Автор: zastpog Категория: Погорілівка
Дата публикации Просмотров: 897
Печать

Їжа погорілівчан

 

Важливою складовою частиною матеріальної культури кожного народу є його їжа. Її характер залежить від багатьох факторів: соціально-економічного становища, напрямку господарської діяльності тощо.

   Сьогодні ми завітаємо до кухні погорілівських страв. Погорілівка завжди славилася своєю кухнею, її стравами були відомі далеко за межами села. Це обумовлено перш за все їх високими і смаковими і споживними властивостями, різноманітністю використовуваних продуктів і способом кулінарії обробки. Для давньої кухні характерні різноманітні способи приготування їжі: - жарення, тушкування, варка, запікання. Дуже смачні страви запечені в керамічних горщиках: тушкована капуста, картопля з м’ясом і чорносливом. Кому невідомі українські борщі, галушки, вареники, коржі з маком, калачі, гречаники, фарширована риба, сало, бужинина. Багато страв готувалися сполученням овочів м’ясом. Це голубці з м’ясом, перець фарширований з м’ясом.

   Особливо смачні і корисні готувалися страви з грибами: гриби в сметані, вареники з картоплею і грибами, качка з домашньою локшиною і грибами. Популярними в селі стали страви з муки: оладі, налисники, затирка, пампушки. Деякі страви стали традиційними на святкових столах. А вареники – це головна страва, без якої в кожній сім’ї не обійтися. Вони бувають різні: вареники з вишнями, сиром, сушеними сливами, яблуками, м’ясом, картоплею, капустою. Вареники у нас подають їсти із сметаною, шкварками, з цибулею. Тісні зв’язки з українського народу з слов’янським народу не могли не відбитися на національній кухні. Давня кухня с. Погорілівка запозичила такі страви: книглі, малай, вінегрет, гарбузова каша, пельмені, розсольник. Всі надбання у приготуванні різних страв мають бути з ними і передаватися у спадок нашим дітям, онукам через досвід знатних людей, які проживають у нашому селі.

 

                      Продукти харчування та їх переробка

 

Основними галузями сільськогосподарського виробництва на Буковині, як уже відзначалось, було землеробство та скотарство. Допоміжну роль відігравали збиральництво, мисливство, рибальство, садівництво, виноградарство, бджільництво.

У кінці ХІХ ст. основними сільськогосподарськими культурами краю були кукурудза, овес, ячмінь, жито, пшениця, картопля.

Переробка зерна кукурудзи, пшениці, жита, ячменю на крупу й муки відбувалося, в основному, вдома на ручному млині – жорна. На них можна було переробити невелику кількість зерна. Як правило, на жорнах удержували крупу або муку, яку одразу ж використовували у харчуванні. Якщо потрібно було перемолоти більшу кількість зерна, то це робили на вітряних (у рівнинній місцевості Прутсько-Дністровського межиріччя та частково передгірній зоні) та водяних (у передгір’ї і гірській місцевості краю) млинах.

Ступи і масляки використовували для виготовлення конопляної та лляної оліїі. Оскільки посіви конопель на Буковині переважали над посівами льону, то й конопляної олії вироблялось значно більше, незважаючи на дуже трудомісткий процес її виготовлення. В рівнинній і частковор в передгірній місцевостях вироблялась соняшникова олія. Знаряддя для обробки зернових і добування олії виготовлялись переважно самими селянами.

Молоко й молочні продукти використовували щоденнол. Молоко могли споживати сирим або вареним, заготовляли на запас у вигляді ряженки «робленого молока» (в передгір’ї та на рівнині краю), переробляли на сир, сметану, масло.

Переробка м’яса й сала мала свої особливості. Так, свиней різіли селяни двічі на рік: до Різдва й до Великодня (Паски). Бідняки, як правило, забивали свиней лише до Різдва або купували невелику кількість м’яса до того чи іншого свята. Споживали м’ясо й сало свіжим або луженим чи соленим. Особливо поширеною була буженина, яка зберігалась довго на горищі, що постійно продимлювалось від напівкурних печей печей, коли дим виходив через каглу в сіни, а звідти поширювався по горищу. У рівнинній місцевості часто м’ясо зберігали у нижній частині широких димарів-гаджаків.

Буковинські ліси дуже багаті на гриби та ягоди. Тому збиральництво у краї належить до одного з найдавніших видів допоміжної господарської діяльності. Термін ”гриби” у різних етнографічних зонах вживали по-різному. Так, на рівнині грибами називали лише боровики, а всі інші гриби - ”губами”, ”печерицями”. В деяких селах Буковинського краю боровики називали ”білими” або ” правдивими ” грибами, а всі інші – просто грибами. Гриби споживали свіжо звареними, заготовляли на зиму сушеними та квашеними. З ягід найбільше збирали суниці, малину, ожину, чорниці.

