Революція гідності і АТО

КОСТРИЖІВЧАНИ – ПАТРІОТИ УКРАЇНИ
1. Революція гідності
Кінець 2013 року ввійде в історію Української держави як початок надзви-чайно важливої події, яка отри-мала назву «Революція гіднос-ті». Почалося все 21 листопада, коли тисячі людей, переважно молодь та студентство, зібра-лися в Києві на Європейській площі. Саме цього дня у со-ціальних мережах з’явилося та-кож слово «Євромайдан».
21 листопада, одразу після того, як уряд Азарова-Януко-вича оприлюднив рішення що-до призупинення процесу під-готовки до підписання угоди про асоціацію України з ЄС, в соціальних мережах почали поширюватися заклики до людей вийти на акції протесту. Того ж вечора на майдан Незалежності прийшло близько двох тисяч осіб. Серед них журналісти, громадські активісти, студенти… Тоді, у перший день протесту, народилося гасло «Україна – це Європа!». Трагічною стала ніч з 30 листопада на 1 грудня, коли правоохоронні органи з особливою жорстокістю намагалися зачистити майдан Незалежності. Саме після силового розгону студентів протестні акції набули масового характеру і переросли з проєвропейських на антиурядові, антивладні. На мітинги почали виходити сотні тисяч українців. І кожного разу кількість людей на майданах по всій країні зростала. Основною рушійною силою на Майдані була молодь і студентство.
З ініціативи Ільчука В.М. вперше був організований місцевий Майдан у Кострижівці, на якому зібралися представники духовенства, інтелігенції, парафіяни Луківської і Кострижівської церков Київського патріархату, жителі селища. Виступаючі висловлювали тривогу за стан справ на Київському Майдані, закликали надавати матеріальну і фінансову допомогу мітингувальникам, формувати групи активістів на підтримку Євромайдану, молилися за кращу долю України. Такі Майдани в Кострижівці проводилися щонеділі аж до 8 березня 2014 року за участю також жителів сіл Звенячин і Прилипче. На Київ волонтери регулярно відвозили продукти харчування, медикаменти, шини. Частина молоді брала безпосередню участь в подіях Київського Майдану: брали участь у вічових зборах, будували барикади, пікетували органи державної влади, боролися із загонами «Беркуту», міліцією та тітушками. Про вікопомні події Революції гідності згадує один з найактивніших активістів Євромайдану, наш односельчанин Площанський Петро Михайлович:
6 грудня 2013 року. Виїзд в Київ на Всеукраїнське віче, організований Заліщицьким штабом національного спротиву.
Цим же автобусом односельчанин Ільчук Василь перевозив на Майдан продукти, зібрані жителями Кострижівки.
На Київському Майдані, прямо перед сценою, майорів прапор України з написом «Кострижівка». В порівнянні з іншими прапорами наш виглядав найбільшим. З ним на Майдан приїхали відстоювати майбут-нє України близько десятка Кострижівчан. На Хрещатику зустрівся з дочкою Дарією Чер-каських, спілкувався із земля-ком Хрунем Юрієм.
В числі мітингувальників виходив до Маріїнського пар-ку до шеренг міліції для спіл-кування, прийняв участь у пі-кетуванні каналу Інтер. 8 груд-ня брав участь у всенародному Віче. Цього дня на ньому зібра-лася найбільша кількість людей за всю історію України, а може й світу. За підрахунками засобів масової інформації на площі одночасно перебували близько 2,4 млн. чоловік.
13 грудня 2013 року. Виїзд в Київ організований Заліщицьким штабом національного спротиву.
Ми привезли і встановили Заліщицьку палатку біля КМДА. Самі організували нічне чергування біля барикади «Львівська брама» та на майдані біля сцени. 15 грудня знову брав участь у всенародному Віче. Звільняли вулицю Інститутську від сміття на відтинку барикада «Львівська брама» до Хрещатика.
Зі мною приїхали також брати Вічисті – Анатолій і Антон, які працювали у ролі волонтерів та охоронників в КМДА. Мушин Катерина і Мушин Ігор брали участь у Віче, а згодом в пікетуванні антимайдану та волонтерській роботі.
13 січня 2014 року. Виїхали на Київ самостійно.
Брали участь в акціях протесту на Майдані. В цей час земляки пішли на пікетування урядових та інших організацій. Біля Заліщицької палатки спілкувався із Звоздецьким Іваном, який прибув на Майдан дещо раніше. На Майдані з’явилися так звані ті тушки, які непомітно різали шнури палаток, конфліктували з учасниками акцій протесту. Ці ж тітушки, молоді хлопці віком до 20 років, обов’язково в кросівках, легких куртках і спортивних шапках, групами тинялися вулицями міста. Очі бігають довкола, так як Київ побачили вперше. Помітно, що міста добре не знають, а когось розпитати бояться.
22 січня 2014 року. Виїзд в Київ організований Заліщицьким штабом національного спротиву. Наша група виїхала на підсилення 7-ї Заліщицької сотні, яка серйозно постраждала від бійців «Беркуту» на вул. Грушевській. Їхали з великою тривогою, як на війну, але жорсткі зіткнення мітингувальників із «Беркутом» вже минулися.
Будівельна каска, замість щита до лівої руки скотчем приладнав поліно, а в праву руку взяв держак від лопати. Заліщицька сотня, яку очолював Киянчук Іван із с. Садки Заліщицького району, розквартирувалася у Палаці Свободи (раніше Жовтневий). Іван після подій на Грушевського хотів вберегти хлопців від зайвої біди, тому навчав новоприбулих дисципліні й правил поведінки в різних ситуаціях. Та більшість «гарячих» хлопців вважали себе вже вмілими й досвідченими вояками, тому не хотіли слухати командира. 24 січня сотником був переобраний Катеринчук Олександр (Олекса) із смт. Товсте.
Наступного дня більшість мітингувальників висловили пропозицію за продовження протистояння й активнішого розвитку подій. Дійсно два місяці протистоянь у складних зимових умовах без активних дій виснажував народ. Було прийнято рішення розширити межі Майдану до виходу зі станції Метро по вул. Інститутській, повернути позиції до стадіону Динамо на вул. Грушевській. За годину-другу вже з’явилися нові барикади, сотники виставили пости, частина людей активно зривали й готували купи бруківки.
Сьома Заліщицька сотня, Івано Франківська та інші, загалом під тисячу бійців, розпочали будівництво барикади на вул. Інститутській. В хід пішов весь сніг довкілля, дорожні знаки, огорожі з будівельного майданчика, крупне будівельне сміття, навколишні кущі. Мішки зі снігом складали на барикаді, поливаючи їх водою, яку носили п’ятилітровими каністрами з палацу Свободи та від вуличного крана на будівництві.
Вночі сотня по тривозі зіб-ралася біля сцени для участі в нічному Майдані й одночасно відпрацьовували готовність бій-ців миттєво по команді прийти на допомогу вартовій сотні при наступі ворога. Показник температури на вежі будинку Профспілок показував 20 гра-дусів морозу. Із-за відсутності бочок з ватрою вистояти на посту більше 1-1,5 години бу-ло неможливо, тому сотні міня-лися часто. Під час відпочинку основна тема розмов у Залі-щицькій сотні точилася навко-ло заготівлі розсади для теп-лиць. Люди з села, відстоюю-чи європейські цінності на Майдані, жили вже завтрашнім днем.
