Автор: zastzven Категория: Звенячин
Дата публикации Просмотров: 1217
Печать

Села, як люди, - у кожного своя доля. Вони своєрідні дивосвіти зі своєю чарівністю і природою, боротьбою і утвердженням. Та стають відкритими, доступними тільки за допомогою людини, яка сама протоптує стежку у цей дивосвіт.

Звенячин – зелений куточок Північної Буковини, звабливий історією і красою, де тісно переплелися минуле і сучасне. Мальовнича земля, що горнеться своєю щедрою красою до блакитних вод Дністра. Топтали її чоботи ворогів – гнобителів, та вона витримала все, вистояла і утвердилася.

“Звенячка” – так лагідно її називають люди. Таку назву село носить з давніх- давен. Існує дві легенди походження назви села. Ці легенди передавалися з покоління в покоління людьми і дійшли до наших часів. Вони обидві заслуговують на те, щоб їх пам`ятали. Одну із них було записано зі слів Сунько Ганни: „ Було це дуже давно. Поселився на цій місцевості чоловік, який згодом почав виливати дзвони. Дзвони були настільки гучними, що їх відлуння було чути на багато миль від оселі майстра. Потяглися до майстра люди звідусіль, щоб мати в своїх церквах такі гучні дзвони. Землю,на якій жив майстер, називали Звенячин (від слова дзвін). Так і закріпилася ця назва.

А другу легенду було записано зі слів старожительки нашого села Приємської Вікторії:

„Колись давно-давно, коли в нашій місцевості ніхто не жив, повз неї проходило багато мандрівників і милувалися дивними горами, що наче дві сторожі охороняли річку Дністер. Але особливо їх приваблював дивний дзвін, що лунав з тих гір. Як же вони здивувалися, коли побачили, що ніжний дзвін лунав від безлічі струмків, що витікали з підніжжя мальовничої гори. Мабуть, зачаровані цим дзвоном, перші поселенці назвали село „Звенячин”.

     Село Звенячин було одним із найрозвинутіших центрів торгівлі нашого краю, так як воно знаходилося на границі між двома регіонами: Буковиною і Галичиною. Було тут 12 млинів, корчми, ларьки, базар, куди звідусіль приїжджали люди і обмінювалися своїми товарами.

Місцевість села розташована на схилах, а також біля підніжжя р. Дністер. На горі переважно жили українці, місцеві селяни. А на долині жило дуже багато єврейських сімей, про що свідчить „жидівський цвинтар”, що знаходиться в нашому селі.

 

Звенячин було невід`ємною частиною Північної Буковини. З XVI ст. воно опинилося у складі Турецької імперії і було в неволі турків 270 років. У 1774 р. Північну Буковину загарбали австрійські окупанти, які перетворили її в колонію, в ринок збуту промислової продукції, по-хижацькому використовувати багатства краю. Краєм керувала військова адміністрація. Населення поділялося на 4 основні групи. До першої належали заможні господарі, які мали наймитів, щонайменше по 6 волів, 5-10 корів. В основному до цієї групи належали колонізатори – німці та австріяки. Вони були багаті і тому мали можливість дати освіту своїм дітям. Інколи дехто із них одружувалися з українками і назавжди залишалися тут. Однією із таких родин у нас є родина Котлярів. Дід яких був німцем за походженням.

Другу групу становили середняки. В їхньому користуванні була пара волів і кілька корів. Вони не були такими багатими, тому освіту переважно здобували 1-2 члени з їхньої сім`ї.

Третя група – бідняки, які не мали робочої худоби, а тільки по одній корові. Їм було важко жити, селяни багато працювали, навчання дітей для них було розкішшю, яку вони не могли собі дозволити. Дуже рідкісними були випадки, коли декому із дітей пощастило навчатися при монастирях і церквах.

До четвертої групи входили халупники, крім хати вони не мали нічого. Безземелля і розорення змушували селян залишати село. Частина з них, не знайшовши роботи, емігрувала за кордон. За 1891 -1910 роки з Буковини до Канади, Латинської Америки виїхало 48 тисяч громадян, серед них 22 жителі с. Звенячин.

