Home / Сторожинецький район / Череш стор / Чернівці / Видатні особистості Чернівці

Видатні особистості Чернівці

Юрій Федькович

Юрій Федькович (повне ім’я і прізвище — Осип Домінік Гординський де Федькович)  народився 8 серпня 1834р. в с. Сторонець-Путилів. Батько його — спольщений шляхтич — займав на час народження сина та пізніше незначні урядові посади. Мати походила з сім’ї українського священника, проте в побуті дотримувалася селянських звичаїв — цю рису перейняв від неї й майбутній письменник. У 1846 — 1848 рр. Федькович навчається у нижній реальній школі у Чернівцях. Грунтовне і доповнене згодом знання мови, яке виніс Федькович зі школи, стало передумовою його німецькомовної творчості, що розпочалась у роки заробітчанських мандрів юнака по Північній Молдавії та Румунії. Першими друкованими творами Федьковича були німецька балада та романтичне оповідання “Der Renegat” (1859, сліди балади, опублікованої окремо, загублено). Творчість німецькою мовою письменник не припиняв до кінця життя, видавши дві збірки поезій (“Gedichte”, 1865; “Am Tscheremusch. Gedichte eines Uzulen”, 1882) та надрукувавши ряд віршів у часописах. Кілька творів, в тому числі німецький переклад трагедії “Довбуш”, лишилися в рукописах. У німецькомовній творчості Федькович розробляє переважно ті ж проблеми, розгортає ті ж мотиви, що й у творчості українською мовою; нерідко твір німецькою мовою є перекладом або переспівом його українського твору або навпаки. Поетичні писання Федьковича німецькою мовою були високо оцінені Нойбауером, здобули схвальні відгуки І. Франка, О. Маковея, чеського літературознавця К. Кадлеца. Вихід збірки “Am Tscheremusch” вітала у 1883р. віденська газета “Neue freie Presse”. Нарис про Федьковича подала “Історія німецько-австрійської літератури”.
З листопада 1852р. до лютого 1863р. Федькович перебуває на службі у цісарській армії. Представники молодої західноукраїнської інтелігенції заохотили офіцера австрійської армії почати писати також рідною мовою. Перші українські вірші Федьковича були опубліковані в брошурі А. Кобилянського “Slovo na slovo do redaktora “Slova”” (1861) і захоплено сприйняті читачами. За його редакцією та з його передмовою 1862р. у Львові була видана збірка “Поезії Іосифа Федьковича”.
Ще перебуваючи в армії, Федькович зближується з рядовими жовнірами, співає з ними народних пісень і сам виступає в ролі складача “співанок”. З цими напівфольклорними, напівлітературними творами пов’язаний його перший український вірш “Нічліг” (“Звізди по небеснім граді”), складений, ймовірно, в травні 1859р. під час походу полку в Італію. Фольклорні зацікавлення Федькович проніс крізь усе життя, ставши великим знавцем, збирачем і популяризатором як поетичних (пісні, коломийки), так і прозових (казки, анекдоти, приповідки) творів.
У рукописах письменника залишилась фольклорна збірка “Найкращі співанки руського народу на Буковині” (частина опублікована за радянського часу), серед записів якої в окремий розділ виділені “Співанки Федьковича” — самостійні твори поета на фольклорні мотиви. Фольклористична й етнографічна діяльність Федьковича знайшла поцінування в тому, що письменника було обрано членом Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873).
У 1863р. у львівському тижневику “Вечерниці” (ідея його заснування належала Федьковичу) вміщено перші його українські оповідання — “Люба — згуба”, “Серце не навчити”, “Штефан Славич”. Останнє з них уже написано по виході з армійської служби.
Творчість Федьковича характеризує коло наскрізних тем і мотивів: краса гуцульських звичаїв зображена ним у багатьох поезіях і більшості оповідань, у драмах “Керманич” та “Сватання на гостинці”; тяготи жовнірського життя представлені в ряді ліричних творів перших років, у поемах “Новобранчик” (1862) і “Дезертир” (1867), в оповіданнях “Три як рідні брати”, “Штефан Славич”; мотив дезертирства втілено в трьох поетичних творах однієї назви “Дезертир”. Молоді діячі “народовського” руху залучили письменника до співробітництва у виданнях “Мета”, “Нива”, “Правда”. Проте стосунки Федьковича з літераторами “народовського” табору не були тривкими. Кризою в їх взаєминах позначений львівський період діяльності Федьковича на посаді редактора “народовського” товариства “Просвіта” (1872 — 1873 рр.).
За винятком нетривалого перебування у Львові, Федькович з 1863 до 1876р. жив переважно у Сторонці-Путилові, був кілька років шкільним інспектором Вижницького округу. Він виношує плани викладання у школах народною мовою, видає “Співаник для господарських діточок” (1869), де вміщує чимало своїх творів для дітей, складає “Буквар” (не надрукований). Як педагог Федькович обстоював зв’язок школи з життям, господарською діяльністю, критикував засилля церковної схоластики.