Періодично виходили на барикаду по вул. Грушевського, аби подивитися, що там твориться. Проти нашої барикади стояли ряди бійців МВС, а позаду них прогулювалися «беркутівці». На деякій відстані перед барикадою стояла спалена техніка, за якою ховалися активісти-відчайдухи, які закидали бійців МВС бруківкою та пляшками із запалювальною сумішшю. Між спаленою технікою і барикадою горіли шини. Чорний дим від них стелився вулицями старого Києва. Міліціонери, щоб зігрітися, також часто закидали мітингувальників камінням. Кожен важкий камінь, запущений сильною й тренованою рукою, становив серйозну небезпеку. Перед барикадами стояла конструкція дерев’яної камене-метальної машини, яку спорудили мітингувальники.
В цей момент міліція почала провокаційні наступи вздовж стіни будинку з надією, що мітингувальники запалять пляшками будівлю. Та будинок не загорівся. Тоді міліціонери почали кидати пляшки із запалювальною сумішшю по низу будівлі й будинок таки загорівся. Це дало їм привід пустити воду з гідрантів по будинку, по палаючих шинах, по мітингувальниках в мороз. З динаміків постійно лунає агітація, щоб народ розійшовся. Інтонація голосу нагадує агітацію німців у Другій світовій війні із радянських фільмів.
На майдані вже давно ходять чутки, що аеропорт Жуляни та аеродром літакобудівного заводу ім. Антонова окупувала СБУ і, відсторонивши митників, приймає російські літаки зі зброєю, гранатами та омонівцями. Виникла думка вивісити плакат, щоб преса його показала світу. Зробили з мішків панно, на якому сріблястим скотчем виклали напис: «Московский ОМОН убирайся вон». Хотіли його вивісити на барикаді по вул. Грушевського, але там вже хтось вивісив інший плакат і він весь від диму палаючих шин спочатку почорнів, а потім і зовсім згорів.
25 січня із Заліщицькою сотнею пішов на пікетування Генеральної прокуратури. Марш в декілька тисяч чоловік розтягнувся май-же на кілометр. На будівлі Ге-неральної прокуратури навіть не було прапора України. Скла-далося враження, що це якась антиукраїнська організація. Всі мітингувальники дружно скан-дували гасло: «Пшонку на ту-шонку». Під час пікетування охоронці прокуратури стояли в ряд на сходах і коли заспівали гімн України – відмовилися зня-ти шапки, але народ заставив.
25 січня в Заліщицьку сотню прибув мій далекий сусід Черешнюк Михайло, який разом з новоприбулими став нести вартову службу. На майдані зустрівся з односельчанином Хомином Мирославом та його братом, обмінялися останніми новинами, окремими думками. Біля Чернівецької палатки бачився з Кострижівськими хлопцями, які перебували в інших сотнях.
19 лютого 2014 року. Виїзд в Київ організований Заліщицьким штабом національного спротиву. Основна мета – підсилення 7-ї Заліщицької сотні після розгрому мирного пікетування біля Верховної Ради, що відбувався 18 лютого. Привезли з собою металеві каски, які мали напівстерті знаки, подібні на тризуб. На Майдані каски впізнали поляки, які вважали цю річ символом протистояння проти російської окупації у Польщі 1980 року.
Біля Заліщицької палатки господарює Леся Галяревич з Кострижівки. Сотника Олександра Катеринчука біля Верховної Ради 18 лютого захопили беркутівці і сотня тимчасово залишилася без керівництва. Після чашки гарячого чаю разом з Вікирчаком Олександром із Заліщиків та його сином Костянтином поміняли пластмасові каски на польські металеві, які важчі, але більш надійні.
Шоста година ранку, ще темно, але на барикадах повно людей. Під ногами купи бруківки, пляшки із запалювальною сумішшю, пляшки з молоком, шини і все, що горить. Барикада довжиною 200 м тягнеться від кута Будинку профспі-лок аж до філармонії. Ми підійшли за 50 м від обгорілого Будинку профспілок, за 40 м вліво від флагштока з прапором України. Там хлопці стояли цілу ніч і ми їх змінили, отримавши від них дюралеві та металеві щити, дерев’яні держаки від лопат та інструкцію, як тримати барикаду, використовуючи пляшки з запалю-вальною сумішшю і бруківку. На барикадах стоять ящики із заготовленими пляшками, а бруківка прямо під ногами.
Перед нами стояло завдання – тримати фронт вогню перед барикадами. У вогонь кидали все, що горить: мішки зі сміттям, одяг, шини, пляшки з коктейлями, щоб під-силити вогонь. Шин виявилося досить мало і не всі падали на лінію вогню, тож молоді хлоп-ці заходили за барикади зі щи-том, щоб підкинути шини й швидко повернутися назад на барикаду. Ми, люди старшого віку, спостерігали за діями бій-ців МВС, які стояли за декіль-ка десятків метрів. В темноті і при чорній димовій завісі не відразу побачиш їхні дії. Природа нам допомогала, бо вітер гнав дим у напрямку противника.
А в цей час за 100 м від барикади, на правому її фланзі не стихали вибухи шумових гранат, якими кидали у мітингувальників міліціонери та беркутівці. В повітрі, на фоні заграви вогню, видно, як у два боки летять коктейлі та бруківка.
В цей момент побачив крізь дим, як по сходах від палацу Свободи до міліції збігають мітингувальники. Молоді хлопці вмить зістрибнули за барикади і кинулися вперед. Я не відразу зорієнтувався, що відбувається, а потім схопив три коктейлі й рвонув з барикади через палаючі шини за ними. Блискучий маневр застав зненацька бійців МВС і вони відступили, а ми зайняли барикаду на краю майдану по Хрещатику. Не спиняючи наступу, мітингувальники продовжували розвивати успіх. Закидавши міліцію коктейлями і бруківкою, погнали противника аж до Європейської площі.
Більшість бійців МВС були молодими хлопчаками – солдатами внутрішніх військ та курсантами училищ МВС. Я бачив їх перелякані обличчя. Вони не могли навіть відступати без команди і тому просто задкували, закриваючись щитами. Переді мною постійно під шоломом мелькало лице одного із односельчан, курсанта МВС. Розпашілі від бігу і напруги хлопці вихоплювали з шеренг по одному бійцю МВС і били палицями, як раніше беркутівці били мирних людей. Ті падали й прикривалися щитами для захисту. Щоб зупинити самосуд над трьома міліціонерами, голосно скомандував: «Двоє за руки і до сцени, інші вперед» – і це спрацьовувало.
На Європейській площі шеренги міліції відновилися за рахунок міліціо-нерів, які відпочивали в Українському домі. Ми почали будувати барикаду, аби звести ще один рубіж оборони. Але гарячковитих хлопців вже було трудно утримати і вони кинулися на шеренги міліції. Міліціонери вибігали з Українського дому й просто тікали по Грушевського вверх. Хлопці їх вмить відсікли і повели до сцени.
А далі по Грушевського вже рухалися разом з барикадою. В лівій руці щит, а в правій палиця і шина, або щось інше для барикади. За нами з майдану вже йшло повно людей, які несли різний матеріал для нової барикади. Зводили барикаду за 50 м від барикади зведеної бійцями МВС з бетонних блоків. Барикада росла прямо на очах і ми вже стояли щит в щит з бійцями МВС біля їхньої барикади. Вели розмови, агітували перейти на наш бік. Вони зовсім не усвідомлювали, що твориться у країні. Їхні політінформатори щодня твердили їм, що ми є купка екстремістів, а не народ України.
