Автор: zastzast Категория: Заставна
Дата публикации Просмотров: 1271
Печать

Церква розташована у цен­тральній частині міста, для яко­го є архітектурною домінантою. Ділянку ого-роджено невисоким кам’яним муром, у західній час­тині – кованою решіткою з воро­тами. Побудована церква у 1896-1898 роках. Пам’ятка використо­вується за прямим призначенням.

Мурована з цегли, на кам’яному цоколі, потинькована. Зорі­єнтована на осі захід-схід. Церква хрестово-купольна, до західного фасаду прибудований великий тамбур з дашком над вхідними дверима. В куті спо­руди вбудовано чотири квадратні триярусні вежі, завершені восьмигранними бара­банами. Центральний об’єм – з круглим барабаном, опертим на чотири паруси та чотири масивні підпружні арки, які спираються на чотири масивні круглі колони. Решта об’ємів перекрита бочковим склепінням.

Дзвіниця накрита восьмисхилою банею з хрестом на яблуці, над циферблатами півциркульними дошками. На дзвіниці збережено годинниковий механізм у добро­му стані та п’ять бронзових дзвонів кінця ХІХ ст.

Церква – одна з типових на Буковині періоду історизму.

Витяг з архівних документів: «У документах архівного фонду Митрополії Буко­вини за 1896-1936 роки є відомості, що 30 квітня (12 травня) 1897 р. священик Ни­корович Корнелій отримав від консисторії подяку за будівництво дерев’яної церкви.

4 (22) травня 1902 р. в звіті церковної ради записано, що стара церква в Заставні знаходиться в дуже поганому стані і підлягає закриттю. Впродовж 1904-1920 років парафіяни вносили свої пожертвування у вигляді грошей, церковних атрибутів. У березні 1913 р. записано: «Церква добра, але одна баня знадвору пошкоджена». У вересні 1920 р. православний фонд виділяє 2000 лей на ремонт церкви та парафі­яльного будинку. Згідно із листом генерального секретаріату, на весь ремонт було потрібно 16 тис. крон, з них 12 – для парафіяльного будинку, а 4 – для церкви. 9,5 тис. крон було зібрано від парафіян.

У серпні-вересні 1922 р. священик Іванович Іларіон просить управління консис­торії про необхідність купівлі 2 ряс. Згідно із законом, голови м. Заставна Зигмунд Вейсглас, Мендель Ваксир та інші повинні були здати гроші у фонд церкви. 3 (18) квітня 1923 р. парафіяни подарували 2000 лей для купівлі риз і 300 лей – для при­дбання чаші для причастя. Усі парафіяни, які пожертвували на церкву, отримали по­дяку від консисторії. У протоколі церковної ради від 6 травня 1935 р. сказано, що потрібні гроші на новий ремонт. Частина грошей знову була зібрана від парафіян. Пожертвування надійшли 4 травня 1935 року, а 27 травня єпархіальна рада з Чернів­ців виділила гроші на ремонт церкви.

У березні 1936 р. у звіті зазначено, що треба закінчити роботи із ремонту церкви і необхідно реставрувати дзвіницю з годинником. Крім цього, ще треба ремонтувати помешкання помічника священика, покласти нову огорожу біля церкви. 10 жовтня 1936 р. парафіяни отримали необхідні кошти».

Засновником церкви був румунський священик. Після нього служив священик Дем’ян Марчук. Його змінив Василь Білоус.

З 1963 року (14 років) – Леонід Похила.

З 1977 року (2 роки) – Дмитро Деркач.

З 1979 року (4 роки) – Василь Ясенівський.

З 1983 року (2 роки) – знову священик Дмитро Деркач.

З 1985 року (2 роки) – Юліан Паламарюк.

З 1987 року і по сьогоднішній день – Дмитро Костащук.

 

З ІСТОРІЇ ЗАСТАВНІВСЬКИХ ХРЕСТІВ

Хрест у житті християн завжди відігравав особливу роль. Затверджений як один із символів віри на Нікейському, 325 року, та Константинопольському, 381 року, со­борах він супроводжує православного чи католика у повсякденному житті від наро­дження до самої смерті. Під час хрещення немовляті дарують хрестик, який повинен оберігати його в майбутньому. З хрестом проводжають померлого в останню путь. Історія тісно переплела долі людей з цим релігійним символом. Під час комуністич­ного режиму їх піддавали репресіям, нищили, а в час демократичних перетворень реабілітовували.

