Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
Зміст
- 1. Анкета с. Звенячин.
- 2. Історія виникнення села.
- 3. Значні для села історичні події.
- 4. Видатні постаті села.
- 5. Сучасний стан села.
- 1. Анкета
Село Звенячин
Країна Україна
Область Чернівецька
Район Заставнівський
Село Звенячин розташоване в Прут – Дністровському межиріччі на правому березі Дністра. Висота центру 233 м. кількість мешканців 1065. Село існуюче. Межує з населеними пунктами Кострижівка, Йосипівка, Степанівка, Хрещатик, Заліщики. Через село проходять дві автомобільні дороги. До найближчої залізничної станції Кострижівка 4 км.,м. Заставни 16 км., м. Чернівців 40 км. На території села є ставок та кілька струмків, що впадають в Дністер.
Звенячин знаходиться в помірному кліматичному поясі, як і вся Буковина, клімат помірно – континентальний. Середня температура січня – 9 ; – 11 С. Навесні та восени особливо вітряно. Літо помірно тепле, пересічна температура становить +19;+21С. Опади протягом року випадають більш – менш рівномірні 450 – 700 мм. Спостерігаються такі небезпечні явища, як град, сильні вітри, ожеледиця.
- Історія виникнення села.
Де струмує Дністер тихоплинно
Розкинулось рідне село.
Мов пісня прабатьківська рідна,
Зі мною навіки воно.
Моє рідне село,
Мій Звенячинський край
Ти у серці моїм розквітай,
Села, як люди, – у кожного своя доля. Вони своєрідні дивосвіти зі своєю чарівністю і природою, боротьбою і утвердженням. Та стають відкритими, доступними тільки за допомогою людини, яка сама протоптує стежку у цей дивосвіт.
Звенячин – зелений куточок Північної Буковини, звабливий історією і красою, де тісно переплелися минуле і сучасне. Мальовнича земля, що горнеться своєю щедрою красою до блакитних вод Дністра. Топтали її чоботи ворогів – гнобителів, та вона витримала все, вистояла і утвердилася.
“Звенячка” – так лагідно її називають люди. Таку назву село носить з давніх- давен. Існує дві легенди походження назви села. Ці легенди передавалися з покоління в покоління людьми і дійшли до наших часів. Вони обидві заслуговують на те, щоб їх пам`ятали. Одну із них було записано зі слів Сунько Ганни: „ Було це дуже давно. Поселився на цій місцевості чоловік, який згодом почав виливати дзвони. Дзвони були настільки гучними, що їх відлуння було чути ”.
На багато миль від оселі майстра. Потяглися до майстра люди звідусіль, щоб мати в своїх церквах такі гучні дзвони. Землю,на якій жив майстер, називали Звенячин (від слова дзвін). Так і закріпилася ця назва.
А другу легенду було записано зі слів старожительки нашого села Приємської Вікторії:
„Колись давно-давно, коли в нашій місцевості ніхто не жив, повз неї проходило багато мандрівників і милувалися дивними горами, що наче дві сторожі охороняли річку Дністер. Але особливо їх приваблював дивний дзвін, що лунав з тих гір. Як же вони здивувалися, коли побачили, що ніжний дзвін лунав від безлічі струмків, що витікали з підніжжя мальовничої гори. Перші поселенці назвали село «Звенячин»
Назву села можна знайти на карті французького інженера Боплана як с. Звеняче. Давні жителі села займались сільським господарством, ремісництвом, різними промислами та торгівлею .Основна частина села знаходилась вздовж старовинного торгового шляху із Галичини в Молдову, а згодом почали селитись і на пагорбі на рівнинній площі.
Колись тут вирувало життя. На маленькій річечці Мальованці , що впадає в Дністер, було збудовано 12 водяних млинів. Крім того тут діяли олійня, винзарня, пекарня, майстерні з виготовлення взуття, одягу, полотна, ковальської справи. Тут цілодобово діяло дві корчми, де можна було переночувати і поїсти. Село з давніх-давен формувалось як багатонаціональне. Крім українців, які складали більшість, великими общинами тут жили євреї, поляки, а згодом німці, румуни.
Про це свідчать православна церква, пам’ятка архітектури 17 ст., єврейська синагога та католицький костел, що нажаль не зберігся. Незважаючи на розмаїття націй і вірувань, панував дух терпимості і толерантності. Були навіть міжконфесійні шлюби.
