Автор: zastvik Категория: Вікно
Дата публикации Просмотров: 1471
Печать

На південній околиці села виявлено рештки поселення та курганний могиль­ник ранньоскіфського часу. В 1960 р. в одному з розкопаних курганів виявлені рештки тризни (кістки тварин, уламки глиняного посуду та бронзові наконечники стріл VІ ст. до н. е.). Того ж року в урочищі Мартинівка, між двома ставами, знайдено трипільське по­селення ІV-ІІІ тис. до н. е., розкопано залишки дерев’яної церкви ХІІ-ХІІІ ст., підлога якої вистелена глиняними полив’яними плитками. На території церкви знайдено кам’яну гробницю давньоруського часу. Тут же виявлені залишки села ХІІ-ХІІІ ст.

Перші жителі села Вікно прийшли з Мартинівки, яку покинули після кількох руйнувань турецькими яничарами. Ця місцевість була більш надійною й малодос­тупною для нападників.

За народними переказами, назва села походить від слова «вікнина», що означає заболочену місцевість маленької річки Кізя, де з-під високої скелі вона бере початок у центрі села й впадає в Дністер.

Про походження назви села розповідає й ле­генда:

«Було це ще за сивої давнини. Невелике посе­лення Мартинівка розкинулося на мальовничих па­горбах. Люди, які тут проживали, вирощували хліб, доглядали худобу, ростили дітей. Та життя марти­нівчан не завжди було спокійним. Численні набіги турецько-татарських орд часто порушували його розмірений біг.

Зачувши тупіт кінських копит, люди стрімголов ховалися у великих печерах, рятуючи власне життя. Та одного разу, вийшовши зі схованки після черго­вого набігу кочівників, мартинівці не впізнали свого поселення. Витоптані поля, вирізана худоба, вщент зруйновані й спалені житла до­тлівали.

І вирішили люди: якщо будувати нове село, то тільки на новому місці.

Поділившись на три групи, мартинівці подалися в різні боки шукати кращої місцевості для майбутнього села. Одна група спустилася трохи нижче зруйнованої Мартинівки. Шукали води чи хоч якогось джерела, щоб заснувати нове поселення. Несподівано перед їхніми очима постала висока міцна скала, поросла зеленню. Люди замилувалися незвичним витвором природи, притихли. І раптом почули дзвінке дзюрчання, що долинало з-під скали. Їхні очі спалахнули радістю: вода! От де буде нове село! Підійшли ближче до джерела і побачили, що вода в ньому чиста й прозо­ра – на дні видно навіть найменший камінець. «Ніби у вікно дивимось», – говорили нові поселенці. Так і дістало свою назву село Вікно».

Вперше село згадується в документальних джерелах 1591 року. Брати Страйки, які володіли Мартинівкою, продали її частину сестрі Оленці. Вважають, що перши­ми жителями Вікна були Максим Горобець та Іван Довголіс, які оселилися на горбі, з якого бере початок річка Кізя.

В умовах постійних польсько-турецько-татарських конфліктів, під час яких во­рогуючі сторони, насамперед турки й татари, нещадно грабували й нищили місцеве населення, звичними явищами стали голод, епідемії, пошесті. Рятуючись від подат­ків, грабежів, кріпаки масово тікали світ за очі. Частина буковинців переселялася навіть у землі Війська Запорозького.

Під час російсько-турецької війни 1739 року через Вікно проходили частини ро­сійської армії під командуванням генерал-фельдмаршала Мініха. (Історія міст і сіл УРСР. Чернівецька область. 1969. С. 246) .

1775 року Австрія без бою окуповує Буковину й встановлює свою владу. 1812 року землі між Дністром і Прутом відійшли до Російської імперії. Таким чином Північна Буковина була поділена між двома імперіями. Кордон проходив се­лами Онут, Чорний Потік, Добринівці, Колінківці аж до Новоселиці.

Приєднання Буковини до сильної на той час держави мало й той пози­тивний результат, що тут на 140 років припинилися воєнні дії різних воюю­чих сторін, які раніше завдавали крає­ві величезних матеріальних збитків та людських жертв.

