Автор: zastvern Категория: Веренчанка
Дата публикации Просмотров: 2218
Печать

 

До найвидатніших населених пунктів на території Північної Буковини належить село Веренчанка Заставнівського району. За поширеними переказами старих людей, на місці села колись був хутір, де жила майстриня-ткаля, що виробляла чудові барвисті верені, тобто рядна, люди з навколишніх сіл ходили до неї, милуватися різноманітними виробами, говорячи, що ідуть до „Веренчі". Ця назва з часом змінилася і залишилась за селом як Веренчанка. Перша письмова згадка про село датується 1589 роком, коли за грамотою молдавського господаря воно було передано поміщикові Ончулу Веренчулу.

Село Веренчанка розташоване в північно-західній частині Заставнівського району та Чернівецької області. На півдні і заході територія села Веренчанка межує із землями сіл Давидівці, Став чани та Киселів Кіцманського району, а на сході і півночі з землями села Кадубівці, містом Заставна села Яблунівка Заставнівського району і разом з землями, що належить сільській раді займає 31,85 км .

Територія знаходиться в середній частині Прут-Дністровського межиріччя. По території землекористування проходить залізнична колія Чернівці-Тернопіль, за 5 км. Від села — асфальтована дорога Чернівці-Тернопіль. Село знаходиться в 9 км.. від районного центра міста Заставна і   36 км. від обласного центра міста Чернівці.

Зараз на території села діє кар"єр по добуванню гіпсового каменю та глини. Кар"єр знаходиться в північній частині села. В 90-х роках за добу вивозили біля 2,5-3 тисячі тон гіпсового каменю. В даний час вивозиться значно менше, у зв"язку з труднощами, які виникли.

На території села Веренчанка розміщений Заставнівський консервний завод, сільгоспхімія, залізнична станція. В даний час на території села створено і діє декілька фермерських господарств. В центрі села знаходиться двохповерхова середня школа, де в даний час навчається 642 учні. Кілька років тому було збудовано і почала функціонувати сільська амбулаторія.

Досить цікавим в пізнанні історії рідного краю є вивчення місцевих назв, які називаються топонімами. З цих назв можна почерпнути багато інформації про історію даного населеного пункту. На території села Веренчанка в давнину росли дубові ліси, пасовища і водойми були зарослі очеретом.

На території села є назви, пов"язані з місцевим рельєфом Парасчині могили, Поруньки, Дубники, Сіножета, Цесія, Бомбелиний жалоб, Валінка. Від назви, пов"язаної з рельєфом, походить і назва сільських пунктів таких як Бугаївка, Дубівка, Сіножена, Горбасівка, Новоселиця. Існує багато різних легенд які розповідають із покоління в покоління про дані назви. На сьогоднішній час, населення села становить 4 тис.70 чоловік. На території села веренчанка розкопані поховання доби бронзи (11 тис.701 н.ери). Біля залізничної станції та в центрі села виявлені Буковинськими археологами залишки двох ранньо-слов'янських поселень Черняхівської культури (ІІ-УІ ст.. н. ери). Після занепаду Галицько-Волинської держави в 1340 році - в якій Буковина творила її складову частину, на протязі одного сторіччя, - західні українські землі. Галичина, Волинь та частина Наддніпрянщини входили до складу лит-польської держави, саме в цей час створено Молдавське князівство. Наш край та село тривалий період перебувало під зверхністю Молдавського князівства. З 1775 року до 1918 року наш край і село окуповане Австро-Угорщиною з 1918 по 1940 роки, а потім з 1941 по весну 1944 року наше село Веренчанка, як і весь край Буковинський спонукала чергова біда - окупація королівської Румунії. Про ті важкі часи пам"ятають односельчани старшого віку.

Після вигнання румунських загарбників, відбувається в західних областях радянізація. Комуністична партія зробила все можливе, щоб Північна Буковина раз і назавжди залишилась складовою частиною СРСР. Після розвалу СССР, наш край Буковинський і село стає на шлях розбудови незалежної української держави, демократичного суспільства, розвитку ринкових відносин.

Тільки такий вибір народу иоже вивести країну з важкої економічної кризи.

Якщо говорити про природні ресурси села, то слід відзначити, що на північній околиці даного населеного пункту залягають поклади гіпсу. Товщина гіпсу сягає 9-12 м.. і перекрита іншими породами. Є декілька родовищ суглинків і глин, які використовуються місцевими жителями у будівництві. Потужність гіпсу сягає 6-8 м, а суглинків 1-15 м. Трапляються родовища пісків. На території села є водні ресурси представлені річками Зовицею Кіцманською і Ставчанською ставками, підземними водами. На території села є 8 ставків. Якщо говорити про рослинний і тваринний світ то слід відзначити, що на території села переважають акація, дуб, ясен, граб, клен, різні лікарські рослини. Тваринний світ представлений степовими, болотними видами, серед ссавців - заєць русак, лисиця, та інші.

В так звані радянські часи основним виробничим напрямком колгоспу імені „8 Березня" був зерново-тваринницький, а також розвивалось садівництво, рибальство, бджільництво. Певних успіхів у с/г. виробництві було досягнуто коли колгосп у 80-ті роки було реорганізовано у радгосп „Веренчанський". Нині на території села існують, як було сказано вище, декілька фермерських господарств.

Значних успіхів досягнуто в розвитку освіти. Багато випускників середньої школи навчаються у вищих навчальних та середньо-спеціальних закладах. Багато вчителів за сумлінну працю удостоєні звання „Відмінник народної освіти", вчитель-методист. На належному рівні в селі охорона здоров"я населення. Діє нова амбулаторія, в якій працюють високо кваліфіковані спеціалісти - лікарі, медичні сестри, акушерка. Постійно проводиться профілактична робота з населенням села. Багато дітей навчаєься і закінчили медичні ВУЗи. Веренчанка -мальовниче, гарне село, з квітучими садами, квітниками. Кожен будинок оригінальний за своєю архітектурою. Село все більше забудовується. Нові мікрорайони виникли в Північно-Східній та Південно-Західній стороні. Серед пам"яток архітектури - Успенська церква, яка була збудована в 1794 році за кошти капітана Зота.

Славиться село іменами видатних людей, які народилися, працювали, творили в різні часи. Серед них слід відзначити; Дмитро Макогон - письменник-педагог, Ірина Вільде - авторка романів „Сестри Річинські" та „Повнолітні діти", де згадується і наше стародавнє і прекрасне село Веренчанка.

Сьогодні населення Буковинського краю, нашого села працюють, щоб збудувати цивілізовану, демократичну державу, щоб людям жилось в добрі і достатку.

                                                                                      

На території села розкопані поховання доби бронзи (ІІ тис. до н. е.). В урочищі Новоселиця та в центрі села виявлені залишки двох ранньослов’янських поселень черняхівської культури (ІІ-VІ ст. н. е.).

 

За переказами, на місці села колись був хутір, де жила майстриня-ткаля, що ви­робляла чудові барвисті верені, тобто рядна. Люди з навколишніх сіл ходили до неї милуватися різноманітними виробами, говорячи, що ідуть до «Веренчі». Ця назва з часом змінилася і залишилася за селом як Веренчанка. За поширеними народними переказами, Веренчанку нібито заснував козак Веренька, який першим оселився тут і поклав початок селу. Є й інші легенди та перекази.

 

Після занепаду Галицько-Волинської держави в 1340 р., в якій Буковина творила її складову частину, західноукраїнські землі (Галичина, Волинь та частина Наддні­прянщини) входили до складу литовсько-польської держави, тоді коли в південній частині, між Карпатами і Дністром, створюється нова політико-адміністративна одиниця – Молдавія. Від 1359 р. південна частина, а в кінці ХV ст. остаточно й Пів­нічна Буковина входили до складу Молдавії, хоча вона існувала як цілком самостійна держава дуже коротко, бо визнавала над собою угорську, польську, а з 1514 по 1774 рік і турецьку зверхність.

 

Перша письмова згадка про село датується 1589 роком, коли за грамотою мол­давського господаря воно було передане поміщикові Ончулу Веренчулу. Разом з ним передавалися села Кадубешти, Стаучени, Кулеуці. (Балан Т. Документи Буковини. Вип. 6. – Бухарест, 1942, с. 199; Історія міст і сіл УРСР. Чернівецька область. – К., 1969, с. 238).

 

Після загарбання Буковини Австрією на початку 1775 р. в селі налічувалося 133 родини, з них 129 – селянських.

 

Важким було становище жителів Веренчанки. Власник села поміщик Кантакузін віддавав його в оренду численним орендарям, які посилювали феодальне гноблення, намагаючись одержати за рахунок експлуатації селян якнайбільші прибутки. У 1799 р. орендар Зотта захопив 110 фальч громадської землі, у 1802 році – 67 фальч

 

пасовиськ, де став випасати власну худобу: 150 коней, 80 волів, 100 корів, 300 овець. У той же час селянська худоба гинула через відсутність кормів. У 1808 р. новий орен­дар Чернотка теж намагався захопити селянські пасовища. Селяни змушені були тікати з села, втечі набирали масового характеру. У 1809 році село залишили 27 родин (109 осіб), у 1815 р. втекло 26 родин. За перепи­сом 1821 р. в селі було 2445 йохів (1 йох – 0,43 га, кадастровий – 0,57 га) орної землі. У 1840 р. селяни звернулися до суду зі скаргою на поміщика, який загарбав велику частину цієї землі та пасовищ. Слідство у цій справі тривало майже 12 років і закін­чилося на користь поміщика. (Газ. «Радянська Буковина», 30.01.1949; Історія міст і сіл УРСР. Чернівецька область. – К., 1969, с. 238)     Експлуатація селян з кожним роком посилювалася. На початку ХІХ ст. селяни змушені були замість 12 офіційних днів панщини відробляти 70 ненормованих ро­бочих днів. Крім того, селянин повинен був раз на рік безкоштовно перевезти до міс­та одну підводу панських харчів, дві підводи дров, давати панові десятину урожаю. Кожна родина здавала також міток прядива та птицю. (Чернівецький облдержархів, ф. 292, оп. 1, спр. 2246, арк. 109).

 

Революційні виступи селян Буковини в 1848-1849 рр. були прямим наслідком зростання феодально-кріпосницького гніту. Скасування панщини у 1848 р., проведене в інтересах поміщиків, майже не поліпшило становища селян Веренчанки. Селяни по­винні були викупляти у панів право користуватися лісами і пасовиськами, які до цього належали громаді, сплачувати Австрійській монархії «винагороду» за скасування фео­дальних повинностей. Поміщик пограбував селян, забравши у них понад 700 йохів землі, що посилило їх обезземелення і розорення. Неухильно зростала кількість халупників-батраків. У 1856 р. їх було 49, у 1865 р. – 100. (Чернівецький облдержархів, ф. 3, спр. 2808, арк. 100, 108). Разом з біднотою вони складали майже половину мешкан­ців села. Однією з форм експлуатації селян було «пропінаційне право» – поміщик при­мушував селян купувати за високу ціну горілку в його 4-х корчмах.

 

Боротьба селян проти гноблення тривала й далі. У 1855 р. сільська громада Веренчанки відмовилася виконувати шар­варки. Для придушення опору селян у Ве­ренчанку були направлені солдати. Власті заарештували організаторів руху А. Васка­на і С. Свища, яким вдалося згодом втекти. В ніч з 23 на 24 серпня 1855 р. селяни на­пали на солдатів, які проводили екзекуції людей, роззброївши і побивши їх. Після цього селяни стали збиратися на вулицях, окремі озброїлися косами. Коли з сусіднього села прибуло кілька жандармів – на них з косою кинувся С. Свищ, який був поранений кулею. На допомогу жандармам прибула рота солдатів, які придушили бунт і заарештували 8 селян. Сили виявилися нерівни­ми і селяни припинили боротьбу, яка тривала понад 2 місяці. (Кравець М. Селянство Східної Галичини і Північної Буковини в другій половині ХІХ ст. – С. 173). Селянська біднота все більше заплутувалась у тенетах лихварського капіталу, потрапляла в залежність від заможних селян. Селяни змушені були продавати свої клаптики землі та йти у найми. У 1871 р. в селі вже були паровий млин – власність поміщика та 2 винокурні, що належали багачу Корчу. Гнані злиднями, жителі Веренчанки виїжджали на заробітки за кордон. У 1899 р. до Канади виїхало 7 селян, у 1900 році вже 36 чоловік вирушили за океан у пошуках щастя.

