Автор: zastzast Категория: Заставна
Дата публикации Просмотров: 1540
Печать

Перші жителі на території сучасного міста стали селитися в бронзову епоху (ІІ тис. до н. е.), про що свідчать археологічні розкопки 1965 р. В межах міста є 2 кур­гани, які розташовані в урочищі Базар, на північний захід від залізничної станції. За своїм походженням це кургани-могильники, в яких пращури ховали своїх знатних людей. Археологи виявили в них багато предметів (посуд, зброя, знаряддя праці), на підставі яких можна простежити розвиток господарства у первісному суспільстві, ознайомитися з побутом та культурою давніх людей.

Подібні курганні могильники знайдені також на північно-західній окраїні міста, зліва від дороги Заставна - Кадубівці (на аеродромі) й справа від дороги Заставна - Веренчанка, в урочищі Могилки. Їх кількість відповідно складає 6 і 5 й усі належать до бронзової епохи.

В урочищі Базар, на північно-західній околиці міста, на лівому березі по­току, розташований курган діаметром 10 м, заввишки 1,5 м, оточений ровом завширшки 4 м. Цей курган-святилище датується ранньозалізним часом (ХІ-ІІІ ст. до н. е.).

У цьому ж місці, в урочищі Вацьків горб, на відстані 2 км від міста, знайдено посе­лення давньоруського періоду (Х – перша половина ХІV ст.) розміром 190 х 45 метрів. В уже згаданому урочищі Базар, на лівому березі потоку, виявлено поселення черня­хівської культури (ІІІ-ІV ст. н. е.), про що свідчать залишки кераміки.

В урочищі Ями, розташованому по правий бік від дороги Заставна - Малий Ку­чурів, навпроти ставу, на відстані понад 3,5 км від міста, розташоване поселення черняхівської та давньоруської культур розміром 900 х 70 м. В урочищі Ґуральня виявлено поселення черняхівської культури розміром 220 х 30 м.

На захід від останнього поселення на відстані 1,5 км в урочищі Лопата є поселен­ня черняхівської та давньоруської культур. В урочищі Сапигора в ході обстеження знайдено залишки трипільської, черняхівської та давньоруської культур.

У центрі міста, під час риття котловану під підвальні приміщення універмагу (старого), було зруйновано поселення черняхівської культури.

Одного року, під час зливи, частина східного берега Панського ставу обвалилася і відкрилися залишки поселення трипільської культури.

Походження назви міста має три версії. Перша назва походить від словоспо­лучень «за ставами». За переказами довгожителів, коли річка Совиця Заставнець­ка обміліла, то люди, що жили на її берегах, стали перегороджувати її греблями. Таким чином утворилося багато ставків, а населений пункт залишився «за става­ми».

Друга версія: назва утворилася від слова «застава». В Галицько-Волинському лі­тописі згадується шлях від Василева – великого торгового центру на Дністрі до Чер­нівців. У місці, зручному для переправи через річку Совицю, верхів’я якої було за­болочене, стояла «застава», «загорода на дорозі», де брали з проїжджих купців мито. Тут і оселилися перші жителі Заставни. Село розташовувалося в ті часи вздовж пра­вого берега Совиці. У навколишніх болотах жителі добували болотну руду, з якої виплавляли залізо. Це підтверджується знахідками залишків залізоплавильного ремесла – шлаків.

Назва за третьою версією походить від імені людини Заст. Давним-давно, коли територію краю вкривали густі букові ліси, в цій місцевості жив пастух Заст. Одного разу він пас худобу, дуже втомився і заснув. Прокинувся, коли вже стало вечоріти. Він довго шукав свою худобу і ніяк не зміг її знайти, бо вона відлучилася досить дале­ко, де була соковита трава. Ця подія змусила Заста переселитися на гарне пасовисько, де згодом виникло село Заставна. Відтоді з’явилася поговірка – йти до місця, де живе Заст.

Вірогіднішою є друга версія назви. На її підтвердження можна навести незапе­речний факт, що всі ставки на цій території не природного походження, а штучні й з’явилися значно пізніше самої назви. Перше поселення, яке започаткувало сучасне місто, виникло в районі кута Кирилівка, біля моста через річку Совиця. Ймовірно, що саме тут і стояла застава. Підтвердженням цього є перший цвинтар, що розта­шовувався неподалік, нижче сучасної церкви. Поступово поселення розросталося, новий цвинтар переносили на околиці, спершу біля сучасного парку, а пізніше біля загальноосвітньої школи. На жаль, перші два поховання не збереглися. Сьогодні на їх місці збудовані житлові будинки.

