Традиції Лужани

Старовинні традиції святкування в Лужанах

На Святий вечір 24 грудня (6 січня за ст.ст.) перед Різдвом всі добрі господині варили пшеницю, яку солодили цукром або медом, галушки з кукурудзяної крупи, вареники з картоплею, біб, квасолю, сушені фрукти, такі як, наприклад, сливи і яблука, рибу, пироги з квашеною капустою в олії. Загалом на столі мало бути 12 страв. Всі ці страви розставлялися на скатертині, під яку клалося трохи сіна. На столі також мало бути 5 хлібин, брилка солі та трішки ладану. Ввечері всі домашні сідали за цей святковий стіл. Господар першим брав ложкою варену пшеницю-кутю та кидав її до стелі. Якщо всі зернини прилипали до стелі, то вважалося, що наступний рік буде сприятливим для бджіл та посівів. Після цього господар сам куштував пшеницю, а всі домашні приєднувалися до нього. У такій самій послідовності члени родини по черзі куштували усі перелічені страви. Під час вечері одному з дітлахів, бо дітей тоді було зазвичай декілька, доручали квоктати під столом, аби курчата водилися.

Особливості Святвечора

Після завершення вечері дівчина, якщо така в родині була, збирала зі столу всі ложки, виходила на вулицю та шуміла ними, наслухаючи, з якого боку гавкатимуть собаки. Згідно з повір’ям, саме з того боку до неї прийдуть свати. На Святий вечір перед Різдвом парубки  колядували по селу,  від хати до хати, співаючи релігійні пісні. Приспів більшості з них обов’язково мав містити словосполучення: «О дай Боже!»

Новий рік

1 (14) січня святкувалося велике свято св. Василя Великого і Новий рік. У церкві, як і на Святвечір, служили літургію Василія Великого. Цього дня хлопчаки ходили по хатах сіяти. Вони розкидали різне насіння хлібів, примовляючи при цьому: “Сійся, родися, жито, пшениця, всяка пашниця. Сорочка по землю, льон по коліна, аби вас хрещених голова не боліла”. На Новий рік, на Василя, як дочекали, аби так впровадили і наступного року дочекати. Бувайте здорові». Розсипані зерна не викидали, а збирали та віддавали курям, аби ті краще неслися. Увечері перед Василем по лавках розкладали поліна «сторцем» (сторчма), і чиє поліно до ранку упаде, той, вважалося, повинен незабаром померти. У ніч на Новий рік зазвичай ніхто не спав. Бо тоді, опівночі, відкривається небо та худоба розмовляє своєю мовою. Буковинці також вірили, що тієї ночі палають вогнем всі грошові скарби, заховані у землю. А якщо у перший день січня на деревах був іній, то це означало, що буде врожай. До речі, воду, якою в день Нового року мили миски, зберігали у пляшках. Нею кропили бджіл, якщо бачили, що рій хоче утікати.

Але Новим роком святкування зимових свят для лужанців не закінчувалося.
5 (18) січня святкували Святий вечір перед Хрещенням Господнім. 6 (19) січня – Йордан (Богоявлення Господнє). І нарешті 7 (20) січня – свято Івана Хрестителя (Іоанна Предтечі). У церкві у ці дні служать літургію Василія Великого та Іоана Златоуста. На Йордана селяни від малого до великого збиралися біля води, де власне Йордан і проводився. Тобто там, де освячувалася вода. Чоловіки (господарі) в цей час повинні були тримати у руках воскові свічки, прикрашені у нижній частині полотняними крижмами з намистом, васильком. Їх називали тріци. Після того, як священик завершував обряд освячення води, кожен шукав собі місце, аби занурити прикрашену свічку в освячену воду. У деяких місцевостях свічки намагалися скласти біля священика, аби він сам це зробив. Потім кожний відносив свою свічку до церкви і залишав на столі для пожертв або в куточку перед царськими іконами. Там вони лежали до Стрітення Господнього, після чого їх знову забирали додому і зберігали за образами. Тим часом господар, приносячи освячену воду додому, окропляв нею усіх домашніх, худобу та всі кімнати будинку, стайню, стодолу тощо. Воду, освячену в день Йордана, тримали у склянках на клиночках (кілочках) в хаті цілий рік. Цій воді приписували цілющу властивість від різних хвороб. Йорданською водою, наприклад, лужанці кропили себе, коли відправляються в дорогу, в поле, на ярмарок, влітку кропили бджіл, аби велися. Після освячення Йорданської води протягом двох тижнів не можна було прати білизну, бо вона вважалася свяченою.