 

Австрійські загарбники тримали селян Веренчанки у цілковитій неосвіченості. До середини ХІХ ст. в селі не було жодного культурно-освітнього закладу. Першу по­чаткову школу тут відкрили лише наприкінці 1857 року. Перший учитель – Семен Палієвич залишив по собі пам’ять доброї людини, що самовіддано допомагала селя­нам, захищала їх від сваволі експлуататорів. У 1875 р. громада побудувала нову шко­лу на 6 класних кімнат. Багато дітей, зокрема сільської бідноти, залишалося поза на­вчанням. У 1906-1907 рр. із 572 дітей шкільного віку навчалося 330, причому атесто­вано було тільки 213 учнів. У 1911 році в селі відкрито читальню – філію товариства «Руська бесіда».

 

Український письменник і педагог Д. Я. Макогон, який довгі роки працював у Веренчанці вчителем, в оповіданні «Ви­багливий панич» так описує навчання у місцевій школі: «В малій низенькій хатині з повибиваними вікнами і дірявими стінами збиралося щоднини 60 дітей на науку. Одні сиділи на лавках, а інші стояли рядом, по­під стінами. Свої місця діти міняли щоден­но: котрі сьогодні сиділи, то мусіли стояти завтра, коли прийшлося писати задачу, то ті, що стояли, притискали зошит до стіни і так писали». (Макогон Д. Я. Вибрані оповідання – Львів, 1959). У Веренчанці провела свої юнацькі роки донька Д. Я. Макогона відома українська письменниця Ірина Вільде, у творах якої, зокрема в повісті «Повнолітні діти», відтво­рено картини пейзажу і побуту цього села. Згадує вона Веренчанку і в новелі «Лисні». На початку ХХ ст. боротьба селян проти соціального і національного гніту за­гострюється. Під впливом Російської революції 1905-1907 рр. у Веренчанці відбувся страйк сільськогосподарських батраків та малоземельних селян, які протестували проти поміщицького гніту. Їх представники разом із селянами сусідніх сіл були на вічі у м. Заставні, де висунули вимогу загального виборчого права. Село розросталося. За переписом 1910 року тут проживало вже 3887 чоловік. Під час Першої світової війни внаслідок воєнних дій Веренчанка зазнала вели­ких руйнувань. Спочатку в червні 1916 р. під час Брусиловського прориву 4-5 червня австрійські війська під натиском росіян відступили із наддністрянських сіл Брідок-Митків-Онут-Чорний Потік і закріпилися під Товтрами та Дорошівцями. Але нена­довго, бо після запеклих боїв 10-11 червня австрійці змушені були відкрити новий   фронт у межиріччі Дністра та Пруту на лінії Звенячин-Киселів-Ставчани-Іванківці-Ошихліби-Лужани. Австрійські і російські війська своїми реквізиціями розоряли селянські господарства. Але це ще був не кінець.

 

У липні 1917 року ситуація на фронті змінюється. Внаслідок революційних подій в Росії боєздатність російської армії різко знижується, солдати масово дезертиру­ють. Нерідко офіцерів, які намагалися зупинити своїх підлеглих, розстрілювали. 20 липня головнокомандувачем Південно-Західного фронту став генерал від інфантерії Л. Корнілов. Але ні накази, ані відновлення 25 липня смертної кари для військовос­лужбовців не зупинили загибель колись грізної армії. Зупинити катастрофу вже було неможливо. З огляду на це Л. Корнілов наказав 24 липня почати евакуацію із за­йнятих територій. Тепер уже австро-німецькі війська стали тіснити російські, яких у долині Пруту було 5 дивізій. Росіяни, відчуваючи небезпеку, без бою відступили з-під Киселева. Російське командування ще сподівалося затримати союзників на лі­нії Неполоківці-Веренчанка-Дорошівці, однак війська не втрималися на позиціях і поспіхом відступили на державний кордон, зазнаючи значних втрат. Просування ав­стрійських і російських військ через Веренчанку вдруге спустошило село, бо солдати із селянами не церемонилися, а брали з їхніх господарств, що хотіли.

 

Відсутність бойових дій надалі в межах Заставнівщини і, зокрема, Веренчанки, не дуже полегшила життя простих людей. Різні побори та реквізиції продовжували­ся, тепер лише з боку австрійців. Улітку 1918 р. жителі Веренчанки здійснили похід до Заставни, протестуючи проти реквізиції хліба, вимагали повернути їм громадські землі, захоплені поміщиками. Коли австрійські власті не прийняли протесту, делега­ція селян рушила із Заставни до Чернівців. Лише за допомогою жандармів вдалося розігнати бунтівливих селян.

 

У 1918 р. Північну Буковину окупувала боярська Румунія. Соціальний і наці­ональний гніт став нестерпним. Непосильні податки і повинності розоряли селян. Більше половини орних земель Веренчанки залишилося в руках поміщиків і замож­них селян. Зубожіння селян посилювалося. На 1930 рік у селі з 865 дворів 37 були зовсім безземельними, 77 не мали орної землі, 115 мали близько 0,5 га землі на роди­ну, 173 – по 1 га, а 459 селянських господарств – від 2 до 10 га землі. (Чернівецький облдержархів, ф. 619, оп. 1, спр. 13, арк. 1-20). В той же час чотири заможні господар­ства і «Товариство цукру» володіли 1340 га, поміщикам Бабаду і Векслеру належало понад 1700 га орної землі. На території села були розташовані два спиртзаводи, на яких сезонно працювала переважно сільська біднота.

 

Культурно-освітнє життя села в період румунської окупації значно погіршилося. Незважаючи на те, що в 1937 р. з 4180 чол. населення, що проживало у Веренчанці, 3774 були українцями, село не мало жодного українського культурно-освітнього за­ кладу чи школи. Навпаки, українська школа і читальня товариства «Руська бесіда» з перших же днів окупації були закриті.

 

Окупанти провадили насильницьку румунізацію населення. Вони видали на­каз: «Розмовляти тільки румунською мовою». За українську мову та спів українських пісень населення переслідувалося в карному порядку. В селі румуни практикували привселюдне биття різками. Жителі були приречені на цілковиту неписьменність. За період з 1934 по 1937 р. румунську початкову школу закінчило лише 58 чоловік. (Чернівецький облдержархів, ф. 15, оп. 1, спр. 20195, арк. 313-316).

 

Тривалий час жителі села були позбавлені будь-якої медичної допомоги. Тільки 1930 року тут було відкрито приватний диспансер. Лікування вимагало великих ко­штів, тому селяни зверталися до лікаря дуже рідко.

 

28 червня 1940 р. Червона Армія вигнала румунських окупантів з села. У липні вже було створено державний орган нової влади – сільську раду (голова Ільчук Г. Г.). Між селянами стали ділити поміщицьку землю, худобу. Всього вони одержали 1290 га землі, 105 корів, багато овець і свиней. У колишньому маєтку поміщика нова влада створила машинно-тракторну станцію.

 

У селі почалися певні культурні перетворення. Відкрилися семирічна школа, клуб, бібліотека, медичний пункт, крамниця. На 1940 р. навчанням було охоплено 630 дітей. Крім того, працювали гуртки по ліквідації неписьменності. Одночасно першою жертвою сталінського режиму навесні 1941 р. в селі стає поважний ґазда й авторитетний чоловік Іванків Василь. Лише у 2007 р. стало відомо, що його розстрі­ляли наприкінці червня 1941 р. в числі 222 заарештованих буковинців.

 

У червні 1941 р. розпочинається радянсько-німецька війна, а в липні румунські окупанти знову повертаються у Веренчанку. Настали чорні дні грабунків та терору. У селян відібрали й повернули поміщикам оброблену і засіяну землю, 118 коней, ба­гато інвентарю. З таким ходом подій буковинці не мирилися. Найбільш патріотично налаштовані намагаються чинити окупантам опір. У 1942 році активізував свою ді­яльність підпільний осередок Організації Українських Націоналістів, який ставив за мету боротьбу з румунськими окупантами. Його ще в 1938 році створив Кушнірик Георгій Онуфрійович. У невелику групу однодумців входили Масікевич Іван Дми­трович, Масікевич Дмитро Дмитрович, Кушнірик Іван Онуфрійович (брат і заступ­ник Георгія Кушнірика), Васкан Василь Георгійович, Василь і Тодор Антимійчуки, Луцюк Григорій, брати Єримеєківи, Штефанич Іван, Харюк Василь і сам Кушнірик Георгій. Підпільники розповсюджували у Веренчанці та навколишніх селах листівки, які закликали буковинців до непокори, до боротьби відкритої і прихованої. Проте влітку 1943 р. сигуранца розкрила організацію і всіх запідозрених в антирумунській діяльності заарештувала. Патріоти зазнали неймовірних катувань (Свищ Василь від побоїв помер), окремих військовий трибунал засудив до тюремного ув’язнення. Зо­крема, Кушнірик Георгій отримав 5 років і відбував покарання в Бухарестській тюр­мі.

 

Понад 100 молодих чоловіків 1920-1922 рр. були мобілізовані на каторжні робо­ти у Румунію. Так, Совик Д. І. був мобілізований у 46-й робочий загін у серпні 1943 р. і перебував у ньому до 24 серпня 1944 р. Там, зокрема, відбували нав’язану окупанта­ми трудову повинність Дідух Г. Г., Машкур Д. Г., Олієвський Д. І., Чернятинський І., Дригибка І. І., Буга Г. Д., Антимійчук Д. Д., Кушнірик М. Г. та інші. Деташемент роз­ташовувався у Крайові, часто потрапляв під бомбардування союзної авіації. Працю­вали тут на залізниці з серпня 1943 р. по квітень 1944 р.

 

28 березня 1944 р. Веренчанку визволили воїни 64-ї гвардійської танкової бри­гади під командуванням Героя Радянського Союзу підполковника І. Н. Бойка. Проти німецько-фашистських військ воювали і 262 жителі Веренчанки, 100 з них полягли смертю героїв. Односельчани свято шанують їх пам’ять. За героїзм у боях проти во­рога орденами та медалями нагороджено 57 жителів села.

 

Нову, більшовицьку владу переважна більшість веренчанців сприймала як оку­пантів, бо вже знали про великий і страшний голодомор 1932-1933 рр. у Східній Україні, про масові репресії українців, про насильницьку колективізацію селянських господарств. У районі виникають численні боївки Української Повстанської Армії, які ведуть нещадну боротьбу з «більшовицькими визволителями» . Їх гасло «Здобу­деш Українську державу або загинеш в боротьбі за неї» стає визначальним. Стриму­ючи своєю боротьбою розвиток соціалістичних перетворень, вони мріяли про день, коли Україна стане вільною і незалежною. В цю жорстоку і нерівну боротьбу вклю­чилися й веренчанці:

 

Кушнірик Георгій (Юрій) Онуфрійович, 1916 р. н., пс. «Кирило». Референт про­паганди окружного проводу ОУН, районний провідник Заставнівщини, член вій­ськового штабу Буковини. Заарештований у квітні 1946 р. Засуджений до вищої міри покарання, але потім вирок замінили на 25 років каторги. Помер 1952 р. в концтаборі м. Тайшет.

 

Фісюк Іван Дмитрович, 1920 р. н., пс. «Заєць». В УПА з грудня 1945 р., діяв на теренах Заставнівщини. Заарештований у квітні 1946 р., засуджений на 10 років ка­торжних робіт. Відбував покарання в Кемерові.

