Кострижівка в повоєнні роки

ПОВОЄННИЙ ЧАС
1. Злочинній державі нема прощення
(Спогади Завацької Марії Григорівни, 1914 р.н.)
В післявоєнні роки розпочинаються соціалістичні перетворення: формуються радянські органи влади, відбудовуються заводи. Колективізація сільського господарства проводиться насильницькими методами. У селян були лише два шляхи: у колгосп або в Сибір. 25 липня 1948 року в с. Лука був створений колгосп імені Крупської, яким керував старший бригадир Георгій Дмитрович Добровольський. Першим офіційно вибраним головою колгоспу став Павло Іванович Пилип’юк, який розбудовував господарство практично з нічого. Діяльність Павла Івановича виявилася номінальною, оскільки він просто виконував вказівки райвиконкому та райкому Комуністичної партії. Організація колективних господарств на Буковині нічим не відрізнялася від того, як вони створювалися на Східній Україні в 20-30-х роках. На 1 вересня 1948 р. в колгосп входило 60 дворів, що складало 161 чоловік працюючих. Йому належало 225 га землі, 35 коней, 25 возів, 28 плугів, 25 борін, одна сіялка, 5 віялок, 1 соломорізка. Люди вступали в колгосп, віддавали свої землі й реманент тільки тому, щоб не бути розкуркуленими. В цей час жителі Кострижівки також створюють свій колгосп під назвою «Дружба». Створення колгоспів проводилося шляхом залякування, принцип добровільності ігнорувався. Радянська влада запроваджувала свої порядки не зупиняючись ні перед чим. Чинила по принципу: засоби випрадовують мету. За таким принципом репресіям підлягали всі, хто відстоював самостійність Української держави, хто виявляв невдоволення новою владою, хто чинив протест процесу колективізації, хто не хотів вступати в колгосп, хто мав на все свою власну думку. Якщо не було вагомих підстав, то органи НКВД підтасовували факти, фабрикували на невинних людей кримінальні справи й відправляли буковинців у Сибір чи на Північ Росії. На людей наганяли страху і кожен просив Бога аби швидше минула ніч. Так званий «чорний ворон» приїжджав за своїми жертвами здебільшого вночі (з другої до п’ятої години ранку).
Про свої страждання, жорстокість і несправедливість радянської тоталітар-ної держави згадує жителька Кострижівки Завацька Марія Григорівна: «Мені вже більше дев’яносто років й на своєму довгому віку бачила немало всякого – доброго і злого. Народилася в Австро-Угорській імперії, молодість пройшла за Румунії, зрілість минула в совєтській імперії й останні роки – у власній незалежній державі. При всіх окупантах жилося погано, але найгірше ставилися до українців совєти. Їх жорстокість не знала межі. Проголосили будівництво справедливого суспільства без багатих і бідних, а збудували державу-тюрму. Справедливість та гуманність тієї влади відчула на собі й наша сім’я.

Завацький М.В., член ОУН Завацька М.Г. з дітьми
Все почалося у 1942 році, коли студент Чернівецького ліцею «Ортодокс» Томашевський Олег (його батько вчителював у нашій школі) створив у селі антирумунську організацію. Люди не любили румунів, тому найбільш свідомі з охотою до неї вступали, щоб боротися проти поневолювачів. Членом цієї організації став також мій чоловік Завацький Микола Васильович, 1910 року народження. Молоді патріоти розповсюджували в навколишніх селах листівки, бофони (повстанські гроші), вели розвідувальну діяльність, збирали зброю для майбутнього народного повстання. Бажання прислужитися Україні притупило відчуття небезпеки, яка незмінно крокувала поруч. У 1943 році через зраду одного з підпільників сигуранца всіх членів організації заарештувала. Спочатку їх забрали на постерунок (жандармський пост) села Звенячин, а потім доправили у Чернівці. Там зазнали важких фізичних тортур. Однаково жорстоко били чоловіків і жінок – румуни вміли це робити.