На найдавнішому цвинтарі зберігся хрест, з якого він був започаткований. На ньому чітко видно дату – 1885 рік.

У документальних джерелах Заставна згадується в 1589 році. У тогочасній гра­моті зазначалось, що одне з володінь стольника Врінчана межує із Заставною. Зго­дом село часто переходило від одного феодала до іншого. У 1637 році половина За­ставни була продана Юрашковичу за 500 срібних талерів. Друга половина належала Матяшу.

Побували у Заставні й російські війська. Вона стала пунктом об’єднання росій­ської армії, яка у 1739 році під командуванням генерала Мініха рухалася до Нижньої Молдавії. (Козак К. , Фішер Е. Краєзнавство Буковини. – Чернівці, 2006).

     У 1782 році Заставна стала власністю пана Туркула. Село тоді мало 196 дворів, 1035 жителів. У 1831 році Вартарасевич купив Заставну у спадкоємців Туркула за 100 тисяч гульденів.

Важким було становище трудівників. У 1831 році з 331 двору 31 не мав землі, з 300 дворів, що володіли землею, 130 не мали робочої худоби, по 2 голови її мали 143 двори, по 4-6 – тільки 27 заможних господарів.

З початку ХІХ ст. повинності селян визначала угода, яку вони укладали з помі­щиком. Згідно з угодою 1837 року, кожний селянин зобов’язаний був щороку давати поміщикові певну кількість курей, яєць тощо. Крім того, село виставляло по 3-4 ніч­них сторожів для охорони поміщицьких ферм і двору. Щорічно – з квітня по листо­пад – селянин відробляв зі своїм тяглом та інвентарем 70 днів панщини, причому 24 з них – ненормовані. У такі дні робота тривала від зорі до зорі. Норми відробітків були настільки великими, що за день виконати їх селяни не могли. Тому доводилося витрачати ще й додатковий час. Крім польових робіт, селяни виконували й інші ро­боти – ремонтували греблю, поміщицький млин, ферми тощо. В цілому відробітки становили 93 дні панщини. За найменший непослух поміщики жорстоко розправля­лися з селянами. Жителі Заставни неодноразово скаржилися на свавілля поміщиків, та їх скарги залишалися без відповіді.

Ліквідація кріпацтва у 1848 році не принесла полегшення. Навпаки, процес зу­божіння селян прискорювався. У 1847 році безземельних було 199, у 1865 році – 248, що становило близько 55% від усіх селянських дворів Заставни. Водночас зростав прошарок заможних селян, які зосереджували у своїх руках землю, худобу, створю­вали власні підприємства, експлуатуючи зубожілих селян. У 1850 році тут відкрили олійню з кінним приводом, дещо пізніше – водяний млин. Починають влаштовува­тися ярмарки. У 1893 році на одному з них було продано 13380 голів великої рогатої худоби, 14320 свиней, 1554 коні.

Поміщика Вартарасевича змінив капіталіст Герш Вайсглас, якому належали 1126 га землі, ґуральня, рибний став і тваринницька ферма, де щороку відгодовували на продаж до 600 голів худоби, 800 овець, понад 120 коней. Біднота працювала на Вайсгласа по 12 годин на день, а одержувала плату, як і скрізь на Буковині, у 1,5-2 рази меншу, ніж у центральних провінціях Австрії. В пошуках кращої долі тільки до Канади у 1913 році з села емігрувало 334 особи.

Старожили називають прізвища землевласників, що володіли більшою кількіс­тю земель навколо Заставни, а саме: Корен, Сафрін, Вартарасевич, Вайсглас, Ганова, Найбергер, які були не українцями.

8 жовтня 1850 року австрійський імператор видав закон про організацію полі­тичного управління Буковини. На чолі її став намісник, який одночасно мав вико­нувати функції президента уряду з осідком у Чернівцях. У цей час Заставну разом з Кіцманем виділено в окремий повіт краю (всього було шість повітів).