 

Кушнірик (дівоче Васкан) Катерина Степанівна, 1921 р. н., пс. «Софія». В УПА з грудня 1944 р. Діяла на теренах Заставнівщини, учасник боїв у селах Брідок, Колін­ківці, Добринівці. Заарештована в серпні 1945 р., відбувала покарання у Воркуті.

 

Васкан Омелян Васильович, 1920 р. н. В УПА з 1944 р. Діяв на теренах Галичини, де в 1945 р. загинув. Місце поховання невідоме. Васкан Іван Степанович, 1928 р. н. Діяв у цивільній мережі, зв’язковий, розвід­ник. Заарештований у 1948 р. Відбував покарання в сталінських таборах.

 

Бойко Настасія Григорівна, 1923 р. н. Діяла у цивільній мережі, переховувала й надавала допомогу повстанцям. Заарештована у 1949 р. Засуджена на 25 років ка­торжних робіт, учасник Кенгірського повстання 1953 р.

 

Марфієвич Тарас, 1919 р. н. В 1939 р. захищав незалежність Карпатської України, тоді й загинув.

 

Васкан Дмитро Дмитрович. Помер у 1944 р. під час слідства. Похований на сіль­ському цвинтарі.

 

Гриневич Еміль Михайлович, 1893 р. н. Проживав у Москві, технік автозаводу. Заарештований і розстріляний органами НКВС 9 грудня 1937 року.

 

Свищ Василь Васильович. Розстріляний румунськими окупантами в 1943 р. По­хований на сільському цвинтарі.

 

Ткач Катерина. Убита у жовтні 1945 р. під час військово-чекістської операції. По­хована на сільському цвинтарі.

 

Активним учасником національно-визвольного руху на теренах Заставнівського району була жителька Веренчанки Кушнірик (з дому Васкан) Катерина Степанівна. Ра­зом з чоловіком Кушніриком Георгієм боролася з більшовицькими окупантами, аби здобути незалежну Українську державу. Про свою тривожну юність вона розповідає:

 

«Народилася я в досить заможній родині. Не покривлю душею, коли скажу, що це була одна з найдобротніших господарок на всю Веренчанку, яку на своїх плечах тримала моя мама. Вона була міцної будови, дуже роботящою. В неї все «горіло» в руках. Про жінку говорять, що вона тримає три кути хати, а моя тримала всі чотири. Батько Степан більше заглядав у чарку і повільно спивався. У 1934 році його не стало.

 

На цей час я вже закінчила чотири класи румунської школи. Проте мама не вва­жала, що дівчині треба знати більше. Вміла читати, писати, рахувати – і цього досить. Жінка насамперед повинна вміти виконувати будь-яку хатню роботу, добре поратися біля худоби і в полі. А ще вона вважала, що заміж маю вийти тільки за багача. Мама – практична жінка і робила так, як водилося на селі. Батьки для своєї дитини шукали заможну пару, але моє серце не слухалося маминих порад. Серед сільських парубків запримітила ставного і красивого хлопця, що походив з бідної сім’ї. Це був Кушнірик Юрко, який жив лише з мамою Мафтою. Батько, Кушнірик Онуфрій, їх покинув, тому Юрко ріс без чоловічої опіки. Землі не мали, жили бідно, але мама хотіла бачити свого сина вченою людиною. Юрко з успіхом закінчив сім класів. Сам розумний, грамотний, начитаний і серед сільських парубків користувався великим авторитетом. Навіть стар­ші люди часто до нього приходили з просьбами: написати заяву, скаргу чи листа. На селі були й інші письменні люди, але красиво й до ладу писав лише Юрко. Він завжди перебував у центрі уваги на гулянках, вечорницях і навіть у роботі. Виховувався без батька, але мав «золоті руки». Все вмів робити і все в нього виходило. В такого парубка не можна було не закохатися. До того ж Юрко мав дуже гарний голос. Разом із Свищем Василем вчили молодь співати українських пісень і колядок.

 

Стала з Юрком зустрічатися, коли мені виповнилося 16 років. Знала, що мама мій вибір не схвалить і ніколи не говорила з нею про хлопців. А я, крім Юрка, нікого не хотіла бачити. Він був за мене старший на п’ять років, серйозний і розсудливий. Крадь­кома зустрічалися, подовгу стояли і говорили. В основному говорив Юрко, а я слухала. Він багато читав і мав про що розповідати. Скільки узнала від нього нового: про різні екзотичні країни, про історію України, про видатних людей. Вважав, що Україна має стати вільною і самостійною державою. Він переконував, що не можна миритися з ру­мунськими поневолювачами. Якщо раніше політика мене зовсім не цікавила, то після розмов з Юрком відкривалися очі на багато речей. По-іншому ставилася до історично­го минулого України, до становища українців і, зокрема, буковинців.

 

Ми зустрічалися з Юрком часто і незабаром про ці зустрічі дізналася моя мама. Вона всіляко перешкоджала нам: не пускала вечором з хати, ховала одяг, не один раз била. Коли якось сказала, що хочемо побратися, стала як несамовита. Пообіцяла, що за всяку ціну цього не допустить – не дасть свого благословення. На ласку моєї мами вже не спо­дівалися і я пішла жити до Юрка в чому була. Сталося це у 1938 році.

 

В цьому ж році Юрко заснував у селі осередок Організації Українських Націона­лістів. У невелику групу однодумців входили Масікевич Іван Дмитрович, Масікевич Дмитро Дмитрович, Кушнірик Іван Онуфрійович, Васкан Василь Георгійович, Харюк Василь і сам Юрко. Найчастіше збиралися в нашій хаті. Мене і свекруху у свої справи чоловік спочатку не посвячував. Коли говорили про політику, то з хати нас під будь-яким приводом випроваджували.

 

Якось восени 1939 року, вночі, до хати ввійшов середнього зросту чоловік у сі­рому пальто, кепці, черевиках. Не знаю про що Юрко з ним говорив, але нічний гість залишив по собі деяку літературу і листівки. На моє запитання «хто це був?» Юрко відповів: «Степан Бандера». Я повірила йому і більше на цю тему у нас розмов не було. В той час ще чітко не усвідомлювала, якою значною фігурою у національно-визвольному русі був Степан Бандера. Це вже сьогодні розумію, що така людина не могла сама ходити з листівками. Цим займалися інші. Видно, Юрко пожартував. Листівки приносили часто. Їх роздавали надійним хлопцям, щоб вони розповсю­джували у Веренчанці і навколишніх селах. Бувало, що й сама розклеювала листівки на вербах, на парканах. Вони закликали буковинців до непокори, до боротьби від­критої і прихованої, готуватися до великого антирумунського повстання. І що голо­вне, хлопці вірили, що рано чи пізно велике антирумунське повстання відбудеться. Восени 1939 року деякі молоді хлопці перейшли кордон, що пролягав за селом Борівці, і перебралися в Галичину, яка була окупована совєтами. Серед них були Фалібога Тодор, Машкур Василь, Луцюк Григорій, Чуньківський Василь та інші. Їх перехопили совєтські прикордонники, заарештували і відправили в Сибір. Більше про них ніхто не чув.

 

Наступив червень 1940 року і всі затаїлися. Не знали, як поведе себе нова влада. Юрко був збентежений і розчарований ходом подій. Він добре знав обстановку на Східній Україні: про колгоспи, до яких забирали все майно і землю, про великий го­лодомор 1932-1933 років, про масові репресії. Ми сподівалися тільки на гірше.

 

На перших порах совєти не проявляли активності, більше придивлялися. Всі багачі втекли з румунами, землі стали ділити між бідними селянами. Члени наці­оналістичного гуртка себе не проявляли. Юркові запропонували стати секретарем сільської ради, віддали татову хату, яку за румунів купив румунізований українець В. Папіж. Трохи працював бухгалтером спиртзаводу і в конторі «Заготзерно».

 

Нарешті в нас народилася довгождана дитина, синочок, якого дуже любили. Став втіхою для чоловіка, а свекруха взагалі не відходила від дитини. Співала вну­кові пісень, колисала, пестила. Здавалося, все складалося добре. Колгосп москалі не створювали, землю і майно не забирали, піклувалися про школу. Проте по селах ра­йону вже відбувалися арешти національно свідомих осіб, які за румунів перебували в ОУН. З нашого села у 1940 році вивезли колишнього двірника Масовича Григорія (жінку і дітей не чіпали) і голову сільради Васкана Дмитра з сім’єю. Васкана в свій час румуни дуже переслідували, тому він всіх запевняв, що прийдуть брати-визволителі і принесуть буковинцям вільне й заможне життя. Вивезли його в той «більшовиць­кий рай», звідки він вже не повернувся. Під більшовицьким прицілом знаходилася і моя мама як куркулька. Врятувало те, що Юрко працював секретарем сільської ради. Ми з тривогою чекали, що в якийсь день прийдуть арештувати і нас. Але в червні 1941 року влада знову помінялася. На зміну москалям повернулися старі гнобителі – румуни. А хрін від редьки не кращий. Повернулися багачі і стали забирати своє майно, конфісковане москалями. Вигнав нас з рідної хати і Папіж, бо за румунським законом вона належала йому. Перебралися жити до моєї мами. Вона вже змирилася з тим, що ми разом. Допо­магала обробляти землю, обходила худобу, багато ткала. На селі роботи вистачає з досвітку і до вечора, її не переробиш. Юрко влаштувався податківцем із зарплатою у 500 леїв. Кожен день перебував в роз’їздах, збирав податки в Кадубівцях, Киселе­ві, Борівцях, Веренчанці та інших селах. Тепер нам листівки не приносили – Юрко сам їх привозив і розвозив. У нашій хаті члени організації вже не збиралися. Вони таємно зустрічалися в наперед визначених стодолах. У 1942 році помирає від хво роби наш єдиний синочок. Майже рік ходила згорьована і пригнічена. Важко пере­живала непоправну втрату.

 

У 1943 році румуни розпочали мобілізацію буковинців в армію. Хлопців і чо­ловіків забирали не в регулярну армію, а в так звані робочі батальйони. Юрка та­кож забрали в Чернівці, але залишили при військкоматі писарем. Знову освіта йому прислужилася, але ненадовго. Через півтора місяця тут же арештовують. Відбули­ся арешти і в селі. Арештованих зібрали на постерунку і стали провадити слідство. Тут знаходилися Кушнірик Іван, Васкан Базьо, Свищ Василь, Масікевич Іван, Харюк Базьо, Гливка Василь, Штефанич Іван, Васкан Іван, Васкан Дмитро, Антемійчук То­дор (хлопчина 15 років) і Юрко. Щодня з ранку до ночі хлопців катували і вимагали признатися, де захована зброя. Улюбленим видом тортур у румунів була так звана «мурішка», коли людину у підвішеному стані б’ють по ступнях ніг. Жертві зв’язували руки перед грудьми, потім заставляли сідати на підлогу, підгинаючи коліна до боро­ди. Зв’язані руки закладали за коліна на гомілки. Під коліна просовували міцний кі­лок довжиною метр-півтора. До кінців кілка прив’язували вірьовки, які перекидали через балку чи сволок. Жертву підтягували вверх на потрібну висоту. В’язень висів вниз головою, а ступні ніг займали вигідне положення до катування. Чи хоч раз ви­пробував на собі цю тортуру той, хто її видумав?

 

Юркові ступні перетворилися на місиво. Як били, то кров бризкала по стінах. Важко було терпіти неймовірні муки. Тоді він, щоб зробити собі перепочинок, ска­зав, що зброя схована в хаті на горищі. Прийшли до хати з обшуком і привели Юрка. Він закривавлені ноги перемотав якимись ганчірками і йшов, мовби по битому склі. Важко уявити, які він муки терпів. Жандарми стали ритися на горищі. Чортихалися, плювалися, проклинаючи густу пилюку і нестерпну спеку – хата була покрита бля­хою. Тривалі пошуки не принесли успіху, бо зброї на горищі ніколи не було. Жан­дарми зрозуміли, що їх водили за ніс. Привели Юрка на постерунок і з люті били ще немилосердніше. Особливо старались шеф жандармів Война і жандарм Тудоракій. Я стояла на вулиці й кричала: «Цигани! Не бийте мого чоловіка! Відпустіть його!» З відчаю й безсилля кидала в хату камінням. Тоді схопили й мене.

