Автор: zastvasyl Категория: Василів
Дата публикации Просмотров: 894
Печать

 

ЛЕГЕНДИ СЕЛА ВАСИЛІВ

 

Будівнича жертва

 

Вже третій день майстри кладуть церковні стіни. Що за день зроблять, то вночі розвалиться. І пригадав старий майстер Манолій давній переказ: щоб мури трима­лися, то треба замурувати в них живу людину. На ранок майстри домовилися між собою: замурують у стіну ту жінку, яка першою прибуде до них з обідом.

 

Мурують чоловіки та все поглядають на дорогу. Затремтіло все в Манолія – пер­шою йшла його дружина. І сказав майстер своїй подрузі: «Ставай на стіну, я тебе за­мурую для жарту». Повірила його словам жінка і добровільно стала на стіну. Жінка уже не може ногами рушити, вже не сміється і питає: «Манолію, не жартуй, я вже ніг не витягну, цегла мене давить». А Манолій зціпив зуби, не дивиться на жінку, а тіль­ки кладе цеглину за цеглиною. Стіна росте, уже по пояс, по груди...

 

Жорстока бояриня

 

Багато-багато років у Василеві стояла висока кам’яна церква. Будували її народні умільці – неперевершені майстри своєї справи. Коли вони закінчували роботу, то бояриня, що володіла селом, запитала будівельників: «Чи думаєте спорудити церк­ву такої ж висоти в інших володіннях?». Почувши ствердну відповідь, розгнівана володарка наказала зняти риштування саме в той час, коли майстри перебували на високій церковній бані. Щоб врятуватися від голодної смерті, будівничі виготовили з драниць крила. Та коли стали стрибати – крила їх не витримали, і майстри розбилися насмерть.

 

Жегалівка

 

В західній частині села, між двома досить високими горбами, розташована уло­говина, що носить назву Жегалівка. Горби поросли густими заростями колючих ку­щів шипшини, глоду і терну. Між горбами, долиною, тече струмочок, що заболочує низовину.

 

За переказами старожилів на південному горбі жив майстер-гончар, який ви­готовляв дуже гарний посуд, що своєю красою і практичністю перевершував усіх майстрів в окрузі.

 

Весь секрет полягав у тому, що піч для випалювання готових виробів роз­міщувалась в улоговині між горбами і глину для своїх виробів майстер брав там же. Коли йшли купувати горшки, то казали, що йдуть до Жега. Чи то таке ім’я мав майстер – Жег, чи за місцем печі, де «обжигали» посуд, але місцевість стали називати Жегалівкою. Через століття у такому вигляді вона дійшла до наших днів.

 

                                                                           Записано від Аксентичук Меланії

 

Ще про Жегалівку

 

Було це в давні часи, коли на наше село нападали татари. Одного разу, коли серед ночі вдарив сторожовий дзвін, всі схопилися і кинулися ховатися від ворогів: у хащі, в мочарі. Татари ходили з фатлями (факелами) і підпалювали хати, в яких проживали василівчани.

 

Втікачі з жахом спостерігали, як палають їхні домівки. Жорстокі вороги, зві­ріючи від того, що нікого не взяли в полон, з особливим запалом нищили все довкола.

 

Підійшовши до яру, вони спересердя кинули факел на суху траву, яка враз спалахнула. Очманілі від страху селяни стали підніматися вище, а діти плака­ти. І тоді їм навздогін полетіли стріли. Багатьох знайшла смерть у ту страшну ніч. Кого поранили, кого вбили, хто задихнувся від диму, але втрати василівчани мали великі.

 

З того часу цю місцевість стали називати Жегалівка, що означає місце, де пекло.

                                          Звідки походить назва Василів?

Старожили згадували, що їхні бабусі оповідали їм про це, а бабусям передавали їхні і так ниточка тяглась вглиб віків.

В давні часи наше поселення носило назву «Веселів».

Жителі займалися різними роботами, були вправними ремісниками. Чи шкіру мнули, чи пряжу пряли, чи ткали, орали поле, рибалили на Дністрі, чи йшли на полювання – все робили з піснею. І праця їм була радісною. А особливо славились протяжні задушевні пісні. І навкруги лунав спів, тому й казали - «веселівчани». Протилежний лівий берег Дністра високий, а поселення лежало у видолинку, що з заходу оточене горбами, і пісні луною відбивались довкруги. Коли пливли купецькі човни Дністром – купці запитували:

-         Як зветься?

-         Веселів – відповідали їм.

І приставали купці та торгували на торговій площі всяким крамом, обмінюючи парчу, вино, ювелірні вироби, олію на мед, хутро, зерно, гончарні вироби на інше.

Коли теребовлянський князь Василько причалив до веселівського берега, йому дуже сподобались працьовиті та веселі жителі цієї сторони.

І вирішив він осісти тут та побудувати собі терем. Як вирішив – так і зробив. На підвищеному правому березі навпроти пристані побудував свій замок – дитинець.

Купці, пропливаючи Дністром, запитували:

-         Чий замок?

-         Василів.

З часом ця назва закріпилася і за поселенням, почали називати «Василів».

І якнайдорожчий діамант, звучить ця назва в серці кожного, хто тут народився.

                                                   Записано від Заморняка Миколи Васильовича

 

                                                              

 

                                                                За матеріалами вчителя історії

 

                                                                     Смук Марії Василівни

 

                                                          За матеріалами книги Миколи Черешнюка

 

                                                           «Історія сіл Заставнівщини»

 

Copyright 2012. All Rights Reserved.