     Відбуваються певні зміни й у с. Вікно. У 1809 році за планом барона Вільбурга кріпаками було збудовано двоповерховий палац з колонами і бойовою вежею в сти­лі західноєвропейського романтизму. Наступного року засаджено парк рідкісними видами декоративних дерев. Цеглу для будівництва виготовляли крі-паки на схилах Мартинівки й волами звозили на будову палацу. Це була дуже важка праця. Селяни Вікна жорстоко експлуатувалися феодалами. На-прикінці ХVІІІ – на по­чатку ХІХ ст. кращі землі нале-жали князям Кан-такузинам, які зда-вали їх в оренду поміщикам Ассла-ну, Ромашкану й Зотта. Кожний се-лянин змушений був відробляти панщину, що сягала 40 днів на рік, а також щорічно сплачувати десятину з ріллі та лугу, давати віз дров, курку, міток вовни тощо.

З часом поміщики-орендарі постійно підвищували повиннос­ті, на що селяни Вікна скаржили­ся в крайове управління і навіть до Відня. У 1846 р. вони надісла­ли скаргу на поміщика в окружне управління, в якій докладно опи­сували всі порушення договору між ними й поміщиком, зокрема вказували, що поміщик довільно збільшує розмір ділянок, які по­винні обробляти селяни, вимагає виконання непередбачених робіт, неправильно розраховується з селянами. Під за­грозою побиття поміщик примушував працювати селян і вночі.

Страждання селян поглибилися у зв’язку з неврожаєм 1847 року. Все це вело до загострення класових суперечностей. Так, селянин Попадюк відмовився виконувати панщину на австрійського поміщика й розправився з управителем.

Скасування кріпацтва у 1848 році майже не полегшило становища селян. За одержану землю вони повинні були сплачувати великий викуп, до того ж кращі землі залишилися за поміщиком. У 1865 році 289 господарств Вікна мали 1667 йохів землі, у маєтку ж поміщика налічувалось 1052 йохи. Отже, малоземелля не було ліквідова­но. З розвитком капіталістичних відносин посилився процес розшарування селян. Якщо в 1847 році тут було 13 халупників, то в 1857 – вже 29. Залишилося й засилля поміщиків. У 1870 році селяни подали скаргу «на височайше ім’я», в якій писали про те, що поміщик відібрав у них випаси. Скарга була передана до крайового управлін­ня, але воно залишило її без відповіді. (Чернівецький облдержархів, ф. 292, оп. 1, спр. 1391, арк. 1-3, 5; Історія міст і сіл УРСР. Чернівецька область. 1969. С. 247)

     Наприкінці ХІХ ст. господарське життя села пожвав­люється. На ярмарку 1893 р. тут було продано 468 коней, 936 голів великої рогатої худоби, 468 овець і кіз, 4420 сви­ней. Та становище селян в умовах розвиту капіталістичних відносин не поліпши­лось. Безрадісна доля змушувала багатьох трударів шукати щастя за океаном. Тіль­ки протягом 1900-1918 років з Вікна виїхало за кордон понад 100 чоловік. Та щастя українські селяни там не знайшли. Злигодні життя за океаном яскраво відобразив емігрант-вікнянець В. Стащук у пісні «Ой Канадо, Канадочко…». Ця пісня – зойк наболілої душі буковинського селянина-емігранта, якого ошукали на заокеанській непривітній землі.

«Ой Канадо, Канадочко, Канадо небого,

Зрадила ти з Буковини ґазду не одного.

Ой Канадо, Канадочко, та й ти, Манітоба,

Жиє в тобі руський нарід, як тая худоба.

Ой Канадо, Канадочко, яка ти зрадлива,

Бодай ти ся, Канадочко, нікому не снила».

У 1899 році барон збудував ґуральню, через яку селяни двічі зазнавали великого лиха. В 1904 р., коли ґуральня горіла, пожежа знищила 34 господарства. 1906 року з тих же причин згоріло 48 селянських господарств. Пожежі виникали через необе­режність працівників ґуральні.

На початку ХХ ст. 90% місцевого сільського населення становили українці. Тут же мешкало 25 єврейських родин. Торгівля й ремесло перебували в руках євреїв, по­ляків, німців. Напередодні Першої світової війни Вікно мало 2500 жителів і набрало вигляду містечка, про що писав у своїх спогадах Йосип Броз Тіто – унтер-офіцер австрійської армії, що перебував тут разом зі своєю військовою частиною.

