Легенди Комарівці стор

Легенди

Легенда про «Мінтичову гору» та про кут «Бицків»
Колись давно в Комарівцях, на одній горі жила дівчина, яку звали Катерина. І була вона така гарна, що такої вроди ще ніхто не бачив. Очі – сині як озерця, в яких губиться таємний смуток та невідома нікому печаль. Заплітала дівчина довгі коси, а в них вплітала стрічки, особливо на свято, нові й найгарніші. А коли Катерина посміхалася, то здавалось, ніби весняне сонце виглядає з неба.
Була вона працьовита, щира, добра і безкорислива. В усьому допомагала своїй матері, догоджала їй. Тільки мати зверхньо ставилась до дочки і не дуже цінувала її роботу. Крім домашньої праці, дівчина ще й у дідича працювала. Жив він на другому боці горі, а звали його Мінтичем. Пан був суворий, не жалів дівчини, наказував виконувати найважчу роботу. Та все любив з лукавою посмішкою дивитися на неї і наказувати «Працюй добре, бо якщо мене обманеш – платні тобі за те не буде». Дівчина працювала і ненавиділа свого пана за жорстокість. Вона ніколи немала вільного часу .
Одного вечора, повертаючись додому, Катерина вперше побачила Степана, який згодом ніжно припав їй до душі. Коли думала про нього, то і швидше дні минали. Лише один він зігрівав її серце радістю. Минав час , зійшли сніги, сади розцвіли мов диво – наречені. Катерина стала ще гарнішої, немов сама розцвітала від щастя. Та бентежили дівчину різні недобрі розмови про те, що її мати відьма і розуміється на ворожбі. Говорили і про Катерину, що її мама вчить, як хлопців причаровувати.
Після виконаної роботи пан Мінтич покликав всіх робітників до себе на розмову. Серед багатьох наймитів був і Степана . Пан наказав , щоб завтра всі прийшли сіяти пшеницю .
Катерина поверталася додому, втомлена від важкої роботи , але біль враз відступала, як тільки згадувала погляд Степана . Завтра вони знову побачаться. Другого дня Степан з Катериною йшли додому разом. Пізніше були нові таємні зустрічі . Мати не знала, що її Катерина зустрічається з Степаном. Коли дізналася , зовсім тому не зраділа.
« От якби мені за зятя багатія Мінтича, то на старості літ я б запанувала» – думала вона. Катерина понад усе любить Степана, тож багатством її не купиш. Незабаром Степан тяжко захворів, з кожним днем змінювався на гірше. Хвороба була не виліковною і через два тижні Степан помер.
Від людей Катерина дізналась страшну новину, що в смерті її коханого звинувачують рідну мати. Вона навмисне отруїла Степана квітами бицківчиками. Такі зміни були зрозумілі усім, і сама Катерина вже вірила в те, що її мама відьма. Тяжко перенесла Катерина смерть коханого Степана. Щоденні докори змусили Катерину піти з дому. Почувши про те,що дівчину вигнали, мати Степана прийняла Катерину за свою рідну .
Гору , на якій жила Катерина з того часу почали називати – БИЦКІВ, від місцевої назви отруйних квітів «бицківчиків»

Легенда про кут «Габер»
Там , де зараз хлюпоче хвилями річка Сірет , колись розливалися поля пана Габера. Пан був злим, нещирим, обманював людей,сміявся з їхніх бід. Він мріяв тільки про те, щоб його син взяв жінку з великим приданим , із багатого і славного роду . Але синові Іванкові сподобалась бідна дівчина Марійка,дуже гарна і працьовита. Хлопець бачив її щирість і доброту. Коли Габер дізнався з ким зустрічається його син , то сильно лютував. Він пообіцяв, що прикладе всі зусилля для того ,щоб Іванко з Марією не були разом . Проте син не слухав батькових погроз . Іванко вирішив піти проти волі батька і втекти з коханою далеко в гори . Коли вони втікали з села, Габер кричав коханим вслід страшні прокляття. Марія бігла і плакала, а потім перетворилася на плакучу вербу. Іванко тікав і кликав дівчину за собою,а Габер настільки розлютився, що не пошкодував рідного сина. Він наказав стати йому біжучою рікою.
Доля насудила Іванові і Марії бути завжди разом. Тепер вона стоїть на березі річки у вигляді верби, миючи свої довгі коси. На зиму засинає і забуваю про свою печаль. А потік скований у міцному склі , під кригою всю зиму чекає весни,щоб знову погомоніти з вербою.
На весні верба прокидається молодою,гарною,нескореною . Вдивляється у дзеркало хвиль, які хочуть понести її далеко- далеко в гори . Навкруги них простяглися чарівні краєвиди села,якими вони колись ходили і поля багатого Габера.

