Автор: zastpryl Категория: Прилипче
Дата публикации Просмотров: 1540
Печать

Славний козак Козачук
І.Ф. Козачук – єдиний уродженець Буковини, якому випала честь удостоїтися звання Героя Радянського Союзу.
Іван Федорович Козачук народився 26 травня 1913 року в с.Прилипче Заставнівського району в багатодітній сім’ї селянина-бідняка. 1921 року пішов до школи. Навчання велося румунською мовою, за кожне слово, сказане по-українськи, нестерпно били. Особливою жорстокістю відзначався «пан професор» Янович. Іванко учився добре, але бідність змусила його після трьох років навчання покинути школу і піти у найми. Та не витримав хлопець постійних образ, вирішив покинути наймитування і повернутися до школи. Іван продовжив навчання аж до закінчення в 1929 році сьомого класу. З цього часу бере свій відлік період життя молодого робітника, період поневірянь на Кострижівському цукровому заводі Марка Фішера та у Прилипченському фільварку, що йому належав. Дванадцятигодинний робочий день, мізерні заробітки, погані умови праці змісили І.Ф. Козачка покинути рідну домівку і в пошуках кращої долі податися до Чернівців. Там він працював їздовим, вантажником, помічником маляра. В 1937 році І.Ф. Козачук влаштувався фарбувальником на фабриці «Трінако» (тепер «Трембіта»). Тут він долучається до підпільної боротьби проти румунських експлуататорів.
28 червня 1940 року Червона Армія вигнала румунських бояр з Буковини. З цього часу І.Ф. Козачук бере активну участь у перебудові економіки краю. Вчорашнього чорнороба фабрики «Трінако» було призначено директором цього ж підприємства.
2 серпня 1940 року Верховна Рада СРСР включила Північну Буковину до складу УРСР.
Недовго довелося буковинцям господарювати. 22 червня 1941 року фашистська Німеччина віроломно напала на СРСР, в тому числі і на Україну.
З самого початку Великої Вітчизняної війни Іван Федорович бере активну участь в евакуації населення, устаткування промислових підприємств, архівних документів, техніки МТС. Його направляють на роботу в Дніпропетровськ, а згодом – у Сталінград, Харків, Новосвердловськ. Не шкодує себе, проте відчуває, що більше потрібний на фронті. Тому йде добровольцем у колишню Сьому саперні армію. В її складі І.Ф. Козачук служить з 1 вересня 1941 р. по 19 грудня 1942 р. командиром відділення, потім – командиром взводу бійців.
З 19 грудня 1942 р. по 12 січня 1944 р. І.Ф. Козачук воював у складі 173 стрілецької Московсько-ополченської дивізії, яка за успішні бої під Сталінградом була перейменована в 77 гвардійську стрілецьку дивізію, а полк, в якому служив І.Ф. Козачук, у 215 гвардійський полк. У цей час І.Ф. Козачука обирають комсоргом полку, призначають командиром взводу пішої та кінної розвідки, присвоюють йому звання старшини.
Сталінградська битва почалася 19 листопада 1942 р. і закінчилася 2 лютого 1943 р. Зима видалася, як кажуть, морозною. У 30-градусні морози доводилося воювати проти непрошених гостей. «Із замерзлих німецьких трупів робили укріплення», - згадував Іван Федорович.
Йдучи під Сталінградом у розвідку, не будучи впевненим за своє повернення, І.Ф. Козачук вручив «Кобзар» Т.Г. Шевченка одному з воїнів, записавши на обкладинці: «Якщо я загину, то прошу передати цей «Кобзар» моєму племіннику Василю Іллічу Козачуку в с. Прилипче Заставнівського району, що на Буковині.
У 50-і роки «Кобзар» знайшов адресата. Зараз це унікальне видання у фондах Чернівецького обласного краєзнавчого музею.
Під Сталінградом Іван Федорович пішов ще в одну розвідку. До фашистів пробрався успішно. Та повертаючись до своїх, пробираючись через відкриту територію, став мішенню фашистів. Фашисти, певно, біля себе снайпера не мали, бо почали обстрілювати Івана Федоровича з мінометів, у шаховому порядку. Припав І.Ф. Козачук грудьми до замерзлої землі і вдав, що мертвий. Так пролежав він до вечора. І тоді під загрозою смерті Іван Федорович відчув тепло замерзлої землі, запах білого морозу і снігу і, навіть, радість, що сталінградська земля, як мати, його загріла і врятувала.
Першу бойову нагороду – орден Червоної Зірки – Іван Федорович отримав під Сталінградом 19 грудня 1942 року за відбиття контратаки і взяття в полон 17 фашистів.
У Сталінграді, в районі клубу залізничників і будинку держбанку, 215 гвардійський стрілецький полк стримував ворожий натиск. Командир другого батальйону Титов дав завдання І.Ф. Козачуку нейтралізувати групу фашистів, які захопили один з будинків і звідти вели шалений вогонь. На світанку 28 січня 1943 року взвод розвідки під командуванням І.Ф. Козачка непомітно пробрався в будинок, знищив 14 фашистів, а сімох забрав в полон.