Місцевість села розташована на схилах а також біля підніжжя р. Дністер. На горі переважно жили українці, місцеві селяни. А на долині жило дуже багато єврейських сімей, про що свідчить «жидівський цвинтар», що знаходиться в нашому селі.
Проїжджаючи через село Звенячин на Заліщики не можливо не звернути увагу на величну будівлю з куполами по лівій стороні вулиці. Це – церква. Розмістилася вона під мальовничою горою, обабіч дороги, невеликих розмірів (10 м х 15м).
Звенячинська церква Пресвятої Богородиці побудована в XVII столітті. Фактичною датою відкриття церкви вважається 1697 рік. Про те, коли і ким була побудована церква розповідають літні жителі села, які мають такі дані від своїх батьків, дідів, прадідів. За їхніми розповідями церкву збудував багатий чоловік (дідич) на честь врятування своєї дочки. У дідича була дуже гарна донька. Одного разу, коли вона проїжджала через село на бричці, раптово звіявся вітер і почалася сильна злива. Коні злякалися і почали тікати. Вода несла їх з великою швидкістю і ніхто не міг допомогти дівчині. Та біля горіха, де зараз церква, коні зупинилися, дівчина схопилася за горіх і так врятувалася. Після цього випадку на місці, де відбулося це, багач розпочав будувати церкву, яку ми маємо і сьогодні.
Храм зведено з цегли. Це тридільна одноверха церква з включеною в один об’єм дзвінницею на заході і головним входом на південному боці. У плані має прямокутні притвор і наву та напівкруглу апсиду. У центрі даху піднімається восьмикутний витягнутий барабан главки з пірамідальним завершенням. Грані прикрашають кілька рядів пласких арочних ніш – типова риса буковинської архітектури.
Кремезна дзвіниця нагадує вартові вежі Середньовіччя. Старовинний розпис не зберігся.
Люди переповідають, що коли була сильна повінь (1888 р.) розливи Дністра затопили всю нижню частину села (“долину”), але церква залишилася непошкодженою. Пережила вона і страшні роки Великої Вітчизняної війни, коли на Звенячці залишилося тільки дві хати, а церква витримала.
Не витримала наша церква тільки знущань комуністів, які все понищили і закрили церкву в 1961 році. Тільки через 29 років в 1990 році церква була рестраврована і знову відкрилися двері для всіх жителів села. Люди шанують і поважають цю святиню, яка вже триста років служить людям.
Є свідчення, що у 40 – 50 рр. ХХ ст. у Звенячині жила община євангельського руху. У роки Вітчизняної війни община занепала. Сьогодні по вул.. Комарова 16 ми можемо побачити невеличкий храм. Це церква Християн Віри Євангельської України. ( ЦХВЄУ) . Церкву урочисто відкрили у 1996 році. На сьогоднішній день членами церкви є близько 40 віруючих, що прйняли водне хрещення. Церкву відвідує багато дітей та молоді та вони ще не є членами церкви.
Нещодавно в селі Звенячин звели ще один храм величний як собор. Це Українська Православна церква Київського патріархату – церква Успіння Пресвятої Богородиці. Будівництво храму розпочали в жовтні 1999р. Храм зводили всією громадою це близько 35-50 сімей звенячинців, а також на добровільні пожертви жителів Добровлян, Кострижівки, Киселів, Луки.
Активну участь у будівництві церкви взяли: Рехтецький Дмитро, Лисюк Петро, Ілюк Данило, Палагнюк Олександр, Червоняк Василь. Та першу цеглину в будівництво церкви заклав отець Федір, священник в Звенячині, життя якого передчасно обірвалось. Дружина, діти, вся громада сумує за ним. Суттєвою була значна спонсорська допомога.
Відкриття церкви відбулось на свято Пресвятої Богородиці 21 вересня 2008р. Освячувати церкву приїхав владика Данило, священники більшості церков чернівецької області та багато жителів села та навколишніх сіл.
Дуже великий вплив на наше село мала І Світова війна. Вона принесла нові страждання, злидні і голод. Село стало ареною запеклих боїв між арміями Австро-Угорщини та Росії, бо розташувалося на кордоні між ними. Військові дії принесли великі жертви і страждання мирному населенню. Лише руїни і згарища нагадували про село. Уціліло лише чотири хати, більшість населення насильно вивезли до Австрії. Як свідок тих подій в селі залишилося Австрійське кладовище.