Слабким місцем румунських чиновників виявилися гроші, великі гроші. За всіх належало заплатити один мільйон леїв, а за кожного арештанта – 80 тисяч. Для селянської родини це немалі гроші. 50 тисяч позичила у свахи, а 30 з трудом зібрала сама, продавши поросята й деякі речі. Але на цьому біди чоловіка не закінчилися.
У березні 1944 року румуни втекли, а на зміну їм прийшли москалі. Чоловік у цей час працював стрілочником на Кострижівській залізничній станції. У лютому 1945 року прямо на роботі його заарештували. Під час обшуку хати знайшли маленький металевий значок-тризуб, який залишився ще з часу існування антирумунської організації. Їх передали хлопці з Заліщиків, а роздавав членам організації Децембер Прокіп. Про цей значок ми просто забули й не думали, що він стане вагомим доказом вини. Хоча основною виною стала діяльність в антирумунській організації, про яку якимсь чином дізналися в НКВС. Видно, доніс хтось із своїх, сільських. Про це довідалися через багато років.
Два тижні тримали у Заставні, де чоловік зазнав великих побоїв. Одягали чоловіка в гамівну сорочку (таку одягають на психів) і били нагайкою, ременем й навіть прикладом. Спина стала чорною від синців і перетворилася на одну велику рану. Слідчий мав вже багато інформації про «злочинну» діяльність чоловіка, але вимагав назвати прізвища тих людей, які здавали гроші на формування Буковинського загону самооборони. Такий загін дійсно формувався з буковинського населення у місті Заліщики влітку 1941 року.
Ще два місяці тривало слідство в Чернівцях, де продовжували бити. Разом з Миколою терпіли муки його односельці-однодумці Баранецький Тодор і Бурдун Степан. Раз у тиждень возила чоловікові передачі й це найбільше, що могла для нього зробити. Дуже плакала, але сльозами горю не допоможеш. Без вини винного запроторили аж в Караганду на «перевоспитание трудом». Хоч там пощастило, якщо неволю можна назвати щастям. Дали йому коні, воза і вісім років доставляв продукти для переселенців. Але по закінченні терміну ув’язнення у 1953 році ще на чотири роки вислали в Красноярськ. Там працював на будівництві аж до 1957 року.
Чоловіка весь час мучила думка з чиєї «доброї волі» він 12 років промучився в тюрмах і на засланні. Хто зруйнував його сім’ю, а дружину й малих дітей заставив скитатися по білому світу, не відчуваючи батьківської турботи та ласки.
Повернувшись з Красноярська, подав заяву на пересуд. Заяву чомусь розглядали в селищній раді. Тоді вияснилося, що видала чоловіка односельчанка П. Марія. Микола запитав Марію, чому вона це зробила, чим завинив перед нею. Відповідь була до смішного проста: «Я мусила щось робити, бо засудили б мене». Так ціною нашого нещастя жінка купила волю для себе. Нехай цей гріх залишається на її совісті, Бог їй суддя. Сьогодні вона доводить всім, що любить Україну, прикидається великою патріоткою, а насправді була примітивною сексоткою.
На початку жовтня 1947 року настала і моя черга відповідати за політичну діяльність чоловіка. Ми з мамою якраз закінчували польові роботи: зносили до пивниці картоплю, буряк, моркву. За день важко наробилися й спали міцним сном. О 3-й годині ночі до хати прибула повна машина «ястребків» на чолі з міліціонером. На вимогливий стукіт я відкрила двері. В хату ввійшли міліціонер і «яструбок» Токарчук Дмитро. «Собирайтесь!» – скомандував міліціонер. «Нікуди вночі не піду», – категорично заявляю. «Нет, пойдете, и детей одевайте!» – вже з притиском прикрикнув міліціонер й став із скрині викидати на землю весь одяг. Від грюкоту та галасу проснулися діти. Чотирирічний Василько, який спав з мамою на печі, став плакати й промовляти: «Я не піду від бабусі». Токарчук Дмитро непомітно наблизився до мене й стиха, щоб не почув міліціонер, сказав: «Бери все, що можеш, бо тебе з дітьми висилають». Я взяла одяг, хлібину й два клунки кукурудзи. Все це поклали на машину і ще подушку, щоб діти не мерзли, бо якраз тоді випав перший сніг.
