Легенди Глибочок

                                                    ЛЕГЕНДА ПРО ГЛИБОЧОК

В одному невеличкому селі, оточеному з усіх боків лісом, жило небагато людей. І протікала тут маленька річечка, яка згодом відіграла свою роль у майбутньому села.
Жила у цьому селі гарна чорнобрива дівчина Оленка, в яку були закохані майже всі хлопці села. Та найбільше любив її сільський парубок Ілля, який не був завидним женихом, зате був кремезним здорованем. Видно багато чистого повітря, яке давала природа цього краю, робили жителів цього населеного пункту міцними і здоровими. Та дівчина не звертала уваги на Іллю, так як виросла з ним і вважала його своїм братом. А покохала зовсім іншого хлопця з сусіднього села, якого звали Глібом, він постійно приїжджав зі своїми друзями на відпочинок. Тут вони і познайомились з Оленою. Молоді люди покохали один одного, дівчина завжди чекала наступного приїзду Гліба, а на Іллю звертала все менше уваги. Не міг пережити цього хлопець і одного разу вирішив позбутися суперника. Дочекавшись слушної нагоди, Гліб прийшов на побачення першим, а Оленки ще не було, Ілля втопив хлопця в річечці, яка протікала поряд, і втік. Коли прийшла дівчина, вона побачила мертве тіло свого коханого, яке несла річка за течією. Вона несамовитим голосом закричала: «Глібочок мій! Глібочок мій!». На ці слова (на цей крик) збіглося майже все село. Дівчину ледве заспокоїли, але вона постійно приходила на це страшне місце, бо ніяк не могла забути свого милого. І коли її запитували: «Куди йдеш, Олено?» Вона відповідала: «До Глібочка». Люди поважали її вірність і, на честь цього трагічного кохання назвали дану річечку Глибочок, а згодом і село.

ЯК МАТИ СТАЛА ЗОЗУЛЕЮ

Були собі чоловік і жінка і мали четверо дітей. Жили вони з риболовлі. Якось чоловік застудився і помер. Жінка сама ловила рибу і годувала дітей. Та незабаром і вона застудилась і злягла хвора. Лежить у постелі, а дітей і немає чим годувати. Вже й у неї пересохло в горлі, мовила тихо до дітей:
— Діточки, діточки, подайте мені води. Бо не дам собі ради, щоб підвестися самій, а пити так хочеться.
— Нема в хаті води,— одказують діти.
— Візьміть глечик,— каже мати,— підіть до річки та й наберіть води.
Одізвався старший хлопець:
— Я не маю чобіт, нехай іде сестра.
Мати до дочки:
— Піди, доню, принеси мені води.
— Я не маю хустки завинутися. Нехай іде менший.
Просить мати меншого сина:
— Піди, Івасику, принеси мені водички.
— Я не маю в що вдягнутися,— одказує той.
Так ніхто і не приніс хворій матері води.
Пішли діти надвір, граються, а мати в хаті ледве-ледве підводиться з ліжка, обростає пір’ям. А найменший хлопчина саме вбіг у хату, бачить — мати вже стає зозулею, став гукaти до брата і сестрички:
— Наша мати стає зозулькою, хоче одлетіти од нас. Скоренько біжімо по воду для неї.
Схватили діти хто що: глечик, кружечку, відро. Всі побігли до річки, набрали води і кричать навперебій:
— Мамочко, мамочко, пий воду.
А мати вже вся обросла пір’ям, стала зозулькою, одлітає од хати:
— Ку-ку, ку-ку… Пі-зно, ді-ти, пі-зно… Ку-ку, ку-ку…
І стала одлітати. А діти за нею бігли, бігли, збиваючи по грудах ноги до крові. І до цих пір у лісах, на полянах стелиться мох з червоними краплинами: то, кажуть, ті краплини крові, що стікали отоді з ніг дитячих.
А мати назавжди одцуралася рідних дітей і донині літає зозулею.

ЛЕГЕНДА ПРО ПІДСНІЖНИК

Колись, дуже давно, квіти цвіли протягом року. Сніг падав на землю,але він був безбарвний, і його ніхто ніколи не бачив. Захотів сніг,щоб і на нього люди дивились й щоб ним, як квітами, милувалися. Пішов сніг до червоної рути і попрохав її, щоб вона дала йому трохи свого кольору. А рута йому відповіла: «Я червона, і все навкруги буде червоним»,- і не дала йому свого кольору. Тоді пішов сніг до зеленої травички й нумо її прохати, щоб вона дала йому трохи свого кольору, але й травичка йому відмовила. Звертався він і до айстри, і до фіалки – і ніхто не допоміг снігу. Лише коли сніг звернувся до білого підсніжника, той дав йому трохи білого кольору. І відтоді, коли сходить сніг, з’являються підсніжники.

“ЯК  КАЛИНА З’ЯВИЛАСЯ…”

Гуляли край села сестричка з маленьким братиком. Глянув Івасик на небо – аж чорні хмари по небі пливуть – татари на село йдуть, позвав сестрицю. Та сховала Івасика на високій вербі, а сама побігла в село, оповістити. Але наздогнали дівчину татари, стяли голову і кинули в лісі край болота, то де краплини крові впали – виріс гарний кущ. І навесні нагадував він дівчину – білим цвітом, і восени, – кетягами ягід червоних, як серце дівоче гаряче. Нарекли люди той кущ калиною і щиро за ним наглядали – то по всій землі калина розселилася, біля кожної хати.