Дізнавшись, що твориться на вул. Інститутській, ми поча-ли збивати бруківку і вибудо-вувати мури для захисту від куль. Разом з Вікирчаками піш-ли до Заліщицької палатки. На Майдані від барикад біля сце-ни вже й сліду не залишилося – все забрали на зведення ба-рикади на Грушевського. Пе-ред сценою зібралося багато людей і по них з боку готелю Україна стріляли снайпери. В зоні обстрілу знаходився і Майдан, і сцена, та, що дивно, від пострілів ніхто не ховався.
Далі Майдан, сцена, проводжання загиблих Героїв, яких з готелю Україна на носилках проносили через Майдан і весь Хрещатик. Ввечері виступили Тягнибок, Кличко і Яценюк, які оголосили рішення влади про вибори президента у грудні. Це присутнім не сподобалося, бо вимога майдану була одна: «Повна зміна всієї влади». Розлючений сотник самооборони Володимир Парасюк вийшов на сцену й оголосив ультиматум: «Або Янукович йде у відставку, або вранці мітингувальники штурмують приміщення адміністрації президента!». Виступ Парасюка Майдан сприйняв «на ура». Саме цей ультиматум, а також загострення протистояння змусили Януковича спішно покинути не тільки Межигір’я, але й межі України.
Вночі всіх затриманих міліціонерів посадили в автобус і хотіли вивезти на місця їх дислокації та автобус не випустили біля крайньої барикади на Хрещатику. Порошенко з підніжки автобуса пояснив мітингувальникам, що правоохоронці залежні від присяги, тому їх треба відпустити. Половина пристала до цієї думки, але інша, розлючена масовими втратами, намірилась обміняти міліціонерів на заарештованих активістів. Я розумів, що цей торг людьми з брехливою владою не дасть ніякого результату, тому прийняв сторону Порошенка і голосно вигукнув: «Робимо ланцюг» – схопив за руки двох мітингувальників і людський ланцюг почав рости довкола автобуса, але не встигли, бо з іншого боку вже прокололи обидва колеса. Поки викликали інший автобус – ми утримували ланцюг, щоб не сталося розправи над солдатами МВС. На автобус вилізли священик і Руслана, які дещо заспокоїли мітингувальників. Потім підійшов автобус і через створений живий коридор міліціонери-хлопчаки перебігли в інший транспорт.
Під ранок вартував на барикаді біля стадіону. За барикадою ні душі, аж моторошно. Склалося враження, що це затишшя перед бурею, але все минулося. Вдень носили шини з Майдану на барикаду по Інститутській. Нескінченний потік людей і кожен щось несе: шини, мішки з бруківкою, бутерброди на передову. Мене вразила дівчина років 25 в сірому, акуратному пальто. В такому чистому й акуратному одязі це могла бути лише киянка. На одному плечі сумочка, а на іншому – мішок, наповнений до половини бруківкою. Мішок той був у сажі та мастилі від коктейлів і вона несла його вверх по вулиці до барикади. А на обличчі мовчазна серйозність і відчуття необхідності допомогти хоч чимось – ось це і є патріо-тизм. Тоді я згадав про фото-апарат, хоча й не мав його. Дуже хотілося зазнімкувати вираз обличчя цієї дівчини.
Кожне місце, де вбили людину, обгородили бруківкою, засвітили свічі, поклали квіти і при наявності – фотографії. Вище по Інститутській метале-ві круглі опори освітлення та дерева посічені кулями. Метал товщиною 5-6 мм кулі проби-ли наскрізь. Чи міг дерев’яний або дюралевий щит захистити людину від смертоносної кулі беркутівця і снайпера?
А біля сцени цілий день та ще й на другий день підвозили і підносили по одному, по два-три герої «Небесної сотні» для відспівування і проводжання в останню дорогу. Сльози наверталися навіть у найбільш стійких чоловіків. Пісня «Плине кача по Тисині» не забудеться мені ніколи.
На Хрещатик звозили трофейні водомети, бронетранспортери, воєнні вантажні авто. Було відчуття перемоги та на майдан далі підвозили і підвозили шини. Перед сценою стоять тисячі людей і через зроблений коридор на авто та в руках шини рухалися до барикад. За межами сцени розпочалося прибирання Майдану та прилеглих вулиць від сміття.
На Грушевського умільці змайстрували металеву каменеметальну машину, в корзину якої можна було покласти мішок бруківки, але її так і не використали. Невдовзі на ній з’явилася табличка з написом, щоб не нищити, бо це вже власність музею. В ту корзину краще б посадити Януковича і…
Вночі чергували на барикаді біля стадіону. Дівчата волонтери постійно підносили бутерброди, пиріжки, чай, каву. На декілька годин йшли поспати в КМДА. Вранці приїхали Кострижівські хлопці. Знову зустрічався на Майдані з Хомином Мирославом.
Вночі їхали додому. В Житомирській області вирішили перекусити у нічному придорожньому кафе. Дівчата, які там працюють, на знак вдячності за отриману на Майдані перемогу, нагодували нас безкоштовно.
Перший сміливий крок наш народ зробив: прогнав ненависну банду грабіжників аби дати можливість Україні об’єднатися з демократичними європейськими державами. За це він заплатив досить високу ціну – «Небесну сотню» і тисячі покалічених. Другий крок найважчий – потрібно захистити суверенність і територіальну цілісність Української держави. Я переконаний, що народ, який прагне до великої мети, вже нікому не вдасться зупинити».
Революція гідності, без сумніву, змінила країну. Кожен у ті буремні зимові дні намагався бути хоч чимось корисний Майдану. Кожен хотів допомагати: одні завзято взялися за волонтерство і цілими днями та ночами на столичному чи на місцевому майдані готували канапки та гарячий чай, інші допомагали матеріально – хтось гривнею, хтось і сотнею гривень… Хто чим міг. Головне, не було байдужих. Молодь гостро відчула, що настав її шанс змінити Україну, а відтак і себе, і своє майбутнє. Шанс вибороти право жити у гідній, справедливій країні. Нехай не одразу, але з часом, жити не гірше, ніж живуть люди в Польщі чи Німеччині. Мета Революції гідності – примусити владу працювати заради своїх громадян, заради їхнього кращого майбутнього. А якщо ця влада не хоче чи не може, значить її місце – на звалищі історії. Саме так і сталося!
Шанс на зміни дістався Україні дорогою ціною, ціною людських жертв, ціною втрати частини території. Народ вигнав прогнилу корумповану владу, але пустив на свою землю війну. Звичайно, не з нашої вини творяться ті жахіття на Донбасі, але саме нам з цим жити і боротися за нашу свободу. А ще дуже уважно спостерігати і контролювати тих, хто прийшов до влади внаслідок Революції гідності. Ми повинні бути особливо пильними. Бо не маємо права змарнувати і цей шанс, як десять років тому наші батьки, які виходили на Помаранчеву революцію, змарнували свій шанс на зміни. Вони не впильнували, не проконтролювали належним чином тих політиків, які після тодішнього Майдану отримали владу. Віддали на відкуп політикам почату на Помаранчевій революції справу. Тоді українці змінили політиків при владі, але не змінили систему влади.
Зараз конче треба зламати хребет цій зашкарублій, вкрай корумпованій системі. І тут кожен повинен почати з себе. Якщо хочемо європейського благополуччя, європейського рівня життя, то маємо жити і працювати як європейці: віддавати державі більше, ніж брати та вимагати з неї. І щодня пам’ятати про тих, хто віддав своє життя за кращу Україну – за таку Україну, про яку усі ми мріємо…