Дуже великий вплив на наше село мала І Світова війна. Вона принесла нові страждання, злидні і голод. Село стало ареною запеклих боїв між арміями Австро-Угорщини та Росії, бо розташувалося на кордоні між ними. Військові дії принесли великі жертви і страждання мирному населенню. Лише руїни і згарища нагадували про село. Уціліло лише чотири хати, більшість населення насильно вивезли до Австрії. Як свідок тих подій в селі залишилося Австрійське кладовище.                                        

Хоча за розповідями старожилів на тому кладовищі були поховані не тільки австрійські вояки, а й всі солдати, які загинули під час жорстоких боїв. Селяни хоронили всіх мертвих у братські могили, не дивлячись на їхню форму. По сьогоднішній день цвинтар знаходиться в гарному стані, тому що шефство над ним взяли діти нашої школи. Щороку до місця поховання своїх співвітчизників приїжджають австрійці та угорці, щоб поклонитися праху своїх пращурів та покласти на їхні могили часточку рідної землі.

Хоча Австро-Угорщина була поневолювачем та загарбником, вона дозволила українцям спілкуватися на рідній мові. На вулицях було чути українські пісні, зберігалися народні традиції. Хоча українська культура повільно занепадала.

Після розпаду Австро-Угорської імперії на Буковині починається боротьба за об’єднання української народної республіки.

З листопада 1918 року в місті Чернівцях відбулося 40-тисячне народне віче, яке проголосило возз’єднання з Галичиною.

Але українські паростки волі були знищені румунськими військами, що протягом 6-12 листопада 1918 році окупували північну Буковину. Румунські інтервенти встановили жорстокий колоніальний режим. Особливо важким було становище селян нашого села В селі були створені прикордонний пост і жандармерія. Селянам не дозволялося у вечірній час світити світло у своїх будинках, виходити із будинків і навіть розмовляти українською мовою.

Багато селян залишали свої домівки і йшли найметувати. Тяжкий соціально-економічний гніт доповнювався національним гнобленням та політичним безправ’ям. Румунська влада не допускала українців до органів державної влади, переслідувала їхню мову і культуру. Українські школи закривалися, зростала захворюваність населення.

Як свідок насильства румунів, в нашому селі є паспорти людей, де в графі національність написано «румун або румунка» Із розповідей старожилів румуни хотіли вщент знищити українську культуру, мову, звичаї. За виконання українських пісень тяжко били, а хлопців відправляли на довгих 18-місяців в армію.

У 1918 році після зруйнування села у війні за часів румунської окупації поступово село оживає, відбудовуються будівлі, млини, корчми, життя продовжується.

Румунський період – один із найстрашніших періодів в житті наших односельчан. Тому з радістю вони прийняли звістку про приєднання Буковини до УРСР. Недовго нашим односельцям довелося радіти спокою і мирному життю,бо почалася Велика Вітчизняна війна. І разом з німцями прийшли в село смуток, голод і хвороби. Це було друге захоплення Буковини Румунією. В народі цей період називають „другою Румунією”.

Через 2 роки радянські війська прогнали румунів разом із німцями. Але на мою думку, румуни не заспокоїлися і дотепер. Деякі з їхніх політиків кажуть, що Буковина – це їхня територія, і мріють повернути її.

Сталінське керівництва прагнуло якнайшвидше реалізувати свою улюблену тріаду "індустріалізація-колективізація-культурна революція ".

Восени 1948 року в с.Звенячин було створено колективне господарство "Нова громада", в якому налічувалось 202 члени (77 чоловіків і 125 жінок).

Головою колгоспу обрали Рехтецького Василя Михайловича. За господарством було закріплено 448 га орної землі. В колгоспі було: корів - 5, телят - 5, свиней - 2, овець -10, птиці - 50, коней - 44, биків -1, лошат - З, плугів - 34, борін - 43, віялок -13, возів - 33, саней - 11, соломорізок - 2, культиваторів - 2, грабарок - 2. Все це було вилучено у людей примусовим способом.

із свідчень Фучко М.С. "У людей розбирали стодоли і забирали для будівництва колгоспних стаєн, контрактували худобу, жінок заставляли робити в ланці, чоловіки і хлопці робили на конях. Працювати на колгоспному полі доводилось від ранку до ночі. Гроші платили раз у рік, а кожен день видавали 300 гр. хліба. Люди голодували. "Хоч пару колосків у кишеню взяти", - так думали дві невістки Анастасія та Марія Казимірик. Але за пару колосків довелося платити дорогою ціною.

Зі спогадів Казимірик Марії Іванівни, 1918 р.н.: "Додому поверталися з поля, коли вже було темно. Нас зустрів уповноважений з району. Відвів у сільраду, зразу відправили у район, а звідти в область. Дома ніхто не знав, де ми поділися.

