Автор: zastpog Категория: Погорілівка
Дата публикации Просмотров: 1001
Печать

Зародження освіти в селі Погорілівка

     Проходили роки, століття, село розросталося і міцніло, збільшувалась кількість жителів.  Село  збагачувалося  дітворою.  Тому уніатська церква, священиком якої був  Йоган  Бородайкевич, прагнула створити такий заклад, в якому усі діти Погорілівки  могли  б  оволодівати необхідними науками. За архівними даними, у 1851 році священик пише  у  Львівську  консисторію  про те, щоб надали дозвіл для початку навчання в Погорілівській общині. Дозвіл  було  дано і 2 листопада 1870 року діти пішли до першого класу, який було відкрито при церковній канцелярії . Навчав цих дітей уніатський священик.
      З кожним роком все більше й більше учнів  ходило  на навчання, вони не поміщалися в маленькому  приміщенні. Виникла потреба у будівництві нової і просторої школи. Ось як про цю подію говорить сільська легенда:
     „Наш зем-ляк, Коли-баба Василь, був призва-ний на війсь-кову службу до Авст-рій-ської армії, де його було призначено ординарцем  австрійського генерал – фельдмаршала. Між Австро – Угорщиною і Туреччиною постійно відбувалися прикордонні сутичкі. В одній із таких сутичок турецький яничар замахнувся шаблею на австрійського генерал – фельдмаршала. Колибаба Василь рятуючи життя своєму командиру, вбив турка і відвернув небезпеку. За цей подвиг імператор Австрії нагородив нашого земляка орденом Австрійської держави та грошовою премією. Нагорода була така висока, що коли повз нагородженого проходили австрійські офіцери, то віддавали йому військову честь. Частину грошової винагороди Колибаба  Василь пожертвував на будівництво школи в рідному селі.”
      Почали її зводити у кінці ХІХ ст. на землі, яка належала уніатській церкві. На 1893-1894 навчальний рік у селі проживало 267 дітей, з них 210 ходило до школи,  в  1894-1895  навчальному  році – 298 дітей, з них 228 відвідували школу, а в 1895 – 1896 навчальному році – 325 дітей, до школи ходило 266.  На кінець ХІХ ст. кількість дітей ще більше зросла. Австрійська  влада  карала штрафами тих батьків, діти яких не ходили до школи(незалежно від національності та віри, діти вчилися всі разом). Архівні дані свідчать: в 1908 р. в Погорілівській школі вчилося 146 хлопчиків і 143 дівчинки, з них – 12 католиків, 93 греко- католиків, 173 православних; 11 євреїв, 11німців та 266 українців.
    У 1907 році школа налічувала 4 українських класи, в цьому ж році  відкривається  паралельний клас. У зв’язку з цим  заняття почали  проводити й після обіду. Директором школи на той час був Микола Бойніцький. Доказом цього є такий документ: „У жовтні 1908 року школу закрили, тому що кочегарам своєчасно не виплатили 194 золотих, і в цьому вина Ніколая Бойніцького, у зв’язку з нестачею грошей в общині, але він на протязі трьох днів зобов’язується виплатити гроші”. За час директорування, 18 жовтня 1912 року вводять п’ятий клас, школа стає п’ятирічною. Навчання  велося  українською мовою, паралельно вивчали і німецьку мову. В 1914  році  в  школі  було вже 7 класів, два з яких були паралельні. Дітей навчали такі вчителі: Омельський Іполит, Бойніцький Ніколай, Омельська Зеновія, Кейван Ольга (її чоловік був уніатським священиком, а в школі займав посаду  голови   шкільної  ради  ),  Георгій  Хабаба,  Скігар Алексій,  Іван Костюк,  Ольга та Євген  Григоровичі.  На  один навчальний рік школа витрачала біля 12 525 крон.