У 60-х рр. Федькович активно виступає на сторінках галицької преси з художніми творами (вірші, поеми, оповідання, а далі й драми), робить спроби розширення їх тематики, розбудови поетики, що, проте, не завжди знаходило співчутливу підтримку. В обстановці непорозумінь з літераторами як “москвофільського”, так і “народовського” напряму у Коломиї в 1867 — 1868 рр. вийшла нова, однак невдало зредагована збірка Федьковича “Поезії” (у 3-х випусках).
На чільне місце у ній була поставлена цікава, але загалом наслідувальна поема “Мертвець”, тим часом не було вміщено високохудожній цикл “З окрушків” та інші твори. Збірка, хоч у ній містились визначні зразки Федьковичевої поезії — поеми “Дезертир”, “Циганка”, “На могилі званого мого брата Михайла Дучака у Заставні” (1867), — недоречно акцентувала на формальній залежності Федьковича від Шевченка, яку буковинський поет певний час зазнавав, пробуючи виступити у непосильній і непотрібній ролі “галицького Шевченка”. 1876р. Ю. Федькович завершує поетичний цикл “Дикі думи”, що являє собою своєрідний підсумковий огляд художніх ідей і мотивів його поезії. Початком того ж року датовані “Повісті Юрія Федьковича” — книга, видана заходами М. Драгоманова в Києві й складена з оповідань, що доти друкувались у періодиці. Проте письменник на той час уже втратив інтерес до прози, переважні зусилля зосередивши на писанні драматичних творів.
Федькович приділяв драматургії значні творчі зусилля починаючи з 1865р. Драматичний рід літератури письменник вважав найголовнішим — як у вияві спроможностей автора, так і в характеристиці самої літератури, відносячи драму до пори її розквіту. Першим драматичним твором Федьковича був жарт на одну дію “Так вам треба!”. Пізніше (1884) Федькович розширив п’єсу до трьох дій, назвавши її “Сватання на гостинці”.
На побутовому матеріалі виросла мелодрама “Керманич, або Стрілений хрест” (перша, прозова, редакція — 1876, друга, віршова — 1882). Значне місце в творові займають поетичні перекази, передусім про короля Гуцула, що дрімає у Сокільському (вплив балади Л. Уланда “K?nig Rothbart” та міфічних теорій Нойбауера), увага акцентується також на ставленні героїв до “стріленого” хреста, що впливає на їх долю. Подібні міфічні мотиви перебувають у центрі п’єси “Довбуш”.  Повна її назва — “Довбуш, або Громовий топір і знахарський хрест”. Над цим твором Федькович працював найбільше, створивши три редакції українською мовою (1867, 1876 та 1884) і дві — німецькою (третя українська та друга німецька редакції ідентичні). Трагедія “Довбуш” була двічі поставлена на сцені — 1876р. у Львові та 1877р. у Вижниці, обидва рази без успіху.
Неспроможність політичного мислення, що виявилась в образі Довбуша, характеризує в цілому трагедію Федьковича “Хмельницький” (1887 — 1888, три редакції).
У так званий львівський період діяльності Федькович здійснив ряд перекладів та переробок п’єс іноземних авторів. Найбільш творчим підходом відзначається переробка комедії німецького драматурга Е. Раупаха, що дістала назву “Запечатаний двірник” (за життя автора не друкувалася; в радянський час з успіхом ставиться на сцені Чернівецького музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської). З німецької мови Федьковичем перекладено драму Р. Готшаля “Мазепа”. Одним з перших серед українських письменників Федькович звернувся до спадщини Шекспіра, травестувавши його комедію “Приборкання непокірної” у “фрашку” “Як козам роги виправляють” (1872), а також переклавши трагедії “Макбет” та “Гамлет”.
За відомостями біографів, Федькович, крім перекладу “Мазепи”, написав оригінальний драматичний твір під такою ж назвою (досі не відомий), а також виношував плани написати трагедії “Гонта” та “Кара Діорді” (Кара Дьордій — діяч сербського національно-визвольного руху). Проте письменникові не пощастило повністю реалізувати свої творчі задуми.
У Чернівцях, куди після смерті батька переїхав жити Федькович, поглиблюється усамітненість письменника. Він відходить від будь-якої літературної праці, дає волю давньому зацікавленню астрологією. В 1884р. буковинська інтелігенція робить спроби навернути письменника до літературного та громадського життя. З січня 1885р. Федькович як редактор підписує новостворену газету “Буковина”, де друкує кілька нових своїх творів. Помер письменник 11 січня 1888 р.
1.Мізюн Г. Співець народних сподівань. Чернівці 1959;
2.Нечиталюк М. Буковинський кобзар. Л. 1963;
3.Загул Д. Життя й діяльність О. Федьковича. Передмова до творів Федьковича. X. 1927;
4.Народні пісні Буковини в записках Ю. Федьковича. К. 1968 (передмова О. Романця)
5.http://uk.wikipedia.org/wiki/Федькович_ Осип-Юрій _Адальбертович
6.http://www.parta.com.ua/ukr/stories/writers/40/