Дослідженням встановлено, що в дорадянські часи на території Заставни та її околицях нараховувалося більше 60 хрестів, які ставили біля джерел, криниць, на полях, на перехресті доріг, з освячення хреста починався новий цвинтар. В багатьох випадках хрести ставили за здоров’я та на славу Божу, на виконання даної обітниці у випадку реалізації певних сподівань. Зокрема, заставнівчанин Палагнюк І. М. згадує, що його батько поставив хрест і викопав громадську криницю після повернення з фронтів Першої світової війни, тому що він собі «помінив» це зробити, якщо прийде додому живий і неушкоджений.

Багато хрестів селяни ставили на власних полях. Вони розглядалися як обереги та запорука доброго урожаю. Хрести святили в урочистій обстановці. На визна­чений день запрошували священика, родину, сусідів. Пекли калачі та ставили їх на хрест, два по боках і один зверху. Після служби влаштовували обід, давали за поману.

На превеликий жаль найдавніші хрести у Заставні не збереглися. Перші два – один біля церкви, а другий біля міського парку – давно знищені. На їхньому місці збудовано будинки. І лише згадкою про один із них є новозбудована капличка і хрест.

Один із найдавніших хрестів, який зберігся до недавнього часу, був хрест, по­ставлений селянами після скасування панщини 9 серпня 1848 року. В той час майже вся замля належала пану Сафріну, який залишив після себе назву одного із заставнів­ських ставків. За переказами, це була жорстока людина. Його гайдуки немилосердно знущалися над людьми, тай сам він не гребував тим, що власноруч фізично карав се­лян. До нас дійшла розповідь про те, що він так жорстоко побив селянку через якусь провину, що на ній «пукла шкіра». До сьгоднішнього дня за цим місцем зберігається назва Буклажінка. Звістка про скасування панщини застала селян у полі. Припинив­ши роботу, вони викопали глибоку яму і повкидали туди свої знаряддя праці. Дещо пізніше тут поставили хрест. Він був без основи і постаменту. За розповідями оче­видців вдалося встановити його зовнішній вигляд. Сам хрест знищили у 1976 році. За розпорядженням тодішнього керівництва місцевого колгоспу на місці хреста було викопано силосну яму.

Один з найдавніших хрестів, який зберігся до наших днів, є хрест, яким розпоча­ли третє міське кладовище, що розташоване сьогодні біля загальноосвітньої школи. Це пам’ятник заввишки до трьох метрів, який складається з постаменту та голови хреста. На основі чітко зберігся напис – 1885 р. Його виготовив місцевий каменяр з кам’яних брил, які було привезено з Дорошівців. На жаль, прізвища майстра вста­новити не вдалося. Пам’ятник прикрашено геометричним орнаметром. Про добро­тність споруди свідчить те, що хрест жодного разу не вирівнювали і він зберігся у первісному вигляді.

До хрестів австрійського періоду відносять і так званий Громадський хрест, який зазнав, напевно, найбільше глумлінь та знущань за свою історію. З його встановленням пов’язані події, що супроводжувалися ворожнечею парубків з Яблунів­ки, Веренчанки, Кадубівців та Заставни. Перестріваючи одні одних на перехресті доріг, вони часто влаштовували бійки. Це тривало до того часу, аж поки громади чотирьох сіл не встановили тут хреста. Священики освятили його в присутнос­ті селян. Пізніше толока, де було встановлено святиню, стала місцем проведення спільних богослужінь, святкування релігійних свят. Територія ворожнечі перетво­рилася на місце примирення. Проте сам хрест став жертвою людської жорстоко­сті. На його основі збереглися сліди від куль. Найвірогідніше це наслідки боїв, які велися тут під час обох воєн, але є свідчення, що він часто був мішенню для мілі­цейських загонів, які здійснювали облави, полюючи на учасників українського по­встанського руху.

Не менш трагічною була доля хрестів, встановлених біля джерел на окраїнах Заставни. Добрі люди обладнали тут кринички. Особливо популярною серед жи­телів Заставни є Кугутова криничка, яка розташована на пагорбі біля залізниці. З нею пов’язана легенда про чоловіка на прізвисько Кугут, який, втративши зір, палко молився, щоб Бог повернув йому можливість знову побачити світ. Одного разу він забрів далеко за Заставну і натрапив на джерело. Напившись, освіжив водою облич­чя і сталося диво. До нього поступово почав повертатися зір. Після цього випадку чоловік кожен ранок приходив до джерела. З часом зір настільки поліпшився, що він почав добре бачити. В подяку облаштував на місці джерела криничку, вимурував її з каменю, перекрив кам’яною плитою та неподалік поставив хрест. З того часу і по сьогоднішній день до Кугутової кринички приходять люди кожен із своєю бідою. Од­нак криничка і хрест свого часу зазнали наруги. У роки радянської влади хрест було знищено. Вже у часи незалежності нашої держави сім’я Викирюків збудувала біля кринички капличку та поставила новий хрест.