29 січня 1943 р. І.Ф. Козачук, добре знаючи німецьку мову, зо дорученням командира полку виступив під Сталінградом в ролі парламентера. Іван Федорович вийшов на між фронтову смугу і в рупор запропонував німцям вислати їхнього представника на переговори. Фашисти припинили вогонь. На зустріч з буковинцем пішов фельдфебель. Після відповідного привітання І.Ф. Козачук продиктував умови. Результатом був успішним: 123 фашисти зі зброєю і прапором полку здалися в полон.
Після розгрому німців під Сталінградом 77 гвардійську стрілецьку дивізію передислокували в 61 армію на правий фланг Курсько-Орловської дуги, де дивізія брала участь в битві за Орел.
За час цих бойових дій взвод, командиром якого був І.Ф. Козачук, взяв у полон 317 і знищив близько 400 фашистів.
Ось окремі епізоди. 17 липня 1943 року о 13 годині розвідники виявили у житі фашистську розвід групу, котра пробиралася до наших позицій. Взвод               І.Ф. Козачка обійшов фашистів з тилу, закидав гранатами, розстріляв з автоматів та кулеметів. За цю операцію всіх розвідників було нагороджено орденами і медалями, в тому числі І.Ф. Козачка – орденом Червоного Прапора.
Взвод розвідників І.Ф. Козачка першим ввірвався вночі на залізничну станцію «Чернігів». У паніці німці втекли, залишивши два залізничні ешелони з награбованим добром.
Після звільнення Чернігова 77 гвардійська стрілецька дивізія форсованим маршем з боями рухалась до Дніпра. 30 вересня 1943 р. розвідники 215 гвардійського стрілецького полку під командуванням Козачка підійшли до лівого берега. Командир полку полковник А.П. Серьогін дав підрозділу І.Ф. Козачка бойове завдання:  переправитись через ріку, взяти «язика», вибити ворога з окопів і утримувати плацдарм для переправи полку. У ніч на 1 жовтня 1943 року взвод розвідки, підтриманий автоматниками, саперами-мінерами і рацією, в складі 40 чоловік на малих човнах непомітно для ворога переправився через Дніпро і закріпився в очереті на правому березі. Розмінували підступи до дротяних загороджень, зробили два проходи. Фашисти не чекали гостей в дощову погоду і, напевне, спали. Ворожі укріплення було взято. Звідси умовними сигналами розвідники коректували вогонь наших мінометників.
Фашисти вирішили за всяку ціну скинути десант в Дніпро. Вони відкрили по розвідниках шалений вогонь з усіх видів зброї і пішли у наступ. Першого і другого жовтня 1943 року розвідники на чолі з І.Ф. Козачуком відбили 7 контратак. У цей час з Лівобережжя червоноармійці почали успішно форсувати Дніпро. Ворог не витримав натиску і відступив. Багато учасників операції удостоїлись високих бойових нагород, а І.Ф. Козачуку і П.М. Єфремову було присвоєно високі звання Героїв Радянського Союзу. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 січня 1944 року І.Ф. Козачук був нагороджений орденом Леніна і медаллю «Золота Зірка». Радісна звістка захопила Івана Федоровича у військовому госпіталі. 12 січня 1944 року під час виконання завдання командування в тилу ворога він був тяжко поранений. 20 березня 1945 року                І.Ф. Козачка як інваліда другої групи Вітчизняної війни виписали з госпіталю, після чого він повернувся до Чернівців.
З 1945 року І.Ф. Козачук перебуває на відповідальних держаних і партійних постах: голови Чернівецького сільського райвиконкому, заступника завідуючого сільськогосподарським відділом Чернівецького обкому партії, голови Чернівецької міськради. А згодом, після закінчення Вищої партійної школи при ЦК Компартії України, працює першим заступником голови Чернівецького облвиконкому, завідуючим відділом соціального забезпечення Чернівецького облвиконкому.
Останні роки життя персональний пенсіонер союзного значення І.Ф. Козачук провів на заслуженому відпочинку.
З 1941 по 1959 роки І.Ф. Козачка обирали депутатом Верховної Ради УРСР, депутатом обласної і міської ради.
І.Ф. Козачук був членом республіканського правління Товариства охорони пам’яток історії і культури, членом президії і лектором Чернівецького обласного Товариства охорони пам’яток історії і культури.
11 червня 1986 року перестало битися героїчне серце І.Ф. Козачка. Поховано його на Чернівецькому цвинтарі. На знак поваги до Івана Федоровича люди кладуть на могилу квіти, що не в’януть ніколи.