ЄВСЕВІЙ ЛІПЕЦЬКИЙ (1889 – 1970)

Серед академiчних українських художникiв у Чернiвцях називаємо Євсевiя Ліпецького серед найвiдомiших. Вiн пише дуже вдалi портрети i є найкращим у краї реставратором старих картин.

Ліпецький народився в 1889 роцi i є сином священника, закiнчив Православну реальну школу у Чернiвцях i Художню академiю у Мюнхенi та Вiднi.

У Мюнхенi був улюбленим учнем професорiв Гальма, Штунна i Йанка. Вивчав церковний малюнок у професора Фойерштейна, мистецтво реконструкцiї, в чому є дiйсним майстром, у професора Дернера i вiдвiдував лекцiї професорiв Мюллера i Бургера. В Художнiй академiї у Вiднi був учнем професора Шмiдта.

Численнi портрети його кистi, етюди, акварелi, пейзажi говорять про його неабиякий талант.

ДР. КОСТЯНТИН ТОМАЩУК (1840 — 1889)

Народився року 1840 р. у Чернівцях, закінчив тут гімназію, а німецький університет – у Львові і року 1866 р. призначений на посаду службовця фінансової прокуратури у Львові. Незабаром по тому був на такій же посаді в Сібіу, а року 1870 р. був підвищений до посади радника трибуналу у Чернівцях. Тут розвив кипучу діяльність, беручи активну участь у житті тих днів.

Кілька місяців по призначенні на посаду радника, був обраний міським радним, а року 1871 р. – обраний депутатом ландтагу Буковини. Кілька місяців по цьому, у віці З0 років, був обраний депутатом рейхстагу.

Др. Томащук належить до найвидатніших людей нашого міста, які були дотепер. Найбільшою його заслугою є заснування місцевого університету. Доктор Костянтин Томащук був його першим ректором.

Поряд з іншими нагородами, Др. Томащук був іменований в 1875 р. почесним громадянином міста. Він помер у 1889 році.

 ДР. РАЙМУНД ФРІДРІХ КАЙНДЛЬ (1866 — 1930)

Народився в Чернiвцях 31 серпня 1866 р. у сiм’ї нiмецького колонiста. Тут вiн одержав середню i вищу освiту i присвятив себе iсторiї та професiї вчителя.

Спочатку Р.Ф.Кайндль викладав у Чернiвецькiй учительськiй семiнарiї, далi в православнiй реальнiй школi. 1893 року вiн захистив докторську дисертацiю i став доцентом Чернiвецького унiверситету. З 1901 р. Р.Ф.Кайндль став професором унiверситету, потiм його проректором.

Зацiкавлення iсторiєю, етнографiєю та фольклором Буковини, особливо ж українського населення краю, пробудилось у Раймунда ще в дитинствi. В домi Кайндлiв була служниця – старенька гуцулка. Вона розповiдала дiтям цiкавi казки, легенди й перекази.