Легенда про « Кривулівську корчму»
Кривулівська корчма стояла на перехресті двох доріг, при в’їзді в село Комарівці. Купці, що їхали на базар , повертаючись додому ніколи не минали Кривулівську корчму. Кожен хотів зайти і випити горілки з медом та доброю закускою. Поруч з Кривулівською корчмою була толока, на яку заїхали підводи гружені товаром,а в будинку навіть могли заночувати далекі подорожуючі.
Не один раз гості корчми вчиняли між собою сварки, які переростали в бійки. Власником корчми був чоловік невеличкого росту з кривою ногою. Тому,ця корчма отримала назву «Кривулівська».
Багато років пройшло від того часу , а те місце де стояла корчма і досі називається «Кривулівською корчмою»

Легенда про «Зозулин горб»
Давним –давно жила в наших краях бідна жінка. Мала вона єдиного сина, якого прагнула виховати чуйним, добрим, справедливим.
Тяжко хворіючи мати попросила у сина води. Син виявився байдужим , не звертав увагу на мамине прохання. Він завжди мав важливіші справи.
Те прохання матері було останнім. Розгнівавшись на сина ,у мами на руках почало виростати пір’я. Побачивши свою помилку, син кинувся до матері . Він біг і ніс їй прохолодної води. Час не повернути і помилки не виправити.
Від тоді зозуля відреклася своїх дітей. Мати перетворилася на зозулю і високо злетіла над горбом. Вона довго кружляла навкруги , жалібно курликала, згадуючи сину про себе. Від того часу горб став називатися «Зозулиним горбом».

Легенда про «Цопів яр»
В сиву давнину господарем лісу був чоловік із дивним іменем Цола. Лісовий рельєф був досить складним. Горби, долини, яри, височини змінювали один одного. По серед грубого лісу із балок та боліта брав початок невеличкий струмок. Під час сильних вітрів гілки з дерев ломилися і падали в те болото, трясовину, воду. Сам власник лісу був дуже жадібним, скупим. Він шкодував навіть за деревиною. Цопа почав тягнути гілки дерев із болота, не думаючи про те, що він сам знаходиться в небезпеці. Поблизу нікого не було, а Цопу все більше і більше затягувало страшне болото. Знайшли його тіло люди через декілька днів. З тих пір місце те , де загинув Цопа , люди вважають досить небезпечним , а назву дали йому «Цопів яр».

Легенда про «Барвінок»
У народі живе така легенда про походження рослини, яка росте у наших лісах. «Діялося це в давні часи. Увійшли якось вороги в село і винищили там усіх людей. Лише один парубок та дівчина сховалися від ворогів у лісі. Але і їх згодом знайшли. Парубка люті нелюди зарізали, а дівчину задушили. З парубочої крові виріс барвінок у лісі». При проведенні обряду «Одруження» нареченим шиють вінок з лісового барвінку. Він оберіг щасливого подружнього життя. Квітка барвінку, яка складається із п’яти пелюсток означають : перша пелюстка то краса, друга-ніжність, третя-незабутність, четверта-злагода, п’ята-вірність. «Недавно ще гула метелиця, і ще лежить в низинах сніг, а вже барвінку листя стелиться зеленим килимом до ніг. Барвінок – квітка ніжка,весняна. Наповнює і плете усе по ниточці, як те людське життя»

Легенда про «Чорний кут»
Колись давно цей кут назвали «Чорним» через чорноземи , на яких люди вирощували багаті врожаї пшениці . Вся ця земля належала одному багатому пану. Хто добре служив йому, він виділяв клаптик своєї землі для користування. Такої щедрої нагороди заслужила одна бідна працьовита вдова. Мала вона двох синів,які віддано працювали на землі. Землю жінка подарувала старшому синові. А коли підріс менший брат , вони мали поділитися землею порівну. Мати невдовзі померла. Рідний син не дотримав волі матері. Брати посварилися, а причиною сварки була найцінніша річ – це земля.