Певний вплив на революційний рух селян Вікна мала Російська буржуазно-демократична революція 1905-1907 років. Значна частина селян-бідняків виїжджала на заробітки до південних губерній Росії. Повертаючись до рідного села, вони при­носили з собою вісті про революційні події в Росії, в т. ч. про селянські виступи.

У 1910 р. від Заставни до Вікна було прокладено залізницю, збудовано станцію «Вікно Буковини». Це був справжній залізничний двірець, депо, де ремонтували па­ровози, ваги для зважування вагонів, зводили будинки для службовців. Вона полег­шила перевезення пасажирів, сільськогосподарської продукції та сировини (пісок, лісодеревина, дрова) до Чернівців. В крайовій газеті «Буковина» від 1910 р. відна­чалося:

«25 квітня 1908 року – міністерство залізничне виділило гроші на будівництво залізниці «Веренчанка - Вікно».

У березні 1909 року – розпочалося будівництво. Здійснювало його акціонерне товариство «Нові місцеві залізниці Буковини».

Вона відповідала потребам жителів Заставнівського повіту, змушених до її від­криття тільки для заготівлі дров долати значні віддалі гужовим транспортом.

Лінію «Веренчанка-Вікно» будували чернівецькі будівельні підприємці Т. Штайн та В. Лайфер.

17 жовтня 1909 року – урочисто відкрили залізну дорогу «Веренчанка-Юрківці», а до Вікна добудовували.

1 січня 1910 року – поїзд вже прямував до Вікна. На відкритті були присутні близько 80 поважних гостей з Чернівців та Відня. Серед них:

1. Бляйлебен – президент краю.

2. Барон Ю. Василько – маршалок краєвий.

3. Репта – митрополит.

4. Стоцкий – заступник маршалка.

5. Микола Василько – голова українського парламенту, посол.

6. Є. Пігуляк – посол.

7. Н. Спинул – посол.

8. Лянгенган – німецький посол.

9. Антін Лукашевич – посол до державної ради.

10. Малиновський – інспектор залізниці з Відня.

11. Чікфрай – очолював урядництво краю по залізниці.

12. Луцкий – редактор «Буковини».

У Веренчанці гостей зустрічали хлібом і сіллю До президента краю звернулася з промовою маленька учениця – Людмила Суїдан.

Після виступу маленького хлопчика Дмитра Баєра всім гостям вручили лавро­ві вінки.

Потім митрополит Репта із 10 священиками освятили колію і паровоз.

З Веренчанки гості поїхали до Чунькова, а потім до Заставни, де на них очікува­ли тисячі людей. Відбулося освячення тут митрополитом Рептою залізниці.

У Юрківцях знову овації. Вітали гостей начальник громади з Погорілівки Жиба­чинський, пан Земан, кошовий «Січі» Ілюк. Освятили станцію.

Потім повернулися до Заставни, де освятили і відкрили будинок місцевого ста­рости (160000 крон – коштувало будівництво).

Гості після освячення сіли за стіл. Велика кількість тостів була проголошена на честь людей, які доклали зусилля в будівництві.

Насамкінець квартет греко-католицької церкви (богослови) відспівав «Многая літа», а потім «Ще не вмерла Україна».

По годині 4 по полудни гості від’їхали з Заставни до Чернівців. 1 січня 1910 року 23-кілометровий шлях залізної дороги «Веренчанка-Вікно» уведений у дію».

Злидні, голод, розруху принесла жителям села Перша світова війна. Перебува­ючи у зоні воєнних дій, де проходили кровопролитні бої, село зазнавало руйнувань. Поля були зриті окопами, сади вирубані, чимало будинків спалено. Багато селян, мобілізованих до австрійської армії, проливали кров за чужі інтереси Австрійської монархії.

Перші бої в районі Вікна розпочалися в березні 1915 року, коли зосередивши під Чорнівкою значні сили, австрійці 26 березня змусили відступити т. зв. Новосе­лицький загін росіян на лінію державного кордону. А 28 березня австрійцям вдалося прорвати фронт під Вікном на стику російських Заліщицького та Новоселицького загонів.