        В 1914 році почалася Перша світова війна. Військові дії проходили неподалік нашого села, і  діти до школи не ходили. В приміщенні школи розмістили госпіталь для австрійських солдат. По  закінченні Першої світової війни територія нашого краю, зокрема і наше село, були приєднані до Королівської Румунії.  Тому з початком 1919 року  навчання  в  школі  відновилося і  проводилось румунською мовою,  з  паралельним  перекладом  на  українську.  А  з  1924 року виключно румунською.
       На початку 20-років діти в школі вчили граматику, арифметику, релігію. Кожний учень мав свій зошит,  були  книжки: географія і читанка (із спогадів Зазеленчука Степана – 1914 року народження). В той час директорами і вчителями були українці, поряд з ними працювали  вчителі-румуни: Попо-вич,  Гаврилюк, Товстюк.  Згодом  і  інші посади почали займати руму-нські колеги. Це стало помітнішим в кінці  20-х – на початку 30-х років ХХ століття.  Із  розповіді  Думанського Миколи (1922 року народження): „Кожен  вчитель мав закріплений за собою  клас.  Так,  1 клас  вчила  Поклітар  (1928 р.),  2  клас –  Гаврилюк (1929 р), 3  клас – Томюк  (1930 р.), 4  клас – Нуцуляк  (1931 р.),  5 клас – Щербан (1932 р.),6 клас – Нікуліца (1933 р.),  7  клас – директор школи Даническу(1934 р.)”.
   На початку 30-х років в школі вивчали все більше і більше предметів: математику,  історію,  географію,  румунську мову,  релігію та „кончентрале” – військова підготовка.  Школа  була  семирічною. Шостий та сьомий класи здавали екзамени. Найвищою оцінкою була 10,  а найнижчою – 5.  За хороше навчання нагороджували медалями.
       Костенюк Василина Дмитрівна (1929 року народження) згадує, що в 1936 році пішла в дитячий садок, а в 1937 – в  перший клас . Прізвищ вчителів, через зовсім юний вік,  не пам’ятає. Але вона стверджує, що навчання велося виключно румунською мовою. Але був такий випадок: учитель Мигасюк підпільно вчив дітей української мови – перший клас - „Буквар”, другий клас - „Читанку”. За це його арештували. У 1940 році  Василина Дмитрівна закінчила 3-й клас, а згодом прийшли „совєти“ і з першого вересня кожний учень знову пішов у той же клас, який закінчив: помінялася влада. Вона згадує, що її вчительку звали Надія Платонівна (прізвища не пам’ятає),1 клас вела  Надія Митрофанівна, 4 клас- Паша Омелянівна. Ці три  вчительки  жили  на  квартирі у Скігар Гафіци (біля пошти), яка в той час працювала технічкою в школі. Надія Платонівна померла після війни, а Надія Митрофанівна переїхала в Бровари Київської області. Все своє життя Скігар Гафія переписувалася із Надією Митрофанівною та Пашою Омелянівною. Ось останній лист Паши Омелянівни датований 24 грудня 1988 року:

Шановна Гафійко!
Напишу тобі маленького листа. Я вже 10 років не писала Вам. А тепер вирішила написати, так прийшло до мене велике горе. Померла Надія Митрофанівна літом. В червні захворіла, а 12 липня померла. Мені написала дочка Надіна. Я обіцяла приїхати коли матиму здоров’я, приїхать, коли Наді буде рік смерті. Я вам не писала тому, що була дуже хвора, я не могла писати а потім трохи видужала та чоловіка паралізувало, він довго лежав у ліжку потім і помер. Я лишилася одна як белина в полі. Дочка не рідна яку я виростила і внук тоже нестали до мене ходити, дуже перелякались, бо треба за мною ухажувати, так вони зарані мене бросили. Но я не переживаю, якось воно буде світ не без добрих людей, в мене своя хата, а той дом що був я продала за 25 тисяч, так що мене хтось похороне за мої гроші. Уже осталось мало до смерті. Мені оце приснився сон, що з тобою збираюсь іти до церкви. Напиши які у вас новини хто помер, а хто живий. Бажаю вам міцного здоров’я і всего доброго. Не гнівайтесь на мене, що так довго не писала. Цілую вас. Привіт Дмитру!     
                                                                             Паша Омелянівна.
               
Лист дочки Надії Митрофанівни  -Тетяни

                                                                             14 ⁄ІХ – 88 р.
Здраствуйте, дорога Агафія Василівна
Пишу вам свого першого листа, але він буде зовсім не радісним.
Не знаю з чого почати. У нас велике горе.12 липня померла моя мама Надія Митрофанівна. Не можу сказати, що це трапилося несподівано. Останні півроку мама почувала себе погано, слабо, дуже схудла. А в кінці червня в неї трапився інсульт. Через два тижні, 12 липня, її нестало. Мама трималася мужньо, розуміла своє становище, могла говорити, але ліва сторона була паралізована і ніякі ліки не поправили її здоров’я. Поховали її 13 липня.
    Тепер її будинок стоїть пустий, ми там буваємо зрідка. Не знаю, чи писала вам мама про те, що ми отримали квартиру два роки тому в селі під Броварами (4 км).
Наша адреса:   255022
                          Київська обл..,
                           Броварський р-н
                          Село Княжичі
                          Вул.., Ювілейна 2, кв., 2
                          Чуприна Тетяна Борисівна.
Якщо матимете бажання приїжайте до нас, то напишіть листа на цю адресу і ми вас зустрінемо. Місця у нас багато, 4 кімнати. Та й мамин же будинок пустий. Діти наші повиростали вже, Оля ходить в 6 клас, Юра пішов у 1 клас (шестирічка). Ми працюємо обоє за місцем проживання : Коля – на заводі електрослюсарем, я директором підліткового клубу.
   Напишіть про ваших дітей та онуків, про життя. Будемо вам вдячні за вісточку. Не забувайте про нас. Привіт усім від нас. До побачення, до зустрічі.
                                                                          Ваша Таня.  


     Ще Василина Дмитрівна пригадує, що директором  школи  на  той  час  був Петро Прокопович, прізвище якого теж не пам’ятає. Він ходив у військовій формі. На початку червня діти, як завжди, пішли на канікули, а 22 червня 1941 року почалася війна.
         Протягом літа територія області була окупована румунськими військами, союзниками  Німеччини.  Але,  не  дивлячись  на  скрутне становище краю, першого вересня школа радо зустріла дітей.  Всі учні перейшли до наступних класів. Як говорить  Василина  Дмитрівна,  вона  перейшла  у  4 клас.  Директором  школи став румун Костянтин Поян, який займав цю посаду аж до 1943 року він був поганою людиною‚ знущався та бив дітей, за що в цьому ж році був засуджений румунською владою. Після нього директором школи стає Драгай, який вчив військову підготовку та було це недовго тому, що підійшла лінія фронту і він пішов на фронт.