Особлива роль належала збору лікарських рослин, з яких виготовляли цілющі напої, варили лікувальний чай, готували настої. Різноманітні види чаю варили також і для повсякденного вживання.

Серед овочевих культур переважала капуста, її готували з м’ясом і без м’яса, з іншими овочами, споживали в сирому вигляді, заквашували на зиму в бочках з морквою, грибами, перцем, цибулею. Для квашення використовували дерев’яні бочки ”ділетки”. Квасили капусту двома способами – шаткуванням і цілими головками. Першу споживали як салат з олією та цибулею варили з м’ясом, свинячим салом. Головки капусти - ”крижавки” – використовували для приготування голубців - ”галушок з квашеної капусти”.

З червоного буряка виготовляли закваску (борщ), якою заправляли справжній борщ. Червоний буряк зберігали у погребах або буртах (земниках) і використовували за потребою при приготуванні борщу або як окрему страву - ”грінки буряка з часноком”.

Огірки росли у передгір’ї та рівнинній місцевості і споживались як свіжими, так і квашеними. Як правило, заквашували огірки також у дерев’яних бочках - ” бочівках ”. при заквашуванні добавляли хрін, листя дуба, гілочки або листя вишні, винограду, стебла кропу, часник. Часто в бочку із заквашеними огірками додавали; декілька грінок червоного буряка.

Сушіння, копчення, квашення давали можливість селянам забезпечувати себе калорійними вітамінізованими продуктами на цілий рік, що значно урізноманітнювали їжу у будь-яку пору року.

Для приготування їжі використовували свиняче м’ясо, баранину та яловичину. Із шкіри тварин виготовляли одяг, ковдри (ліжники) та ін.

                               2. Посуд і хатнє начиння

Характер посуду і хатнього начиння має свої особливості в кожній із відзначених вище місцевостей Буковини. Як і їжа, вони залежать від географічного розташування, соціально-економічного становища та особливостей господарської діяльності людей, рівня культурних і торгівельних зв’язків з сусідніми народами.

За матеріалом виготовлення посуд і начиння українського населення Буковини ділиться на чотири види: дерев’яний, глиняний, металевий і скляний. Переважаючим був дерев’яний і глиняний посуд. Пояснюється це багатством і кількістю лісів Буковинських Карпат і передгір’я, а також наявністю гончарних осередків у рівнинній та передгірній місцевостях.

За своїм функціональним призначенням посуд і начиння можна поділити на певні групи: для молока й молочних продуктів, для випічки хліба, для приготування і приймання їжі, для напоїв для заготівлі продуктів на запас, для збору ягід і грибів. Серед них велику групу складав посуд для молока й молочних продуктів. Він був, як правило, дерев’яний, переважно видовбаної чи бондарської техніки виготовлення, і глиняний.

          Для доїння корів застосовували конусоподібні дерев’яні дійниці - ”скіпці”, які мали розширення біля основи. Зберігали молоко в глиняних глечиках - ” гладунах”, ”глеках”. Велику кількість молока зливали до дерев’яної посудини - ”галетки” частину молока залишали для скисання. З кислого молока збирали сметану великою дерев’яною ложкою приплюснутої форми або ополоником. З цього ж молока відігрівали сир. Масло теж виробляли у домашніх умовах - ” били масло” – в дерев’яних маслянках - ” колотницях”, ”маслєнках”.

 Для випікання хліба користувалися посудом.Тісто замішували в дерев’яному кориті викладали у плетені з соломи форми для випічки. Після підкисання тісто вивертали на дерев’яну лопату й засовували у піч. Таким чином хліб випікався без формових посудин - ” блях”, але певна форма йому надавалась перед випіканням руками. Традиція пекти хліб раз на тиждень в домашніх умовах збереглася.                                      

Велику групу складав посуд, призначений для приготування, приймання і зберігання їжі, яку варили у глиняних горшках. Найбільше поширення мали горшки вазоподібної форми. Розмір горшка залежав від його призначення. Так, для приготування їжі на свята, весілля, похорон, поминки використовували горшки ємність 10-20 літрів. Для попередження тріскання горшка від жару або від необережного поводження їх обплітали дротом - ”дротували”. У таких (”дротованих”) горшках готували й зберігали їжу. Кожен горщок у хаті селянина, як правило, мав конкретне призначення. Були горшки ” для борщу”, ”для галушок”, ”для печення” та ін. кількість посуду в хаті залежала від заможності господаря. Бідняки обходилися одним - двома горшками, у той час як багачі мали їх добрий десяток. Чавунний і емальований посуд використовували в основному заможні селяни й поміщики. Тільки круглий чавунний горщок для приготування мамалиги-кулеші - ”чавун”, ”чавунчик”, ”чавунець” – мала кожна сім’я.

Для переміщування продуктів у процесі приготування страв користувались дерев’яною ложкою чи ” розмішувачем” який виготовляли з пружного дерева. Зварену кулешу вивертали на спеціальний дерев’яний рівний ”кружок а в Буковинських Карпатах у поглиблену дерев’яну миску - ”кулешник”.