Адміністративним розпорядженням від 24 квітня 1854 року Буковину цього разу поділили на 15 повітів. Заставна стала окремим повітом і підпорядковувалась повітовому старості.

Прогресуючу національну свідомість буковинців відзначає у своєму зверненні (1862 р.) до львівських приятелів Ю. Федькович: «Моє щастя в Буковині у горах, а коли не в горах, то все таки на Буковині межи Дністром і Прутом. Не знаєте ви, кілько там краси та поезії! Хто не може на Україну, та там ся народнього духу учи­ти, то най йде в руську Буковину: до Кіцманя, у Заставну, у Чорний Потік, а як там побуде якийсь час, най іде між гуцули, у Довге-Поле, у Ростоки, у Шипіт, у Сторо­жинець…»

У культурно-просвітній галузі на особливу увагу заслуговує праця товариства «Руська школа», перейменованого у 1910 році на «Українську школу». Виникло воно в 1887 році за ініціативою О. Поповича й ставило собі за мету «роздумувати над по­требами українського шкільництва, займатися основанням і розвоєм українських шкіл й піддержувати всякі справи публічного та домашнього виховання на основі рідної мови…». Це товариство вело жваву видавничу діяльність, переважно видава­ло шкільні книжки та вчительський журнал. У 1914 році філія «Української школи» діяла і в Заставні.

Поступово село зростає. В 1905 році воно стало центром повіту, мало зна­чний прошарок торгово-ремісничого населення. За переписом 1910 року в Заставні налічувалося 84 ремісники та 137 торговців. (Історія міст і сіл УРСР. Чернівецька область. – К., 1969, с. 219).

   У червні 1906 року заставнівці та селяни з навколишніх сіл побували на концерті українського бандуриста Гната Хоткевича. Затамувавши подих, слухали вони незвич­ну в цьому краю бандуру. Під її акомпанемент митець-письменник виконував старі гайдамацькі пісні, думи «Про Федора Безрідного», «Про смерть козака-бандуриста», пісні «Ой, на горі вогонь горить», «Ой, під лісом та під Лебедином»…

У 1911 році в селі існували філія товариства «Руська бесіда» та музично-хорове товариство «Заставнівський Боян». Але це аж ніяк не означало послаблення утисків. Свого часу Юрій Федькович, який неодноразово бував у селі у свого товариша по військовій службі селянина Михайла Дучака (йому присвячені вірші «До Михайла Дучака у славній Заставні», «На могилі званого мого брата Михайла Дучака у Застав­ні»), був затриманий окупаційними властями за співання українських народних пі­сень разом із селянами.

У Державному архіві віднайдено ін­формацію за 1919 р., у якій йдеться про бажання заставнівчанина Леона Будека відновити у Заставні друкарню і книжко­вий магазин. Можна припустити, що такі заклади існували вже за австрійського пе­ріоду.

В останню неділю жовтня 1918 року у Заставні відбулася так звана «Зелена Ка­дра». Загін, що складався в основному з дезертирів-українців із австрійської армії, які не хотіли більше боротися за Австрію, – вчинили дії, щоб перебрати владу у свої руки.

Манолій Дроник, провідник «Зеленої Кадри», та Євген Драгінда, який був у той час у відпустці з Українського Легіону, роззброїли жандармерію й угорську залогу в Заставні в ім’я Української Держави. Хоч фактично українська влада на Буковині була проголошена лише через кілька днів.

«Після роззброєння жандармерії, – писав пізніше Дра­гінда, – Дроник упорядкував свою групу і ми четвірками марширували попри церкву, де нас ожидало багато селян. Селянин Соколюк, старий уже чоловік, привітав нас з пла­чем радості й сказав між іншим: «Це наші діти, це наше вій­сько. Всіх нас мучило допомогти їм, якщо хочемо мати свою державу». Так в місяці жовтні 1918 р. в північній Буковині роззброєно всю жандармерію, а з нею мадярську залогу. І все зроблено ще перед розпадом австрійської держави. Зро­били це селянські хлопці, а зокрема той селянський син Ма­нолій Дроник, який так гостро і впевнено говорив «в імені проголошеної Української Держави».

   Ці українські загони були єдиною силою, яка згодом вчинила збройний опір на­ступаючій румунській армії під Мамаївцями, Кіцманем, Заставною і в багатьох селах.