Історія становлення та розвитку освіти в Погорілівці
       
     Ішов 1944 рік.  Закінчувалася Велика Вітчизняна війна.  Територія  Буковини була  звільнена  від  окупантів.  Незважаючи  на голод і нестатки, на те,  що багато погорілівчан були на фронті,  діти у вересні 1944 року пішли до школи у ті ж  класи, які не закінчили. Наприклад, Василина Дмитрівна не закінчила VІ і знову пішла в VІ.
         З  новою  владою  прийшли  нові  вчителі. Директором, вперше в історії села Погорілівка, стала жінка – Марія Сидорівна.  Зошитів не було, по одній книжці на клас ( і то лише в учителя).  Писали на листках судових  справ на зворотній стороні.
      У 1947 році директором школи стає Грабчак Василь Андрійович, а завучем – Камінська Альбіна Ігнатівна. В школу на роботу приїхало багато вчителів: Ткачова  Клавдія  Дмитрівна,  Лемешко  Ніна  Федорівна,  Титарчук  Ольга Трифонівна, Вознюк Ганна Пилипівна, Ференець Василина Іванівна , Грабчак Василина Іванівна, Джулай Лідія Павлівна,  Джулай Надія Павлівна . У школі було 4 початкових класи. Один клас був комбінований (1-й і 3-й), в якому навчалася 14 учнів. Учнів у класах було багато:  в 1-му – 45,  2-му – 40, 3-му – 36, 4-му – 38. Із старших класів був лише один – 5-ий.
      З приходом  радянської  влади була  відкрита вечірня школа, в якій налічувалося 4 початкових і один шостий клас. Уроки починалися о 6-ій годині вечора, було  по  4-5  уроків.  Кількість  учнів у вечірніх класах становила 25-30 чоловік. Учнівські парти були незручні, довгі,  на 6 місць.  Писали дерев’яними ручками з металевим пером . З’явилися підручники й зошити, але ще в недостатній кількості .
   Пічки в класах були цегляні, палили дровами, через що в зимовий період в класах була низька температура. Крім основного навчання, працювали гуртки по ліквідації не писемності (лікнеп), розміщувалися вони у сільських хатах. Вчителям за навчання людей в цих гуртках не платили.
      У новому  1948-1949  навчальному році у денній школі відкрили 6-ий клас, а до 1950 року школа отримала двомісні парти і добрі класні дошки. З 1950 по 1952 рік директором школи  була  Кононенко Груня Кузьмівна, а її заступником – Джулай Надія Павлівна.  Школа  знову  поповнюється педагогічними кадрами:  Новаківська Лідія Яківна,  Прокопенко  Варвара Іллівна,  Ємець Любов Іванівна, Прокопенко Тетяна Кузьмівна .
      У  1952 – 1953  навчальному  році  Погорілівська  школа  стає восьмирічною. Протягом 50-х років директорами сільського навчального закладу були:
 ― з 1952 по 1955 - Бережко Володимир Данилович; завуч –    
                                  Літвінова Марія Єфімовна
 ― з 1955 по 1959 -Чекінда Марія Данилівна; завуч – спочатку
                                Літвінова Марія Єфімова, а потім Челябій
                                 Іван Антонович
― 1959 по 1965  Герман  Данило  Миколайович; завуч – Челябій                                  
                              Іван Антонович.
    Педагогічний колектив поповнюють нові вчителі: Пужняк Микола Миколайович, Літвінова Ніні Федорівна, Гринчук Катерина Миколаївна, Навольська Ю.І., Чорнописька М.С., Мазурик К.Й.
     В 1957 – 1958 навчальних роках відремонтували школу: цегляні пічки замінили кахельними, пофарбували підлогу, яка була з дубових дощок.
     В 1961р. завучем школи стає Скігар Клавдія Іва-нівна, а Челябій Іван Анто-нович – директором вечір-ньої школи. Приміщення старої школи стало тісну-вате для потреб учнів. Щоб дати можливість в повній мірі здобувати знання, діти вчилися у 2 зміни.
     Розвивалося і розбудовувалося село. Люди почали жити заможніше. В їхніх оселях дзвінко лунав дитячий сміх.  На зборах  колгоспників  вирішили розпочати будівництво  нової  школи,  оскільки  приміщення старого навчального закладу не могло прийняти усіх бажаючих вчитися,  а дітям  важко було працювати у дві зміни.
     У 1965 – 1966 навчальному році директором ста-рої школи при-значили Миро-нюка Леоніда Івановича, на цій посаді він пере-бував до 1968 року. Після нього посаду директора зайняв  Сетний Степан Йосипович, а завуча – Мількевич  Лідія  Іванівна.  В 1971 році розпочалося будівництво нової двохповерхової школи,  яке  закінчилося  напри-кінці 1974. Звели її за рахунок бюд-жету  колгоспу,  го-ловою  якого   був   надзвичайної  до-броти  людина  –  Скігар Іван Олек-сійович .  Активну  участь у будів-ництві  школи приймали будівельні бригади на чолі з бригадирами – Папушком Дмитром Степановичем та Водянком Тодором Григо-ровичем. Бригада Водянка вела будівельні роботи, а Папушки – штукатурні.