   В наших краях кулешу розрізали ниткою або просто шматували руками. У багатьох випадках вся сім’я їла з одної миски, причому право першої ложки завжди належало господарю, а за його відсутності – старшому за віком члену сім’ї. решта членів сім’ї починала їсти після першої ложки батька і обов’язково в порядку старшинства. Стіл після приймання їжі залишався чистим, оскільки всі уважно стежили, щоб не впала жодна крапля чи крихта (ложку підносили до рота, тримаючи під нею шматок хліба, кулеші або долоню). Крихти хліба, які ненароком упали на стіл, ретельно визбирували і з’їдали. Пояснюється це не тільки важкими умовами життя, а й повагою і ставленням до хліба та до інших продуктів харчування як до чогось святого.

Цибулю, сало - ” солонину”, яєчню смажили у глиняних, а з початку ХХ ст. і в металевих горшках круглої форми з низькими стінками - ” ринках”, ”риночках”. Металеві ринки служили довго, деякі збереглися й до наших днів, і ними ще користуються люди старшого віку.

Побутувала в Буковинському краї керамічна макітра. Традиційним у приготуванні обрядової їжі було використання маку (вирощування якого через поширення наркоманії зараз заборонено). Мак розтирали в макітрі з допомогою дерев’яного макогона. Макітра члужила також посудом для готових вареників, коржів з маком. Слід відзначити широке використання макітри аж до наших днів у побуті сільського населення.

Найбільш поширеним видом посуду для транспортування їжі і напоїв у поле, на сінокоси були дерев’яні або керамічні спарені горщечки - ”двійнята”, ” близнята”. Рідше зустрічались ” трійнята”. Керамічні двійнята мали поширення на Поділлі, в західних областях України, в сусідній з Україною Білорус. Подібний посуд побутував у Польщі, Словаччині та інших країнах.

Кулешу доставляли в поле на дерев’яному кружку або просто загорнуту в домотканий рушник. З цією ж метою у хаті її часто накривали подушкою на постелі, попередньо загорнувши кулешу в рушник.

Обрядові кошики для великоднього вжитку – кошелики, – плели з лози. У своїй більшості вони мали овальну форму з дугоподібною ручкою. Пастівники з лози прикрашались малюнком квітів або геометричним орнаментом, а видовбані – випалюванням та різьбою.

Верхня полиця мисника – шафи прикрашались декоративними тарілками, мисками, розмальованими різними сюжетними сценами з життя людей або рослинним орнаментом.

Горшки для приготування їжі, ринки тримали на причіпку, відра з водою – на лаві чи під нею, великі горшки - ”баняки” – зберігали під лавою або всередині варистої печі.

Посуд для молока, бочки для соління, кошики знаходились у сінях. Посуд, який використовувався частіше, зберігався у житловій кімнаті, а рідковживаний – в допоміжних господарських будівлях або у сінях.

 

 

 

Режим харчування

Особливості харчування населення Буковини залежали від географічного розташування і природного середовища того чи іншого регіону, пори року, релігійних вірувань та від соціального становища сільських жителів.

Найбагатшим був стіл восени. Крім різноманітних овочів, на які так щедра осінь, стіл селян доповнювався м’ясними продуктами. У першу чергу це була свійська птиця, яку забивали, як правило восени, а також молода баранина. Пізньої осені або під Новий рік чи Різдво різали свиней, і раціон селянина знову поповнювався свіжиною. За зиму і весну запас продуктів вичерпувався. Навесні й влітку їжа селянина складалася, в основному, з рослинних продуктів і високою калорійністю не відзначалась. Особливо сутужно було біднякам, які переходили на дво-, а то й одноразове харчування. Слід зауважити, що саме на цей період припадає час виснажливих польових робіт, які потребували значного фізичного навантаження.

Релігійні християнські вимоги до складу продуктів харчування відзначалися особливою стійкістю. Так, з кінця зими й до Великодня з раціону харчування виключались м’ясні продукти, а в останній тиждень перед Паскою – яйця й молоко. В останні дні посту, починаючи з четверга, селяни зовсім не їли, причому особливим гріхом вважалося недотримання ” пісної днини” у великодня п’ятницю. Так само здійснювалось харчування й перед Різдвом Христовим та в інші дні посту протягом року. Українці Буковини постили у ”петрівку”, перед ” святою Богородицею” і в інші дні християнського релігійного календаря. Цікаво, що обмеження в їжі під час посту знайшли відображення у термінології тієї чи іншої пори: так, період після Різдва до великого посту називався ” м’ясницями” – час, коли можна споживати м'ясо.

Режим харчування селян залежав від трудової діяльності й рівня їхньої заможності. Навесні і влітку, в період гарячих польових робіт, переважна частина селян харчувалася три-чотири рази у день. При триразовому харчуванні буковинці снідали о 6-7 годині, о 12-13 годині був обід, а вечеря – о 20-21 годині. При чотириразовому режимі харчування додавалось приймання їжі під вечір - ” підвечірок” – о 1 6-1 7 годині.