Світ Наталії Юзефович
Буковинська земля багата чудовими людьми. Кожного із нас Всевишній наділив великим даром Божим – талантом.
Наше невеличке село Прилипче також має свої обдаровання. До них належать жінки народного колективу «Прилипчаночка», які чарують своїми прекрасними піснями слухачів та любителів народної пісні. Тут народились люди, які прекрасно малювали. Це – І.Холодніцький, П.Холодніцький (нині покійний). Наш односельчанин Дмитро Васильович Радик – завідувач кафедри хорового диригування та академічного співу інституту мистецтв КНУКІМ, професор, Заслужений діяч мистецтв України, Заслужений працівник культури України. Мені хочеться сказати про молоду дівчину-прилипчанку Наталку Іванівну Юзефович. Виховувалась у вчительській сім’ї. Хист до малювання Наталка, мабуть, одержала у спадок від своїх родичів (дядька Івана та Петра, а також матері Марії).
Дівчинка змалечку брала аркуш паперу, олівці і ховалася собі десь у садок, біля хати і пробувала малювати все те, що припадало до душі. Щоправда, то були дитячі малюнки, але по-своєму гарні.
У школі дівчинка гарно вчилася: мала свої власні задуми, бажання, які різко відрізнялися від думок її ровесників.
Маленьку Наталочку цікавило майже все. Дуже частенько вона запитувала свою маму: «Чому на землі поряд з прекрасним існує потворне?», «Чому завжди точиться між добром і злом?», «Чому люди прагнуть більше матеріальних благ, чим духовних?», «Чому світ стає таким жорстоким?».
Матінка старалася своїй донечці дати нову, вичерпну відповідь, пояснити на життєвих прикладах, усе донести до дитячого серденька.
Вчилася Наталка дуже добре, вміла організувати навколо себе друзів-однодумців. Учениця неодноразово здобувала призові місця на районних предметних олімпіадах (українська мова та література, англійська, історія, зарубіжна література). У конкурсах з прикладного мистецтва роботи Наталії Юзефович потрапляли на обласні виставки, побували навіть у столиці нашої держави – злотоверхому Києві.
Високих успіхів добилася Наталка-прилипчанка у Всеукраїнському форумі «До оберегів відродження». Юна дослідниця працювала в галузі екології, написала науково-дослідницьку роботу на тему: «Вода – еліксир життя». Її робота була визнана кращою в обласному екологічному центрі М. Чернівці. Дівчина їздила захищати своє наукове дослідження в Київ, на Всеукраїнський конкурс «До чистих джерел» (2004р.) Наталка немало працювала і здобула високий результат.
У столиці її нагородили цінним подарунком, Дипломом Міністерства освіти і науки. А прізвище занесли у список кращих юних дослідників України.
Наталка продовжує малювати. Вона сама вибирає теми для робіт (навіть виготовляє пензлі). Її невеличкі полотна милували око й душу наших школярів та односельців. Ці малюнки виконані дуже гарно, бо дівчина вкладала у них свою душу, вміння й покликання.