     У листопаді 1974 року діти перейшли  на навчання у нове при-міщення школи, у світлі  та  просторі  класи.  На-весні,  біля школи поса-дили берізки і ялинки, які й досі красуються тут,  розбили  красивий  парк і клумби. Завезли нові парти, класні дошки, різне шкільне приладдя. Радісним було те, що взимку в класах ніхто не мерз, адже провели водяне опалення. Діяла в школі вечірня заочна школа: 8,9,10 і 11 класи, де дорослі здобували середню освіту після трудового дня.
       У 1975 – 1976 навчальному  році  посаду  директора  школи  обійняла Мількевич Лідія Іванівна, завучем стала  Яківчук Марія Дмитрівна. Починають працювати   нові   педагоги:   Зелінська Марія Степанівна
Спогади Марії Степанівни Зелінської:
45 років педагогічної праці Спогади? Спогади… спогади…
    Ніби вчора це було. А минуло вже 45 років, з того часу, коли я вперше вступила на тернисту стежку самостійного життя, такого невідомого, тривожного і щасливого.
    Спогади?! Хіба вони можуть бути сумними, коли тобі виповнилося 20 літ і ти розкрила свої крила, готова до всіх життєвих несподіванок.
    Закінчивши Чернівецьке педучилище в 1958 році, взяла направлення на посаду вчителя початкових класів піонервожатої в Василівську початкову школу. Було чомусь страшно, свою трудову діяльність у рідному селі.
    Ось тут в Василеві я набрала групу діток в 1 клас і заснувала піонерську організацію (бо школа цього ж року перейшла на восьмирічне навчання). Повна енергії, наснаги, здоров’я, я з головою поринула в любиму роботу (бо дуже любила дітей). Я віддавала їм всю душу, все добро, що мала в ній. І вони віддячували мені тим же.
    20 літ – пора кохання. Я задумувалась і над своїм особистим життям. Вже через рік вийшла заміж і переїхала у своє рідне село. Боязко переступила поріг своєї школи, в якій пройшли, і мої шкільні роки. Директор строго глянув на мене аж в душі похололо. Це був Герман Данило Миколайович. «Будити працювати старшою піонервожатою» – промовив він,  глянувши на мене вже приємніше. В учительській мене зустріли мої вчителі, друзі, однокурсники. Вони радо прийняли в свій колектив. Я зрозуміла, що попала в дружній колектив, дисциплінований. З їхньою допомогою я «ставала на ноги», відчуваючи підтримку на кожному кроці. Свою роботу я виконувала сумлінно, за що отримала від дирекції школи багато подяк, а від учителів розуміння і підтримку.
    Це мені надавало впевненості в роботі. Піонери та жовтенята були слухняними. Кожної суботи, на засіданнях ради дружини, голови рад загонів звітували про свою роботу за тиждень, та обговорювали плани роботи на наступний тиждень. Життя в піонерській організації було дуже цікавим. Це поїздки, походи, екскурсії, робота в гуртках за інтересами, допомога відстаючим в навчанні, допомога стареньким, людям в селі і т.д.
    В 1960 р. мене перевили вчителем початкових класів. Тут уже конкретне поле діяльності.
    Я вся поринула в роботу. Я вчителька була строга, і водночас робила все, щоб діти мене любили і поважали. А для цього треба бути дуже справедливою зі своїми вихованцями.
    Молода, здорова, життєрадісна дуже любила і поважала дітей, своїх колег. Кожний день в мене був розписаний погодинно. Зранку уроки, танці, пісні, ранки, конкурси. Далі перевірка зошитів, плани виховної роботи, щоденні поурочні плани, експерименти різні. Дома двоє дітей, хвора мати, паралізований тато. Це дома… А позаурочно… громадські доручення: зав парткабінетом, організатор похоронів, збори, народи, завідувачі кабінетом по боротьбі з неповнолітніми, ввечері хор в Будинку.
    Отак пролетіло 30 років, як один день моєї метушні. Все я робила з задоволенням. А ось і сумні спогади. 55 років мого життя. Вихід на пенсію і перегляди довгими вечорами фотографій, які нагадують мені про моїх вихованців, які вже стали дідусями і дають мені щасливі години на вечорах зустрічі з випускниками.