Австрійський цвинтар.
Кілька тисяч австрійських, німецьких, румунських та російських солдат. 11 830 загиблих австрійських, німецьких та російських солдат та офіцерів знайшли тут вічний спокій. Майже дванадцять тисяч.
Огороджена частина землі, де з високої трави піднімаються ряди хрестів. На багатьох надписи. Якщо бути уважним , то можна зрозуміти, що багато румунських назв, вказаних на хрестах, зараз є на території Буковини. Он, “Давідешті” – хіба не Давидівка в Сторожинецькому районі? А “Неполокауці” – сучасні Неполоківці… Посередині – стела, оточена плитами, мілко всіяними прізвищами загиблих. На стелі – великі чорні літери. PRO PATRIA. За Батьківщину.
Це цвинтар тих, хто бився на цій землі в 1915-1916 рр. Бої були жорстокими: внизу, на Дністрі – переправа. Стратегічно важливий об’єкт.
Хоча за розповідями старожилів на тому кладовищі були поховані не тільки австрійські вояки, а й всі солдати, які загинули під час жорстоких боїв. Селяни хоронили всіх мертвих у братські могили, не дивлячись на їхню форму. По сьогоднішній день цвинтар знаходиться в гарному стані, тому що шефство над ним взяли діти нашої школи. Щороку до місця поховання своїх співвітчизників приїжджають австрійці та угорці, щоб поклонитися праху своїх пращурів та покласти на їхні могили часточку рідної землі.
- Значні для села історичні події австрійський період
В 1774 р. Північну Буковину загарбали австрійські
окупанти, які перетворили її в колонію, в ринок збуту
промислової продукції, по-хижацькому
використовували її багатства. Край управлявся військовою адміністрацією. Населення поділялося на 4 основні групи. До першої належали заможні господарі, які мали наймитів, по 6 волів, 5-10 корів. Другу групу становили середняки, в їхньому користуванні була пара волів і кілька корів. Третя група – бідняки, які не мали робочої худоби, а лише по одній корівчині. До четвертої групи входили так звані халупники, крім хати, вони нічого не мали. Безземелля і розорення примушували селян залишати села. Частина з них не знаходила роботи, емігрувала за кордон. За 1891-1910 р.р. з Буковини до Канади, США та Латинської Америки виїхало 48 тис. чоловік, серед них 22 жителі села Звенячин. У 1908 р. в с.Звенячин була відкрита школа. Навчання в школі було як на українській, так і на німецькій мові. Українська культура розвивалася дуже повільно.
Нові страждання, злидні і голод принесла населенню і світова війна. Село стало ареною запеклих боїв між арміями Австро-Угорщини і Росії. Військові дії принесли великі жертви і страждання мирному населенню, лише руїни і згарища нагадували про колишнє село. Уціліло лише 4 хати. На вул. С.Лучика залишилася лише одна хата, де проживає Макух Марія. Більшість населення насильно вивезли в Австрію. Повернулися люди і застали зруйноване село.
РУМУНСЬКИЙ ПЕРІОД
Після розпаду Австро-Угорської імперії на Буковині починається боротьба за об’єднання з УНР.
З листопада 1918 р. в Чернівцях відбулося 40-тисячне Народне Віче, яке проголосило з’єднання з Галичиною.
Але українські паростки волі були знищені румунськими військами, що протягом 6-12 листопада 1918 р. окупували Північну Буковину. Окупувавши всі райони Буковини, румунські інтервенти встановили жорстокий колоніальний режим. Особливо важким було становище селян нашого села, яке вважалося прикордонною зоною. В селі було утворено прикордонний пост, жандармерію. Селянам не дозволялося ввечері світити світло в хатах, виходити з будинків, співати і навіть розмовляти українською мовою.
Багато селян залишали свої домівки і йшли наймитувати.
Тяжкий соціально-економічний гніт доповнювався національним гнобленням та політичним безправ’ям. Румунська влада не допускала українців в органи державної влади, переслідувала їхню мову і культуру.
Українські школи закривалися, зростала захворюваність населення.
Як свідок насильства румунів в нашому селі, є паспорти людей, де в графі національність написано румун або румунка.
Із розповіді Сунько Ганни: “Румуни хотіли знищити українську мову, культуру, звичаї. За виконання на вулиці української пісні тяжко били, а хлопців відправляли на 18 місяців в армію”.
