столичний скульптор часто виконував різні державні замовлення і завжди залучав до співпраці свого талановитого учня. Пала­дій брав участь у роботі над барельєфом «Багатства та культура держави» (розміром 7,75х8 метрів), що призначався для румунського павільйону Всесвітньої виставки в Нью-Йорку 1937 року.

 З 1939 року молодий митець обіймав посаду професора «рисунків і краснопи­сів» гімназії міста Роман. Коли 1940 року Буковина відійшла до СРСР, Я. Паладій переїхав до Німеччини. У роки Другої світової війни художник повертається в Укра­їну і викладає рисунок, краснописьменство, різьбу і матеріалознавство у торгово-промисловій школі в м. Городенка. Бере активну участь у постановках місцевого теа­тру, виступає в змаганнях за місцеву футбольну команду.

 З наближенням фронту він переїжджає до Австрії й опиняється в таборі для біженців Лексенфельд у Зальцбурзі. Під час перебування в таборі як дійсний член «Спілки українських науковців, літераторів і митців у Зальцбурзі» він керував різь­бярською майстернею українського прикладного народного мистецтва, навчаючи охочих.

 У 1949 році переїжджає до США. «... життєва хуртовина розкинула нас, де нам ніколи і не снилось бути», – пише в листі від 12 травня 1970 року до родичів. Про умови перебування Я. Паладія в Америці довідуємося з цього ж таки листа: «По­чатки були важкі, мови не знав, чуже оточення, працював три роки на фабриці цер­ковних меблів і святих фігур. Тепер рисую пляни водних проводів достави питної води із резервуарів до міста. Робота бюрова, добрі умовини праці, мене люблять, і так живемо, на жаль, старіємося».

 Цими прозаїчними заняттями дипломований скульптор заробляв собі на про­житок, але творча уява вимагала більшого. У Нью-Йорку Я. Паладій став членом новоутвореного українського Літературно-мистецького клубу та об’єднання митців-українців в Америці (ОМУА). Протягом багатьох років брав участь збільшого у що­річних групових виставках. Свої сюжети в скульптурі черпав переважно з історії України.

 Ярослав Паладій створив проект пам’ятника гетьманові України Івану Мазепі макет якого встановлено у церкві-пам’ятнику у Саунд-Бруку (США) жертвам вели­кого голоду в Україні 1932-1933 років. А за виконані технікою палення на липовій дошці (пірограф) портрети митрополита Андрея Шептицького та кардинала Йосипа Сліпого Паладій отримав особисту подяку від останнього у квітні 1969 року (оригі­нал зберігається в Римі). За макетом Ярослава Паладія було збудовано православну церкву в Гантері. «Збудували церкву в горах, де маємо свою хату, – згадував скуль­птор, – над річкою, як у нас над Черемошом, поселилось багато українських людей».

 Останньою великою роботою Ярослава Паладія була «Абетка з історії України», праця над якою тривала три роки. Митець будує літери з молодого дуба. Кожна літе­ра – це картина, а не звичайний шрифт. Зміст кожної літери-картини взятий з укра­їнського життя. Усі літери супроводжуються поезіями Л. Полтави. Сам автор «Абет­ки» зазначив: «... думаю, що наприкінці ні в кого із глядачів не залишиться враження, що ця абетка не є українською».

 Помер наш талановитий краянин 19 січня 1977 року. Всі україномовні видання Америки з сумом сповіщали про смерть Батька українського академічного товари­ства «Чорноморе», члена ОМУА та української Буковинської Громади в Нью-Йорку. Похорон відбувся в місті Саунд-Бруку на православному кладовищі.

  

Баранецький Василь Тодорович (1916-1941 рр.) – громадський діяч і поет

 Василь Баранецький народився 8 листопада 1916 року в бід­ній селянській родині. Початкову освіту здобув у Кострижівській школі в 1923-1927 роках. Дуже любив читати книжки, гарно де­кламував вірші і співав. Велику роль у формуванні світогляду підлітка відіграв тодішній директор школи Ю. М. Паладій, який відзначався прогресивними поглядами. Навряд чи здібний хло­пець міг сподіватись на більше, якби в своєму житті не зустрів щойно призначеного директора цукрозаводу Щепкіна. В один із днів Щепкін вирішив познайомитися зі школою та її директором. Саме в цей час Юрій Паладій показав йому кращих учнів школи. Щепкін одразу звернув увагу на Баранецького і вирішив заопікуватися ним. З ініціативи Щепкіна на кошти заводу Василь продовжив навчання в Кіцманському ліцеї «Дмитро Кантимір», який закін­чив з відзнакою. Як кращий учень був увінчаний короною. Після закінчення ліцею і здачі екзаменів В. Т. Баранецькому було видано диплом бакалавра за №6259 від 28 вересня 1934 року. В цьому ж році Василь вступає на філософський факультет Черні­вецького університету. В травні 1937 року подає заяву декану юридичного факульте­ту з просьбою про паралельне навчання на факультеті права. Такий дозвіл був даний аж у вересні цього ж року і Василь, доздавши відповідні екзамени, був зарахований студентом юридичного факультету.