Хочеться звернути особливу увагу на те, що Наталка не вибирала професію за принципом сьогодення (престижу, модності), а за духовністю. Маючи свідоцтво особливого зразка, вона стає студенткою Чернівецького вищого художнього училища. Продовжує справу, яка припала їй до душі.
І знову її роботи, різні за жанром, технікою виконання прикрашають виставки мистецтва в Чернівцях, а також Києві.
Наприклад, її картина виконана технікою «вітраж» на матовому склі олійною фарбою, потрапила на виставку юних художників міста.
Чудова робота «Ошибана» ( з природних матеріалів – натюрморт), відправлена в м.Києві.
Майстерно переданий чудовий краєвид рідного села у роботі «Слово-образ» залишився в Чернівцях. Дівчина викладає прекрасні композиції рослинного та геометричного орнаменту із різних видів круп. Вміє Наталка розписувати посуд, дерев’яні вироби – петриківським розписом.
Юна художниця вдосконалює техніку, бо мріє створити свою власну персональну виставку. Робіт у неї чимало.
Нині дівчина працює над картиною, на якій зобразить чудовий пейзаж нашого рідного села.
Людина здатна прагнути прикрасити свій побут. Вона постійно перебуває в пошуку відповідей на одвічні питання: в чому полягає сенс життя, що таке добро і зло. Розуміння цих істин втілює в таких видах мистецтва як поезія, музика, живопис тощо.
Прагнення висловити своє враження від навколишнього світу, поділитись почуттям – одна з основ образотворчого мистецтва будь-якої народності.
Коли слухаємо музику, танцюємо, дихаємо, спостерігаємо за зміною дня та ночі, відчуваємо цього усього ритм душі, збудженого серця, хвилювання, радості, переживання.
Наталка-прилипчанка, крім малювання, гарно вишиває (узори придумує сама), в’яже спицями, гачком, співає, танцює, а також вміє куховарити.
Що таке мистецтво? Питання складне і водночас просте! Наукова література пропонує різні багатослівні визначення, але кращого визначення такого терміну, як «мистецтво», ніхто не може дати, ніж та людина, яка ним займається.
Ось одне із таких тлумачень юної художниці-прилипчанки. «Дуже люблю малювати, придумувати теми для своїх робіт, бо малювання – це найпрекрасніший вид мистецтва. У ньому поєднується реальний світ із видуманим, а також враження, мрії, настрій, віддзеркалюється душа людська, бажання і захоплення!»
Тому вирішила стати художником. Це покликання моєї душі й серця. Сьогодні кажуть, що це не перспективна і не модна професія. А мені здається, що мистецтво малювати, співати, танцювати, створювати шедеври архітектури, займатися музикою, відображати внутрішній й навколишній світ – завжди цінувалося, шанувалося людство…»
Розмовляючи з Наталкою, дізналася, що юна художниця мріє втупити й продовжити навчання в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича, на кафедрі педагогіки (народознавство й мистецтвознавство).
Хочеться, щоб мрії дівчини збулися. Щасти тобі, Наталочко. Хай Бог допоможе досягти твоєї життєвої мети. Хай твої творіння приносять радість і душевний спокій людям.