2. За покликом серця

Бокла Василь Дмитрович,
1977 року народження
У подіях Київського Майдану брав участь про-тягом двох місяців в складі 7-ї сотні, якою коман-дував Катериняк Олексій, на озброєнні мав само-робну дерев’яну палицю та щит. Постійно, як боєць сотні, здійснював охорону об’єктів Майдану та бари-кад. Брав участь у протистоянні з беркутівцями на вулиці Інститутській та в Маріїнському парку. Захи-щав барикади при штурмі загонів внутрішніх військ та загону «Беркут», використовуючи бруківку та «коктейлі Молотова».

Квасніцка Алла Вікторівна,
1991 року народження
На Майдані перебувала протягом тижня в лютому 2014 року, зареєстрована в 7-й сотні, якою командував сотник Катериняк Олексій. Разом з чоло-віком Квасніцким Віктором власним транспортом возили на майдан продукти харчування, ліки, авто-шини. На Майдані її основними обов’язками були: робота на імпровізованій кухні, приготування та дос-тавка їжі і гарячого чаю для мітингувальників на ба-рикади, наведення порядку в кухні та наметі, реєст-рація новоприбулих активістів.

Ільчук Василь Миколайович,
1960 року народження
Великий патріот України і борець за справедливість. Протягом грудня 2013 та січня 2014 року у складі заліщицьких активістів періодично їздить у Київ на Майдан, де бере участь у народному віче, виборах Ради Майдану, пікетуванні Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, захопленні Будинку КМДА. Одночасно в Кострижівці організовує місцевий Майдан, залучаючи до його проведення парафії Луківської, Кострижівської та Звенячинської православних церков Київського пат-ріархату, патріотично налаштованих активістів селища. Створює пункт збору продуктів харчування, коштів та ліків і відвозить все у Київ для потреб мітигувальників. У складі 7-ї сотні, якою командує Катериняк Олексій, споруджує барикади, охороняє об’єкти Майдану, бере участь у протистоянні із загонами внутрішніх військ та «Беркуту».

Грумеза Костянтин Васильович,
1975 року народження
Справжній патріот України, активний учасник Кострижівського Майдану. На Євромайдані перебу-вав з 2 грудня 2013 з перервами по 16 січня 2014 року. Брав участь у зведенні барикад, пікетуванні суду та будинку телебачення. Охороняв Будинок Київської міської адміністрації, відвойовував у мілі-ціонерів машини з дровами, розвантажував машини з продуктами та ліками, брав активну участь в охо-роні барикад під час штурму загонами «Беркуту» та «тітушок». На озброєнні мав биту та саморобний щит, а також в руках тримав національний прапор з написом «Кострижівка». 16 січня 2014 року під час розгону «тітушок» був важко травмований у голову. Лікувався в Україні та Польщі.

