Легенди Банилів-Підгірний

Скарб
Легенда
У горах Кошуї, Гільчі переховувалися побратими Олекси Довбуша. Забираючись  добро в багатих ховали в гірських печерах і заклинали цей скарб, щоб ніхто не взяв його. Бідний чоловік Петро мав восьмеро дітей, дуже бідували, не мали що їсти, одягнути. Чув Петро, що в наших горах можна знайти скарб і розбагатіти. Шукав ночами, днями, місяцями. І ось знайшов. Відкинув важкий камінь, і підняти скарб не може, і навіть з місця не зрушить. Раптом з печери виходить чоловік – карлик і каже: «Я дам тобі скарб, а ти мені дай квочку з курчатами». Петро відповідає: «Ми дуже бідні Квочки в нас немає, а курчат тобі кілька дам. Тільки віддай мені цей скарб?» Погодився чоловік-карлик. Дуже легко підняв Петро скарб і з радістю поніс додому. Приходить і бачить: діти лежать мертві, тільки жінка бігає кругом них і кричить: «Діточки ви мої, голубочки ви мої…» Опустився Петро на землю і зрозумів, що за скарб чоловік-карлик забрав у нього-дітей. Підняв цю важку свою ношу, поніс у гори. Більше його ніхто не бачив.

Страшний гріх
Легенда
На хуторі Стайка жив багач Івоніка Богатир. Мав великий будинок (такого в селі ніхто не мав), вродливу жінку і трьох дітей. Так, як жінка Лікерія була з багатого роду, то мав і прислугу. Серед прислуги була файна дівка Касандра. Вона полюбила багача-хазяїна. Снився їй ночами, уявляла, що вона його жінка, а не Лікерія. Ця думка переслідувала її кожен день. Знала Касандра, що в Кошелівці живе мольфарка – баба Штефанічиха, і пішла до неї. Все їй розказала. Подивилася баба-мольфарка в карти і каже: «Та твоя господиня чекає четвертої дитини. Я не можу зробити, щоб вона померла, адже це великий гріх. Ти береш його на свою душу?» Багатство, слава, любов… перемогли над гріховним ділом. Погодилась. Баба Штефанічиха сказала: «Прийдеш тоді, коли твоя хазяйка буде родити, і ми все зробимо.»
Рахувала Касандра місяці, дні, ночі, години. І ось настав час. Прибігла до баби і каже: «Пологи почалися, – опустилась щаслива на стілець.» Штефанічиха пильно подивилась їй в очі і каже: «Ти добре подумала? Це великий гріх.» Касандра кивнула головою. Баба розв’язала широкий довгий пояс, яким була обв’язана горбатка у Касандри. Розстелила його на долівці і почала щось примовляти, заклинати. З-під печі вилізла ящірка і полізла на пояс. Баба Штефанічиха каже: «Якщо ти її розрубаєш навпіл, то тоді помре твоя хазяйка». Схопила сокиру Касандра – і розрубала…
Прийшла до господи Богатиря, а там плач, крик. Померла Лікерія при родах і її четверта дитина.
Женився Івонічко Богатир на служниці. Народила вона від нього ще п’ятеро дітей. Але вони не мали долі. Люди їх цуралися. Ніхто ніколи до них у гості не ходив. Поступово занепало господарство, багатство тануло, рід їх став бідним, нещасним.