Сніданок переважно мав назву ” обід”, а обід - ” полуднє”, ” полуденок”. Вечеря так і називалася - ”вечеря ”. заможні селяни, як правило, мали ще один час для приймання їжі – це 10-11 година. В осінньо-зимовий період, з подовженням ночі, селяни переходили на триразове харчування: сніданок, обід, вечеря.

Місце приймання їжі було визначене: стіл у житловій кімнаті-хатчині (хатині). У полі, на пасовиську та косовищі там же й обідали та підвечіркували. Тому під час сезонних робіт сім’я разом споживала їжу тільки вранці і ввечері.

  1. 1)Місце приготування їжі

На Буковині, як і по всій Україні, значну частину житлової кімнати в хаті займала піч. Піч знаходилась у правому кутку від входу, вона опалювала приміщення, служила місцем відпочинку і спання селян та місцем приготування їжі. Їжу готували в печі, а з появою плит-шпаргатів – на плиті і у варистій печі – хлібній печі. Плити-шпаргати як складова частина печі дуже поширились у першій половині ХХ ст. їх також використовували для приготування їжі як окремий вид печі.

Їжу на весь день готувала господиня дому, піднімаючись зі сну раніше від інших членів сім’ї. зберігали їжу протягом дня в печі, де вона була довго теплою. Під час польових робіт їжу брали з собою або її приносив працівникам у поле хтось із молодших членів сім’ї. на вечерю родина часто доїдала страви, що лишилися від сніданку, або продукти переважно варили і смажили. Хлібні вироби випікались у хлібній печі.

                       3). Хліб, мучні і круп’яні страви

Хліб посідав значне місце в харчуванні населення Буковини. З покоління в покоління передавалось шанобливе ставлення до хліба. Хліб, що впав на землю, піднімали, обтрушували і цілували. З’їдали і крихти хліба, які залишалися після його нарізання. Хлібина, прикрита рушником, завжди лежала на столі як символ достатку й благополуччя сім’ї. часто хліб замінювала кулеша, що лежала прикрита рушником на крушку з дерева. У бідних селян на столі лежала переважно кулеша, бо хліб вони споживали тільки на свята.

Важливу роль відігравав хліб у звичаях і обрядах. З хлібом приходили родичі вітати породіллю з народженням дитини. З калачами батько дитини йшов запрошувати хрещених батьків (кумів) на хрестини - ”до хреста”. На хрестинах дитини батьки новонародженого дякували хрещеним за турботу про їхнє дитя також хлібом в урочистій обстановці - ” клонили калачі”. З хлібом та сіллю приходили на сватання старости. З хлібом виряджала мати молодих на вінчання. З хлібом зустрічала їх у рідному домі. Вінчальні батьки приходили на весілля також із хлібом. Калач як символ багатства був складовою частиною весільного вбрання молодих. Хлібом супроводжували також і похорон – тобто і в останню дорогу споряджали тіло людини з хлібом. Хлібом-сіллю зустрічали бажаних і дорогих гостей. Із хлібом селяни розпочинали і закінчували відповідальну роботу – чи спорудження будинку, чи працю у полі, чи якусь іншу важливу роботу біля хати.

Велике поширення у всіх зонах краю мала кулеша (мамалига). Кулеша в ХІХ ст.. стала найбільш уживаним харчовим продуктом буковинських селян, її готували і споживали як бідняки, так і заможні селяни. Варячи кулешу у чавуні, засипали у і киплячу воду просіяну або й непрорсіяну кукурудзяну муку. Для смаку добавляли сіль. Проте окремі селяни готували кулешу без солі, а вже зварену кулешу солили при вживанні.

Прісний хліб з кукурудзяної муки - ” малай” – замішували на воді чи молоці. Маса, чку викладали у форму, була рідкою, мала приємний запах. Готовий малай мав темно-коричневий колір та солодкуватий смак, їли його переважно з солодким чи кислим молоком. Тут і в наш час готують малай, але він став нині не щоденною стравою, а святковою. Для цього регіону Буковини характерна випічка малая з гарбузом - ” гарбузячий малай”. Його готували з суміші кукурудзяної крупи або муки й м’якоті білого гарбуза. Побутував у рівнинній зоні краю так званий ” сім’яний малай”, який готували з кукурудзяної крупи й конопляного - ’’сім’яного” молока.

Спосіб випікання ” заквашеного” хліба на Буковині подібний до випікання хліба в інших регіонах України, зокрема, на Слобожанщині, Лівобережжі України. Тісто на хліб замішували - ” розчиняли” – у дерев’яному кориті за 10-12 годин до випікання, як правило, звечора. Розмішавши мукуу з водою і тістом вівд попередньої випічки хліба - ” кістом”, ” закваскою”, - цей розчин клали в тепле місце.