У ніч на 2 квітня росіяни форсували Дністер під Заліщиками, захопивши плац­дарм на правому березі. В ніч з 3 на 4 квітня сотня інгушів перепливла Дністер і без шуму перебила австрійську передову сторожу. Інгуші за допомогою своїх твердих кавказьких бурок, які вони накинули на дротяні перешкоди противника, переповзли з кинджалами в зубах в австрійські окопи й напали на сплячих австрійців, вчинив­ши суцільну різанину. Паніка перекинулась на другу й третю лінії оборони. Удосвіта того ж дня, використавши загальне збентеження у стані хорватів, кіннота й піхота т. зв. «Дикої» дивізії повели наступ від Самушина в напрямку на с. Вікно.

Головний удар Брусиловського прориву, що розпочався 8 червня 1916 року, був спрямований на села Митків, Самушин, Онут, Чорний Потік, Добринівці. Але на­передодні, 4 червня, росіяни провели 6-годинну артпідготовку, вистрілявши на ав­позиції до 30 тисяч снарядів. Надвечір росіяни захопили всю ділянку ав­стрійської оборони Митків-Онут, заглибившись на 5 км у бойові порядки австрій­ців, котрі відійшли на лінію Брідок-Вікно, а протягом ночі стабілізували фронт на лінії Чорний Потік-Брідок.

5 червня піхота росіян відкинула австрійців з позицій на гребені висот 221 та 208 поблизу Погорілівки. Саме тут уперше на Буковині росіяни використали панцирно-кулеметний взвод. За допомогою панцирників центр та ліве крило за­амурців знову дісталися Вікна. Однак ця відволікаюча атака не принесла росіянам користі. Австрійці не лише відновили своє попереднє становище на згаданих висо­тах, але й відкинули ворога на вихідні позиції. Надвечір австрійці розсіяли росіян в районі залізничної станції Вікно й продовжували тіснити противника по всьому фронту.

За три дні битви російські атакуючі війська, за деякими австрійськими підрахун­ками, втратили на Буковині 30 тисяч бійців. Поле бою перед Вікном було густо всіяне російськими тілами, а літня спека сягала позначки +28-30 градусів, однак австрійці відійшли з першої лінії оборони.

Проте 10 червня ситуація на фронті змінюється. Перегрупувавши свої сили, ро­сіяни розв’язали запеклий бій в районі р. Чорний Потік, прорвали біля Вигнанки фронт, наблизившись до Погорілівки. Опівдні вони увірвалися в Дорошівці, зайняли гору Кагор й атакували із запілля позиції угорських гусарів. Частини, раптово атако­вані противником, поспіхом відступили, щоб не потрапити у полон. Водночас були втрачені позиції західніше Вікна.

Події світової війни описав у своїй книзі «Буковина у Першій світовій війні» зять вікнянського барона Вільбурга – Олександр фон Ранда, полковник австрій­ської армії. Він довів, що перелом у Першій світовій війні відбувся на вікнянських і онутських полях. У перші дні війни найбільше постраждали прикордонні села: Онут, одна половина якого була в Австрії, друга – у складі Росії, Чорний Потік, Вікно, Добринівці, Чор­нівка, Топорівці, Рідківці.

У 1917 році в селі стояли ре­волюційно налаштовані части­ни російської армії, серед яких було багато українців. Від них вікнянські селяни дізналися про те, що в далекому Петербурзі відбулася революція, яка скинула царя. У буковин­ців посилювалась упевненість, що український народ здобуде незалежність й не буде більше поділений Московською та Австрійською імперіями. Окремі вікнянці служи­ли у загонах січових стрільців: І. Нагірний, Д. Семенчук, Г. Панчук та інші.

Посланцями села Вікна на народному вічі в Чернівцях 3 листопада 1918 р. були Ярина Равлик і Василь Бабух. «Коли ми приїхали у Чернівці, – згадувала Ярина, – там зібралося стільки людей, що, як кажуть, голці ніде впасти. І всі заявили про єднання Буковини з усіма українськими землями. В усіх українських селах Буковини налаго­джувалась українська влада, для наведення порядку створювалася своя міліція, до якої входили І. Палій та П. Голик».

На початку листопада 1918 р. в Галичині розгортається українсько-польська війна, створюється Західно-Українська Народна республіка та Українська Галицька Армія. Іван Ге­расимович, який учителював у Вікні, добровільно вступає в лави УГА, де очолює пресове бюро.