 «Чорнобривців насіяла мати у моїм світанковім краю…»

Пісня – це моє життя,
вона несе на своїх крилах
високо-високо у незвідану вись.
                              Д. В. Радик

Люди твої, село моє… Багата Буковинська земля не тільки своїми родючими землями, швидкоплинними ріками, високими смерековими та буковинськими лісами – найбільше її багатство – це талановиті люди.
І, це справді так, навіть у нашому невеличкому чудовому селі Прилипче народилося чимало талановитих людей, іменами, яких пишається й гордиться не тільки Буковина, а й вся наша славна  ненька – Україна.
Імена славних сучасників Буковини. Хто ж вони, діти чиїх батьків? Хочеться розповісти про свого односельця, майже ровесника, в даний час завідувача кафедри хорового диригування та академічного співу Інституту мистецтв КНУКІМ, професора, Заслуженого діяча мистецтв України, Заслуженого працівника України – Дмитра Васильовича Радика.
Пісня – це дар Божий, а любов до неї – це великий талант від Бога.
Дмитро Васильович виходець із простої селянської родини наділений талантом до пісні й музики та високою працездатністю.
Любов до пісні ще в калиновій люлечці, привила йому його мама Василина, яка чудово співала тоді й тепер. Хлопець дуже часто в родинному колі слухав прекрасні народні українські пісні, вони глибоко залягали, десь там, в дитячу душу.
Прийшов час малий Дмитро пішов до школи вже з перших років навчання він був активним учасником художньої самодіяльності, без нього не обходився ні один загально шкільний захід, крім того хлопчина дуже добре вчився, був дисциплінованим учнем.
І ось настав його зоряний час. Це був 1969 рік, Дмитро вперше вийшов на сцену сільського клубу, зал був переповнений глядачами. Юний артист тримав у руках великий букет жовто - гарячих чорнобривців і з його вуст полилася чарівна пісня «Чорнобривців  насіяла мати у моїм світанковім краю!!!». Як він співав! Скільки любові, старання й переживання було вкладено в цю пісню. Хлопець закінчив співати, але в залі було тихо – тихо, але це тільки тривало якусь мить, а потім всі слухачі довго – довго аплодували й не відпускали малого співака зі сцени.
З цього часу пісня й музика власне й стала способом його життя. Дмитро часто співав на районній сцені, захищав честь нашої школи. Після закінчення школи Дмитро вступив в Чернівецьке педагогічне училище на музичний відділ (1970 – 1974рр.) . Значну роль у творчому житті Дмитра Радика відіграв художній керівник та головний диригент Буковинського ансамблю пісні й танцю Андрій Кушніренко та соліст Чернівецької філармонії Семен Курган.
В армії солдат Дмитро був солістом в полку. Після служби працював учителем співів та музики в Чернівецькій СШ №1.
Але хлопець мріяв про велику сцену, про музику і пісню. Він вирішив вступити до Київської державної консерваторії ім. Петра Чайковського на диригентсько-хоровий факультет. Працелюбивий буковинець багато працює над собою і вже студентом ІІ курсу він створює аматорський камерний хор «Резонанс».
Після закінчення консерваторії наш земляк Дмитро Радик працював викладачем Київського інституту культури, пізніше став диригентом Заслуженого академічного Українського народного хору ім. Григорія Верьовки.
Він репрезентував українське хорове мистецтво майже в усіх союзних республіках, а зарубіжні гастролі проводив містами Польщі, Колумбії, Венесуели, Еквадора, Німеччини, Франції. Та найбільшу радість він отримував від виступів в українських містах і селах.
Дмитро Васильович створив хорову капелу. Хлопчиків «Дзвіночок», український професіональний хор духовної музики «Дзвони», до якого входили професійні артисти та кращі виконавці із капели «Дзвіночок».
Саме під орудою маестро творчий колектив студентів у 1996 році двічі завоював перші місця на Міжнародних хорових конкурсах (Гранпрі у м. Луцьку та гранпрі  у м. Бидгощ – Польща).
Наш земляк Дмитро Радик підготував понад 400 концертних програм, виконав з хоровими колективами близько 1800 хорових творів і провів понад 2000 концертних виступів.
Якось у розмові, коли Дмитро Васильович завітав у гості до мами Василини, при зустрічі запитала в нього чим для нього є пісня й музика і у відповідь почула: «Пісня й музика – це моє життя й доля, без них я не уявляю себе».
Це один з великих талановитих людей, який народився у нашому селі Прилипче, яким ми гордимося, й пишаємося.
Хотілось би, щоб Дмитро Васильович ще довгі роки працював на своїй творчій ниві, навчав молоде покоління любити й відтворювати музичне мистецтво України.
















































 

    
 

    

 
Світ Наталії Юзефович
Що таке мистецтво? Питання складне і водночас просте. Наукова література пропонує різні багатослівні, визначення. Але кращого визначення такого терміну як «мистецтво» ніхто не може дати, ніж та людина, яка ним
займається.
Одне із таких тлумачень юної художниці - прилипчанки: «Дуже люблю
малювати, придумувати теми для своїх робіт, бо малювання - це найпрекрасніший вид мистецтва. У ньому поєднується реальний світ з видуманим, а також враження, мрій, настрій, віддзеркалюється душа
людська, бажання захоплення»
 
 