 

                               4) Молочна їжа

         Буковинці розводили і відгодовували корів, овець, кіз, молочні продукти від яких мали важливе значення для харчування селян         (додаток № 16). З молока отримували кисле молоко (”кисляк” ,”квасне молоко” ,”роблене молоко”), сметану, сир, сироватку (”дзер”), масло. З овечого молока виготовляли сир - будз і бринзу. Жителі рівнинної зони деколи виготовляли бринзу з коров’ячого сиру.

Молоко вживали цілий рік. Парне молоко пили здебільшого зранку, варене ввечері. Вживали молоко з хлібом, кулешею: у гаряче молоко добавляли кулешу , подрібнювали - ”кришачи” – її на великі шматки. До смаку підсолювали. Кисле молоко могли споживати з хлібом, кулешею, картоплею. Влітку ним втамовували спрагу . Вживання гарячого молока практикувалося при застудних захворюваннях .

     ”Роблене” (”завдаване”) молоко готували з теплого вареного молока з додаванням сметани. Сметану збирали з кислого молока .Особливо цінним продуктом була сметана , зібрана з ще не прокислого до кінця молока (”молоденька сметана”).

     Повсюдно на Буковині , як і в інших регіонах України , виготовляли і споживали сир. Зібравши з кислого молока сметану, його клали в тепле місце (біля печі ) відігрівати. Коли сироватка починала відігріватися від сиру, то його поміщали в полотняний мішок чи тканину і підвищували для стікання сироватки. Інколи мішок придавлювали каменем, щоб швидше проходив процес зціджування сироватки. Готовий сир мав круглу «плишкату» форму. Сир перемішували зі сметаною, підсолювали і споживали з гарячою кулешем, малаєм, рідше з хлібом. Ця страва мала поширення в усіх регіонах Буковинського краю.

     Вершки, які піднімаються на поверхню сироватки при кипінні, збирають у «малсобойку», де його «збивають» до утворення справжнього масла.

     Масло як харчовий продукт українці Буковинги робили з сметани. Виготовляли його в дерев’яній маслянці (маслєнці). Процес виготовлення масла називався «бити масло». Отримане масло промивали холодною водою. Залишки від збиття – сколотини – пили для втамування спраги, їли з кулешем або хлібом, картоплею, використовували для печива. Бідняки споживали масло, як правило, тільки у великі свята.

 

                                   5) Овочеві страви

     У ХІХ столітті та на початку ХХ основу харчування селян складала картопля. На території села картопля мала декілька назв – «бараболя», «бульба», «мандибурка».

       Картоплю в Погорілівці варили, пекли, смажили як з додавання інших продуктів, так і окремо. Часто картоплю варили в лушпайках – «лупині». При цьому у відходи йшла тільки тоненька шкірка-лупина. Картоплю їли з сиром, молоком, бринзою, квашеною капустою, огірками. Приправою до картоплі було сало («смалець», «шкварки»), масло, сметана а в дні посту – олія. Заправляли картоплю також підсмаженою цибулею на олії або сметані. Часто їли її з «саламахою» - перетертим часником, розведеним на олії та воді.

     Значне місце у харчуванні буковинців займала капуста, яку вживали, в основному, у квашеному вигляді. Готували також страви із свіжої капусти. Капуста була на столі селянина у будь-який час, а у піст вважався головною стравою нарівні з картоплею, їли квашену капусту з кулешем, хлібом. До смаку добавляли подрібнену цибулю, соняшникову, гарбузову або конопляну олію.

       Відварену квашену капусту часто їли з квасолею та бобами. У піст ця страва була обов’язковою на столі селянської сім’ї. У скоромні дні капусту приправляли салом, бринзою. Часто її варили разом з м’ясом або солониною. Зварена капуста використовувалась також як начинка для вареників та книшів.

       З квашеної капусти варили капусник (капусняк). До капусти додавали кукурудзяну крупу, лавровий лист, смажену на салі цибулю,

капусняк готували з картоплею.

       Однією з основних страв, були голубці – «галушки». Готували їх із свіжої чи квашеної капусти (крижаки). Начинкою для голубців була кукурудзяна крупа з підсмаженою на олії цибулею. Як правило, у будні галушки готували пісними. Варили їх у глиняних або чавунних горшках.

       Важливе місце в харчуванні буковинців займали страви з червоного буряка й квасолі. Найбільш поширеною стравою з цих овочів був борщ, який селяни називали «головою столу». Варили борщ вживали різні народи, але традиційно щоденною стравою він був в українців.

       Борщ з квасолею був однією з улюблених щоденних страв.

Заправляли квасолевий - «фасульовий» - борщ мукою, сметаною, яйцями, порізаними на шматочки.

       Для приготування багатьох страв обов’язково використовували кріп, петрушку, тмін, перець, цибулю, часник, хрін тощо.