Румунський період – один із найтрагічніших сторінок в житті наших односельчан. Тому з радістю вони зустріли звістку про приєднання Буковини до УРСР.
ГОЛОД 1947
Відшуміли бої. Почали відходити у минуле смерть, насильство, страх. Раділи люди, що війна закінчилася. Але рано було радіти. Не знали люди, що чекає на них жорстока сваволя комуністів, масові репресії, голод 1947 року.
Голод 1946-1947рокі не обминув і нашого села. Він став важким наслідком викачування із села хліба, заготівельної політики держави та літньої посухи 1946 року. Споживши останні запаси продовольства, селяни розпочали боротьбу за виживання.
Як докази цього є свідчення людей, які пережили ті важкі часи. Із свідчень Бабалюк Ольги Онуфріївни: “Я вижила разом з дітьми тільки тому, що мала корову, але молока на таку велику сім’ю не ставало. Хотілося хліба. Щоб спекти корж, я ходила в поле, збирала торішню картоплю, обшкрябувала погнилу шкарлупку, а серединку терла. З цієї муки я пекла коржі, робила вареники. У вареники всередину заліплювала зелену цибулю. Також продавала що могла і купляла хліб, який на той час коштував 100 крб. Ходила на Дністер, збирала черепашки, вибирала м’ясо, перемелювала, давала трохи хліба і пекла котлети, які продавала і міняла на хліб.
З білого буряка варили борщ, закваснювали кваском, варили натину. Так жили. А хто був хворий і не міг нічого знайти, той помирав. Моя сусідка дійшла до такого стану, що хотіла зарізати свою дитину. Це був дуже тяжкий час, але людям ніхто не вірив. Комуністи ходили по селі і забирали худобу до колгоспів, а хто не здавав, то накладали великі податки. Такі були на той час закони”.
Із свідчень Фучко Марії Степанівни:
“Я мала 17 років і теж пережила ті важкі часи. Люди їли що могли, лободу, корінці, буряк, натину.
З сухого жому терли муку і пекли коржі. В нашому селі з голоду померло три чоловіки: Богдан Іван, Мар’яш Василь, Мар’яш Микола. Було важко дітям, які втратили батьків під час війни. Діти пухли з голоду, їли цвіт акації, збирали гнилу картоплю. Люди мусіли йти до колгоспів, бо не було що посіяти на своєму полі. Держава давала трохи зерна на колгосп. Урожай 1947 року був не поганий. Люди не мали ніяких запасів, йшли до колгоспу, де працювали за трудодень, за зерно. Працювали вдень і вночі при факелах, збираючи врожай.
Платили дуже мало. Але люди боялися голоду і мусіли робити за будь-що”.
Такі дані підтверджують й нині жителі нашого села, які пережили ті тяжкі часи.
СТВОРЕННЯ КОЛГОСПУ
Сталінське керівництва прагнуло якнайшвидше реалізувати свою улюблену тріаду “індустріалізація-колективізація-культурна революція “.
Восени 1948 року в с.Звенячин було створено колективне господарство “Нова громада”, в якому налічувалось 202 члени (77 чоловіків і 125 жінок).
Головою колгоспу обрали Рехтецького Василя Михайловича. За господарством було закріплено 448 га орної землі. В колгоспі було: корів – 5, телят – 5, свиней – 2, овець -10, птиці – 50, коней – 44, биків -1, лошат – З, плугів – 34, борін – 43, віялок -13, возів – 33, саней – 11, соломорізок – 2, культиваторів – 2, грабарок – 2. Все це було вилучено у людей примусовим способом.
із свідчень Фучко М.С. “У людей розбирали стодоли і забирали для будівництва колгоспних стаєн, контрактували худобу, жінок заставляли робити в ланці, чоловіки і хлопці робили на конях. Працювати на колгоспному полі доводилось від ранку до ночі. Гроші платили раз у рік, а кожен день видавали 300 гр. хліба. Люди голодували. “Хоч пару колосків у кишеню взяти”, – так думали дві невістки Анастасія та Марія Казимірик. Але за пару колосків довелося платити дорогою ціною.
Зі спогадів Казимірик Марії Іванівни, 1918 р.н.: “Додому поверталися з поля, коли вже було темно. Нас зустрів уповноважений з району. Відвів у сільраду, зразу відправили у район, а звідти в область. Дома ніхто не знав, де ми поділися.