11 листопада 1918 р. війська боярської Румунії окупува­ли Буковину, а наприкінці місяця дійшли до Кіцманщини й Заставнівщини. Становище трудового люду під владою ру­мунів стало ще тяжчим. Румунські власті жорстоко експлу­атували селян, стягали з них непосильні податки, яких на­лічувалось понад 30. Особливо важким тягарем для селян були непрямі податки на сіль, цукор, мило, тютюн, сірники, вино. Навіть за користування дорогами населення змушене було платити спеціальний податок.

Селяни, як і раніше, страждали від малоземелля. У 1930 р. 379 господарств Вікна (румуни перейменували село на «Окна». – М. Ч.) володіли всього 612 га орної землі, а на 32 заможних господарств припадало 267 га землі. Тільки один поміщик Ранда мав 324 га орної землі, в його маєтку постійно працювали 20 наймитів. У той же час зростала кількість малоземельних господарств, що володіли дрібними наділами роз­міром до одного гектара. Якщо в 1930 р. таких господарств нараховувалось понад 60, то в 1938 році – вже 100, а 75 господарств не мали зовсім ніякої землі.

Румунські власті проводили у Вікні розгнуздану шовіністичну політику, жор­стоко переслідували українську культуру. В перші ж дні було закрито українську школу і читальню, з’явилися таблички з наказом: «Розмовляти лише румунською мовою». За українську мову, спів українських пісень окупанти жорстоко переслі­дували населення, притягували до кримінальної відповідальності. Селянина С. Го­гуша було забито на смерть буками лише за те, що він заговорив до свого товариша українською мовою.

   Та вікнянські селяни не скорилися румунським окупантам. Справжню боротьбу проти колонізаторів вели українські патріоти ОУН, осередок якої виник у 1935 році. За українські прапори були затримані і заарештовані Степан Нагірний і Манолій По­падюк. Частими гостями у Вікні бував представник крайового проводу ОУН Дмитро Звізда з побратимами, проводячи серед сільської молоді патріотично-виховну роботу.

Восени 1937 р. румуни спромоглися відбудувати залізничну колію до станції Ві­кно, зруйновану ще під час війни. Деякі крамарі, як Шамер, Брумберг, Шніцер, запо­чаткували копальні чистого піску для виробництва скла у м. Путна (Південна Буко­вина). Після польових робіт сільські хлопці мали можливість дещо заробити на цих копальнях.

У першій половині вересня 1939 р. у Вікні з’явилися якась уціліла військова час­тина і багато цивільних громадян панської Польщі, що втікали від німецької окупації.

28 червня 1940 р. радянські військові частини перейшли Дністер у Заліщиках й захопили Заставну. Наступного дня «червонозоряні визволителі» прибули у Вікно. У селі з’явилися політруки й міліціонери. Перед селянами вони вихваляли СРСР, гово­рили, що це сильна держава, де немає експлуататорів, а є лише робітники й колгосп­не селянство. Нова влада заарештувала сільського двірника (старосту) Манолія На­гірного, якого поважали й шанували вікнянці. Заарештували листоношу й сторожів крамниць, які нібито не здали зброї, хоча ніякої зброї вони не мали.

Безземельним селянам, які служили у помі­щика, наділили землі, а через деякий час почалася агітація за створення колгоспу. До початку війни його так і не створили. Люди ходили перелякані, крамарі заховали залишки своїх товарів, не було де купити мила, гасу, сірників та інших товарів першої необхідності. Раділи тільки діти шкільно­го віку, які навчалися у школі рідною, українською мовою.

Навесні 1941 року НКВС заарештував ві­княнських членів ОУН Василя Бурдигу, Григорія Блошку, Якова Головацького, Степана Івановича Нагірного, 1908 р. н., Василя Григоровича Нуцуля­ка, 1896 р. н., після чого вони як крізь землю про­валилися. Ніхто про цих розумних і авторитетних, шанованих і працьовитих господарів нічого не знав, що з ними зробили «радянські визволителі». Правда розкрилася аж у 2007 році, коли СБУ по Чернівецькій області розсекретила свої архіви. Тут виявлено розстрільні списки, в яких значаться прізвища і страчених 30 червня 1941 р. вікнянців. Після арешту не­винних людей та вивезення всієї родини працьовитого господаря Єлаша жителі села страшенно перелякалися. Люди ночували в городах, стайнях, коморах, аби втекти від непрошених гостей-енкаведистів.