Романюк   Марія   Дмитрівна,   Михасик   Ганна   Василівна, Пітик  Марія   Іванівна,   Новак  Ольга  Василівна,   Панчук  Степан  Михайлович,  Поканюк Ніна Павлівна, Панчук Надія Василівна, Захарченко  Надія  Григорівна, Семенчук Сергій Олексійович,  Думенко  Галина Василівна,  Рудан  Дмитро  Дмитрович,   Панчук  Дмитро  Михайлович,  Українець   Зіна   Манолівна,    Скігар  Ольга  Дмитрівна,    Папушко  Ольга  Дмитрівна, Пітик  Марія  Федорівна. Гринчук Катерина Миколаївна:
       
Спогади Гринчук Катерина Миколаївни:
      1958 рік. Останній державний екзамен в чернівецькому педучилищі. В руках диплом вчителя початкових класів. Направлення на роботу в Заставнівський р–н. півтора місяця літнього відпочинку, і 15 серпня 1958 році – на роботу  райвно, йду до завідуючого, переживаю: в яке село направлять на роботу. Спершу була у Товтрах, побула тиждень, ознайомилась з педколективом – і тут мене знову викликають в райвно. Направляють на Погорилівку на 3 клас. А клас був бойовий, хлопців більше, ніж дівчат – 38 учнів. Було боязно спочатку, а потім ввійшла колію. Директором була Чикінда Марія Данилівна, завуч – Челябін Іван Антонович, добра, чуйна людина. Через рік Марія Данилівна виїжджає в Росію (вона сама була Росіянкою), і приїжджає новий директор Герман Данило Миколайович, вимогливий колега. Всі його поважали, а ми, молоді 18 – річні його побоювались. Нас, новеньких, приїхало троє, Авраменко Раїса Яківна і Миронюк Юстина Іванівна. Правда Юстина Іванівна була старша від нас на 2 роки. Їй вже було 20, а нам – по 18 років.
     Через рік у школу прийшла ще одна випускниця педучилища – Чорнописька Марія Степанівна (Зелінська), яка пропрацювала вже в Василевській школі.   
     Проробила я на молодших класах 10 років. За цей період здобула вищу освіту – заочно навчалася в Чернівецькому державному університеті на факультеті російської мови та літератури. З 1968 – 69 р. – почала вивчати з учнями російську мову та літературу. Любила я свій предмет, і старалася в учнів привити любов до російської мови та літератури. Я, можливо би, сама ніколи не вибрала б цей предмет, але допомогла мені в цьому учителька російської мови та літератури, яка в той час працювала  в Погорілівській школі, Нагорна Ліда Василівна. Вона планувала недовго тут працювати. І щоб я пішла на її місце.
     Правда, виїхала Ліда Василівна десь на проживання в нашу область, а до нас присилали нових вчителів, росіянів за національністю: Зирянових: Зою Федорівну та її чоловіка. В них було четверо дітей: три дочки, і один син. Наймолодша Іра навчалася в моєму класі. Дівчинка була здібна, говорила по – російськи, старанна була в навчанню, і через рік спокійно відповідала на українській мові. Вона найшвидше вивчила українську мову, і в сім’ї була перекладачкою, навіть засвоїла погорілівські діалекти.
    Я і Зоя Федорівна викладали російську мову та літературу. Вже в той час почали ділити російську мову на групи в класах, де було більше 25 учнів. Спочатку я мала всього 9 годин російської мови і пів ставки бібліотекаря. Отримувала за свій труд всього 67 крб.
    З часом Зирянови виїжджають, а на місце Зої Федорівни прибуває випускниця Бельського педінституту російський філолог – Поканюк Наталія Павлівна.
    Сітку годин української мови та літератури збільшують і ми, з Наталією Павлівною маємо повні ставки – по 18 годин. Директором на той час був Миронюк Леонід Іванович – український філолог. У школі цікаво. Молодий педагогічний колектив. Відмічали кожне державне свято. Було важко – великі вимоги, крім того ще й працювали агітаторами в селі, відвідували що вівторка школу політичного навчання, мали загрузку ще й у вечірній школі, заняття які починалася о 19 годині до 23 години. Дома були гостями, всі домашні роботи відкладали на ніч: прали, варили, прибирали. Були такі періоди, що в добу спалось 4 – 5 годин. Перевірки були безкінечні. Але разом з тим було весело – молоді, здорові старались все осилити.
    Час біжить швидко. За 40 років своєї педагогічної діяльності мені довелося працювати під керівництвом 6 директорів. У кожного був свій стиль роботи, і в кожного було чого учитися.
    Дуже приємно, що до кінця своєї роботи, мені довелося працювати зі своїми учнями, які стали педагогами – Панчук Степан Михайлович, Скігар Ольга Дмитрівна, Скрилюк (Пітик) Марія Федорівна, Рудан (Новак Галина Миколаївна).
    Спогади… Спогади…
    Найкращі роки були при керівництві Сетного Степана Йосиповича. Це був справжній педагог, і людина – порадник. Він вмів і навчити, і допомогти в критичний момент. Добре розумів кожного.
    Все пролетіло, пропливло, як вода. І не відчула, коли прийшла пора виходити на пенсію. 2 роки я мучилася тим, що вже більше не йду в ранці на роботу. Все одно вставала вдосвіта, варила обід, і все мені тремтіло: аби не спізнилась. Заходила до школи – і жаль охоплював мою душу: найкращі роки пробігли!
    Згодом відійшов цей неспокій, я повністю віддалася сім’ї: дітям, онукам, аби наверстати те, що немала змоги їм дати раніше.
    Згадую шкільні роки роботи на зустрічі із випускниками, яким я вдячна, що не забувають нас, старих вчителів.