Капіцький Сергій Іванович,
1971 року народження
Позитивно сприйняв дії київських студентів та молоді, що були спрямовані проти злочинної влади Президента Віктора Януковича. Перебував на Євромайдані 30 листопада, 1-2 грудня 2013 року, 20-21 лютого 2014 року, особисто докладав багато зусиль та коштів аби допомогти мітингувальникам. Власним транспортом доставляв у Київ продукти, ліки, гроші, автошини, брав участь у вічових збо-рах, в пікетуванні Кабінету Міністрів. Забезпечував транспорт, який возив активістів у Київ, пальним, брав участь у проведенні Кострижівського Майдану.

Квасніцкий Віктор Вікторович,
1991 року народження
Брав активну участь в подіях на Майдані в Києві. Протягом двох місяців власним бусом перево-зив активістів сіл Кострижівка і Прилипче, продукти, спецзасоби, ліки та гроші, забезпечував Майдан авто-шинами. У складі 7-ї сотні брав участь в захопленні приміщення Київської міськадміністрації, захищав барикади під час нападу беркутівців. Розливав кок-тейлі Молотова, кидав їх та каміння на беркутівців, палив шини. В дні затишшя разом з побратимами сотні пікетував Кабінет Міністрів, здійснював патру-лювання прилеглих до Майдану вулиць. На озброєн-ні мав щит, дерев’яну палицю, шолом.

Коник Василь Васильович,
1977 року народження
Разом із односельчанами перебував на Євро-майдані протягом місяця (січень-лютий 2014 р.), зареєстрований у 5-й сотні, на озброєнні мав арма-турну палицю, щит, каску, противогаз. Брав участь у спорудженні барикад, під час атаки беркутівців закидали їх камінням. Допомагав довозити в Київ продукти, автошини, ліки, розвантажував продукти. У складі сотні патрулював вулиці в районі Хрещатика, Верховної Ради, Кабінету Міністрів, брав участь в захисті телевізійного каналу 1+1, охороняв намети та барикади.

Книш Ігор Петрович,
1984 року народження
Прийняв рішення поїхати в Київ відразу після драма-тичних подій 20 лютого 2014 року. Разом із земляками із Кострижівки та Заліщиків перебував на Майдані з 22 по 27 лютого, зареєстрований у 7-й сотні, якою командував сотник Катериняк Олексій. На озброєнні мав биту, щит і каску. Брав участь в охороні Майдану, приміщення Вер-ховної Ради України, розвантажував машини з продукта-ми, допомагав зміцнювати барикади. Брав активну участь у проведенні Кострижівського Майдану та мітингах.

Кравець Олександр Іванович,
1973 року народження
У Київ поїхав відразу після першого побиття молоді на Майдані Незалежності й перебував там з 5 по 14 груд-ня 2013 року, з 24 по 29 січня та з 20 лютого по 7 березня 2014 року, зареєстрований в Афганській сотні під коман-дуванням Міхнюка Олега Івановича, на озброєнні мав биту і палицю. З кожною поїздкою в Київ возив продукти харчування та засоби захисту. Працював з саперами, ви-готовляв вибухові пристрої, стояв на блокпостах на вули-ці Лютеранській та виході з Маріїнського парку, брав участь у пікетуванні Верховного та Апеляційного судів України. Бився з беркутівцями на перехресті вулиць Інститутська і Хрещатик, стояв в захисті барикад.

Кукунов Костянтин Олександрович,
1982 року народження
З ентузіазмом сприйняв виступ київських сту-дентів і прогресивної молоді проти злочинної влади Президента Януковича та його оточення. Виїхав у Київ на заклик медичної служби Майдану й пере-бував там 19-23 січня та 20-24 лютого 2014 року. У подіях Майдану брав участь як медик-волонтер, пе-ребував у складі мобільної бригади медичної служ-би на вулицях Грушевського та Інститутській. Дос-тавляв на Майдан продукти, медичні препарати та одяг. Чергував на посту медичної служби, брав участь в патрулюванні вулиць, прилеглих до Майдану, та в охороні барикад.

Площанський Петро Михайлович,
1958 року народження
Справжній патріот України, який за покликом сер-ця прийняв рішення відстоювати загальнолюдські цін-ності добра й справедливості. Перебував на Євромай-дані 6 грудня, 13 грудня 2013 року, 13 січня, 22 січня та 19 лютого 2014 року. Зареєстрований в 1-й сотні, брав участь в протистоянні з працівниками МВС та загонів «Беркуту». Зводив барикади на вул. Грушевського, дос-тавляв автошини та «коктейлі Молотова». У складі сот-ні охороняв об’єкти Майдану, здійснював патрулюван-ня вулиць, брав участь в пікетуванні Кабінету Мініст-рів. Активний учасник Кострижівського Майдану та місцевих мітингів.
Малярик Василь Васильович,
1976 року народження
В загальному підсумку на Майдані провів півтори місяця протягом грудня 2013 – січня 2014 року у складі делегації від Заставни. Під час кожної поїздки доставляв на Майдан ліки та продукти, носив їжу на барикади. Розвантажував машини з автошинами, брав участь у спорудженні барикад. На озброєнні мав щит, шолом, палицю, брав участь в охороні приміщення Верховної Ради та Будинку профспілок. В одному з протистоянь із загонами внутрішніх військ отруївся газом «черемха».

Пилип’юк Тетяна Георгіївна,
1972 року народження
З болем сприйняла жорстоку розправу влади над молоддю, студентами та представниками преси в ніч з 30 листопада на 1 грудня 2013 року. З певними перервами перебувала на Май-дані 38 днів, зареєстрована у 7-й сотні. Як стар-ша палатки відправляла і приймала людей, працювала на кухні, робила прості перев’язки, навіть, носила шини. Брала участь в пікетах під судом та під «5 телеканалом», який влада нама-галася закрити. Під час атаки беркутівців взяла биту, шину й відправилася до хлопців на бари-каду, хоча жінкам категорично заборонялося туди підходити.

Сивирин Степан Степанович,
1983 року народження
На Майдані перебував три тижні протягом січня-лютого 2014 року, зареєстрований у 7-й сотні (сотник Катериняк Олексій), на озброєнні мав биту, шолом, щит. Разом з акти-вістами-односельчанами возив у Київ продукти, ліки, авто-шини. У складі сотні брав участь у пікетуванні Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, здійснював пат-рулювання на вулиці Грушевського. Відбивав напад загонів «Беркут» та МВС на вулиці Грушевського, допомагав кухні та медичній службі Майдану, стояв в охороні барикад. Брав участь у проведенні Кострижівського Майдану та мітингів.