За 600 грамів зерна мене засудили на 6 років, Анастасію за 700 грамів на 7. Відправили аж у Молотов (тепер Перм), працювала на сплаві лісу. Через хворобу серця перевели на кухню.

Начальники заставляли кашу, що залишилася, висипати в туалет, а добавки людям не давати. За пару колосків нас гнали, судили, а самі годували свої свині і висипали хліб в туалет. Тяжко було це пережити. Потім вийшов указ про звільнення жінок, котрі мають дітей до 14 років (а в мене син 7 років залишився). Після півторарічного ув'язнення я повернулася додому".

Ще тяжча доля спіткала Лисюк (Решітник) Ярославу Петрівну, яку разом з братом і матір'ю вислали в Сибір, а на їхньому господарстві зробили колгосп.

Порушення законності під час проведення колективізації викликало протидію українських націоналістів (бандерівців), які перешкоджали проведенню "радянізацїГ Буковини. У свою чергу, це стимулювало каральну активність комуністів, які арештовували і депортували всіх підозрілих.

За підозру співпраці з оунівцями заарештували і вислали в 1948-1949 р. жителів нашого села: Лопушанського Степана, Лисюка Петра, Лисюка Михайла, Ткачука Бориса, Подружжя Продаників Дмитра і Степанію, Проданик Ганну.

Розповідає Лисюк Петро Дмитрович: "Мене заарештували 20 грудня 1948 року за те, що я пошив синьо-жовтий прапор. Після трьохденного катування в районі, відвезли на 3 місяці в Чернівці. У березні відбувся військовий трибунал. Мені присудили смертну кару, яку пізніше замінили на 25 років посиленого режиму. Відсидів 8 років в Магадані. Робили тяжко, годували так, щоб з голоду не вмер. У 1956 р. звільнили. Повернувся додому тяжко хворим".

Іванищак (Проданик) Ганна Андріївна перебувала в місцях ув'язнення 5 років 8 місяців 23 дні. Була засуджена по статті 20-54-1 "а" (допомога бандерівцям) на 25 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Засудження відбувала в Магадані, працювала в шахті. Сім місяців була в Ваканці, потім в м.Уфі. Звільнення прийшло 23 вересня 1954 року.

Не повернувся додому із репресованих звенячинців тільки Ткачук Борис, загинув в шахті.

Це були важкі часи. Але навіть такі випробування не вбили віру народу в краще майбутнє незалежної України.

ГОЛОД 1947

Відшуміли бої. Почали відходити у минуле смерть, насильство, страх. Раділи люди, що війна закінчилася. Але рано було радіти. Не знали люди, що чекає на них жорстока сваволя комуністів, масові репресії, голод 1947 року.

Голод 1946-1947рокі не обминув і нашого села. Він став важким наслідком викачування із села хліба, заготівельної політики держави та літньої посухи 1946 року. Споживши останні запаси продовольства, селяни розпочали боротьбу за виживання.

Як докази цього є свідчення людей, які пережили ті важкі часи. Із свідчень Бабалюк Ольги Онуфріївни: "Я вижила разом з дітьми тільки тому, що мала корову, але молока на таку велику сім'ю не ставало. Хотілося хліба. Щоб спекти корж, я ходила в поле, збирала торішню картоплю, обшкрябувала погнилу шкарлупку, а серединку терла. З цієї муки я пекла коржі, робила вареники. У вареники всередину заліплювала зелену цибулю. Також продавала що могла і купляла хліб, який на той час коштував 100 крб. Ходила на Дністер, збирала черепашки, вибирала м'ясо, перемелювала, давала трохи хліба і пекла котлети, які продавала і міняла на хліб.

З білого буряка варили борщ, закваснювали кваском, варили натину. Так жили. А хто був хворий і не міг нічого знайти, той помирав. Моя сусідка дійшла до такого стану, що хотіла зарізати свою дитину. Це був дуже тяжкий час, але людям ніхто не вірив. Комуністи ходили по селі і забирали худобу до колгоспів, а хто не здавав, то накладали великі податки. Такі були на той час закони".

Із свідчень Фучко Марії Степанівни:

"Я мала 17 років і теж пережила ті важкі часи. Люди їли що могли, лободу, корінці, буряк, натину.