 

Сповна відчула на собі «чудові» якості мурішки. Від болю втрачала свідомість. Тоді кати вибирали собі інші жертви. Мого двоюрідного брата Свища Василя нелюди за­били до смерті. Ногою під груди так вдарили, що він незабаром помер. Потім знову по­верталися до мене і били. Їх цікавило: «Ун де арма? Ун де пушка?». Що могла їм сказати, коли й сама не знала. Все тіло боліло, рани кровоточили, в голові шуміло. Повторюю видумку Юрка. Кажу: «Зброя захована на горищі, ви погано шукали». Чоловіка до хати вели, а мене привезли на підводі. Повторний обшук нічого не дав – зброї не знайшли. Двоє жандармів спускалися з горища, матюкаючись по-румунськи. Два на подвір’ї охороняли мене, чекали на решту, щоб їхати на постерунок. Саме в цей час над селом з’явилася невелика чорна хмара і пустився проливний дощ. Ми всі стали під хату, під її широку стріху. Жандарми щось говорили між собою і до тих, що спускалися з горища. Я потихенько, крок за кроком, бокувала до краю хати. Як тільки сховалася за ріг хати – рвонула щодуху поза курник до города. Забула про пекучий біль і трикляту зброю, перемахнула через паркан і сховалася в кукурудзі. Якби шукали, то могли б знайти, бо знаходилася від хати метрів 20-25. Лиш присіла в кукурудзі, а дощ вщух. Складалось враження, що якась сила мене оберігає і не допускає до того, щоб знову потрапила в руки катів. Як тільки зупинився дощ – від хати почувся крик: «Мой, Катаріна, де ти?». Стали навіть стріляти, але кулі пролетіли високо і мені шкоди не завдали. Додому боя­лася йти. Почимчикувала краєм села до свекрухи. Спідниця вся просякла кров’ю. Вона почорніла, висохла і зробилася лубкою. Ніч пролежала на животі, а свекруха ставила теплі примочки. Наступного дня пошкандибала до свого дому і ще тиждень не могла лежати на спині. Більше жандарми мене не чіпали, рани повільно загоїлися. Юрка су­дили в Чернівцях і дали 5 років тюрми. Сидів у Бухарестській тюрмі. Влітку 1944 року москалі захопили тюрму, а заодно перебрали і в’язнів. Юркові вдалося звідти втекти, але разом з деташементниками в село не повернувся. Що з ним сталося, куди подівся – на той час не знала. Тоді багато буковинців додому не повернулися.

 

З приходом москалів влаштувалася на роботу по заготовці городини для армії. На складі до мене все чіплявся миршавий жидок. Одного разу, коли спробував мене обняти, щосили його штовхнула. Він вдарився спиною до стола і щось собі пошко­див. Щодня чекала, що прийдуть з НКВД арештовувати. Розповіла про цю історію своєму вуйкові Ільчуку Степану Дмитровичу, який працював директором коопера­тиву. «Не бери собі до голови, – каже, – оформляйся на місячні курси продавців у Чернівцях, а там видно буде». Так я і зробила.

 

Тиждень провчилася і їду в село, щоб переодягнутися, взяти з собою харчів. Ді­вчата на підході до села повідомили, що голова сільради Ільчук Георгій Георгійович (теж мій родич) записав мене на Донбас. Тоді по всіх селах виловлювали молодих людей і насильно відправляли на шахти Донбасу. Мамі сказала, щоб все мені при­готувала звечора, бо рано з села поїду.

 

Вдосвіта приходить до хати посильний сільради Касіян Іван замовляти мамі прошпан (завдання щось перевозити возом). Мама мала гарні коні, віз, і прошпан сільрада замовляла часто. Касіян побачив, що я одягаюсь, і поспішив попередити Ільчука. Сказав тому, що Кушнірик Катерина тікає. Не минуло багато часу, як голова з автоматом і двома посіпаками з’явилися мене забирати. Привели в сільраду, як аре­штанта, і там закрили. Протримали добу. Наступного ранку відпустили, щоб взяла з собою одяг і запас харчів.

 

Близько двадцяти молодих дівчат завантажили на вози і повезли в Заставну. Нас розмістили в якомусь запущеному приміщенні, але не охороняли. Я вирішила заві­тати до далекої родички Каті Васкан. Вона була заміжня за майстром по ремонту до­ріг. Розповіла їм куди і чому їду. Стали відговорювати: «Нікуди не їдь, бо пропадеш!». Посіяли в моїй душі замішання, але не переконали.

 

Вранці підводи вирушили на Заставнівську залізничну станцію. Наші клунки лежали на возах, а дівчата йшли за ними або збоку. Я йшла в цій колоні останньою за останнім возом. Раптом на дорозі зчинився якийсь шум і підводи зупинилися. Остання підвода зупинилася якраз біля дому Каті (буває ж такий збіг обставин). Вона підскочила до мене, схопила за руку і повела за собою. Її чоловік встиг лише запитати: «Котрі твої мішки?». Мене разом з мішками закрили в підвалі. Це сталося настільки швидко, що навіть передні дівчата не зрозуміли куди я поділася.

 

У Каті просиділа до вечора, а потім пішла до вуйка Гладія Степана. Він жив на окраїні Заставни, недалеко від залізничної колії. У вуйка Степана біля хати росла ве­лика, крислата груша. Я видряпалася на неї і, обхопивши міцно стовбур, тихо сиділа. В цей час городами шукали втікачів, бо це вдалося зробити не тільки мені одній. З дерева бачила поїзд, що йшов на Веренчанку, але мене в ньому не було. Мама навіть винесла для мене якісь продукти, але дівчата розповіли їй про мою втечу.

 

Наступного дня знову завітала до Каті Васкан. Її чоловік збирався їхати у справах в Чернівці. Разом з ним вирішила їхати в місто на свої курси продавців. Про свої ми­тарства розповіла начальнику курсів. Він звернувся в міліцію, після чого курсантам видали довідки, щоб ніхто нас більше не чіпав. Коли приїжджала у село, то нікому на очі не показувалася. Вчилася старанно, дні збігали швидко. Начальник запропонував їхати у Львів на шестимісячні курси, але я відмовилася.

 

Наприкінці серпня 1944 року направили в Заставну. Мала надію, що тут працю­ватиму. Коли вирішувалася моя доля у відділі кадрів – надійшов голова товтрівської кооперації і просить: «Дайте продавця, хоч ненадовго». Так потрапила в Товтри, де працювала до грудня.

 

В цей час мій чоловік Юрко, що втік з Румунії, вже воював у Заставнівському ра­йоні. Він навіть побував у Товтрах і питав когось: «Хто у вас продавець у магазині?» «Якась жінка з Веренчанки», – відповіли. Він не міг припустити, що цією продавщи­цею могла бути я.

 

Одного разу під вечір навідався до моєї мами і запитав: «Де Катя?». «У Товтрах робить, у магазині», – відповіла. Відразу пішки, направці помчав шукати мене. Вже й не пам’ятаю, хто його справив до хати, де я знімала помешкання.

 

Звечора хтось постукав у вікно. Почула голос, який нагадував Юрків (він щось го­ворив своєму охоронцеві). Ми з господинею стривожилися, але знову пролунав стук,

 

більш вимогливий. Господиня пішла відчиняти двері. Коли Юрко з’явився на порозі – не повірила очам своїм. «Юрку, рідненький», – кинулася з плачем йому на шию. І пла­кала, і раділа, обнімала й цілувала, говорила і не могла наговоритися. Аж тут вриваєть­ся в хату група озброєних людей і кидаються на Юрка. За ними зайшла і на порозі стала «Леся» – Луник Марія, яку я добре знала. Крикнула їй: «Маріє, свої!». Виявилося, що Юрка з охоронцем запримітили товтрівські бойовики і стежили за ними аж до хати. Думали, що це агенти НКВД. Тут же в хаті відбулася коротка нарада.

 

Юрко повідомив, що прийшов з Карпат, де формується Українська Повстанська Армія. Крайовий провід ОУН-УПА направив його (псевдо «Кирило») провідником у Садгірський район для посилення повстанського руху. Виробили маршрут рейду по селах Придністров’я. На роботу я вже не вийшла – вирішила розділити долю з Юрком.

 

Першим на шляху було село Дорошівці. Тут ліквідували голову сільради, який аж надто догоджав совєтам. Виявив бажання влитися в боївку вчитель Халус Іван, псевдо «Хоменко», але боявся, що арештують батька. Брали його прямо у школі, в присутності сторожа. Зв’язали Івана, кричали, погрожували, щоб інсценізація на­сильницьких дій нагадувала правдоподібність.

 

Звідси наша група в складі 10 чоловік направилася на Василів і Чуньків. Йшли річкою по льоду, міцнішав мороз і дув пронизливий вітер. Дуже замерзла в ноги, бо їх не відчувала. Здавалося, вони раптом стали дерев’яними. Прийшлося на постої їх відтирати горілкою, потім відігріватися на теплій печі. Треба сказати, що всюди люди ставилися до нас, повстанців, добре. Приймали чим могли, хоч знали, що це загрожує їм великою бідою.

 

Перше серйозне зіткнення з ворогом у мене відбулося в лютому 1945 року. Боївка вже налічувала 18 чоловік, коли завітали в село Брідок. Розмістилися у двох хатах Бу­риків. Хлопці поводили себе надто безпечно: курили, голосно говорили. Нагадувала хлопцям, що не треба так робити, бо можна накликати на себе біду. Господиня також зауважила, що треба вести себе тихіше, бо по сусідству живе полька. Хлопці були ще необстріляні і не розуміли, яке важливе значення має дисципліна і конспірація на війні. Протягом півтора місяця ми пройшли рейдом по багатьох селах району, але сутичок з ворогом ще не мали. Це і розхолоджувало стрільців.

 

Про чужих людей вістка в селі шириться швидко, особливо коли вони не кри­ються. На ранок прибули енкаведисти і «ястребки» в кількості до 40 чоловік. Поча­лася перестрілка. Ворог, користуючись своєю чисельною перевагою, став тіснити нас до річки. Частина хлопців розсіялася по селу. Друга частина яром вийшла на берег Дністра, щоб перебратися на протилежний берег, в село Синьків. Метрів 15 довелося йти вбрід, бо між берегом і льодом була велика прогалина. Майже всі вибралися на

 

протилежний берег і не встиг лише один стрілець. Це був Федірчик Іван Васильович, 1928 р. н., вояк УПА, псевдонім «Тарас», родом з села Киселів Кіцманського району. Його поранило в ноги і він не міг рухатися. Ліг на лід і став прикривати відступ своєї групи, поливаючи ворогів свинцевим дощем з автомата. Вистріливши всі набої, за­стрелився з револьвера. Це був мужній вчинок. Іван – напрочуд красивий, з чорним, густим волоссям юнак, сміливий, веселий і дещо запальний. Надійний товариш, пал­кий патріот України, за ідею готовий іти на самопожертву. У нього слова не розхо­дилися з ділом. Вороги зняли з нього тулуп, хромові чоботи, офіцерський мундир і роздягли до кальсон. Мертве тіло залишили на березі.

 

При перших пострілах я також побігла до Дністра, але вчасно зупинилася і схо­валася за дерево. Хтось з «ястребків» вистрілив у мене, але промахнувся. Кинула по­глядом навколо, щоб знайти більш безпечне місце, бо відстрілюватися не мала чим. Вирішила добиратися до крайньої хати. Лягла на землю і поповзла. В хаті не було нікого, бо перелякані люди поховалися. Швидко відкрила скриню, з себе все зняла, одягнула інший одяг і стала на порозі. «Тут часом жінка не бігла?» – гукнув з дороги «ястребок». «Бігла якась берегом ось туди», – для певності показала рукою, а в самої аж ноги трусяться.