Людей стали забирати на будівництво летовища в Репужинцях та на брідоцькі поля. У селян реквізували вози й коні. Зчинилася метушня, яка тривала два тижні. Найстрашнішою подією була мобілізація молодих хлопців й господарів до Червоної Армії – почалася радянсько-німецька війна. Іван Миколайович Попадюк не встиг навоюватися, бо був репресований вже перебуваючи на фронті. На початку липня знову повернулися румуни й відновили старі порядки.

28 березня 1944 р. з’явилися передові частини Червоної Армії, які прийшли у Вікно з Миткова. Військові призначили Степана Бабуха головою сільської ради, який був двірником за румунської окупації. З перших днів стали збирати хліб для армії, бо кухня із продуктами не мала переправи через Дністер. Упродовж двох тижнів на Вигнанці збудували два дерев’яні мости, а третій – у Самушині. Через ці переправи перейшли війська Першого Українського фронту. У приміщенні школи і в палаці баронів розмістили польовий військовий госпіталь. 25 травня почалася масова мобілізація вікнянців до Червоної Армії. 135 жителів Вікна зі зброєю в ру­ках боролися проти загарбників, з них 62 нагороджено орденами й медалями, 55 загинули на фронтах війни.

З відновленням радянської влади почалися репресії, жертвою яких стала Нагірна Гафія Степанів­на, 1886 р. н. Померла від побоїв у березні 1945 р. в застінках НКВС.

9 травня 1945 року закінчила­ся війна і люди сподівалися на ве­ликі зміни та полегшення, особли­во фронтовики, які поверталися до мирної праці.

Восени 1947 року під тиском райкому партії в селі створили колгосп «Зоря», а вже в 1948 році його перейменували на імені Молотова. Головою правління призна­чили Манолія Палагнюка, а через рік – Степана Фіцика. Агітація за радянську владу велася вперто й шалено. До ідеологічної роботи залучали вчителів і лікарів. За ними закріплювалися так звані «десятихатки», де сільська інтелігенція проводила з селя­нами бесіди на політичні теми.

     У 1963 р. в селі збудовано лікарню на 20 місць, а в 1968-му добудовують нове приміщення на 40 місць.

Ще в 1967 р. в селі припинили виробництво спирту й на цьому місці облаштува­ли цех по виготовленню черепиці, пінобетону, декоративної плитки.

В цьому ж 1967 році вдячні вікнянці збудували в центрі села пам’ятник одно­сельчанам, які загинули в роки Другої світової війни.

За кошти місцевого колгоспу в 1972 р. звели нову середню школу на 400 учнів­ських місць. А в 1981 р. збудували двоповерхове приміщення контори, сільської ради, ощадної каси та відділення зв’язку.

У 1976 р. розпочалося будівництво водогону Дністер – Чернівці. Під забудову станції №2 держава відібрала у колгоспників 15 га родючого чорнозему, хоча поруч був менш родючий піщаний ґрунт. У центрі села для працівників водогону збудовано два двоповерхові житлові будинки на 16 квартир.

Збільшилася кількість торгових закладів. У 1983 р. збудовано два приміщен­ня: одне для промтоварного й господарського магазинів, а друге – для продукто­вого.

Селянська спілка «Зоря» збудувала це­гельний завод, але через перебої з постачан­ням електроенергії ввести в дію його так і не вдалося.

Великою подією у Вікні стало створення у 1989 р. осередку «Просвіти», а в 1990 – осеред­ку Народного руху України. У неділю 21 червня 1991 року вся громада вікнянців зібралася на майдані, щоб освятити синьо-жовтий україн­ський прапор. У Вікно прибули люди з навко­лишніх сіл, а з Чернівців – відомий хор «Гомін Буковини».

У квітні 1996 року на загальних зборах грома­да та віруючі села прийняли рішення про перехід від Московського патріархату в підпорядкування Української православної церкви Київського па­тріархату.

Віками загарбники пригнічували народ, переслідували діячів української культури. Та, полонивши землю, ворог не міг полонити духу українського народу, який через віки проніс прагнення до свободи і віру у світлий день незалежності рідної землі.

                                                   За матеріалами вчителя історії

                                                                   Гнепа Миколи Івановича

                                                       За матеріалами книги Миколи Черешнюка

                                                                   «Історія сіл Заставнівщини»

 

Copyright 2012. All Rights Reserved.