Токарчук Василь Іванович,
1971 року народження
Відвідував Київський Майдан у складі активістів Заліщицького району в січні 2014 року протягом дев’я-ти днів, привозив продукти, ліки та спецзасоби. За-реєстрований у 7-й сотні, якою командував сотник Ка-териняк Олексій, на озброєнні мав биту. Охороняв підступи до Євромайдану, надавав допомогу в спо-рудженні барикад, відбивав напад беркутівців на ву-лиці Грушевського, використовуючи бруківку й биту. Здійснював охорону об’єктів Майдану, барикад, пат-рулювання вулиць в районі Хрещатика.

Хомин Любомир Мирославович,
1961 року народження
Справжній патріот України, який драматичні події на Євромайдані сприйняв як велику трагедію українсь-кого народу, як крах сподіванням на краще майбутнє. Одним з перших включився в збір коштів та продуктів для мітингувальників Києва. Їздив на Київський Май-дан власним транспортом, здебільшого, у вихідні дні, коли проводилося віче: 1 грудня, 8 грудня, 15 грудня 2013 року, 23-24 січня, 23-24 лютого 2014 року. Дос-тавляв на Майдан гроші, ліки та одяг, стояв в захисті об’єктів Майдану та барикад.

Хрунь Іван Георгійович,
1962 року народження
На Майдані перебував протягом грудня 2013 року та в січні 2014 року, зареєстрований у 7-й сотні, якою командував сотник Катериняк Олексій, на озб-роєнні мав биту і щит. Брав участь у штурмі Українсь-кого дому, кидав каміння та коктейлі Молотова, по-лонив загони внутрішніх військ. У складі сотні спо-руджував барикади, підносив автошини, палив вог-нище для захисту від беркутівців. Разом з активіс-тами-односельчанами привіз у Київ продукти, ліки, допомагав медичній службі Майдану. Здійснював охорону Майдану, патрулював вулиці в районі Хре-щатика, пікетував Верховну Раду України та Кабінет Міністрів України.
Хрунь Сергій Георгійович,
1967 року народження
На Майдані перебував протягом грудня 2013 року та в січні 2014 року, зареєстрований у 7-й сотні, якою командував сотник Катериняк Олексій, на озброєнні мав биту і щит. Брав участь у штурмі Українського дому, ки-дав каміння та коктейлі Молотова, полонив загони внут-рішніх військ. У складі сотні споруджував барикади, під-носив автошини, палив вогнище для захисту від берку-тівців. Разом з активістами-односельчанами привіз у Київ продукти, ліки, допомагав медичній службі Майдану. Здійснював охорону Майдану, патрулював вулиці в районі Хрещатика, пікетував Верховну Раду України та Кабінет Міністрів України.

Черешнюк Михайло Іванович,
1982 року народження
Факт жорстокого побиття загонами «Беркуту» та міліції студентів і молоді на Майдані Києва в ніч з 30 листопада на 1 грудня 2013 року не залишили Михайла байдужим до подальшої долі України. Київський Євромайдан відвідав у складі групи, організованої Заліщицьким штабом самооборони. Перебував на Євромайдані з 20 по 26 січня 2014 року у бойовій сотні Катериняка Олекси, на озброєнні мав саморобну палицю, шолом, каму-фляж. Доставляв мітингувальникам продукти і ліки, допомагав у спорудженні барикади на вулиці Інститутській, у люті морози стояв в охороні об’єктів Майдану та барикад, брав участь у патрулюванні прилеглих вулиць.