З сухого жому терли муку і пекли коржі. В нашому селі з голоду померло три чоловіки: Богдан Іван, Мар'яш Василь, Мар'яш Микола. Було важко дітям, які втратили батьків під час війни. Діти пухли з голоду, їли цвіт акації, збирали гнилу картоплю. Люди мусіли йти до колгоспів, бо не було що посіяти на своєму полі. Держава давала трохи зерна на колгосп. Урожай 1947 року був не поганий. Люди не мали ніяких запасів, йшли до колгоспу, де працювали за трудодень, за зерно. Працювали вдень і вночі при факелах, збираючи врожай.

Платили дуже мало. Але люди боялися голоду і мусіли робити за будь-що".

Такі дані підтверджують й нині жителі нашого села, які пережили ті тяжкі часи.

То були важкі часи, але навіть такі випробування не вбили віру народу в краще майбутнє незалежної України.

Жертвами більшовицького тоталітарного режиму стали представники і новітніх поколінь, які служили в Збройних силах Радянського Союзу. В несправедливій афганській війні брали участь також хлопці із Звенячина – Лучик Степан, Сімчук Віктор, Коник Анатолій. Лучику Степану повернутися до рідної домівки не судилося – 25 січня 1983 року загинув в одному з боїв. У пам’ять про загиблого односельчанина вулицю, де народився і виріс Степан, названо його іменем.

10 серпня 1968 року, за два місяці до кінця військової служби, прийшла звістка з Азербайджану про загибель Віктора Цуркана.

21 червня 1995 року, вже під час проходження військової служби в Збройних силах незалежної України, загинув Олександр Лисюк.

Тривалий час село Звенячин в адміністративно-територіальному порядку належало до Кострижівської селищної ради. Але в 1973 році село набуло статусу самостійності і до нього передали хутір Йосипівку, який до цього перебував у складі Кадубівців. Сільську раду очолив Балабушенко Василь Григорович, секретарем стала Шевчук Катерина Степанівна.

На території села є Придністровське дослідне господарство, яке займається вирощуванням саджанців плодових дерев.

У 1970 році для звенячинських дітей держава збудувала нове приміщення неповної середньої школи. В 1988 році її реорганізували в середню, а в 2003-му – в навчально-виховний комплекс. Тут відкрито дошкільні групи для дітей населених пунктів Зве­нячин, Йосипівка і залізничної станції Степанівка. Центром розвитку культури став клуб, збудований у 1978 році. При ньому функціонує сільська бібліотека з фондом 12450 примір-ників книг.

Цього ж року, в нижній частині села, відкрито станцію з обслуговування автомобілів (СТОА).

Протягом 1979 року радгосп власним коштом збудував ад­міністративний будинок, де розмістилися контора, сільська рада, ощадкаса, відділення зв’язку та АТС. В 1979-1980 роках здано в експлуатацію восьми- та дванадцятиквартирний будинки.

З початком самостійності України (1991 р.) в селі відбу­лося багато змін. Відсутність власної робочої та зношеність сільськогосподарської техніки не давали можливості якісно обробляти землю. Радгосп залучав до польових робіт шко­лярів, службовців і робітників цукрозаводу «Хрещатик». Цукрозавод деякий час допомагав радгоспу як своєму виробничому підрозділу навіть фінансами. Але після приватизації заводу фінансові дотації припинилися. Очолював радгосп у цей важкий час Обертюк Микола Михайлович, який ледь зводив кінці з кінцями. У 2001 р. радгосп «Дружба» перестав існувати, земля і майно були роздані пра­цюючим на паї. Окремі власники землі обробляють її самотужки: Димко Васили­на, Завацький Ярослав, Дичук Фрозина, Рогожинський Дмитро, Рогожинський Олександр. Закрився, а потім зовсім зруйнувався чудовий ресторан «Дністер» у вигляді жабки.

Пристосовуючись до ринкових відносин, окремі жителі відкрили власну справу. Першими орендаря­ми в селі стали Ткачук Орися Степанівна та Сороць­ка Ганна Павлівна. Король Іван Іванович заснував цех із виготовлення пластмасових виробів, відкри­то п’ять приватних торгових закладів, майстерню з вулканізації автомобільних покришок.

У 2005 році сільська громада створила кооператив із газифікації села. Власними коштами і власною пра­цею звенячинці створили собі комфортні умови для проживання.                                                                  

                                                            За матеріалами вчителя історії

                                                                           Пасічник Орисі Дмитрівни

                                                           За матеріалами книги Миколи Черешнюка

                                                                     «Історія сіл Заставнівщини»

Copyright 2012. All Rights Reserved.