ВИХОВАНЕЦЬ СТАЄ ПАТРІОТОМ ТІЛЬКИ ТОДІ, - КОЛИ ВІН ЖИВЕ ДОЛЕЮ СВОЄЇ БАТЬКІВЩИНИ


Школа будь-якого народу прагне виховувати громадянина-патріота. У Прилипченській неповній середній школі торік створено музей бойової слави ім. І.Ф.Козачука. Оформлення музею — це робота не одного дня. Протягом декількох років збивалися матеріали і систематизувалися за розділами: "Дитячі роки І.Ф.Козачука", «Трудова діяльність земляка у м.Чернівці", "Фронтові дороги славного козака — І.Ф.Козачука", "Післявоєнний період життя героя". Музей має велике значення для формування в УЧНІВ національно-патріотичних почуттів. Все, що діти бачать у цьому музеї збагачує їх духовний світ, формує громадянина, майбутнього захисника Вітчизни.
Ось із цих документів екскурсовод знайомить вас із біографією славного героя. На високому березі синьоплинного сивого Дністра у невеличкому селі Прилипче народився І.Ф.Козачук — єдиний уродженець Заставиівщини, якому випала честь носити звання Героя свого народу. Виховувався він у багатодітній сім'ї. Іван ріс дужим та сміливим хлопцем. У 1921 р. пішов до школи. Навчання велося румунською мовою. За кожне слово, сказане по-українськи, нестерпно били. Іван учився дуже добре, але нестаткн у сім'ї змусили його покинути школу і йти заробляти на хліб. Мізерні заробітки, погані умови праці змусили І.Ф.Козачука покинути рідну домівку, і в пошуках кращої долі податися до Чернівців. Там він працював їздовим, вантажником, помічником маляра. В 1937 році І.Ф.Козачук влаштувався фарбувальником на фабриці "Трінако". Тут він включається в підпільну боротьбу проти експлуататорів. Переглянувши фотографії, довідаєтесь, що вчорашнього сільського "чорнороба" фабрики «Трінако» призначили директором цього ж підприємства.
У 1940 році І.Ф.Козачук був обраний членом делегації, до Верховної Ради з проханням, щоб БУКОВИНУ приєднали до Української PCP.
З самого початку Великої Вітчизняної війни Іван Федорович бере активну участь в евакуації населення, устаткування промислових підприємств, архівних документів.
Гортаючи сторінки біографії І.Ф.Козачука ми бачимо, з не меншою енергією він намагається потрапити на фронт, в район бойових дій. Він йде добровольцем у Сьому саперну армію, служить з 1941 року командиром взводу бійців. З 19 грудня 1942 по 12 січня 1944 р. - воював у складі 173 стрілецької ополченської дивізії.
На одній із фотографій ви побачите молодого, гарного, сміливого командира розвідки. За його сміливість, винахідливість, за добуті цінні матеріали він був нагороджений багатьма орденами та медалями.
І.Ф.Козачук брав активну участь у форсуванні річки Дніпро. Разом зі своїми військовими побратимами він корегував вогонь мінометників. Тут вони розгромили групу фашистів й захопили "язика" з цінними відомостями. За цю операцію славному буковинцю було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
В цій війні нам допомагали союзники. На одній із фотографій ви побачите як американці вручають сміливому розвіднику цінний подарунок — золотий годинник. Це було в госпіталі.
Після закінчення війни наш земляк працював на різних ділянках народного господарства. Не раз чернівчани обирали його делегатом на засідання Верховної Ради УРСР. Дуже часто Іван Федорович зустрічався з учнями різних шкіл, студентами, молодими солдатами та міліціонерами.
Тісний зв'язок підтримував він із бойовими побратимами, жителями свого села.
У музеї є іменна бібліотека І.Ф.Козачука, подарунки, які йому дарували організації, де він виступав, його посвідчення як учасника державних форумів. Зібрані похвальні листи та грамоти, вітання, багато фотографій, які у дарунок нам передала його сім'я.
Наш музей бонової слави мас великий вплив на національно-патріотичне виховання підростаючого покоління. Звідси починається любов до отчого краю, тут зароджується відчуття відповідальності за долю свого народу, неньки-України.
Екскурсоводи музею, члени ради музею часто зустрічаються з племінницями І.Ф.Козачука. Вони слухають цікаві розповіді про сміливого й відважного розвідника, поповнюючи свої знання, збагачуючи фонди музею. А під час екскурсій діляться своїми знаннями з тими, кому це цікаво, хто хоче більше дізнатися про свого земляка.
До музею часто приходять старенькі, сивочолі ветерани, які добре знали Івана Федоровича. Вони довго стоять у німому мовчанні та скупими чоловічими сльозами на очах перед фотографіями, які нагадують про їхнє далеке фронтове минуле, про молодість, яка пройшла у військових окопах.
Наш музей — діючий музей. Тут ми проводимо зустрічі з молодими демобілізованими воїнами, ветеранами другої світової війни, вдовами, воїнами-афганцями.
Частими відвідувачами є учні молодших класів. І радісно стає на серці, дивлячись з якою радістю вони йдуть сюди, як захоплено слухають розповідь вчителя чи екскурсовода
У музеї також проводяться уроки мужності, декади на військово-патріотичну тематику, де діти вивчають історію свого народу.
Тому варто підтримувати й розвивати цю потрібну справу, виховувати молоде покоління в дусі патріотизму й любові до рідного отчого краю.

Copyright 2012. All Rights Reserved.