3. Кострижівська Жанна д’Арк
(Спогади учасника Київського Майдану Пилип’юк Тетяни Георгіївни)
Ми, прості люди, ніколи не задумуємось над тим, що для кожного з нас значить держава Україна. Ми часто її критикуємо за непопулярні реформи, за низькі зарплати, за безробіття, обвинувачуємо в негараздах особистого життя. Свої стосунки вибудовуємо як з матір’ю, яка не завжди проявляє до своїх дітей турботу і не переймається нашим майбутнім. Але коли мати потрапляє в біду, то забуваємо за всі свої біди і спішимо її рятувати. Так сталося в грудні 2013 року, коли саме прості українці і, зокрема, молодь відчули небезпеку для подальшого розвитку Української держави.
Обдурені і зраджені українці, в першу чергу молодь та студентство, вийшли на київський майдан аби висловити своє незадоволення. Але замість того, щоб пояснити народу свій політичний вибір влада вирішила розігнати мітингувальників силовим методом. В ніч з 30 листопада на 1 грудня постраждали сотні молодих людей, представників преси, студентів. Проте вдень з усієї України в Київ стали з’їжджатися тисячі людей і це змусило владу припинити насильство. Я сподівалася, що на цьому все закінчиться і влада більше не буде піднімати руку на власний народ. Але 10 і 11 грудня силовики й «тітушки» зачистили Майдан, розібрали частину барикад, знес-ли намети мітингувальників, намагалися взяти штурмом Бу-динок профспілок та КМДА. 12 грудня зранку кількість мі-тингувальників зросла до 15 ти-сяч, а до вечора стало 25 тисяч. Тільки тоді загони «Беркуту» та внутрішніх військ відступи-ли і напруга в протистоянні тро-хи знизилася.
Не лише в Києві, але й в далеких селах стало зрозуміло, що режим Януковича на цьому не зупиниться. Саме з цього моменту в Кострижівці формуються групи патріотів-активістів, які виїжджають на Київ, окремі гуртуються разом із заліщанами. Приїхали ми (Пилип’юк Тетяна, Пилип’юк Володимир, Кравець Олександр, Коник Василь, Квасніцкий Віктор, Малярик Василь, Грумеза Костянтин) вдосвіта о 5-й годині ранку, а вдень вже кожному знайшлася робота: кололи дрова, розвантажували і складали продукти, одяг, ліки. Автомобілі з цим добром прибували щоденно і щоб дати раду з ним треба було багато рук. Кількість мітингувальників на Майдані ніколи не була сталою – одні приїжджали, інші від’їжджали. Одним треба було вертатися до роботи, другим помитися і переодягтися, третім просто відігрітися. До Нового року і після на Майдані знаходилося в середньому 3-5 тисяч мітингувальників, бо в цей проміжок часу встановилося якесь затишшя. На день-два я приїжджала додому, а потім знову тягнуло на Майдан. Там панувала особлива аура гідності й патріотизму, взаємоповаги й взаєморозуміння. Ті, хто знаходилися на Майдані, заради високої ідеї здатні були на самопожертву. Хоча деякі односельці мені дорікали: «Не варто їхати на Майдан, бо все одно нічого не доб’єтеся. Видно, ви там заробляєте гроші!» Образливо було це чути, бо особисто я і мої друзі їхали в Київ не заради слави чи грошей.
Січневі морози, нерішучість лідерів опозиції, диктаторські закони від 16 січня, цинізм і впертість владної верхівки змушують радикально налаштованих майданівців загострювати ситуацію. Нове протистояння породжує перші жертви: від рук снайперів загинули Нігоян і Жизневський. На барикадах вперше запалали автомобільні шини, які димом прикрили мітингувальників від беркутівців. Я крутилася в ці дні, як білка в колесі. Як старша палатки відправляла і приймала людей, працювала на кухні, робила прості перев’язки, навіть, носила шини. А до того брала участь в пікетах під судом та під «5 телеканалом», який хотіли прикрити. Одного разу, коли беркутівці стали атакувати барикади, я також взяла биту, шину і пішла до хлопців, хоча жінкам категорично заборонялося туди підходити. Сотник спересердя вигукнув: «І куди цю Жанну д’Арк несе!» Хлопці взяли мене за руку і відвели за сцену, де у відносно безпечному місці перебували жінки.
На Майдані беззаперечно діяв принцип: «Один за всіх – всі за одного!» Ніхто не цікавився, хто якою мовою говорить, яку релігію сповідує, чи якої національності. Нас об’єднувала одна мета – відсторонити від влади злочинний режим Януковича навіть ціною власного життя. Протистояння із загонами внутрішній військ та «Беркуту» показало, що активісти Майдану з примітивною зброєю (палиці, биті, саморобні щити, бруківка, пляшки із запалювальною рідиною), навіть, голіруч кидалися на противника. За волю, за власну гідність, за демократичні цінності, за майбутнє своєї держави жертвували найцінніше, що мали – здоров’я й життя.
Саме тут, де вирішувалася доля держави, зустріла багато друзів. Це куратор наметового містечка киянка Калмикова Олена Василівна, буковинські активісти – Корнійчук Віктор Васильович, Мунтян Іван Миколайович, Гаїна Лідія Іванівна, Циганков Василь Васильович, Вишневський Микола Федорович, чергові палаток з Івано-Франківщини Нідерман Марія Ростиславівна та Бучко Марія Михайлівна. Не перестаю дивуватися мужності галичанина Мельника Михайла Михайловича. Одного разу, коли загони «Беркуту» намагалися прорватися за барикади, Михайло діяв в перших рядах активістів. Саме перші отримали найбільшу дозу «газу» і води з водометів. Поки Михайло дійшов до нашої палатки з барикади – одяг на ньому замерз. Проявив себе також галичанин Фіщук Володимир, якому не було рівних в метанні каміння і «коктейлів Молотова». Найперший беркутівський автобус запалили саме Мельник з товаришами.
На Майдані познайомилася з Петром Порошенком, розповіла йому про наш цукрозавод, про те, що він вже два роки простоює. Просила допомогти, бо це підприємство раніше давало роботу до тисячі моїм землякам. Він записав мої дані, адресу селища і пообіцяв дати відповідь.
Далі склалося так, що мої знайомі знайшли в Німеччині для мене роботу і на початку лютого я виїхала з України. Найбільш драматичні події 18-22 лютого, коли полягла Небесна сотня, відбувалися без мене. Хіба міг тоді хто-небудь передбачити такий хід подій? Знаю, що зі мною чи без мене ситуація не змінилася б – Небесна сотня була приречена. Але відчуття вини переслідує мене постійно…
Якось підраховувала дні, проведені на Майдані, і їх виявилося 38. Вважаю ці дні найважливішими в своєму житті, бо своєю присутністю і діями на Майдані сприяла поваленню ненависного режиму Януковича та його оточення.

4. Захисники Батьківщини
Баранецький Руслан Федорович,
1971 р. н.
Кострижівську школу закінчив в 1988 році, згодом фізичний та юридичний факультети Чер-нівецького національного університету. Розпочав свою трудову діяльність в Управлінні Служби безпеки України в Чернівецькій області, в даний час заступник начальника Головного управління боротьби з корупцією та організованою злочин-ністю. Протягом червня-липня 2014 року очо-лював оперативну групу співробіт-ників СБУ з протидії терористам в зоні АТО: міста Слов’янськ, Краматорськ, Волноваха, Ме-таліст, Красний Лиман. В липні на території До-нецької області оперативна група СБУ знищила диверсійний загін терористів ДНР, які мінували автодорогу Харків-Ростов-на-Дону, знешкодила загін терористів з позивним «Гроза», в лісовому масиві виявила замасковану схованку з двома зенітно-переносними комплексами «Ігла-1м» тощо.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Указом Президента України №747/2014 полковник Баранецький Р.Ф. нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. У серпні 2015 року Баранецький Руслан Федорович отримав звання генерал-майора.

Берковський
Віталій Семенович,
1972 р. н.
Кострижівську школу за-кінчив у 1989 році, потім біо-логічний факультет Чернівець-кого національного універси-тету, де навчався на військовій кафедрі. Розпочав свою трудо-ву діяльність змінним інжене-ром цукрозаводу «Хрещатик», а згодом в правоохоронних орга-нах Заставнівського району. Призваний у 80-у аеромобіль-но-десантну бригаду, яка діяла в зоні АТО, старший лейтенант, командир взводу-старший офіцер батареї. Брав участь в боях за Слов’янськ, Краматорськ, Луганськ, особливо кровопролитни-ми були битви за міста Щастя та Металіст Луганської області.

Данилюк
Михайло Михайлович,
1990 р. н.
Кострижівську загально-освітню школу Михайло закін-чив у 2008 році, потім служив у 80-му окремому аеромобіль-ному полку Збройних Сил Украї-ни, що розташований у місті Львові. На захист суверенітету й державної цілісності України рядовий Данилюк Михайло приз-ваний 25 березня 2014 року в 95-ту десантно-штурмову бригаду, гранатометник. Перше бойове хрещення отримав в бою із загоном сепаратистів ДНР біля Добропілля Донецької області. Перші втрати бригада понесла біля міста Волноваха, де армійська колона потрапила в засідку й загинули сім солдатів. У місті Ізюмі брав участь в обороні центрального штабу антитерористичної операції.