Така ж доля спіткала хрест в урочищі Кринички. В цьому місці з-під землі б’є потужне джерело. Навіть в посушливі роки воно не міліє, тому завжди служило для місцевого населення надійним постачальником життєдайної вологи. Легенд та переказів, пов’язаних з ним, не збереглося, але тут також свого часу облаштували криничку та поставили хрест. Проте збереглася лише криничка, а хрест біля неї відновлено недавно. Понівечені фрагменти хреста – постамент і основу з написом «Сей хрест поставив Бурденюк В. М за здоров’є і во славу Божу» – знайшли під час розчищення ставка. Голову хреста святотатці, напевно, вивезли і викинули в іншому місці.

Місцеві манкурти часто позбавлялися таким способом небажаних святинь. Зо­крема, об’єктом подібних знущань став хрест по вулиці Івана Франка, 97, що роз­ташований на подвір’ї Олексюка Я. Є. На нещастя, поруч пролягла дорога до кол­госпної тваринницької ферми, якою проїжджало високе начальство з району та об­ласті. Неодноразово керівництво господарства вислуховувало від них нарікання на недостатню атеїстичну роботу серед населення. Їх мало турбувало те, що пам’ятник поставлено ще за австрійських часів, на основі зберігся напис 1883 р., що він пере­жив майже п’ять поколінь і зберіг пам’ять про родоначальника декількох знаних у Заставні родин. Два рази голову хреста викрадали та викидали у ставки на околицях міста і обидва рази її відшукували та повертали на попереднє місце. За третім разом по-злодійськи викрадену частину пам’ятника знайти не вдалося. Тому довелося ви­готовити новий фрагмент.

Щоб вберегти хрести від знищення радянською владою люди забирали їх з околиць міста та майданів до себе на подвір’я. Закрема, так вчинила Палкевич А. М., жителька Заставни, проживає по вулиці Бажанського, 65. «Цей хрест, – згадує вона, – поставив мій дід та його сусіди за Австрії. Ми мусимо зберегти його для своїх дітей і внуків».

Єврейська громада, яка була досить чисельною у Заставні, планувала на околиці міста (територія сучасного ВПУ №4) облаштувати своє кладовище. Щоб не допусти­ти цього, жителі навколишніх будинків вирішили поставити і освятити там хрест. Були впевнені, що євреї з повагою поставляться до християнських святинь, так як і українці ніколи не допускали святотацтва щодо до єврейських.

Як прийшли більшовики, то зробили спробу знищити хрест, але люди завади­ли, перенісши його на подвір’я. Проте навіть тут він муляв очі окремим активістам. Один із них серед білого дня зайшов у хвіртку і скинув його верхню частину. Впавши на землю, голова хреста розбилася. Так і простояв напівзруйнованим постамент до так званої перебудови, коли комуністичне керівництво усвідомило абсурдність своєї непримиренної боротьби з релігією. До речі, по-варварськи було знищено ї єврей­ське кладовище, яке розташовувалося в іншому місці.

Подібна доля свого часу спіткала і хрест, який прагнула врятувати Тимочко В. П. по вулиці Незалежностіі, 35. Вночі, прямо з подвір’я, викрали не тільки голову, але й основу. Разом з відродженням незалежності України було відновлено понівечений хрест.

Єдиним хрестом поза межами міського цвинтаря, який залишився непорушним і неушкодженим, є хрест, поставлений на місці, де знайшов останній свій спочинок Цуркан Т. П. На жаль, всі написи стерті часом. Але, за спогадами, йому вже більше ста років. Напевно, цей хрест дійшов до нас у первісному вигляді тому, що стояв у не­примітному куточку на березі річки Совиці, далеко від шляхів з пожвавленим рухом транспорту.

Історія з хрестами Заставни сумна і повчальна. Рідко закінчував своє життя у спокої чи помирав власною смертю той, хто знищував їх. Під час спогадів очевидці називали конкретні прізвиша цих людей, більшість з них уже покійні. Одні закін­чували життя самогубством, інші помирали наглою смертю, треті від невиліковних хвороб. Не будемо називати їх. Вони понесли тяжку спокуту перед Богом, людьми та своєю совістю. Пам’ять людську неможливо знищити. І поступово відновлюють­ся святині, які встановлювали наші предки, споруджуються нові хрести, будуються нові церкви і каплички.

 

                                                                       За матеріалами вчителів історії

                                                                       Ганича Дмитра Васильовича

                                                                       Орлик Марії Михайлівни

                                                         За матеріалами книги Миколи Черешнюка

                                                                    «Історія сіл Заставнівщини»

 

Copyright 2012. All Rights Reserved.