                                       Святкова та обрядова їжа

 

Святкова їжа українського населення Буковини характеризується великим асортиментом страв. Щоправда, буденну їжу у свята приправляли більшою кількістю жирів і мяса. Приготування й вживання обрядових страв і солодощів мало символічне значення, було повязане з виконанням певних обрядів. Обрядова їжа, способи її приготування передавалися з покоління у покоління з давніх-давен.

Святкову їжу можна розглядати у двох напрямках: їжу, повязану з сімейно-побутовими святами і обрядами ( народження, весілля, хрестини, похорони, поминальні дні), та їжу на свята календарного циклу.

Народження дитини завжди було визначною подією в сімї. Вітати породіллю з новонародженим приходили близькі родичі, сусіди- йшли на родини. Приносили до хати хліб-калач, сіль, муку, крупи, молоко, кури, яйця, сир, т. ін. Господарі у відповідь пригощали гостей різними стравами- чим у хаті було, щоправда, намагались бути завжди готовими до приймання гостей. Справжні торжества починалися у час схрещення дитини - на хрестинах. Батько новонародженого з калачем і горілкою (пляшкою горілки) просив кумів охрестити сина чи доньку - ввести в хрест. При згоді куми брали від батька дитини гостинець. Відмовляли дуже рідко, оскільки існувало народне повіря, що відмова від хреста обовязково принесе горе до хати. Пригощання після охрещення - стіл на хрестинах - проходило у хаті батьків дитини. Гостей запрошували не багато: крім кумів, ще декілька родичів та сусідів. Страви, які готувались до цього свята-обряду, були такими ж, як і на весілля.

Серед сімейних свят найбільш важливе місце займало весілля. До нього готувалися заздалегідь. Після повноліття дочки чи сина готували спиртні напої ( горілку й вино), запасались мукою, м’ясними та овочевими продуктами, сушеними фруктами та ягодами, їжа, солодощі, напої, які готувались до весілля, підкреслювали значимість цієї події у житті молодих і їхніх родичів, міцність сімейних уз, нарешті, засвідчували і майновитість родини. Заможні селяни до весілля забивали теля, свиню У бідняків святковий стіл міг бути і без м’яса. Для приготування весільної їжі запрошували найкращих у селі куховарок - “кухарьок”.

Кури і яйця у весільному ритуалі відігравали обрядову роль. Вони були символом зародженням життя і, за народними повірями, повинні були забезпечити продовження роду молодої пари. Курей дарували молодим гості, приходячи на весілля. Так, майже кожна господиня, йдучи на весілля, в руках несла живу курку чи півня. Відварені кури дарували - клонили- уході весільного обряду хрещеним та весільним батькам молодих. Зварені яйця давали їсти молодим після вінчанням. Такі ж обрядові звичаї та дії з яйцями та курми відмічені у багатьох європейських народів, що свідчить про індоєвропейське коріння цього реліктового явища.

Завиванці робили з такого ж тіста, як і калачі, лише з додаванням цукру. На розкачанийлист тіста клали начинку з капусти, сиру, горіхів, маку, яблук, слив, ягід, скручували його в рулет і запікали в печі. Подавали завиванці до столу на десерт порізані на круглі шматочки.  

 

 

 

 

 

                                                                                

 

 

 

 

 

 

                                                                                   Село на нашій Україні –

                                                                                   Неначе          писанка село,

                                                                                    Зеленим гаєм поросло.

                 Т.Шевченко

 

 

 

Технологія виготовлення та види писанок

            Українська писанка є шедевром декоративно-ужиткового мистецтва. Писанкарство довгий час було заборонене, але, не дивлячись на це, воно продовжує свої традиції і нині. Виготовляють писанки окремі люди, оскільки ця праця клопітка, вимагає терпіння, зосередженості, а також знань символів, які зображаються на пташиних яйцях.

            Писанки усієї України різні, вони не схожі між собою, різняться нанесеними елементами і символами. Найскладніша для розуміння писанка Гуцульщини, яка насичена різною інформацією про життя і вірування людей. Проте значення кольорової гами та символіка подекуди збігається в різних регіонах України, оскільки всі українці бажали для себе доброї долі, миру, спокою, здоров’я, доброго урожаю.

            Існує чотири види розписаних яєць – крапанки, дряпанки, крашанки та писанки. Кожен із цих видів має свою систему розпису.

            Розписують яйця писачком – невеличка дерев’яна паличка, у якій розпеченим цвяхом випалюють дірочку, щоб вставити туди металевий наконечник чи трубочку, згорнуту з фольги. Потім цей наконечник закріплюють ниткою .

            Для виготовлення писанок відбирають сирі курячі яйця. Щоб писанки довше зберігалися, з них видувають білок і жовток, це роблять шприцом з товстою голкою, зробивши малесенькі отвори з обох боків яйця. Попередньо їх треба добре вимити у воді, розчинивши у ній трохи харчової соди. Потім яйця кладуть у легкий розчин оцту у воді, коли вони просохнуть, приступають до розписування.      Найчастіше це роблять за допомогою воску.     Натуральний бджолиний віск кладуть у невелику керамічну посудину чи в черепок. Посудину з воском ставлять до вогню в печі чи на розсіювач на газовій плиті на невеликий вогонь. Віск повинен бути гарячим, але не доведеним до кипіння.