 

Через дві-три години все затихло, енкаведисти і «ястребки» забралися з села. Хлопці, що вибралися із схованок, тіло «Тараса» перенесли на цвинтар, зробили на­швидкуруч труну і поховали його.

 

Під вечір Юрко з хлопцями повернувся з Синькова. В бою втратили лише «Та­раса». Прикро, що не стало бойового побратима, чудової людини. Він свідомо став на тернистий шлях нерівної і жорстокої боротьби з ворогом. Для «Тараса», для всіх нас, хто став на бій за рідну державу, завжди святими залишаться слова: «Здобудеш Українську державу або загинеш в боротьбі за неї!». «Тарас» і тисячі повстанців за­гинули, щоб наблизити час визволення України. Але, як сказала одна мудра людина: «Герої не вмирають. Вони лише відходять у вічність!». Ми залишилися живими і вва­жали своїм обов’язком продовжувати боротьбу за загальну справу, щоб помститися за смерть свого товариша.

 

Села Дорошівці, Брідок, Митків, Мосорівка, Самушин, Чорний Потік, Онут стали зоною, де повстанський рух набрав великої сили. Досить сильною і надійною була ши­роко розгалужена цивільна мережа, яка готувала криївки, забезпечувала повстанців продуктами і одягом, збирала необхідну інформацію, поставляла нових вояків. Народ називав нашу нечисленну армію «партизанкою». Воно дійсно виглядало так, бо форми організації та методи боротьби повстанців мали чисто партизанський характер. Боїв­ки великі чи малі перебували в невпинному русі. Постійні рейди з одного кінця району в інший ускладнювали роботу каральним органам і одночасно залучали в свої ряди

 

охочих до боротьби. Так було і в Брідку. Прийшло нас 10, а на Митків вирушило 23. Поки дійшли до Чорного Потоку через Мосорівку, Самушин та Онут, стало 50. З них 10 молодих дівчат: Луник Марія Афанасівна – «Леся» з села Кадубівці, Бурик-Гудима Васи­лина Іванівна – «Зірка» з села Брідок, Шкрета Домка Миколаївна (псевдо не пам’ятаю) та Побуцька Євгенія Григорівна – «Бджілка» з села Шубранець, Мігайчук Василина Ва­силівна з села Дорошівці та інші. Багатьох знала особисто, але за довгі роки забулося навіть те, що знала. Розпитувати хто він і звідки тоді категорично заборонялося. Нас налічувалося 50 і всі були різні, але єднало одне – свята віра в справедливість нашої боротьби. Кожен усвідомлював, що шанс на перемогу в боротьбі з потужною більшо­вицькою системою примарний. Більше шансів скласти свою голову за святу справу. І при такій ситуації лави повстанців зростали.

 

З Чорного Потоку маршрут нашого вже солідного загону проліг на село Колін­ківці Хотинського району. Чому саме на Колінківці – не знаю. Цим питанням займа­лися старшини.

 

Йшов місяць березень, перший місяць весни. Вдень яскраво світило сонце, від­чувалося тепло, але ночі трималися морозними. Зранку йшлося добре по твердій землі, а з обіду хід утруднювала розпущена лісова дорога.

 

За день дуже стомилися, адже на собі приходилося нести харчі, зброю, боєпри­паси. Чого вартий був один скоростріл. З дозволу Юрка також спробувала його не­сти, але то була ноша не для жінки. Залізна маса тиснула на плечі, ноги запліталися і ковзалися, болів поперек. За п’ятдесять кроків захекалася і ледь не впала на слизькій дорозі. Юрко йшов збоку і лише посміхався, приказуючи: «То не боєць, що трудно­щів не зазнав!». Ці труднощі відчула на своїх плечах і скоростріл віддала чоловікам. Сама на озброєнні мала невеликий пістолет, який подарував Юрко для самооборони.

 

До Колінківців підійшли надвечір. Розвідка повідомила, що енкаведистів у селі немає. Розмістилися в крайніх хатах, що прилягали до лісу. Повечеряли, трохи об­сушилися і змучені важкою дорогою вляглися спати. На вулиці сон бійців охороняли стійкові. Мені чомусь не спалося, хоч була стомлена не менше інших. Сиділа одягне­на на стільці, притулившись спиною до теплої печі. Стиха перемовлялася з бійцями, які повернулися з варти. Сиділа навпроти вікна, через шибки якого проникали мі­сячні промені. Періодично ці промені закривалися постаттю стійкового, що рухався вздовж стіни. Місцевість від хати аж до лісу проглядалася добре. Лише інколи, як місяць ховався за хмарку, ліс проглядався невиразно, мов у густих сутінках.

 

Мене непокоїли якісь недобрі передчуття, вставала, дивилася у вікно, але підо­зрілого нічого не бачила. Знову сідала на стілець – сон ніяк не приходив. Внутрішній неспокій давав про себе знати, а я не могла знайти йому причину. Відчуття непевнос­ті, підсвідомого страху тримали мене у напрузі. Картинка вікна ставала то світлішою,

 

з сріблястими цятками-зірочками (це ще виблискував пошерхлий сіруватий сніг), то тьмяною. Мені відлягало від серця, коли бачила перед собою світлу картинку, то знову відчуття страху стискало скроні, коли картинка тьмяніла.

 

Такими були мої відчуття в дитинстві, коли разом з вуличними дітьми переходи­ла вже ослаблий весняний лід на ставку. На твердому льоду почувала себе впевнено, а коли нога ступала на м’який, що колискою вигинався і тріщав лід, ставало мото­рошно. Боялася не холодної води, а глибокої, бо ще не вміла плавати. Чого боялася, те і сталося. Лід не витримав ваги тіла, голосно крякнув і холодна вода прийняла мене у свої обійми. Розпачливе «ой!» сколихнуло повітря і я плавно стала занурюватися у воду. Щось з переляку кричала, била руками по воді, по льоду і раптом відчула, що стою на твердій землі. В цьому місці виявилося мілко і вода сягала лише до грудей. З допомогою хлопців вибралася з ополонки. Дома отримала від мами доброї про­чуханки.

 

Раптом зауважила, що картинка переді мною світла, а постаті стійкового щось давно не видно. По моїх розрахунках він мав би кілька разів мигнути перед моїми очима. Напевно, щось трапилося, подумала. Або задрімав, або відлучився по нуж­ді. Встала, щоб вийти надвір, і запримітила, що кущик під лісом ніби ворухнувся. Припала до вікна, щоб роздивитися, але картинка вікна прямо на очах тьмяніла. Але навіть через цю суцільну сірість помітила, що кількість рухомих кущів збільшилася. Вони повільно виринали з лісу в напрямку нашого постою. Сумніву не було – це йшли вороги, бо у вічі кинулися капюшони плащів, у яких ходили енкаведисти. Що­сили крикнула: «Хлопці, хтось на нас йде!». Першим з хати вискочив «Юрась» і на­вмання дав автоматну чергу. За ним схопилися решта, вибігли надвір і стали займати зручні позиції, виставили скоростріли. Я стояла в сінях і підганяла хлопців до виходу на подвір’я, бо деякі заспані бійці не могли зорієнтуватися у темному приміщенні. Тільки я перестрибнула через поріг на вулицю і сховалася за дерево, як небо розірва­лося. Одночасно запрацювали всі види зброї, від чого можна було оглухнути. Моя позиція виявилася непевною, бо ворог стріляв по хаті, де недалеко знаходилася і я. Кулі решетили стіни хати, впивалися у стовбур дерева, десь свистіли над головою. Присіла і попросила двох бійців прикрити мене. Вони відкрили автоматний вогонь, а я скотилася до яру і, пригинаючись, побігла якнайдальше від хати. Ворог не чекав такої вогневої сили. Спочатку наступаючі залягли, а потім відповзли в ліс, залишив­ши вбитих і поранених. Юрко з групою бійців зайшов з флангу і заставив ворога по­кинути поле бою. Прочісуючи ліс на близьких підступах, розвідка ворога не виявила. Видно ворог не мав достатньо сил, щоб успішно протистояти повстанцям.

 

Небо вияснилося, день став світлішим і бійці стали сходитися до хат. Одні діли­лися свіжими враженнями від бою, інші збирали зброю, треті ловили коней. Немало

 

вбитих енкаведистів і «ястребків» залишилося лежати під лісом. Ми, як не дивно, втрат не мали. Хлопці приводили себе в порядок, шукали загублені речі, дівчата на­давали медичну допомогу легкопораненим. Трофеї (гвинтівки, автомати, патрони, гранати, два кулемети, троє коней та інше) розподілили між стрільцями, бо все те мали нести на собі. Найважче завантажили на коней.

 

Через дві години вирушили на село Добринівці. Йшли лісом, де ще стояв сніг. Стрільці, захмелілі від вдалої перемоги, крокували легко, мовби позаду не було не­доспаної ночі і важкого бою. Жартували, сміялися, дехто пробував навіть співати. Здавалося, нікого й нічого не боялися. А марно… Не треба бути великим слідопитом, щоб не помітити, куди прямував наш загін. За нами лісом тягнулася широка про­топтана смуга. Не можна недооцінювати противника, який має необмежені резерви, радіозв’язок і транспорт. Наші командири, і в першу чергу «Кирило», такі речі мали б передбачити. Це тепер я така мудра, коли тисячу разів прокрутила в пам’яті ситу­ацію, що склалася в селі Добринівці. Шляхи Господні незвідані… Ми крокували по­хідним маршем, не знаючи, що завтра нам буде не до жартів і не до співу. Після злету майже завжди настає падіння, гірке і болюче.

 

П’ятдесят озброєних людей йшли назустріч своїй долі. Хто мовчки, думаючи про щось своє: про сім’ю, про коханих чи про полеглих друзів. Парубки і молоді чоловіки увивалися біля дівчат. Кожен намагався їм догодити: піднести сумку чи автомат, вру­чити грудочку цукру або сказати якийсь комплімент. Деякі дівчата від своїх кавале­рів отримали перші весняні квіти – бриндушки. Серед дівчат своєю вродою виділя­лася «Зірка». Це, здавалось, був еталон жіночої краси. Середнього зросту, чорноока, червонощока, витончені і красиві риси обличчя, чарівна усмішка, – справжній витвір мистецтва. До того ж струнка, як тополька. Добре підігнана шинель і хромові чобітки надавали їй елегантного вигляду. Тай за вдачею була добра. З таких жінок художники повинні писати картини, а вона нарівні з усіма місить болото лісової дороги, мужньо зносить холод і важкі переходи. У загоні вона трималася постійно біля молодого чо­ловіка, але його прізвища не знаю. Пробувала запитати Юрка, але він лише буркнув: «тобі це треба?». В інших розпитувати про що-небудь не мала права.

 

Серед стрільців виділявся своєю юністю також молодий повстанець «Тиміш», родом з-під Чернівців. Він був, напевно, наймолодший з нас, але по фізичній витри­валості, сміливості не поступався бувалим воякам. «Тиміш» завжди тримався гурту своїх односельців і вони ставилися до нього, як до рівні. Хлопець крокував серед по­братимів і щось жваво розповідав, показуючи на трофейний автомат. «Тиміш» чис­лився за боївкою «Юрася» і при потребі виконував обов’язки зв’язкового. Він був легкий і швидкий на хід, а юний вік не виказував у ньому повстанця. За три місяці не почула від нього жодного нарікання на важкі умови партизанського життя, завжди

 

невтомний і життєрадісний. Навіть на постої шукав собі якусь справу до рук: то чис­тив зброю, то латав одежину, то допомагав господарю, як перебували в селі. «Тиміш» крокував лісовою дорогою назустріч своїй смерті. Жити залишалося хлопчині яки­хось п’ятнадцять годин…

 

На вечір, стомлені важкою дорогою, допленталися в Добринівці. Такою була що­денна тактика – цілий день йшли, а на ніч зупинялися в якомусь селі. Не раз ходили і вночі, але тоді цивільна мережа виділяла провідника. По заведеному вже порядку на постій розташувалися у двох крайніх хатах, щоб менше людей нас бачили чи чули. Господиня разом з нашими дівчатами приготувала вечерю. Хліба на всіх не вистачи­ло, тому зварили ще чотири великі кулеші. Хотілося чогось гарячого, бо вдень їли всухом’ятку. Повстанці не були капризними в харчуванні, що давали, те і їли. Інколи за цілий день макової росинки в роті не бувало. Холод, голод і небезпека – ось по­стійні супутники партизанки.