За 600 грамів зерна мене засудили на 6 років, Анастасію за 700 грамів на 7. Відправили аж у Молотов (тепер Перм), працювала на сплаві лісу. Через хворобу серця перевели на кухню.
Начальники заставляли кашу, що залишилася, висипати в туалет, а добавки людям не давати. За пару колосків нас гнали, судили, а самі годували свої свині і висипали хліб в туалет. Тяжко було це пережити. Потім вийшов указ про звільнення жінок, котрі мають дітей до 14 років (а в мене син 7 років залишився). Після півторарічного ув’язнення я повернулася додому”.
Ще тяжча доля спіткала Лисюк (Решітник) Ярославу Петрівну, яку разом з братом і матір’ю вислали в Сибір, а на їхньому господарстві зробили колгосп.
СТАЛІНСЬКИЙ ТЕРОР
Порушення законності під час проведення колективізації викликало протидію українських націоналістів (бандерівців), які перешкоджали проведенню “радянізацї Буковини. У свою чергу, це стимулювало каральну активність комуністів, які арештовували і депортували всіх підозрілих.
За підозру співпраці з оунівцями заарештували і вислали в 1948-1949 р. жителів нашого села: Лопушанського Степана, Лисюка Петра, Лисюка Михайла, Ткачука Бориса, Подружжя Продаників Дмитра і Степанію, Проданик Ганну.
Розповідає Лисюк Петро Дмитрович: “Мене заарештували 20 грудня 1948 року за те, що я пошив синьо-жовтий прапор. Після трьохденного катування в районі, відвезли на 3 місяці в Чернівці. У березні відбувся військовий трибунал. Мені присудили смертну кару, яку пізніше замінили на 25 років посиленого режиму. Відсидів 8 років в Магадані. Робили тяжко, годували так, щоб з голоду не вмер. У 1956 р. звільнили. Повернувся додому тяжко хворим”.
Іванищак (Проданик) Ганна Андріївна перебувала в місцях ув’язнення 5 років 8 місяців 23 дні. Була засуджена по статті 20-54-1 “а” (допомога бандерівцям) на 25 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Засудження відбувала в Магадані, працювала в шахті. Сім місяців була в Ваканці, потім в м.Уфі. Звільнення прийшло 23 вересня 1954 року.
Не повернувся додому із репресованих звенячинців тільки Ткачук Борис, загинув в шахті.
Це були важкі часи. Але навіть такі випробування не вбили віру народу в краще майбутнє незалежної України.
- Видатні постаті села.
Славиться село Звенячин своїми поетичними талантами. 16 березня 1942 р. в сімї робітників народився Дмитро Петрович Лисюк. Лікар за покликанням з душею поета. Закінчив середню школу і з 1958 по 1961 рік працював на шахті в м. Вахрушево Луганської області. Служив в армії на Балтійському флоті з 1961 по 1965 рік. З 1966 року – студент Чернівецького медичного інституту, лікувальний факультет якого закінчив у 1972 році.
Після закінчення інтернатури, з 1974 року по даний час працює лікарем на Поділлі в мальовничому селі Кременчуки що на Красилівщині.
Дмитро Петрович поєднує працю лікаря, пише вірші.
У 2009 р. вийшла друком його збірка віршів « Вогонь Прометея». Більше сорока поезій. Особливу увагу заслуговують: «Свобода», «Спогади дитинства», «Аварія», «Яничари».
Нещодавно у 2011 р. автор знову нас потішив новою збіркою «Цвіт калини».
Це видання складається з трьох розділів: Юність, Ми і світ, Сурми і більше вісімдесяти віршів. Особливу увагу заслуговують поезії філософського характеру: «Хто ми?», «Кати і жертви», «Зрадники», «Сини темряви» та чудові ліричні поезії «Юність», «Ніч кохання», «Я і ти», «Дві долі».
Говорячи про себе поет сказав: «Я ніколи не був байдужим до історії . Завжди цікавився не тільки тією, що нас вчили у школах та вищих навчальних закладах у колищні радянські часи, а й тією, що була прихована і до сьогодні залишається не повністю дослідженою та недоступною для широкого загалу. У віршах відобразилося прагнення висловити особливий погляд на минувшину не крізь призму політичних поглядів, а так, як сам її розумію і хочу донести до читача. Як лягало на душу, так і писав».
