Автор: zastverb Категория: Вербівці
Дата публикации Просмотров: 1031
Печать

Село  Вербівці  в  письмових  джерелах   вперше  згадується  в  1443  році.  Було  засновано  населенням,  що  тікало  від  турецької  неволі  в  лісисті  скриті  місця.  За  переказами  старожилів,  назва  походить  від  слова  «верба».   Існує  легенда,  що  раніше  населення  було  розташоване  в  урочищі  Рівна.  Жителі  займалися  землеробством,  скотарством,  мирно  вирощували  хліб.  Але  недовге  було  мирне  і  щасливе  життя  селище.  Налетіли  орди  турецьких  загарбників,  спалили  поселення.  Частина  людей,  особливо  молодь,  була  взята  в  полон,  а  решта  встигла  втекти  в  ліс,  який  ріс  неподалік.
     Серед  полонених  була  молода  і  вродлива  дівчина  Марічка.  Вороги  почали  вимагати  від  неї,  щоб  вона   показала  місця,  де  заховалися  її  односельці.  Але  дівчина  відмовилась.  Загарбники  катували  зв’язану  Марічку,  але  не   почули  від  неї   жодного  слова.  Вона  їх  завела  в  густий  ліс  на  берег  річки  Вербівки.  Річка  брала  початок  з  урочища  Жорнища.  Марічка  більше  не  могла  витерпіти  таких  страшних  страждань  і  кинулася  в  чисті  й  бурхливі  води  річки  Вербівки.  На  тому  місці,  де  відбулася  ця  подія,  виросла  ніжна  довгокоса  верба.  А  від  неї  береги  річки  вкрилися  верболозом.  Саме  в  цьому  місці  поселилися  жителі  села  Вербівці.  Коли  наступає  весна,  верби  розпускають  свої  бруньки  і  враз  перед  нами  постає  образ  дівчини,  юної,  довгокосої,  яка  віддала  своє  життя  за  край.
                               Вчитель  історії Гулько Ярослава Василівна

Урочище «Чумаки»

 

     В південній частині села знаходиться урочище «Чумаки». Старожили села розповідають, що через село проїжджали чумаки. Дорогою   їхала велика кількість возів, в яких були запряжені сірі, круторогі, дужі воли. На першому возі добре вмощувався вгодований півень, який своїм співом показував час, а чумаки вгадували по його голосу, яка буде погода. Проїжджаючи через село, чумаки спілкувались з селянами, продавали їм сіль та рибу, а купляли в них зерно. На відпочинок чумаки зупинялись в урочищі, яке назване зараз «Чумаки». Там знаходилась корчма. Довго звідти чулись пісні і музика.

     Одного разу чумаки полягали спати, склавши свої вози з товаром навколо себе, вони міцно заснули. Цим і скористались грабіжники, які напали на табір, почали його грабувати, вбивати чумаків. Півень попереджував чумаків, що на них напали, але марно, тому що вони були стомлені від своїх мандрівок і міцно спали.

     Після цієї події те місце почали називати урочище «Чумаки».

                               Зі слів жителя села Мартинюка Степана

 

 

     Вербиченька

 

     Було це давно. В одному маленькому поселенні, що знаходилось в долині між горбами, ніби боялись злих вітрів і лютих   завірюх, жили трудолюбиві люди. Хатинки в них були маленькі, але завжди чепурні, вибілені. Село прикрашали ясені, акації та поодинокі верби. Дівчат і хлопців нараховувалось небагато, але молодь уміла робити своє дозвілля веселим.

   Лише одна закохана пара потай пробиралась до ставів, що знаходилися на краю села, щоб почути наодинці. Дівчина була надзвичайної краси, з чарівними голубими очима, гнучким станом. Милуючись її вродою, обнімаючи ніжну дівочу постать, юнак називав свою наречену   вербичкою. Підслухали це   одного разу дівчата-цокотухи та так і почали   всі називати її «вербиченька».

     Одного разу пішла красуня на став прати рушники. Весело було в неї на серці, привітно посміхалась до кожного зустрічного, наспівувала свою пісню. А думками снувала навколо свого єдиного, котрий скоро стане навіки її.

     За роботою не помітила, як насунулися чорні хмари, звіявся сильний вітер. Коли підвелась, несамовиті хвилі збили дівчину з ніг, обхопили у свої обійми.

   Трепетом серця відчував юнак велику біду, птахом прилинув до ставу, але було вже пізно. Струнке дівоче тіло зникло під водою. Гірко заплакав одинокий легінь на березі, а коли йшов, слізьми встелив свою дорогу. І там, де капали сльози, проростали молоденькі верби, а понад ставком, ніби у поцілунку, сплелися верболози, нагадуючи про місце зустрічі.

     Звідси і пішла назва села Вербівці, що означає: верби - це символ палкого кохання.

                          Зі слів місцевої жительки Шеленко Савети

 

 

 

 

 

     Про Вербівці

 

   Дуже давно в селі справляли весілля. Зібралося багато вродливих дівчат, і саме в розпалі гуляння на село наскочили татари. Заброди побачили красунь і почали ловити їх, щоб продати в Царгороді. Дівчата, аби не потрапити в неволю, повтікали на болото. Ординці погналися за ними і опинилися в трясовині. Там, де сконали вороги, зявились гнилі купини, а на тому місці, де загинули дівчата, виросло дуже багато верб. З того часу село стали називати Вербівцями.

 

                           Зі слів жительки села Козоріз Савети

Copyright 2012. All Rights Reserved.