 

Вечеря тривала недовго, бо всім хотілося спати. За годину вже чулося сопін­ня. Ще докурювали свої самокрутки курці та командири давали останні настанови стійковим. Про свої нічні тривоги і відсутність на варті стійкового в Колінцівцях по дорозі розповіла Юркові. Він сприйняв мою розповідь серйозно і став вияснювати деталі. Чим це розслідування закінчилося – не знаю. Можливо, стійковий зумів ви­крутитися із складної ситуації, бо якихось каральних санкцій не наступило. А може, Юрко не хотів доводити справу до кінця, адже втрат з нашого боку не було. Цього вже ніхто і ніколи не з’ясує.

 

Юрко ще раз перевірив стійкових, розташування стрільців, про щось перегово­рив з «Юрасем» і «Явором». Що далі робилося, вже не усвідомлювала. Два дні важких переходів, безсонна ніч і тепла піч зробили свою справу – поринула у глибокий сон. Лягаючи спати, зняла тільки чоботи і верхній одяг, бо добре пам’ятала попередню ніч. Як раптово заснула, так раптово і прокинулася від дивного сну.

 

Була неділя. Я встала дуже рано, щоб обійти господарку і приготуватися до церк­ви. Швидко поснідала, одягнулася і вийшла з хати. Вже на воротах почула мамин голос: «Куди це ти вибриндилась? А хто буде вівці пасти?». Ми з Юрком жили біля мами вже давно і непорозумінь через вівці чи худобу ніколи не мали. Їх пасли найня­ті пастухи. Ніяк не могла второпати, чому цього недільного ранку саме я мала пасти вівці. Проте не послухатися мами не могла. Вигнала овець за ворота й погнала на пасовисько. Образа пекла душу, сльози мимоволі лилися з очей. Маленькі пастушки гнали свої отари овець, показували на мене пальцем і сміялися. Зауважила, що свя­тошний одяг не зняла. У поле робітники й пастухи в такому одязі не ходили. Дітей це дивувало й смішило. Додому вертатися й переодягатися вже не хотілося. Голодні вівці рвалися за село. Після нічного дощу дорога розкисла, де-не-де блистіли великі

 

калюжі. Для тварин це не перешкода. Щоб встигнути за вівцями – вийшла на заліз­ничну колію. Ця дорога не дуже зручна для ходьби, але суха. Вівці вперед, я за ними і незабаром вибралися за село. Тварини паслися, пощипуючи невисоку травичку, я сіла на рейку й заглибилася в роздуми. Чому мама не дозволила мені піти в церкву? Чому не попросила Юрка, щоб ці кляті вівці погнав за мене? Гарячі сльози продовжу­вали капати з очей, але я їх не витирала. Вже не бачила навколо себе ні пастушків, ні овець. Лиш раптом десь здалеку почувся батьків голос: «Кацьо, тікай! Тікай!». Стала на рівні ноги й побачила, як батько кидає косу, біжить до мене й показує рукою в сторону. Не могла збагнути, що трапилося. Він вже чотири роки як помер. Чому опи­нився в полі? Невже і його мама відправила в неділю до роботи? Батько продовжував бігти, настійливо показував кудись рукою й незмінно повторював: «Кацьо, тікай!». Я повернула голову й остовпіла – на мене летів поїзд. Він швидко наближався, а я не могла поворухнути ні рукою, ні ногою. Поїзд був уже близько. Від страху заплющила очі й подумала: «Це моя смерть». В цей час мене щось штовхнуло і я покотилася з на­сипу. На цьому й прокинулася.

 

Від поштовху «Бджілки», що лежала поруч, впала на шпаргат. На моє щастя плита ледь-ледь тепліла. В хаті ще панувала темінь, звідусюди долинало чоловіче хропіння. Перебуваючи в полоні дивного сну, вирішила перевірити стійкового. На­впомацки знайшла свої чоботи, взулася і, накинувши наопашки кожуха, вийшла на вулицю. Ніч, як і попередня, вигравала місячними барвами. Стійковий (звали Іваном з села Брідок), притулившись до стіни, стояв на розі хати. Підійшла й запитала: «Як справи? Все спокійно?». Він постукав змерзлими ногами об землю, щоб хоч трохи їх розігріти, автомат перекинув за плече, і так само постукав рука об руку. «Та-та спокійно, – зацокотів зубами, – але дуже холодно». Ніч дійсно виявилася морозною. Перекинулася ще кількома фразами із стійковим й шмигнула в теплу хату. Знімаю­чи кожуха, подумала, що сон виявився не віщим. Та лиш тільки взялася за чоботи, як зататакали автомати. Хлопці схоплювалися й вискакували на вулицю. Майже всі спали не роздягаючись, тому обійшлося без паніки. З дзенькотом розлетілась від кулі віконна шиба, ойкнула господиня. Я знову одягнула кожуха, вискочила вслід за хлоп­цями з хати й на колінах перебралася за мур. Атакуючі лави енкаведистів рухалися згори, якраз з того боку, звідки прийшли й ми. Непомітно підійти до хат вони не мо­гли, бо хрускіт замерзлого снігу від сотень чобіт чути далеко. Вирішили атакувати, не чекаючи ранку, швидко й несподівано. Хлопці чинили відчайдушний опір, стріляю­чи із-за кожної придатної перешкоди. Чисельно ворог нас переважав, це відчувалося навіть на слух. Під щільним вогнем повстанців енкаведисти залягли, а потім стали обходити наш лівий фланг. У долині виставили кулемет, який прострілював толоку. Частина бійців, не зорієнтувавшись, вирішила прориватися до лісу саме через толо­

 

ку. Вони бігли за рятівний горб, куди кулі не досягали. Багатьом вдалося таки втекти, бо у світанкових сутінках цілі добре не проглядалися. Близько 7-8 чоловік, прошиті кулеметними чергами, залишилися лежати на толоці, серед них і красуня «Зірка».

 

Біля мене відстрілювалися десь шість чоловік. «Тиміш» кинувся перебігати до­рогу і впав, підкошений автоматною чергою. З останніх сил він доповз до невисокого муру і перевалився в город. Більше його не бачила. Або помер від ран, або доби­ли енкаведисти. Інтуїтивно відчула, що в ліс бігти не можна. Там нас чекає смерть. «Хлопці, в долину», – вигукнула і першою помчала яром в глиб села. Кулі свистіли над головою, ноги ковзали по горбкуватій і слизькій землі. Я забігла до хати ста­ничної (раніше тут вже була), бо страх змушував шукати порятунку. Вона дала мені другий кожух, хустку, малу дитину в руки і направила до сусідньої хати, що була поза підозрою. Там перебула день, який здавався вічністю. Сиділа і щохвилини чекала найгіршого, але протягом дня до хати так ніхто й не навідався. Ввечері знову повер­нулася до станичної. В її стодолі знаходилися три хлопці (в тому числі і «Юрась») та дві дівчини. Господиня принесла поїсти й повідомила, що наступного дня планується облава. Треба вибиратися з села негайно.

 

Із стодоли вибралися пізньої ночі. До лісу відстань невелика, але йти треба по відкритій місцевості. Ніч, як на зло, була місячна, сніг зрадливо хрустів під ногами. Здавалося, все село чує, як ми прямуємо до лісу. «Юрась» наказав роззуватися, бо енкаведисти на відстані 50-60 метрів залишили засідку з кулеметом. Ми повільно, повзком рухалися до лісу, чекаючи, що ось-ось застрочить кулемет. Як би нам при­годилися тепер спеціальні маскувальні халати, які для такого випадку пошили рані­ше. Чи їх викинули, як непотріб, чи загубили під час бою – невідомо. На півдорозі прийшлося перелазити через вбиту дівчину. Страшно, а вертатися не можна. Вона лежала, бідна, під відкритим небом, тверда й холодна, байдужа до наших тривог. Хо­тілося встати на рівні ноги й щодуху бігти до рятівних дерев. Серце несамовито ка­латало в грудях, кров стукала в скроні. Я лежала боса, розпластана на мерзлій землі, але холоду не відчувала. Навпаки, обливалася холодним потом. Повзла, молилася й просила Бога закрити чорною хмарою місяць. Нехай темінь сховає нас від ворожого ока і його смертоносної зброї. Ні, не закрила хмара місячні промені, але й постріли не пролунали. Ось вони, рятівні дерева, вже близько. Вхопилася міцно за дерево, різко крутнулася й сховалася за широким стовбуром. Тепер хай стріляють – мені вже не страшно. Почув все-таки Бог мою молитву й приспав вартових. Ми знаходилися перед засадою, як на долоні. Тільки сліпий міг нас не побачити або… сонний.

 

Вирушили в глиб лісу. Незабаром докупи зібралося 20 чоловік – виходили з села групами і поодинці. Юрко загубився в лісі з іншою групою. Йшли і впівголоса ділилися враженнями про хід бою, називали обставини загибелі окремих бійців. Першим поліг

 

стійковий Іван, з яким за 5 хвилин до його смерті говорила. Він був доброю мішенню на білому фоні стіни. Полягли за 10-15 метрів від рятівного горба «Зірка» зі своїм коха­ним. Смерть їх не розлучила, а дала вічний спочинок на тому світі. Напевно, загинув і «Тиміш», бо з важкими ранами самостійно з села вибратися не зміг би. Значно пізніше вияснилось, що загинули в цьому бою 11 повстанців: 9 чоловіків і 2 жінки. Після бою їх тіла завантажили на підводи й скинули за селом, в так звану Попову долину. Трупи облили бензином і спалили. Видно, енкаведисти боялися й мертвих повстанців, бо так зробити з покійниками могли лише боягузи або нелюди. Але тіла двох повстанців, Ра­хилі Юріївни Гелич пс. «Орися» і невідомого вояка, енкаведисти не помітили. Їх зна­йшли місцеві жителі й таємно прикопали на Верхній толоці. На початку 90-х років минулого століття родичі Рахилі прах обох повстанців перепоховали на цвинтарі с. Рідківці Новоселицького району. На місці їхньої загибелі стоїть хрест, який догляда­ють добриновецькі школярі.

 

Ми не стали чекати, поки збереться весь загін. Це було нереально, бо на такий випадок про місце зу­стрічі не домовлялися. Командування нашою групою перебрав на себе «Юрась». Це був розумний, сміли­вий і вимогливий командир. Мав добрі знання з істо­рії України, начитаний, великий патріот своєї землі. Йому виповнилося всього 22 роки, а за плечима мав величезний досвід революційної боротьби. За анти­румунську діяльність в 1943 році румуни його за­арештували й засудили на 5 років тюрми. У в’язниці його катували, загрожували розстрілом, але молодий хлопець не зламався. 24 березня 1944 року, коли біль­шовицькі війська перебували на близьких підсту­пах до Бухареста, румуни підірвали тюрму разом з в’язнями. Майданському чудом вдалося врятуватися. Спочатку воював у передгірських районах Буковини. Влітку Крайовий провід призначив його надрайонним провідником Садгірського району у званні сотенного. На новому місці створив мережу складів зброї, явочних квар­тир, підібрав надійних зв’язкових. Ніколи не ризикував бездумно, щасливо виходив з найскрутніших ситуацій. Чудово знав терени Заставнівщини, які своїми ногами пройшов уздовж і впоперек. Його боївка завжди виконувала найвідповідальніші за­вдання. Загинув навесні 1948 року в селі Мамаївці. Похований на західній околиці міста Кіцмань в старих австрійських окопах.