Смерть жовніра
Легенда
Це було за Австрії. Жили собі Михайло і Маріца. Довго в них не було дітей. І ось радість – з’явився на світ міцний, здоровий синочок, якого охрестили Василем. Ріс, мужнів, хлопець. Настав час – і Василя забрали у рекрути. Минали роки, батьки постарілись, а звістки від сина не було. Тоді служили 25 років.
Відслужив Василь у війську австрійського цісаря і повернувся в село.
Зайшов спочатку у шинок до жида, той його пригостив і дуже зрадів, бо впізнав. Потім пішов до хати, низько вклонився, але не признався, що їх син. Батьки не впізнали свого сина. Подумав Василь: «А може підкаже щось материнське серце і впізнають його?». З такими думками і заснув. Михайло і Маріца дивилися на речі, які були у рекрута. Такого файного вбрання за своє життя чоловік і жінка не бачили. Придбав ці речі у Австрії Василь для своїх батьків. Загорілись очі у Маріци і вона каже чоловікові: «Вбий цього молодого чоловіка, а його речі залишаться нам». «Не можу, – каже чоловік – не беру гріх на свою душу». Але жінка не вгавала: «Та що ти за чоловік?…» Подумав і сказав: «Піду в шинок, вип’ю і, може, тоді зможу.» пішов. Заходить, а жид-шинкар його радо зустрічає і вітає з приїздом сина.
Вибіг старий Михайло з шинку і біжить повідомити Маріці велику радість: «Син приїхав, та це ж їх син!» Вона стоїть на подвір’ї, витираючи закривавлений ніж, і каже: «Ти чоловік і не зміг зарізати багача, то я це зробила». Побачила зблідле обличчя чоловіка і почула: «Та це ж наш син» – і впав мертвий на землю. Зійшла з розуму Маріца, ходила лісами, полями і кричала: «Сину Василю, сину Василю, вернися…»

Любов сильніша за страх
Легенда
У підніжжі гір розкинувся мальовничий хутір Кошелівка. Жили там люди дружно, весело. Багато було і молоді. Вдень працювали, а вечорами збиралися на вечорниці: пряли вовну, дерли пір’я, ткали, вишивали. Потім приходили хлопці і організовували танці. Серед парубків виділявся статний, мудрий, роботящий Тодось. Не одна дівка сохла за ним. Вподобав собі Тодось Ганнусю, – чорняву, роботящу дівчину. А тут і Арестія всім серцем полюбила хлопця.
Тодось заслав старостів до Ганнусі. Відгуляли весілля, зажили щасливо. Збудували хатину, мали багато худоби, викопали ставок, посадили маленький сад. Бог дав двійко діточок.
Арестія в серці носила образ Тодося і змиритися з тим, що він женився на Ганнусі не змогла. Зібрала трохи грошенят і пішла в гори шукати ворожбита, щоб допоміг відібрати в Ганнусі чоловіка.
А той їй порадив: «Піди опівночі на цвинтар і з дев’яти гробів набери глини. На другий день зліпи з цієї глини подобу жінки і назви її Ганнусею. Потім обмотай цю «глиняну жінку» в полотно і поклади в комин. Дим поступово буде сушити «подобу жінки» і руйнувати. Так буде сохнути і хворіти Ганнуся. А коли ця подоба з глине повністю розсиплеться, тоді і помре Ганнуся. Тодось буде твій».
Зраділа Арестія, не бігла, а летіла додому. Дочекалася ночі, пішла на цвинтар. Тремтіли руки, ноги, волосся ставало дибки, але любов була сильніша за страх. Набрала зі старих, запущених гробів глини і на другий день «зліпила» Ганнусю. Люди дивувалися, чому вдень і вночі палить Арестія. Немає радості у хаті Тодося. Марніє личко у Ганнусі, опускаються кволі руки, ніщо не радіє її: ні кошари з овечками, ні молодий садочок, ні веселий щебет діточок. Зажурено дивиться у вікно.
Люди радять Тодосеві: «Піди до дохторя і він допоможе, випише ліки». На запитання «Що болить?», Ганусся відповідала: «Все болить. Сумно мені і страшно за діточок».
Арестія через день бігла за гори – ще і зазирала в комин, «глиняна Ганусся» зсихалася.
Померла Ганнуся. Плаче чоловік, діти, Арестія радіє: нарешті він мій.
Але Тодосій обминав Арестію, догадувався, що це вона зробила його жінці. Викликала його, підсилала до нього своїх сусідок, щоб ішов до неї. Відповіді не було, тільки сум в очах. Коли було дуже важко, йшов на цвинтар і вів тиху розмову з Ганнусею. Закипіла лють в серці Арестії. Вирішила зігнати чоловіка з життя. До ворожбита більше не ходила. Знала, як це зробити. Дочекалася ночі і опівночі знову пішла на цвинтар, почала набирати глини з гробів, а з дев’ятого гробі вирішила взяти у Гануссі. Тільки опустила руку – страшний крик і плач пролетів над цвинтарем, зашуміли дерева.
На другий день люди знайшли Арестію мертвою біля гробу Ганнусі. Поховали її за цвинтарем без хреста, як відьму.