Пелешатий Дмитро Вікторович,
1989 р. н.
Кострижівську загальноосвітню школу закінчив у 2007 році, згодом почав трудову діяльність робітником цукрозаводу «Хре-щатик». На захист суверенітету й держав-ної цілісності України рядовий Пелешатий Дмитро був призваний 25 березня 2014 року в 79-ту окрему аеромобільну бригаду, військова спеціальність гранатометник. Бойове хрещення отримав під Маріуполем Донецької області, куди бригада прибула для підсилення Південного армійського угруповання. Згодом захищав Донецький аеропорт, де неодноразово брав участь у відбитті атак сепаратистів, перебував під обстрілами мінометів, важкої артилерії та «Градів». Українські підрозділи понесли численні втрати, але героїчно утримували важливі стратегічні позиції в районі Донецького аеропорту.

Коропецький Микола Васильович,
1992 р. н.
Закінчив Кострижівську загально-освітню школу в 2008 році й продовжив навчання в Київському військовому лі-цеї імені Богуна. У 2010 р. вступає до Львівського військового училища війсь-ково-десантних військ та розвідки, а в 2013 р. переводиться до Одеської війсь-кової академії, яку закінчує в 2014 році. Після закінчення навчання, в серпні 2014 року, у званні лейтенанта добро-вольцем відправляється під Луганськ, де дислокується 80-а аеромобільна десант-на бригада. Отримує призначення в тре-тю батальйонно-тактичну групу на поса-ду командира взводу, військова спе-ціальність – управління підрозділами військово-десантних військ у бою. Брав участь в боях з сепаратистами в районі Луганського аеропорту, згодом із своїм підрозділом утримував оборону в районі населеного пункту Переможне.

Вівчар Дмитро Олександрович,
1992 р. н.
Кострижівську школу закінчив у 2010 році і в цьому ж році був призваний до лав Збройних Сил України. Спочатку службу проходив в нав-чальному центрі «Десна», в 3-му механізованому батальйоні, де оволодів військовою спеціаль-ністю «Механік-водій бронемашини». Згодом набуті знання та вміння пригодилися на новому місці служби – ракетно-артилерійській базі в місті Ічня Чернігівської області. Після звільнен-ня в запас деякий час працював в позавідомчій охороні обласного центру міста Чернівці. В зв’язку з військовими подіями на Сході України на початку серпня 2014 року знову призивається до Збройних Сил. Спочатку службу проходив в прикордонних військах, що дислокуються в Сокирянському районі Чернівецької області, а згодом в зоні АТО (м. Армянськ Херсонської області) в складі мобільних польових постів.

Медвідь Андрій Васильович,
1980 р. н.
Після закінчення Кострижівської шко-ли у 1997 році продовжив навчання на історичному факультеті Чернівецького на-ціонального університету імені Юрія Федь-ковича, який успішно завершив у 2002 році. За відсутністю роботи за спеціаль-ністю деякий час працював в правоохо-ронних органах та Кострижівській селищ-ній раді. В зв’язку із загостренням ситуа-ції на Сході України на початку серпня 2014 року призивається до Збройних Сил. Спочатку проходив службу в прикор-донних військах, що дислокуються в Кель-менецькому районі Чернівецької області, а згодом в м. Трьохізбенка Луганської області на межі зіткнення з сепаратис-тами та російськими найманцями.

Калинюк Іван Васильович,
1982 р. н.
Закінчив Кострижівську загальноосвітню шко-лу І-ІІІ ступенів у 2000-му році. В цьому ж році вступає на інженерно-технічний факультет Черні-вецького національного університету імені Юрія Федьковича, який успішно закінчує в 2005 році. По закінченню університету працює викладачем в Тернопільському торгово-економічному колед-жі. Відповідно до Закону про мобілізацію в бе-резні 2015 року був призваний до Збройних Сил України, в 54-ту Окрему механізовану бригаду, яка тримала оборону в секторі «С». На озброєнні мав станковий протитанковий гранатомет, з допомогою якого стримував наступальні дії сепа-ратистів. Рядовий Калинюк І.В. з честю виконав свій військовий та громадянський обов’язок і в серпні 2015 року був демобілізований. В даний час продовжує працювати в Тернопільському торгово-економічному коледжі.

Козарійчук Сергій Дмитрович,
1981 р. н.
В умовах, коли Україна веде боротьбу з сепаратистами та російськими найманцями за збереження державного суверенітету, Козарійчук Сергій проявив найкращі риси сучасного українця – патріотизм і громадянську позицію. Він з відповідальністю відгукнувся на чергову хвилю мобілізації і, як справжній чоловік і відданий син України, взяв у руки зброю аби захистити свою родину, свою Батьківщину. Старший солдат Коза-рійчук Сергій призваний до лав Збройних Сил України в січні 2015 року й поповнив ряди першого батальйону 72-ої Окремої механізованої бригади. З автоматом та гранатометом в руках захищає оборонні рубежі України в районі міста Волноваха Донецької області.

Галущинський Іван Віталійович, 1993 р. н.
Під час шостої мобілізації нап-равлений в зону антитерористичної операції наприкінці січня 2015 року. Молодший сержант Галущинський Іван попередню підготовку пройшов в місті Дніпропетровську, як коман-дир відділення та бронемашини. Ру-бежі України захищає в складі 25-ї окремої високомобільної бригади в районі м. Авдіївки Донецької області. Наш земляк сумлінно й відважно за-хищає українську землю від російсь-ких найманців та українських сепара-тистів. Іван та його бойові побратими усвідомлюють, що доля України зале-жить від стійкості та героїзму українсь-ких воїнів, які живуть і воюють за принципом: «Україна понад усе».

Матійчук Володимир Михайлович,
1964 р. н.
Призваний в зону антитерористичної операції під час шостої мобілізації напри-кінці січня 2015 року, як офіцер запасу – старший лейтенант. Свій військовий і гро-мадянський обов’язок виконував на підсту-пах Донецька, в населених пунктах Горлів-ка та Широке. Матійчук Володимир, як солдат, володіє всіма видами стрілецької зброї, проявляє почуття високого патріо-тизму, є гідним прикладом для сучасної молоді в справі захисту державного суве-ренітету та цілісності Української держави.