Якщо помирає село, то й помре скоро держава, переконаний Дмитро Лисюк. Серед односельців він виділяється активною життєвою позицією, спрямованою на допомогу та всебічну підтримку своїх земляків.
Зараз сільський лікар готує до друку наступну поетичну збірку під назвою «Берег пізнання». У ній переважатиме філософсько – релігійна тематика. Це роздуми про сенс життя, про Бога, про призначення людини.
«Поезія допомагає у роботі, самодисциплінує, змушує цінувати свій час. Я вже не молодий чоловік і розумію, що мій вік обмежений, як і кожній людині. Якщо буду гаяти його на щось непотрібне» каже автор.
А ми в свою чергу бажаємо нашому односельчанину здоров’я, наснаги, творчих злетів і з нетерпінням чекатимемо нових поезій Дмитра Лисюка.
Народився в нашому селі також художник-різбляр – Ференц Йосип Владиславович у 1948р. Красу рідного краю, яка його дуже захоплювала, він передавав у своїх малюнках ще з дитинства. Школу закінчив в рідному селі, а потім служба в армії. Під час служби обдарований хлопець виконував художні роботи в музеї Бойової Слави даної військової частини.
У 1970р. вступив до Косівського технікуму народних художніх промислів. В цьому закладі Йосип Ференц з великою любов’ю освоїв різні види образотворчого і декоративно – прикладного мистецтва. На відмінно захистив свою дипломну роботу.
У 1974р. випускник розпочав свою трудову, творчу діяльність в м. Нафтоюганську Тюменської області. І саме в цьому місті залишилась частинка його душі в декоративно – монументальних роботах. Будувалось нове місто і майже всі художні роботи по оформленню будівель велися за творчими ескізами Йосипа Ференца. Це мозаїки, монументальні панно на стінах п’яти поверхових будинків, школах. Бетонні рельєфи на будинках: «Палац щастя», центральна пошта, будинок побуту, вїздні знаки. Мабуть і до сьогодні милують око декоративно – монументальна стела в центрі міста, оформлені автобусні зупинки, шкільні їдальні, дитячі садочки. Працюючи на півночі, митець з пам’яті малював буковинські пейзажі.
У 1981р. Йосип Ференц повернувся з сім’єю до рідного села, де жили його батьки. Продовжив творчу роботу влаштувавшись художником у радгоспі «Хрещатик», а згодом у Заставнівському профтехучилищі. У вільний час завжди займався художньою творчістю, живописом, різьбою по дереву та камені. Митець творчо переосмислював народні традиції різьби по дереву, чим збагатив народне мистецтво.
Талант, який дав йому Творець, Йосип Ференц втілював у своїх працях і у селі Звенячин. Майстер виконав дошку пошани (бетонні рельєфи), надгробні скульптури в селі Звенячин, в селі Кадубівці. Його художні роботи прикрашають сільську церкву, Звенячинський НВК, вирізьбив емблему с. Звенячин. Також виконав реставраційні роботи на території айстро – угорського цвинтаря. Твори майстра демонструвались на сільських, районних і 3 обласних регіональних виставках народного мистецтва.
В творчому доробку художника Йосипа Ференца є більше 150 художніх творів. Його живописні роботи (в техніці олія), твори з різьби по дереву, з його ж власною композицією, сьогодні знаходяться в приватних колекціях Німеччини, Італії, Росії, Києві, Криму. Щедру душу мав майстер, дарував свої роботи друзям, знайомим.
Багато його картин залишилось не закінченими. На превеликий жаль, Йосип Ференц 28 травня 2010р. помер. Похований в с. Звенячин.
- Сучасний стан села Звенячин.
Село існуюче. Функціонують об’єкти соціальної сфери, підприємства. До сільської ради с. Звенячин відносяться ще й жителі с. Йосипівка. Разом 1320 мешканців. Через село проходять дві автомобільні дороги, зручне сполучення з районом та областю. В селі на даний час забудовано 15 вулиць (Гагаріна, Садова, Гірська, Комарова, Л. Українки, С.Лучика, Пущкіна, І. Франка, Л. Миронюка, Червона, Т.Шевченка, Городенківська, Б. Хмельницького, Нова, Молодіжна).
На даний час в селі функціонують об’єкти соціальної сфери: Сільська Рада, ФАП, Клуб, Бібліотека, навчально – виховний комплекс Звенячинський НВК, а також підприємства: «Дослідне господарство», та ПП «Король».