Автор: zastzast Категория: Заставна
Дата публикации Просмотров: 1054
Печать

ЛЕГЕНДИ ЗАСТАВНИ

 

Легенди та перекази Заставни

в основному пов’язані з походженням назви самого міста

та місцевих топонімів.

 

Заст

У сиву давнину, коли територія нашого краю була вкрита густими буковими лісами, в одному з поселень жив пастух Заст, який доглядав громадське стадо. Скотарство було головним заняттям тодішнього населення. Постійна небезпека з боку татарських орд змушувала людей свою найбільшу цінність, худобу, утримувати влітку за межами села. Кормів було достатньо. Високі трави на лісових галявинах були добрим пасовищем, а густий ліс у випадку небезпеки давав можливість надійно сховати її від нападників. Але за громадським стадом необхідно було старанно пильнувати, тому що тварини часто в лісі губилася, іноді ставали жертвою хижаків. Одного разу Заст міцно заснув, а коли прокинувся то побачив, що стадо зникло. Довго він шукав у лісі худобу, але нізчим повернувся у село. Розлючені селяни вигнали Заста з своєї общини. Він поселився на березі невеличкої річки-потічка, побудував там будиночок з глини, змішаної з очеретом, сирівки. Через потічок спорудив міст. Усі хто йшов у бік його поселення говорили: «Йдемо до Заста». Поступово біля нього почали селитися інші люди, також будуючи примітивні житла з сирівки. Так появилось маленьке поселення, яке називали Заставною. Поступово воно розросталося, люди почали будувати будинки з дерева та каменю, а місцевість де побудував перше житло Заст назвали Сирилівкою.

 

Буклажєнка

Вздовж дороги з Заставни до Кіцманя розташувалось урочище Буклажєнка, де було побудовано перший у районі цегельний завод. З цим місцем пов’язані гіркі спогади людей про тяжкі часи кріпацтва, коли поміщики-кріпосники жорстоко карали селян-кріпаків за найменшу провину. Як тільки сходило сонце панські гайдуки починали зганяти людей на поле. З самого ранку до пізнього вечора вони змушені були п’ять днів на тиждень відбувати панщину, щоб обробити своє поле іноді не вистачало часу. Одного разу кріпачка Марія, яка після смерті чоловіка залишилася з шістьма малолітніми дітьми, щоб не втратити урожай з власної ниви пішла не на панське поле, а на своє жати жито. Розлючений пан сам вирушив на її пошуки, а знайшовши на околиці села жостоко побив палицею. Від завданих ударів жінка померла, а на її тілі залишились глибокі рубці, залиті кров’ю. Складалось враження, що шкіра в багатьох місцях трісла або пукла. З того часу цю місцевість люди почали називати Буклажєнка (від пукла жінка).

 

Сопигора

Ще з-за часів Австрійської імперії в одній сім’ї трапилося нещастя, померло від тяжкої недуги молоде подружжя, залишивши двох маленьких дітей, Петрика та Оленку. Близької родини у них не було тому вони попали до чужих людей. Про існування один одного вони не знали, а їхні названі батьки проживали у різних селах. Одного разу Петро, вже молодий гарний хлопець, приїхав до Заставни і там побачив дуже гарну дівчину, Оленку. Серце його защеміло, розгорілись теплі, ніжні почуття, які він сприйняв їх як кохання, а не братню любов. Оленка відповіла йому взаємністю. З часом Петро посватав Оленку, випили слово і доповились зіграти весілля повелицідни, тобто після різдвяних свят. Шлюб вирішили взяти у селі, де проживав Петро. Домовились, що весільний кортеж Оленки Петро буде чекати на околиці Заставни, по дорозі на Кіцмань. Коли молоді зустрілися, то вже разом рушили до церква. Але не доїзджаючи до греблі, яка перегороджувала річку Совицю, земля раптом провалилась і ввесь весільний кортеж молодят пішов під землю. З того часу горб, біля якого сталася ця трагедія назвали Сопигора, тому, що з нього іноді чути музику та галас людей, що схожі на глухе сопіння.

 

Copyright 2012. All Rights Reserved.