Зі спогадів Євгена Драгінди про перебрання влади українцями в Заставні в останню неділю жовтня 1918 року

«Після роззброєння жандармерії, – писав пізніше Драгінда, – Дроник упорядку­вав свою групу і ми четвірками марширували попри церкву, да нас ожидало багато селян. Селянин Соколюк, старий уже чоловік, привітав нас з плачем радості й сказав між іншим: «Це наші діти, це наше військо. Всіх нас мучило допомогти їм, якщо хо­чемо мати свою державу».

У жовтні 1918 року в Заставні була створена революційна рада, скликане народ­не віче, куди зійшлися представники з усього повіту. В прийнятому на вічі рішенні говорилося: «Ми протестуємо проти посягання румунів на яку-небудь, хоч би най­меншу частину української території і урочисто заявляємо, що будемо обороняти нашу землю всякими способами, навіть збройною силою. Хочемо до України!» – та­кою була одностайна думка учасників віча. 5 листопада владу у Заставні перебрала українська повітова управа, яку очолив Михайло Кочерган.

У листопаді 1918 року Заставна, як і вся Північна Буковина, була окупована вій­ськами боярської Румунії. Загарбники встановили режим жорстокої військової дик­татури. Вся влада у селі перейшла до рук командування підрозділів 13-го піхотного полку. Слідом за військами з’явилися жандарми і представники сигуранци. У люто­му 1919 року в Заставні румуни запровадили стан облоги. Населення позбавили еле­ментарних прав. З вечора і до ранку заборонялося виходити на вулицю. Для переїзду з села у село, навіть на базар, потрібен був дозвіл поставленого окупантами префек­та. (Чернівецький облдержархів, ф. 18, оп. 1, спр. 4, арк. 17; спр. 1578, арк. 1-2).

У таких умовах відбувалися вибори до парламенту і місцевих органів влади у 1919 році. Про їх політичну спрямованість можна судити з директиви шеф-секретаря внутрішньої служби окупантів, надісланої 9 вересня 1919 року префектові Заставни. В ній говорилося: «Маємо точну інформацію про те, що в зв’язку з майбутніми ви­борами до парламенту, під виглядом агітаційних поїздок, окремі особи використовують їх для проведення в селах пропаганди, ворожої державі. Пропонуємо застосувати всі заходи для викриття таких людей, щоб при­марія і жандармерія у всіх випадках приїзду сторонніх дізнавалась, звід­ки вони приїхали, про мету приїзду, їх партійну належність. Агітаторів треба затримувати і передавати до рук військово­го трибуналу». (Чернівецький облдержархів, ф. 18, оп. 1, спр. 3, арк. 1). Офіцерам ру­мунських частин, розміщених у Заставні, давалась вказівка: «У разі агітації, револю­ційних виступів чи будь-яких інших заворушень серед місцевого населення нещадно їх придушувати, а керівників арештовувати». (Чернівецький облдержархів, ф. 18, оп. 1, спр. 1575, арк. 16-17).

У грудні 1919 року на Буковину прибула комісія країн Антанти, щоб переві­рити настрій населення і переконатися, чи воно бажає приєднатися до Румунії. На вічі в Заставні французький старшина, член комісії, після короткої промови, в якій переконував, що Буковина замалий край, щоб існувати самостійно, – поста­вив запитання, до кого присутні бажають прилучитися – до Польщі чи Румунії? «До України!» – відповідали присутні селяни.

Десять років окупанти не знімали в Заставні стану облоги. Терор не слабшав. Боячись заворушень, поневолювачі цькували все прогресивне. В директиві від 1924 року вимагалося нещадно придушувати найменший протест народу. Місцеві власті, спираючись на такі накази, лютували. Стало звичним фізичне покарання так зва­ними «25 буками». Такій принизливій екзекуції була піддана навіть дружина отця Івановича.

Прагнучи ослабити рух селян Заставни, які вимагали негайної земельної реформи, румунський уряд оголосив, що передає їм у тимчасове користування 798 га землі з маєт­ку поміщика Вайсгласа. Та восени 1922 року селянам дали всього 42 га, а решту землі ві­дібрали і передали спадкоємцям Вайсгласа. Навесні 1923 року селяни подали у Бухарест скаргу на неправильні дії чернівецької обласної аграрної комісії, але її відхилили.