 Щоб дати змогу навчатися в університеті, батьки були змушені продати частину землі. В той же час і Василь заробляв деякі гроші, даючи приватні уроки. В цей період він займається літературною діяльністю і пише вірші, сповнені лірики, сатири, патріо­тизму. Поки що відомі такі твори, як «Дід і смерть», «Весна», «Листопад», «Рідний край», «Веселка», «Два приятелі». Друкувався в крайовому тижневику «Самостійність». Його товариш В. П. Лопушанський (проживав у Румунії, помер у січні 1996 року) згадував, як вони зустрічалися і Василь читав свої вірші, робили правки тексту. За змістом вірші були різні: про рідне село, сивий Дністер, про кохання, про любов до рідної землі та України, про важку долю буковинського хлібороба. Було у Василя три зошити віршів, кожен із яких налічував 50 аркушів. Коли він у 1941 році виїхав до Миколаєва, то за­лишив ці зошити своїм батькам. Подальша доля їх поки що невідома.

 Навчаючись в університеті, Василь занурюється в громадську і політичну ро­боту. В 1935-1940 роках у нелегальних гуртках Чернівців гуртувалась найбільш на­ціонально свідома українська молодь. Будучи студентом університету, В. Бараненць­кий стає опікуном гімназійної молоді. Як наставник він проводив з гімназистами національно-виховну роботу, спрямовану проти румунської і більшовицької ідеоло­гії та їх агентів.

 Значну громадську і національно-політичну роботу в краї проводило академічне товариство «Чорноморе», яке особливо було активним у 1934-1940 роках. У націона­лістичну групу цього товариства, яке ставило своїм завданням майбутню «розбудову нації», входив і Василь Баранецький.

 Баранецький входив також у драматичну секцію «Кобзар», що була заснова­на при товаристві «Кобзар» у 1933 році. У травні 1936 року академічне товариство «Чорноморе» відзначало 20-річчя з дня смерті І. Я. Франка, на якому з доповідями виступали Н. Русова і В. Якубович. Цій події було присвячено кілька драматичних вистав. В інсценізаціях вистав «Іван Вишенський», «Богданова слава», «Конкістадо­ ри» і «Святовечірня казка» брав участь і Василь Баранецький: серед 37 акторів у чис­лі кращих, поряд з професійними акторами, згадується й його як аматора.

 Після закінчення університету румунські власті не давали В. Баранецькому роботи, хоч мав на той час хорошу спеціальність, добре володів німецькою, латин­ською, румунською і французькою мовами. Його змушували змінити прізвища на Баранеску, а директор цукрозаводу «Жучка» (тепер Чернівецький цукрозавод) умов­ляв одружитися на його дочці. Ці пропозиції відкривали Василю широкі перспек­тиви до службової кар’єри і панівного становища в суспільстві. Але навіть будучи в дуже скрутному матеріальному становищі, Василь на такі умови не згодився.

 Він часто приїжджав у рідне село і подовгу тут жив. З Чернівецького Народного Дому привозив книжки, ставили українські вистави і танці. Разом з уже названим Василем Лопушанським при допомозі даскала Квітковського та отця Данилюка згур­тували сільську молодь і створили церковний хор. Хор співав не тільки церковні піс­ні, а й українські народні, козацькі. Співали такі пісні, як «Там на горі січ іде», «Ще не вмерла Україна» та ін.

 У липні 1941 року разом з однодумцями в складі похідних груп ОУН Василь ви­їхав на Східну Україну, де в Миколаєві редагував газету «Миколаївські вісті». Під час фашистської окупації він проводив революційно-націоналістичну діяльність, гостро критикував жорстокі репресії німецько-румунських властей. За доносом Василь був заарештований на квартирі, де проживав. Одночасно були схоплені і його товари­ші по боротьбі. Василь Лопушанський розповідав, що їх видала дівчина, з якою зу­стрічався і кохав Василь Баранецький. Цим самим дівчина, будучи більшовицькою підпільницею, спрямувала німецькі репресії проти українських націоналістів. Проте справжні причини загибелі патріотів поки що невідомі. 7 грудня 1941 року (за деяки­ми даними в січні 1942 року) В. Баранецький, В. Сірецький, В. Антонюк, В. Малярчук, Бордейний (усі буковинці) були розстріляні німцями. Місце захоронення невідоме.

 Коротким і яскравим було життя В. Т. Баранецького. Його літературний талант перед­часно обірвала смерть. Але можна сміливо й відверто стверджувати, що Василь був гідним сином своєї землі. Він був патріотом, боровся і віддав життя за свій народ, за Україну.

 

Гончарова Зоя Степанівна (1938 р.) – поет-аматор

 Народилася Зоя Степанівна на Вінниччині. Закінчила Вінницький енергетичний технікум за спеціальністю «теплотехнік» і за направленням приїжджає до Костри­жівки на цукрозавод «Хрещатик». У дитинстві «хворіла» мрією стати льотчиком, за­ймалася в аероклубі, а стала цукроваром. Поза роботою знайшла себе в пісні, музи­ці, поезії. Співала в хорі, жіночому вокальному ансамблі «Троянда», брала участь в ансамблі пісні і танцю «Дністер» та драматичній студії. Написала ряд віршів, а деякі поклала на власну музику. Окремі з них – «Без пісні мене нема», «Зоряне намисто», «Джерело любові», «Рідна сторона», «Чотири броди», «Ромашко, скажи» та інші – ви­конувалися на різноманітних концертах, заходах, урочистостях.

 У 2002 році, до 90-річчя цукрозаводу «Хрещатик», вийшла з друку її книга спо­гадів «Хрещатик» мій, свідок наш».

 

 

 

                                                              За матеріалами вчителя історії

                                                      Черешнюка Миколи Михайловича

                                           За матеріалами книги Миколи Черешнюка

                                                                           Історія сіл Заставнівщини»

 

 

 

Copyright 2012. All Rights Reserved.