Ставши 1885 р. студентом Чернiвецького унiверситету, Раймунд почав ретельно збирати фольклорний матерiал i публiкувати його в престижних часописах. Однiєю з перших його публiкацiй була казка про Котигорошка, яку вiн записав на Путильщинi i вiдiслав до берлiнського “Журналу з народознавства”. В журналi вирiшили, що юний краєзнавець щось наплутав i замiсть слова “гуцульська” написали “галицька” казка.

У 1886-87 роках Кайндль поступово обстежив пiдгiрськi та частково гiрськi українськi села. В результатi з’явилась робота “Русини на Буковинi”, опублiкована у краєзнавчому альманасi “Буковий лiс”, який був започаткований Кайндлем у газетi “Буковiнер Рундшау” в 1888 р. Наступного року праця вийшла окремою книжкою, а в 1890 р. з’явилась друга частина твору.

У цьому дослiдженнi Кайндль розглянув походження русинiв (українцiв), а також життя, побут, знання та повiр’я українських селян Пiвнiчної Буковини. У наступнi роки дослiдник вивчав гуцульське населення i в 1894 р. у Вiднi вийшла його книга “Гуцули: їх життя, їх звичаї та їхнi народнi перекази”. За змiстом i структурою ця книга нагадує працю “Русини на Буковинi”, проте за рiвнем подачi матерiалу вона бiльш досконала. “Гуцули” – це перша наукова книга про етнографiю мешканцiв українських Карпат. Написана об’єктивно, професiйно, з любов’ю до Гуцульщини, вона викликала схвальнi вiдгуки з боку науковцiв, у тому числi й українських.

Результати своїх етнографiчних та фольклористичних дослiджень Р.Ф.Кайндль публiкував у солiдних часописах з народознавства у Вiднi, Берлiнi, Мюнхенi тощо. Кiлька його статей були перекладенi українською мовою О.Маковеєм та I.Федоровичем. Наприкiнцi XIX ст. Кайндль був провiдним знавцем Гуцульщини.

Окрiм згаданих робiт, вiн написав у тi роки три частини “Iсторiї Буковини”, видав збiрник “Малi дослiдження”, книги “Виникнення та розвиток липованських колонiй на Буковинi”, “Пiдданство на Буковинi: Дослiдження iсторiї селянського стану та його визволення”, “Буковина в 1848-1849 роках”, “Iсторiя мiста Чернiвцi та його околиць” та багато iнших.

Нарештi слiд згадати i лiтературознавчi працi Р.Ф.Кайндля. 1897 р. вiн опублiкував у “Щорiчнику Буковинського краєзнавчого музею” 6 невiдомих листiв Ю.Федьковича, до яких додав передмову та грунтовнi коментарi. Iсторично-фiлософiчна секцiя Наукового товариства iм. Т.Шевченка у Львовi саме в зв’язку з цим, а також враховуючи внесок вченого в дослiдження українства, обрала Р.Ф.Кайндля своїм дiйсним членом.

Вже наприкiнцi життя вчений, який в 1915 р. працював у Грацському унiверситетi (Австрiя), написав нарис про нiмецькомовну творчiсть Ю.Федьковича для багатотомної “Iсторiї нiмецько-австрiйської лiтератури”. Як чудовий знавець гуцульського фольклору, вiн пiдкреслив суто народне корiння, оригiнальнiсть та самобутнiсть таланту буковинського Соловiя.

Помер Р.Ф.Кайндль 15 березня 1930 р.

ЙОГАН МІКУЛИЧ (ІВАН АНДРІЙОВИЧ МІКУЛИЧ – РАДЕЦЬКИЙ) (1850—1905)

Ян (Йоханн) фон Мікулич – Радецький (Іван Мікулич) народився в Чернівцях 1850 року. Похований 1905 року у Вроцлаві (Польща). І. Мікулич з відзнакою закінчив класичну гімназію в рідних Чернівцях. В жовтні 1869 року поступає до медичного факультету Віденського університету та одночасно до Віденської консерваторії.

Після закінчення навчання 1875 року працював у цьому ж університеті асистентом клініки Теодора Більрота. Надалі, від 1882 року, професор хірургії та директор хірургічної клініки Краковського університету, професор університету Кенінгсберга (Калінінград).