Земельна реформа не поліпшила становища хліборобів. У 1926 році в Заставні було 7 великих землевласників, яким належало близько 1300 га землі. Процес кон­центрації її в руках багатіїв відбувався й після реформи. Разом з тим зростало зубо­жіння селян. У 1940 році з 1190 дворів Заставни 298 були безземельними, 768 мали всього до 2 га землі. (Чернівецький облдержархів, ф. 41, оп. 1, спр. 200, арк. 34). За румунських поміщиків і капіталістів близько двох третин селян Заставни були най­митами. Злидні й безправ’я гнали їх за океан. У 1937-1939 роках тільки до Канади виїхало 160 чоловік. У селі лютували туберкульоз, віспа. Румунський уряд, збираючи величезні податки, не турбувався про охорону здоров’я, освіту, культуру трудящих. У Заставні понад 800 селян були неписьменними. (Чернівецький облдержархів, ф. 15, оп. 1, спр. 20, 195, арк. 198-199).

Населення зазнавало жорстоких національних утисків. Окупанти проводили політику примусової румунізації. Від українців вимагали змінювати прізвища на ру­мунські, не дозволяли говорити українською мовою. Змінили й назву самого населе­ного пункту. В офіційних документах Заставна стала називатися Тиргул Ніструлуй, але із повсякденного вжитку й свідомості людей стару українську назву витіснити не змогли.

Українські школи закрили, так само як і культурно-освітні та громадські органі­зації – «Руську бесіду», «Заставнівський Боян», «Жіночу громаду» та інші.

Закриття українських шкіл та їх румунізація спричинили влітку 1926 року селянсько-робітниче віче в Чернівцях, куди із Заставни поїздом поїхала велика деле­гація. Віче винесло резолюцію:

«Ми, представники українського робітництва та селянства від майже усіх сіл Бу­ковини, а також від жінок і трудової інтелігенції та молоді вищих шкіл, найрішучі­ше протестуємо проти зрумунізування нашої школи румунською владою. Наслідки восьмирічної румунізаційної політики на полі шкільництва суть такі, що українська молодь у шкільнім віці лише дарма тратить час і не виносить ніякої користі з чужої школи в чужій незрозумілій мові. Ми всі платники податку – майном і кров’ю – до­магаємося:

– Привернення з початку наступного навчального року навчання всіх предметів в українській мові в школах Буковини.

У тих українських громадах, де за часів Австрії не було школи, домагаємося за­ведення українського шкільництва.

Усунення із шкіл усіх учителів, що не володіють українською мовою, і повер­нення до роботи всіх тих учителів, що їх раніше викинуто із шкіл або перенесено на румунську територію».

Проте варто зазначити, що навіть такі багатолюдні акції своєрідного протесту буковинців проти політики румунізації в галузі українського шкільництва вияви­лися марними. Румунська офіційна влада не тільки не зупинила цей згубний для українців процес, а навіть посилювала. (Піддубний Г. Буковина. – Чернівці: Зелена Буковина, 2005).

Новий «Закон про адміністративну уніфікацію» від 1925 року поділяв Букови­ну на п’ять повітів: Чернівці, Сторожинець, Радівці, Кимполунг і Сучава. Цей новий адміністративний поділ мав на меті створити такі адміністративні одиниці, в яких, поруч із українським населенням, були б і румунські громади. Внаслідок цього пере­стали існувати такі чисто українські повіти: Заставна, Кіцмань, Вашківці і Вижниця.

Румунська влада всіляко утруднювала доступ українцям до вищих державних і церковних посад. У кінці 1925 року відбувалися вибори до Єпархіальних Зборів, куди балотувалися і буковинці. У Заставнівському окрузі український кандидат Ва­силь Бзовий отримав понад 80% від усіх голосів, проте обраним був проголошений румунський кандидат.

   Населення Заставни з перших днів окупації боролося за своє національне і со­ціальне визволення. Жителі селища М. І. Гарас, Д. Шелегон, Д. Гулько, В. М. Ралик та інші, одягнуті у солдатські шинелі, брали участь у повстанні 113-го полку в Чер­нівцях у листопаді 1919 року. Однією з форм боротьби проти окупантів була масова відмова селян від гужової повинності та обов’язкових робіт по ремонту шляхів. Про це свідчать, зокрема, численні судові справи, заведені на мешканців Заставни. Через цю відмову з жовтня 1920 по січень 1921 року до суду було притягнуто 56 чоловік. (Чернівецький облдержархів, ф. 18, оп. 2, спр. 72, арк. 5, 7, 9).