Народні традиції святкування усіх цих свят

Напередодні Водохреща, наприклад, дівчата виходили вночі на вулицю і слухали, з якого боку залають собаки. Так само як і на Святвечір, дівчина могла стукати ложками у тин, провокуючи собак на гавкіт. Дівчата вірили, що саме в той бік вийдуть заміж. Цього ж вечора дівчата стелили під себе мішок з-під муки, а під подушку клали щітку (від прядива) і гребінь. Хто дівчатам в цю ніч снився, за того вони й мали вийти заміж. Вважалося також, якщо в цей день дівчина або хлопець упадуть, то незабаром стануть під вінець. Якщо ж падав жонатий, то вірили, що він незабаром помре. В день Івана Хрестителя (Іоанна Предтечі) 7 (20) січня всі фруктові дерева обв’язували тим сіном, що лежало на столі під скатертиною від самого Різдва Хрестового, аби родили. Від Різдва Христового і аж до Івана Хрестителя не можна було чесати прядива. На цьому свята закінчувалися.

Лужанські традиції на Андрея

 Буковина має великий прошарок, культури багатьох століть вшанування, пам’яті одного з християнських свят, апостола Андрія. В же стало доброю традицію, що в цей день надвечір на Андрія відбувається цілий народний обряд мова про, що піде далі.
13 грудня православні християни відзначають свято на честь святого апостола Андрія Первозванного. Водночас день Андрія був в народі великим зимовим молодіжним святом. На Андрія дівчата зазвичай ворожили.
Андрій — один із дванадцяти апостолів, який перший був покликаний Христом в його апостоли, тому в православній традиції й називається Первозваним.
При народженні Андрія, а це перша половина I століття, місто Віфсаїда, йому зразу пророчили велике майбутнє та велике страждання за християнську віру.
З юних років Андрій надавав перевагу духовним, вічним цінностям і тому коли почув проповідь Іоанна Хрестителя про покаяння, став його учнем. Андрій відразу пішов за Христом. Потім Андрій покликав свого брата Симона, якого пізніше Господь назвав Петром, тобто Скелею. Андрій став першим послідовником Ісуса Христа, тому й одержав найменування Первозваний.
Апостол Андрій, як і інші апостоли, був свідком проповіді Ісуса Христа. Андрій бачив страждання Спасителя, Його смерть і Воскресіння. В кінці своєї подорожі апостол з берегів Понту через Пропонтиду перейшов до Фракії, а потім до Греції.
Вірний своєму імені, що грецькою означає “мужність” Андрій прийняв муки ради Христа. У місті Патри він був розіп’ятий при римському імператоі Нероні у 60 році за наказом проконсула Егея (Егеата) на Х-подібному андріївському хресті.
Буковина має великий прошарок, культури багатьох століть вшанування, пам’яті одного з християнських свят, апостола Андрія.

В же стало доброю традицію, що в цей день надвечір на Андрія відбувається цілий народний обряд.

На буковинських землях свято Андрія принаймні від початку нашого століття вважалося основним і найсприятливішим часом для дівочої ворожби. Всі обряди виконувалися ввечері, а то й опівночі напередодні Андрієвого дня. Уявлення про репертуар цього свята  дають спогади місцевих старожилів нашого селища. Для ворожби збиралися разом дівчата з одного кута, частини села, і почергово виконували ряд обрядів: випікали з кукурудзяної муки паляничку (воду наношували з криниці ротом), а для завершення дійства кликали собаку; із зав’язаними очима вибирали дев’ятий кілок у плоті; кидали постіл або черевик почерез хату; “запитували” у свині, через скільки років слід сподіватися весілля; “перев’язували вулицю” і пильнували, хто з парубків перейде першим; зі свічкою намагалися розгледіти на дні криниці зображення судженого.

Примітно, що й сам вечір колективних ворожінь місцеві “молдаванки” розпочинали ворожбою на пирогах, – що загалом характерно і для сценарію цього свята в українців. Дійство  розпочинали опівночі. Кожна дівчина почергово витягала з криниці відро води і, набравши її повен рот, таким чином доставляла до хати, де виливала до миски з мукою. Належало здійснити дев’ять ходок. Наступна учасниця повторювала ці дії – відро набиралося наново, бо вода у всіх дівчат мусила бути нерозпочатою.  На самій воді замішували кукурудзяну муку і пекли палянички. Їх розкладали на підлозі, а тоді впускали до хати собаку. За якою послідовністю він з’їдав випічку, за такою дівчатам належало вийти замiж. Якщо чиясь паляничка зоставалася нез’їденою, тій дівчині провіщали довге дівування. До цієї ворожби могли долучатися й парубки.