 

Поки зібралися, привели себе в порядок – зовсім розвиднилося. Взяли курс на Васловівці. Вже не було чути жартів і жвавих бесід. Кожен крокував мовчки, пори­

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Місце загибелі Р. Гелич

 

нувши у власні думи. Бракувало харчів, але вирішили в найближчі села не заходити. Обминули й Малий Кучурів. «Юрась» вів у надійні хати, хоча час показав, що надій­них людей і схованок уже не було. Органи НКВС і МГБ контролювали вже всі села й підходи до них, розгалужена агентурна мережа слідкувала за кожним нашим кроком. Тому слово «надійність» стало відносним поняттям.

 

Голодні, стомлені прийшли у Васловівці й зупинилися у крайній хаті. Про нашу присутність, здавалося, ніхто не знав. Вперше за кілька днів зняла чоботи й постави­ла їх сушити. Вилізла на гарячу піч і приємне, заспокійливе тепло огорнуло тіло. Очі самі закривалися – хотілося спати. Нашвидкуруч повечеряла й заснула. На цей раз «Юрась» виставив двох стійкових. Він був обережний і передбачливий. Один стій­ковий ніс варту біля хати, другий на відстані 40-50 метрів від хати. Ця обережність виявилася не зайвою.

 

Опівночі пролунав сигнал стійкового (автоматна черга), який виявив просуван­ня ворога завчасно. Всі схопилися на ноги – сон не знати куди й подівся. Один чобіт взула, другий разом з кожухом схопила в руки й вискочила вслід за іншими з хати. Зупинилися в лісі, бо туди ворог боявся сунутися. Втрат не мали й це радувало. Ди­вував той факт, що нас так швидко віднайшли енкаведисти. Явно хтось виказав, але пізніше цим мала зайнятися Служба безпеки.

 

Далі «Юрась» повів нас на Шубранець. Не шукали хату, зайшли в якусь сто­долу, зарилися в солому й заснули міцним сном. На варті залишилися лише стій­кові. Вперше за останні дні проспали до ранку й ніхто нас не потривожив. Вран­ці через щілину помітили, як дорогою йде група «ястребків». Деякі гарячкуваті хлопці вирішили їх постріляти, але верх взяв здоровий глузд. По-перше, ми себе поставимо у складне становище, бо «ястребкам» надійде допомога. По-друге, вчинять репресивні акції проти господарів, які дали нам притулок. На всякий ви­падок вирішила сховатися в іншому місці, бо тут нас було забагато. Вийшла з сто­доли й пішла краєм села. Видно, мене помітили «ястребки», бо почали стріляти. З переляку забігла на обійстя якогось заможного господаря й сховалася в туалеті. «Ястребки» не переслідували, бо через туман не могли бачити мене ясно. Яким було моє здивування, коли вони також зайшли в цю ж хату наїстися й напитися. Поки «ястребки» їли – до мене підійшов господар. Це був уже старий чоловік з добрими очима, який бачив, де я знайшла собі схованку. Він сказав: «Дитино, тікай звідси, бо вони нап’ються і шукатимуть туалет. Йди до сусідньої стодоли». Що я й зробила. Незабаром «ястребки» вийшли й пішли панським садом. Сиділа в стодолі до вечора.

 

Стало темніти й тут почувся голос: «Софіє! Софіє!». Мовчу, не відповідаю. Знову чути: «Софіє, виходьте, кругом тихо!». Моє псевдо знали тільки повстанці, тому ви­

 

рішила вийти. За мною послали тутешню жінку. Думала над цим випадком і сміялася сама з себе. Для чого відокремилася від хлопців? Планувала добре заховатися від «ястребків», а мене без особливих труднощів знайшла сільська жінка. Вона привела мене до хати, де розташувався весь наш загін. Нагодували й положили на піч віді­грітися.

 

Стали разом думати-гадати, як бути далі. Більшість хлопців виявилася з гір­ських і передгірських районів, тому вирішили йти на Вашківці. Кликали з собою, але мені треба було шукати Юрка або дізнатися, що з ним сталося. Сумнівалася, що він ще живий. На перших порах треба знайти хоч якийсь сховок. Раніше про все думав і дбав Юрко, а тепер приходилося шукати вихід із скрутної ситуації самій. Перебрала всі можливі варіанти, де б могла переховатися, й нічого путнього не придумала. Най­більш прийнятним місцем залишалося село Товтри, де раніше знімала помешкання.

 

«Юрась» дав у провожаті двох стрільців, родом з придністровських сіл. Йшли направці полями, обминаючи село Малий Кучурів й саму Заставну. Хлопці залишили мене в Товтрах, а самі пішли на Онут. У криївці Ільчук Домки зустріли Юрка й про все йому розповіли. До днини він прибіг у Товтри. За ніч пішки подолав до 30 км. Спішив так, що навіть шапку загубив. Раділи, як діти. Пройшли такі випробування й залишилися цілими й здоровими. Поки що фортуна нам усміхалася.

 

Наступної днини вирушили в Дорошівці, де через цивільну мережу відшукали ще п’ятьох стрільців. Звідти помандрували через Кадубівці на Веренчанку до дво­юрідного брата Кушніра Івана Івановича. В рідному селі, у мами, не була вже майже півроку. Та й партизанське життя виявилося для мене складним і виснажливим. Хо­тілося хоч трохи перепочити. Сказала про це Юркові. Він не заперечував і поселив у двоюрідної сестри Кушнір Марії.

 

Переховувалася на горищі, але з перших днів переконалася, що місце вибрали не краще. До Марії ходили енкаведисти й «ястребки», що само по собі створювало небезпеку. На початку липня ледь не вчаділа. Коли в шпаргаті палили, то дим розпо­взався по всьому горищу через відсутність комина. Виникла потреба негайно шука­ти іншу схованку. Мене прийняла Ільчук Катерина, хата якої знаходилася біля поля. Тут було краще, мала ковдру, подушку. Але людину завжди губить безпечність. Так сталося й зі мною.

 

Сидіти вдень і вночі на горищі досить важко, тому на день спускалася до хати. Допомагала щось робити (в’язала, вишивала, дерла пір’я) або говорила з 14-річ­ним сином Катерини. Одного разу ми з хлопцем заговорилися й не помітили, як на подвір’ї з’явилася Барладин Санда. Вона замовляла людей на роботу. Загравала з ен­каведистами, з людьми поводила себе не кращим чином. Я хутко забралася на піч, сховалася за комин й прикрилася подушкою. Санда ввійшла до хати й відразу до

 

хлопчика: «Де мама? У вас хтось є?». Хлопець перелякався так, що не міг проронити ні слова. Вона стала на стільчик, стягнула подушку й побачила мене. «Що тобі, Сандо, треба? Йди своєю дорогою і не шукай біди», – мовила до неї. «Думала, що то Каця від мене ховається, – сплеснула руками, – а це ти тут вилежуєшся. Лежи вже й вибачай, що потривожила». Ніколи не могла подумати, що вона мене здасть.

 

Вирішила піти до мами. Наша хата також стояла на краю села. Непомітно при­йшла додому, але мами не застала. Поки вона робила в полі, готувала для неї обід. Протягом дня я нудилася від бездіяльності, тому будь-яка робота для мене була приємною. Закрилася в хаті зсередини й стала поратися біля шпаргата. Не звернула уваги на дрібницю – ключ із скважини витягнути забула. Це вже була друга моя по­милка протягом одного дня. Не минуло й години, як до хати під’їхала машина. З неї вийшли голова сільради Ільчук Георгій і міліціонер, лейтенант Воронов. Вже встигли побувати у хаті Ільчук Катерини, але мене не застали. Не трудно було вирахувати, де могла знаходитися в даний момент. Погрюкали у двері, спробували відкрити їх, але замок не піддавався. Почувся голос Ільчука: «О, тут хтось є, бо ключ у дверях!». Прикладами й ногами вибили двері. Нічого кращого не придумала, як сховатися за шафу. Це була моя третя фатальна помилка, бо мала достатньо часу, щоб через заднє вікно вибратися з хати й втекти городами. А посіпаки вже нишпорили по хаті. На­решті Воронов радісно вигукнув, виявивши мене за шафою: «А, птичка, поймалась!». «Птичка, але без крил», – зло відповіла.

 

Йшла до машини й думала, що виведуть за хату й розстріляють. Тут підійшов шофер і співчутливо мовив: «Чого це ти не береш нічого з собою? Тебе ж у тюрму від­правляють!». Він добре вже знав, як відбуваються арешти. Сам пішов до хати, кинув у торбу плаття, хустку, виніс кожуха.

 

Спочатку привезли в сільраду. Мене посадили на стілець, Ільчук став дзвонити по телефону у Заставну. Лейтенант Воронов поставив свої ноги в брудних чобо­тах мені на коліна, щосили вдарив лінійкою по щоці і викрикнув: «Говори, банде­ровская морда, где Кирило?». З несподіванки й пекучого болю як закричу, аж він сторопів. Кинув лінійку на стіл і вийшов з хати. Більше його ніколи не бачила. Не могла пояснити його вчинку, адже знімати дізнання не входило в обов’язки сіль­ського міліціонера.

 

Ільчук тим часом скінчив говорити по телефону, мене посадили в машину й відвезли в Заставну. З машини не сходила, бо відразу забрали в Чернівці, в тюрму МГБ.

 

Тут розпочалися щодня й щоночі допити. Головним було запитання: «Де Кири­ло?». Звідки я могла знати, де перебував Юрко. Він ніколи не мав постійного міс­ця перебування, особливо влітку. Не знала також жодної його криївки. Були й інші

 

запитання. Слідчий запитує: «Про що говорив Кирило з хлопцями?». «Не знаю, бо мене випроваджували з хати», – відповідаю.

 

– Хто приносив Кирилу донесення?

 

– Не знаю, бо коли заходили чужі люди до хати, чоловік розвертав мене до стіни.

 

– Чому він це робив?

 

– Він знав, що в тюрмі дуже б’ють, а жінка може не витримати побоїв і все роз­повісти.

 

– Чому ви ходили з ним по селах району?

 

– Чоловік дуже ревнивий і не хотів залишати мене вдома одну.

 

В такому дусі відбувалися всі допити. Говорила слідчому багато, але вагомих до­казів моєї вини не мав. Мої відповіді виводили його з рівноваги. Підходив до мене, замахувався нагайкою й бив… по столі, по халяві чобота. Згадала головного героя з твору Миколи Гоголя «Вій» Хому, який, рятуючись від нечистої сили, малював на­вколо себе круги. Я сиділа на табуреті, молилася й непомітно робила кругом себе уявні хрести. Вважала, що слідчий є уособленням диявола і він не може переступити символічну межу. Може, хтось з цього буде сміятися, але за час допитів він ні разу мене не вдарив. Моя совість чиста, бо на допитах нікого з людей не видала. Пережи­вала й боялася, щоб чужі сльози на мене не падали.

 

Були також очні ставки. Одного разу заводять старого Халуса з села Дорошівці. Побачив мене і аж зблід – в нього їла, спала на печі. «Ви знаєте цього чоловіка?» – запитує мене слідчий. «Ніколи не бачила», – відповідаю. «А ви знаєте цю жінку?» – звертається до старого. «Де ж я міг її бачити?» – вже полегшено відповідає Халус.

 

Окремі жінки говорили не думаючи й цим самим ускладнювали своє становище. Бойчук Настасія з Товтрів на слідстві говорила, що давала мені хліба, сала. На очній ставці прийшлося заперечувати: «Не говори, жінко, дурниць. Я в твоїй хаті знайшла лише мерзлий хліб і перекислі огірки. Ніякого сала нам не давала». Її засудили до трьох років тюрми, а могла отримати й більше.

 

Подібна історія сталася і з Катериною Гуменюк з села Кадубівці. Вона стверджу­вала, що я разом з повстанцями приходила до неї і вона нас годувала. «Дійсно, – кажу, – один раз була у Гуменючки, але їсти вона не давала, бо лежала з температу­рою». Також дали їй три роки. За тих часів це був мінімальний термін ув’язнення.