За румунської окупації більшість селян залишилися халупниками і змушені були найматися поденно, ледве зводячи кінці з кінцями. В 30-ті роки ХХ ст. розпочинаєть­ся друга хвиля трудової еміграції, і значна частина заставнівчан виїжджає за океан, знову в США і Канаду. Окремі – Турецькі, Остаповичі, Михайлюки – зуміли повер­нутися із заробленими грішми, прикупили землі й зажили заможно. Пізніше, в перші роки радянської влади, майже всі вони були вислані до Сибіру.

У 1928 році польські громадяни, що проживали в Заставні, створили «Польську читальню». Вона стала духовним осередком поляків, які прагнули зберегти свої на­ціональні звичаї та обряди, мову, греко-католицьку віру, ознайомитися з польською літературною спадщиною. Заставнівська парафія підпорядковувалась Генеральному Вікаріату, яким керував о. Михайло Сімович у Чернівцях. Богослужіння у костьолі відбувалося церковнослов’янською мовою, а проповіді – українською. З цієї причи­ни українські греко-католики не переслідувалися румунською владою.

Польське консульство у Чернівцях зазначало у 1938 році, що створена у Заставні «Молодіжна секція» належить до найбільш розвинених на Буковині у плані спортив­ного та національного виховання. Велика заслуга в цьому місцевого парафіяльного священика поляка Новака, який присвятив багато часу роботі осередку.

Секція нараховує 25-30 членів і поділяється на два склади: чоловічий і жіночий. Зі спортивних видів найбільшу популярність має волейбол, настільний теніс і фут­бол. Молодь у Заставні також влаштовує танцювальні вечори, розваги та аматорські виступи. Головою «Молодіжної секції» є обраний самою молоддю Ян Добрудзький. (Заполовський З. М. , Осачук С. Д. Буковина: національні рухи та соціально-політичні процеси 1918-1944 рр. – Чернівці: Зелена Буковина, 2007, с. 32, 176-177).

За прикладом поляків українці у 1932 році створюють власну культурно-освітню організацію «Народний дім». 19 червня 1932 року вона вшанувала пам’ять Т. Г. Шев­ченка. Промовці розповіли про життя і діяльність Кобзаря, а хор виконав пісні з його творів.

28 червня 1940 року в Заставну ввійшли підрозділи Червоної Армії. Щоб пере­шкодити ворогам зруйнувати або вивезти цінне обладнання, група озброєних жителів на чолі з В. Г. Коваликом напередодні взяла під свою охорону залізничну станцію. В. Ковалик на знак того, щоб на буковинську землю не ступала знову нога румунського жандарма, поклав на залізничну рейку румунські гроші із зображенням короля й роз­бив їх молотком. (Чернівецький облдержархів, ф. 1254, оп. 4, спр. 33, арк. 1180, 1184).

Із створенням Чернівецької області 2 серпня 1940 року було проведено адміні­стративну реформу, за якою Північну Буковину поділили на райони. Статус район­ного центру отримала і Заставна.

Вже в перші дні нова влада розгорнула роботу з ліквідації неписьменності. Відкрилися українські школи, бібліотека. Почали працювати лікарня, ам­булаторія, санітарна станція, жіноча і дитяча кон­сультації, акушерський пункт, дитячі ясла.

Втираючись в довір’я, більшовики безкоштов­но передали жителям Заставни 682 га поміщицьких та церковних уже засіяних земель, худобу і сіль­ськогосподарський реманент, промислові підпри­ємства, запровадили 8-годинний робочий день. Во­сени нова влада, встановивши великі податки, за­брала у людей більшу частину зібраного врожаю. 2 березня 1941 року в Заставні було створено кол­госп. А згодом розпочалися арешти неугодних біль­шовицькій владі заставнівчан. Під репресивний каток потрапили Пазюк Іван, Кова­лик Андрій, Лахманюк Василь, яких наприкінці червня 1941 року енкаведисти роз­стріляли у Чернівецькій тюрмі. Місце поховання невідоме.