Створив свою, кращу в світі хірургічну клініку у Бреславському університеті. Ввів пластичну операцію стопи, запропонував прийом тампонування при лапаротомії, розробив пілоропластику, описав хворобу слинних та сльозових залоз. Немає жодного відомого за його життя розділу хірургії, в якому він не полишив би щось нове.

Іоганн А. фон Мікулич – Радецький опублікував 146 наукових праць. Найбільшого значення набули: «Атлас захворювань ротової порожнини й гортані» (у співавторстві з Міхельсоном. Берлін, 1892 р.); «Захворювання ротової порожнини» (у співавторстві з В. Кюбель. Відень, 1892 р.); «Ортопедична гімнастика при викривленнях хребта» (у співавторстві з В. Томашевською. Відень, 1904 р.); «Керівництво із практичної хірургії» у 4-х томах (у співавторстві з У. Бергманом і П. фон Брунс. Штутгарт, 1899-1901 рр.); «Зв’язки граничних розділів медицини і хірургії» у 14-ти томах (у співавторстві з Науніном. Штутгарт, 1895 р.).

Був обраний почесним членом університетів Кракова, Вільнюса, Риму, Хельсінкі, Кенігсберга, Мінська, Лондона, Нью-Йорка, Відня та інших.

Як пам’ять про знаменитого науковця й лікаря залишилися усім добре відомі терміни: «клітина Мікулича», «тампонада за Мікуличем», «хвороба Мікулича», «синдром Мікулича», «затискач Мікулича», «маска Мікулича», «кут Мікулича».

Буковина та Україна можуть пишатися своїм сином І. Мікуличем – Радецьким, знаним і шанованим в усьому світі лікарем-хірургом та науковцем.

НЕСТОР ДМИТРОВИЧ МОНАСТИРСЬКИЙ (1847 —1888)

Нестор Дмитрович Монастирський народився у 1847 році у селищі Роша (теперішня околиця Чернівців). Ця людина є одним із справжніх революціонерів у хірургії ХІХ століття.

Він першим у світі наважився з’єднати жовчний міхур з тонкою кишкою у хворого на рак підшлункової залози, першим у Росії виконав холецистектомію, гастроентеростомію із приводу рубцевого звуження воротаря, довівши безпідставність гастротомії та бужування, яким тоді надавалась перевага.

Після закінчення Чернівецької класичної гімназії (нині загальноосвітня школа № 1) 1870 року Н. Д. Монастирський вступає до Віденського університету на медичний факультет, який закінчує 1875 року.

Близько року працює у клініці видатного австрійського хірурга Т. Більрота. Наприкінці 1876 року Н. Д. Монастирського приймають на роботу в хірургічне відділення Петропавловської лікарні (Санкт-Петербург), де працюючи, він одночасно вивчає патологічну анатомію у професора М. М. Руднєва і захищає дисертацію (1877). Під час російсько-турецької війни (1877-1878) Н. Д. Монастирський хірург Ясського лазарету.

Вчений дос­ліджує збудників інфекційних хвороб, зокрема правця і доходить висновку, що причиною правця є дія ток­сину мікроорганізмів на нервову систему людини, про що свідчить його наукова праця «Наблюдения и исследования о травматическом столбняке»(1883). Тепер збудника правця називають паличкою Монастирського-Ніколайера. Н. Д. Монастирський вивчав збудників інших інфекцій­них захворювань і перший у світі описав інволюційні форми збудника сапу.

У 1885 році вченого запрошують на кафедру хірургії новоствореного у Санкт-Петербурзі Клінічного інституту (інституту удосконалення лікарів), де він отримує звання штатного професора, видає цінний посібник «О современном лечении ран»(1886), де висвітлені найбільш актуальні питання хірургії того часу. У 1887 році видає ще одну не менш цінну працю – «Современные взгляды на патологию и терапию воспалений суставов». Вчений багато уваги приділяє питанням місцевої анестезії, застосовуванню солянокислого кокаїну. Професору Н.Д.Монастирському виповнилося лише 40, коли він тяжко захворів, сам собі поставив діагноз (злоякісна пухлина нирки) і 24 травня 1888 року, не приходячи до свідомості після операції, помер.

За 13 років лікарської діяльності він опублікував понад 40 наукових робіт, збагативши світову й вітчизняну хірургію відкриттями, які не забуті й нині.

 За матеріалами  «Чернівці. Золоті сторінки»