            Найлегше виготовити крапанку. Зачерпнувши писачком віск, закрапують спочатку ним ті місця, які повинні залишитися білими. Після цього яйце занурюють у найсвітлішу фарбу, переважно вибирають рожеву. Коли яйце висихає, його поверхню вкривають восковими цятками, які потім залишаться жовтими. Якщо треба залишити зелені цятки, то умочивши сірничок у зеленку, малюють зелені цятки, які покривають воском. Потім яйце занурюється у червоний барвник. На червоній фарбі закапують воском ті місця, які мають залишитися червоними. Насамкінець загальне тло забарвлюють якоюсь темною фарбою, частіше вишневою. Після цього яйце кладуть в недуже гарячу духовку чи піч. Коли віск розм’якає, його обережно витирають м’якою тканиною [6;9] [додаток №15].

            Якщо немає писачка чи всіх фарб, тоді можна зробити дряпанку. Для цього вибирають яйце темного кольору і зафарбовують темним барвником. Олівцем наносять орнамент. Після цього гострим предметом (голкою, шилом чи цвяхом) продряпують намальований орнамент.

            Для виготовлення крашанок (галунок) використовують вкруту відварене в лушпинні цибулі яйце, яке після цього набуває жовто-коричневого кольору різної інтенсивності. Іноді до них прив’язують листочки петрушки, які залишають на шкаралупі світлі відбитки. Найчастіше крашанки фарбують у червоний колір, символ кохання і вічного життя [додаток № 16].

            Найскладніше виготовити писанку. Тут проявляється майстерність і людська фантазія. Починають із простого орнаменту. Спочатку малюють лінії, які розподіляють яйце на площині. Їх наносять простим олівцем. Яйце підтримується трьома пальцями лівої руки, а три пальці правої руки тримають писачок. Писачком набирають гарячого воску, притулюють його отвором до яйця і пишуть по лініях, позначених олівцем [додаток № ]. Узор кожна господиня підбирає сама, при цьому вони несуть символічне значення. Після цього яйце занурюють у фарбу, кладуть у духовку і витирають віск [9;6]

 

Класифікація погорілівських писанок

Метою нашої роботи стало дослідження погорілівської писанки, зображуваних елементів, символів, якими наповнені розфарбовані яйці, розписані жінками-майстринями.

            Нами було зібрано 76 писанок з усього села. Ми здійснили їх класифікацію за кольорами, орнаментами і визначили вісім груп найбільш поширених символів і чотири кольори, в які розфарбовані яйця.

            Найбільша кількість писанок розфарбована у червоний колір, що є символом життя, радості, кохання. Менша частина зеленого і синього, де зелений – символ відродження, родючості і весни, синій – повітря, води, здоров’я. Одна писанка жовтого кольору – символ сонця, зірок, стиглого хліба. Не знайшли ми на території села жодної писанки розфарбованої у чорний колір, колір смутку і нещасть. Можемо припустити, що чорна писанка є не традиційною для погорілівчан, а знайдена одна жовта говорить нам про те, що вона також не погорілівська, а, можливо, завезена з іншої місцевості.

            У процесі дослідження ми виявили, що багато на писанках елементів-символів, що сприяють багатому врожаю – це баранячі ріжки, безкінечник, зернятка – символи зерна, покреслений ромб – символ землі (додаток №3, №9, 10, 12, 14, 20). Безкінечник – дуже давній знак, сягає часів трипільської культури, спочатку означав море, бурхливість життя, потім перейшов у символ безкінечності, продовження життя [10;13]. Символами плодючості і родючості є різні геометричні фігури - ромб, трикутник, квадрат. Все це свідчить про те, що наші односельчани працелюбний народ, який здавна займався землеробством і через намальоване яйце хотів передати прохання у небесних сил багатого врожаю, плодючості землі, щоб велася худоба і живність.

            Велика частина писанок містить символіку здоров’я і довголіття. Так, погорілівчани через зображення сонечка, що є джерелом світла і життя, ружі – символа краси і довголіття, рибки – знака міцного здоров’я, символа новохрещених, давнього, ще язичницького елемента сварга просили здоров’я і довголіття для своєї родини, щоб ніхто не хворів, щоб нещастя не приходило в оселі і щоб у пасічників був гарний медозбір (додаток №7, 10, 11, 14, 17, 19, 22, 23, 30).