Німецько-радянська війна, що розпочалася 22 червня 1941 року, зупинила так звані «соціалістичні перетворення». Окремі чоловіки були мобілізовані більшовиками до армії, яких кинули назyстріч насту­паючим німецько-румунським військам. Уже напри­кінці червня загинули сапери 358-го гірського стрі­лецького полку 60-ї гірської стрілецької дивізії В. В. Юрчук та І. Т. Гаврилюк із Заставни. Червона Армія відступала на північ, а в цей час українське населення у Заставні перебрало владу до своїх рук. Але це трива­ло недовго. На початку липня німецько-фашистські війська окупували Заставну. Одинадцятого липня ру­муни ліквідували новостворену українську заставнів­ську владу, замінивши її румунською цивільною адміністрацією. Румуни запровадили кривавий режим терору та пограбувань. Багато активістів, зокрема Г. І. Чередюк, П. В. Юрчук, Л. М. Штефюк, Є. Д. Сороняк, В. Г. Ковалик, були кинуті до концентраційних таборів. 56 жителів забрано на каторжні роботи. Окупанти вивезли з міста устаткування, обладнання медичних закладів, спалили 13 будинків, грабували населення.

У березні 1944 року Заставну визволили гвар­дійці 64-ї танкової бригади Червоної Армії. 162 воїни, що загинули під час форсування Дністра й на підступах до Заставни, поховані у міському парку в братській могилі. Після визволення міста 590 чоловіків було призвано в армію й кинуто на радянсько-німецький фронт, частина з яких до­дому так і не повернулися – залишилися лежати у чужій землі.

Повернувшись, радянська влада знову віддала селянам землю, але ненадовго. На початку 1947 року був відроджений колгосп, який назвали іменем 29-х роковин Радянської Армії. Активісти артілі за сприяння влади ходили від двору до двору й забирали сільськогосподарський реманент, худобу. Однак селяни сприймали нові зміни як відродження панщини, тому бажаючих прилучитися до спільного господарю­вання виявилося небагато. Тоді власті посилили податки. Примушували здавати на­віть ті види сільгосппродукції, які не вироблялися у селянських господарствах. Злісних неплатників звинувачували у саботажі і відправляли до Сибіру. Зневірившись у мож­ливостях протистояти владі, багато селян подали заяви до колгоспу. Наприкінці року в ньому налічувалося 63 селянські господарства.

У 1948 році створили ще дві арті­лі – імені Кірова та «Радянська Укра­їна». Восени 1953 року колгоспи іме­ні 29-х роковин Радянської Армії, імені Кірова та «Радянська Україна» об’єдналися в артіль імені Кірова. В ній налічувалось 829 дворів, 2560 га землі. Тривалий час це господарство було основним роботодавцем для на­селення міста. До початку 60-х років без дозволу колгоспних зборів ніхто не мав права покинути його. Довгий час місцевий колгосп очолювала Микитей Ма­рія Дмитрівна, яка пройшла шлях від ланкової до голови колгоспу й була удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці.

Розвивається у Заставні й місцева промисловість. У 1958 році на базі маслобойні відкрито маслозавод, що виробляє тваринні жири, сир, бринзу тощо. Це було перше велике підприємство. У 1962 році стали діяти хлібоприймальний пункт та кукуру­дзокалібрувальний завод, з 1964 року працюють фабрика побутових товарів, побуто­вий комбінат. У 70-ті роки збудовані консервний, комбікормовий та хлібозавод. Крім того, у місті діяли друкарня, млин, електростанція, Заставнівський міжколгоспбуд, автомобільне підприємство, житлово-комунальне господарство, райавтодор, школа ДОСААФ.

У місті функціонували центральна районна лікарня, дві середні школи, Будинок культури, музична школа, районна бібліотека, відкрито сільськогосподарське, а зго­дом і будівельне професійні училища.

У 70-80-х роках з’явилося немало новобудов: хлібозавод, кінотеатр, Палац щастя, відділення зв’язку, Палац культури і спорту, готель, банк, 2 універмаги, школа-гімназія, районний військовий комісаріат, автостанція та ряд інших адмі­ністративних і житлових будинків. Окрасою Заставни стала центральна площа міста.

 

Copyright 2012. All Rights Reserved.