                                                                            Березень 2004 рік.  
      Першими кочегарами шкільної котельні були: Стадник Іван Дмитрович, Чорнописький Дмитро Іванович, Нечик Микола Дмитрович;  кухарем шкільної їдальні – Скрилюк Домка Степанівна;  завгоспом – Кухарський  Дмитро Іванович; перші техпрацівники – Романюк А.М., Маліщук М.Г.
        В 1979 – 1980 навчальному році до школи повертається Сетний  Степан Йосипович на посаду директора школи.
     В 1983 – 1984  навчальному  році  школа  отримала статус середньої. Перший випуск 10 класу припав на 1990 рік,  класним  керівником якого була Скігар Ольга Дмитрівна .
     В кінці 80-х – середині 90-х  років ХХ століття почи-нається омолодження педагогічного коле-ктиву.  На роботу  приходять вчителі: Новак Галина Ми-колаївна, Сасанчин Галина Дмитрівна,  Сасанчин Іван Іванович, Геньга Валерій Дмитрович, Краснюк Тетяна Дмитрівна, Палій Лариса Миколаївна .
      У 1992 – 1993 навчальному році призначили нового директора школи – Народового Петра Павловича.  За  час його директорування, у школі було зроблено чимало добрих справ,  діти  мали змогу здобути не лише середню освіту,  а й посвідчення водія-тракториста при сільському навчальному закладі.
       З  1995  року  і  по  сьогоднішній   день   посаду  директора   школи   займає Пітик Марія Федорівна,  яка  продовжила  справу розвитку школи.  За останні  роки  наш  навчальний  заклад  став затишнішим і охайнішим, по-новому оформлені класи, кабінети. А  найголовніше – до школи підведений газ. У листопаді 2002 року вперше за-палили бла-китний вог-ник .
          ---Погорілівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – одна з найкращих у районі.  Навчаючись, учні  не  лише здобувають знання, а й проводять цікаві вечори, дискотеки,  святкові заходи, у яких охоче беруть участь, їздять на районні і обласні предметні олімпіади. У 2003 році при школі створене наукове товариство „Ерудит“.  В ньому задіяні найкращі учні школи, які пишуть наукові роботи й успішно захищають їх при Малій Буковинській академії, а також на різних Всеукраїнських конкурсах. Школа  пишається своїми випускниками: серед них досвідчені педагоги, лікарі, юристи, громадські і культурні діячі.  Гордістю  школи  є танцювальний ансамбль „Барвінок“, який знають понад 20-ть років не тільки в районі, а й за його межами. Учнівський  ансамбль  пісні  і  танцю „Веселка“ став центром культурно-просвітницької  роботи  в  селі,  неодноразово  займав призові місця на районних і обласних конкурсах.  2004 рік став пам’ятним  роком для учнів і працівників школи, жителів села – при школі було відкрито музей історії  села  Погорілівка, експозиції якого розміщено у „Кімнаті етнографії“ та „Історія і побут села Погорілівка“

 
                                              Погорілівська ЗОШ І ІІІ ступенів (2007рік)
            

                                           

Copyright 2012. All Rights Reserved.