 

Мене продовжували водити на допити, вночі не давали спати. Цілу ніч сиділа на табуреті перед слідчим й не мала права склепити повіки. Він вже нічого мене не питав. Щось писав, читав, пив чай, знову читав, і так всю ніч. Слідчий якось висловився: «Вже гори паперу списав, а вас судити нема за що. Ваша вина тягне максимум на три роки».

 

На допитах намагалася бути уважною, відповіді давала продумані й виважені. Проте в камері втрачала самоконтроль. Вважала, що всі жінки сидять за одну справу

 

й не можуть видавати одна одну. Але так не думав слідчий, який завербував сексо­ток, наобіцявши їм волю.

 

Якось своїй співкамерниці Василині з Брідка розповідала, як повстанці ліквіду­вали в її селі одну горошовецьку язикату бабу. Мою розповідь чули також Воронюк Марія з Горошівців і Филип’юк Ганна з Чунькова. Вони розповіли про цю подію слід­чому, а той оформив протоколом. На очній ставці жінки підтвердили сказане мною.

 

В кінці вересня 1945 року відбувся суд. Судили тільки нас двох – мене й «Лесю» – Луник Марію. На всі запитання судді відповідала: «ні», «не знаю».

 

– Бандерівцям їсти варила?

 

– Ні!

 

– Естафети носила?

 

– Ні!

 

– Одежу прала?

 

– Ні!

 

– Де знаходиться чоловік?

 

– Не знаю.

 

Суддя здивувався: «Жінко, вас нема за що судити!». Тут йому підносять додатко­ві листки. Замість трьох років мені відміряли цілих десять. «Лесі» впаяли максимум – 25 років каторги й 5 років поразки в правах. Не помилували і зрадниць – кожну за­судили на 10 років. Хотіла з ними поквитатися, але з камери їх відразу забрали. Мож­ливо, і в інших камерах робили свою чорну справу. Зустрічала їх пізніше на етапі, але злість пройшла, перегоріла. Нехай ця зрада залишається на їх совісті.

 

Згадалися слова однієї заставнівської жінки, що ворожила по книжці. Ми но­чували в її хаті, і я попросила поворожити мені. Вона сказала: «Вас, жіночко, чекає казенний дім. Ваша дорога пролягає за велику воду (за Дніпро), але Ви повернетесь. Будете мати чоловіка й двох дітей». Все справдилося. Був казенний дім (й не один) – сталінські табори. Був чоловік, але вже не Юрко. Мала двох дітей, але то були при­йомні діти. Своїх дітей більше не мала.

 

Юркова доля склалася нещасливо. З листопада 1945 року його напарником був Фісюк Іван Дмитрович – «Заєць», родом з села Веренчанка. Івана забрали в «ястребки», але Юрко переконав вступити в лави повстанців. На випадок небез­пеки в хаті Фісюка, під ліжком, облаштували криївку два на півтора метри. Стіни обшили дошками, прикрили спеціальним щитом. Там поставили дерев’яні нари, мали постільну білизну, свічку, драбинку для виходу наверх. Їсти подавала Івано­ва жінка Олена. Щоночі вибиралися з криївки, щоб подихати свіжим повітрям і розім’яти тіло. Юрко переховувався в цій криївці один-єдиний раз у квітні 1946 року протягом тижня. Тут його й заарештували.

 

Машина з енкаведистами прибула до хати Фісюків в обідню пору. Від машини по­прямували прямісінько до криївки, ніби знали, що вона знаходиться під ліжком. Це виглядає дивним, бо за словами Фісюк Олени про криївку знали лише три особи – по­дружжя Фісюків і Юрко. Ця загадка не розкрита до сьогоднішнього дня. Хлопців по­клали на землю й обеззброїли. Далі були допити, тюремні тортури і в кінці 1946 року суд. Фісюка Івана засудили на десять років, а Юрка до розстрілу. Верховний Суд за­мінив вищу міру покарання 25 роками каторги, щоб помирав він повільною смертю й з користю для соціалізму. Відбував покарання в Іркутській області, місто Тайшет. В 1952 році Юрко важко захворів, мав заворот кишок. На волі ще можна було боротися за його життя, а в таборі, де лікування чисто символічне, ніщо не могло врятувати.

 

В останні дні до нього навідувалася Чикановська Марія з села Чуньків. Вона мала доступ до каторжанської лікарні й деколи ділилася з Юрком своєю посилкою. Підтримувала його і словом. Переконувала Юрка в тому, що треба вижити заради майбутнього. Настануть кращі часи і всі, або майже всі, в’язні повернуться додому, бо на Україні на них чекають батьки, брати, сестри, діти, кохані. Хто тоді міг передба­чити, що мине якихось 3-4 роки і в’язнів масово відпускатимуть на волю. Юрко був приречений і тільки присутність близької людини полегшувала його страждання. Він говорив Чикановській: «Я обійшов всю Заставнівщину, не раз бував у Чунькові, але Вас не бачив. А тут Ви стали для мене дорожче рідної мами». Так не стало мого Юрка, районного провідника Заставнівщини на псевдо «Кирило». Його прах разом з прахом сотень тисяч таких же мучеників покоїться в братській могилі на околиці міста Тайшет. Їх скидали, як непотріб, у великі ями й засипали землею. Сумніваюсь, що на місці цих могил сьогодні стоять хоча б хрести. Юрко був дуже богомільний, але пішов з цього світу без Божої відправи. Службу Божу замовила за Юрка аж тоді, коли опинилася на волі.

 

Методи «соціалістичного перевиховання» сповна відчула на собі. Спочатку по­трапила в Костянтинівку Сталінської області, що в Україні. Тут відбула рік. В 1947 році переводять в місто Ухта, де працювала в радгоспі. Робота важка, але ще можна було миритися. Тільки на кожному кроці місцеві люди тикали пальцем, обзиваючи бандеровкою.

 

Справжній «соціалістичний рай» пізнала у Воркуті, куди потрапила в 1948 році. Табірні порядки дуже суворі, кожен крок в’язнів контролювався. Всім в’язням при­своїли персональні номери (мій №111). Жили в бараках, де завжди стояло важке по­вітря. Випари поту тіл, онучів, одягу, параші розносилися по всьому приміщенні. Більшість жінок навіть в таких умовах намагалися себе й одяг тримати в чистоті, але це мало допомагало. З ранку до ночі, як автомати, завантажували цеглу у вагонки й подавали на випалювання в піч. Під кінець дня руки ставали дерев’яними, цегла ви­

 

слизала з них і часто боляче била по ногах. Старалися дати норму і, при можливості, навіть її перевиконати. Тоді крім гарантованої пайки отримували додатково харчові добавки. Це робилося лише з однією умовою – щоб вижити. Харчування в таборі було вкрай бідне. Від важкої роботи дівчата танули, як свічки на вогні. Через 2-3 місяці їх було трудно впізнати – втрачали до 25-30 кг. Єдиним спасінням було кра­ще харчування. А де його взяти? Тому наша бригада прийняла рішення: допомагати одне одному в роботі, посилки, отримані з дому, ділити на всіх, добиватися виконан­ня й перевиконання норм. ПЗ цієї причини наша бригада на фоні інших виглядала пристойно. Катастрофічного виснаження членів бригади не помічалося. Гурт – це велика сила, тут знайдеш пораду й підтримку. Бували непоодинокі випадки, коли жінки, страждаючи від голоду, збирали всілякі об’їдки, скелети риби, кості, вже до­бряче обсмоктані в’язнями. Помирали від дистрофії або дизентерії.

 

На цьому заводі відпрацювала 5 найважчих, найжахливіших років мого життя. Бо «соціалістичні методи перевиховання» щодня й щогодини принижували людську гідність, мучили людей голодом й непосильною працею, і, зрештою, заганяли їх в могилу. І сьогодні перед моїми очима стоять скелети зголоднілих жінок, по ночах сняться етапи, вахти, конвой. Цього забути й простити не можна.

 

Наприкінці 1953 року звільнилася, але виїзд додому не дозволявся. В 1954-1955 роках перебувала на вільному поселенні. Працювала на тому ж заводі, але про­живала за зоною. Ходила на роботу й з роботи не в колоні, а сама й без конвою. Вільним часом розпоряджалася самостійно, не остерігалася сексотів, яких в таборі було доволі.

 

Остаточне звільнення настало у жовтні 1956 року. Повернулася у рідну Веренчан­ку й розпочала нове життя при новій владі. Але ще довго відчувала себе чужою в серед­овищі односельчан. Знаходилися радянські чиновники й прості люди, які нагадували, що я є ворог українського народу – бандеровка. А моя вина, Юрка і всіх повстанців по­лягала в тому, що ми хотіли бачити Україну вільною й незалежною державою. І дякую Богу, що дав мені можливість дочекатися цього світлого дня. Багатотисячні жертви не пропали даремно. Сьогодні ми живемо бідно, але вільні. Немає нічого дорожчого в житті за свободу. Тому її треба берегти і леліяти, бо далася вона нам багаторічною важ­кою й кровопролитною боротьбою. Добробут з часом люди створять своїми руками, а свобода завойовується кров’ю. Маю також надію, що ставлення до повстанців з боку людей і держави зміниться на краще. Вони того заслуговують».

 

Нові господарі наполегливо нав’язували селянам колективну форму господарю­вання. Вже в 1947 р. створюється колгосп «8 Березня» (голова Е. М. Козоріз), а у серп­ні 1948 р. – імені І. Франка (голова І. В. Захарійчук). Протягом 1948 р. створюються ще два колгоспи: імені Тельмана та імені Жданова. Проте в січні 1950 р. всі чотири

 

артілі об’єднали в одну – «імені 8 Березня» (голова І. І. Новиков). Артіль мала 2846 га землі, у тому числі орної – 2200 га. Активну участь у колгоспному будівництві брали голови сільрад Кравець Василь Андрійович і Костик Дмитро Тодорович. Перший був убитий боївкою УПА 19.08.1946 р., а другий – 18.03.1947 р.

 

У 1958 році у Веренчанці запрацював харчокомбінат, який мав консервний, со­ковий, бондарний, сушильний цехи та цех напівфабрикатів.

 

З 1960 року в селі діє відділення «Сільгосптехніки», де працює 55 робітників різ­них спеціальностей. Згодом його перепрофілювали на «Сільгоспхімію» (тепер тут орендне підприємство «Урожай»).

 

У 1968 році районне керівництво в адміністративному порядку колгосп рефор­мувало в елітний насіннєвий радгосп «Веренчанський». Так тривало до 1986 року, бо в цьому році господарство знову стало колгоспом під назвою «Буковина».

 

Запрацював на повну потужність реконструйований Веренчанський спиртза­вод, який виробляв спирт-сирець, а пізніше й сухий крохмаль.

 

У жовтні 1962 р. на території села виявлено поклади високоякісного гіпсового каменю, було відкрито кар’єр. Камінь відправлявся у Київ, Одесу, а 30 тис. тонн пере­робляв на гіпс Кострижівський комбінат будматеріалів.

 

Відбулися зміни й на залізничній станції. Якщо до 1940 р. на Веренчанській стан­ції число пасажирів становило лише 40-50 чоловік на добу, оскільки більшість жи­телів села ходила до Чернівців пішки, то на сьогодні кількість пасажирів зросла до 300 осіб щодоби.

 

В середині 90-х років минулого століття колгоспники своє господарство роз­формували, майно і землі розпаювали. Багато жителів обробляють свої паї самостій­но, деякі – віддали орендаторам Закраєвському В. В., Олієвському В. І., Дідуху Ю. І.

 

В селі функціонують лікарня, двоповерхова школа, де навчаються 642 учні, дитячий садок, Будинок культури, бібліотека, ряд державних і приватних торгових закладів.

 

 

 

                                     За матеріалами вчителів історії

 

                                     Дем’яна Григорія Васильовича

 

                                                       

 

 

                                                   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

­

 

 

 

 

 

 

 

Copyright 2012. All Rights Reserved.