            Містять писанки і символи рослин, трав, що лікують. Наприклад, найбільше на зібраних нами яйцях зображено вербових гілочок і соснових, які допомагають відновити сили після хвороби (додаток №8, 9, 10, 13, 18, 25). Український народ має звичай, пов’язаний із вербовою гілкою. На Вербну неділю освяченою вербою «б’ють» по голові, говорячи: «Шутка (так в Погорілівці називають вербові котики) б’є, не я б’ю, за тиждень – Великдень. Недалечко – красне яєчко». Вважається, що після цього ритуалу, людина має бути здоровою, оскільки освячена верба додає здоров’я і оберігає від різних хвороб. Ще кажуть, що коли людина хворіє, треба з’їсти кілька освячених вербових котиків, тоді хвороба відступає і людина стає здоровою. Можливо саме через це на писанках зображено переважно вербові гілки. Є на яйцях і зображення п’явок, які лікують головні болі (додаток №8, 13). Такі малюнки допомагають одужати, кажуть писанкарки, якщо людина захворіла, дають надію на швидке одужання, підтримку власного духу і ентузіазму.

            Найдорожчим для кожної людини є її сімейне щастя. Яйця із такими символами також є серед погорілівських писанок. Зображення смереки, квітки з парними пелюстками, квітки із шістьма пелюстками свідчать про щасливе сімейне життя, міцне кохання, про бажання вибрати собі в пару достойну людину і прожити з нею аж до старості (додаток №6, 10, 12, 26, 29).

            Серед писанок є кілька яєць з намальованими квітами-символами, які сприяють народженню дітей . Кажуть, коли у жінки довго не родяться діти, вона повинна малювати на писанках квіти, бо там живуть душі дітей. Зображувані квіти схожі до квітів-символів кохання, їх важко розрізнити. Це, напевне, тому, що кожна одружена пара мріє про народження дитини, тому такі однакові зображення переплітаються між двома групами символів.

            Велика кількість писанок містить зображення дубового листу, калинового цвіту і грона, вербової гілки (додаток №1, 13, 24, 26). Жінки-писанкарки кажуть, що дубовий лист є символом чоловічої невичерпної сили, гроно плодів калини чи цвіту – символом жіночої краси, бо жінку часто порівнюють з калиною, а вербова гілка - символом жіночності, щоб жінка була доброю дружиною, господинею, матір’ю здорових дітей. Окрім лікувального значення вербова гілка символізує витривалість, а дубовий лист – силу. Можемо припустити, що зображення дуба на писанках нашого села може бути спричинене і тим, що у ХІХ ст. в одному із урочищ, що зветься Чагор, ріс дубовий ліс. У архівних документах є згадка про те, що під час будівництва сільської церкви (середина ХІХ ст.) саме звідти брали дерево на будівництво храму [1]. Вважають, що і урочище називається так тому, що там був густо зарослий чагарниками і деревами ліс.

            З давніх-давен люди зверталися до Бога з молитвою захистити їх від лиха і зла. Саме тому вони придумували зображення оберегів, які мали їх захищати і оберігати. Кілька писанок містять зображення символу-оберегу сігма-вуж, який є оберегом домашнього вогнища, захищає домівку від злої сили, хвороб, стихій (додаток №4, 17, 18, 28). На двох писанках ми виявили символ-попередження дзьоб крука, як його називають, або щось схоже до цього знака (додаток №21, 20). Малюючи такий символ, люди хотіли уберегти себе і домашніх тварин від небезпеки хижих птахів. Так вони намагалися придобрити їх, відвернути від своїх домівок.

            Найпоширенішими зображеннями на погорілівських писанках є християнські символи, які уособлюють людську віру в Бога: Свята Трійця - Бог отець, Бог син, Бог Дух святий, Боже око – церковне зображення Бога, який дивиться на нас з неба і від якого не можливо нічого приховати, церква – місце очищення душі, хрест – четвероріг – символ всесвіту, знак чотирьох сторін світу, чотирьох пір року й чотирьох темпераментів [4;154], зоря – знак неба, є визначенням порядку небесних тіл і утвердженням сонячного божества. Такі писанки окрім символів містять написи «Христос Воскрес – Воістину воскрес», «Воскресіння Христове» (додаток №2, 11, 13, 14, 18, 27, 30).

            Отже, дослідивши кольорову гаму і символіку погорілівської писанки, можемо із впевненістю сказати, що мистецтво писанкарства продовжується протягом багатьох століть, розвивається, говорить мовою символів, зберігаючи народні вірування наших предків. І хоча деякі люди, малюючи писанки, займаючись таким прекрасним видом мистецтва як писанкарство, не можуть сьогодні пояснити значення деяких символів, нам все ж таки вдалося зібрати матеріал. Ми впевнилися, що тільки старенькі бабусі пам’ятають символічні значення знаків, вони є носіями багатої інформації про вірування наших предків. Тому дане дослідження спрямоване на те, щоб зберегти мистецтво писанкарства, передане нашими прабабусями, і продовжувати його традицію, щоб не згубити нитку пам’яті безцінного скарбу народної мудрості.

 

Copyright 2012. All Rights Reserved.