Цієї ж ночі забрали Николайчук Софію з сином, Галяревич Марію з трьома дітьми, Олійника Тодора з сім’єю (в тому числі п’ятеро дітей). Нас всіх привезли в Заставну на залізничну станцію. Тут прийшлося під охороною чекати цілий день, поки не звезли людей з усього району. Під вечір завантажили у товарні вагони й повезли у невідомість. У вагоні налічувалося до 80 осіб – чоловіки, жінки, діти. Спали на двоярусних нарах і підлозі. Обігрівали це тимчасове рухоме житло дві пічки-буржуйки, які розміщувалися у кінцях вагона. Посередині вагона стояла бочка-параша. Харчувалися своїми продук-тами, а хто не мав, тому давали солені оселедці без хліба й води. Всіх мучила спрага, особливо дітей і тих, хто вживав оселедець. Люди кричали, вимагаючи води, діти плакали, але ніхто нас не чув і слухати не хотів. Розтоплювали сніг наполовину із сажею й тим перебивалися. Так їхали три тижні.
Ми не знали куди їдемо й що з нами станеться в недале-кому майбутньому. Пережива-ли за себе, а ще більше за ді-тей. Одна жінка з нашого райо-ну хотіла будь-що врятувати свою маленьку дитину. На одній із станцій якось відкри-ли вікно, дитину поклали в сумку й передали комусь з лю-дей. На диво, дитинча сиділо тихенько, немовби відчуваючи важливість маминого вчинку.
Накінець ешелон зупинив-ся на залізничній станції міста Половинка, що на Уралі. Там уже панували сніг та мороз. Спочатку всіх завели в міську баню. Потім цілий день чекали на вулиці, а «купці» приїжджали й вербували людей на різні роботи. Тих, що залишилися, знову завантажили на машини й цілу ніч кудись везли. Завезли в ліс й наказали селитися в бараках без вікон і дверей, де колись утримували зеків (кримінальних злочинців). Палити не мали чим, тому ламали інші бараки і використовували його як паливо. Проте нагріти великі бараки, які продувалися вітрами через вікна і двері, було неможливо. Тут жили в голоді й холоді більше двох тижнів. Продовжували харчуватися своїми продуктами, а хто не мав – дуже страждав. Я розтирала зерна кукурудзи й варила в якійсь металевій коробці дітям кашу. Через тиждень стали давати людям хліб: дорослим по 800 г, а дітям по 300. Ми, вивезені з Кострижівки, трималися гурту й допомагали одне одному. Так легше було вижити.
Згодом барак утеплили, вставили вікна й двері, завезли для всіх ліжка. Барак нагадував солдатську казарму, бо в ньому по всій довжині, зліва й справа, стояли ліжка. Трудно сьогодні уявити як ми, дорослі, жили в такому великому приміщенні разом з дітьми. Тут не існувало ніяких перегородок, занавісок.
Через рік мене з дітьми забрали в м. Половинка, де працювала на великому деревообробному комбінаті. Він виробляв вікна, двері та інші дерев’яні конструкції для житлового будівництва. Тут поселили у великому гуртожитку. Мені з дітьми дали одну кімнату, кухню на одному поверсі мали спільну.
Василько ходив в дитсадок, Славка до школи. Обзивали нас бандерівцями, але я на те не звертала уваги. Думала про чоловіка, який томився в неволі, про свою нещасливу долю, про дітей, що не зазнали щасливого дитинства.
Восени 1957 року вибрала паспорт і разом з дітьми поїхала до чоловіка у м. Красноярськ, де він перебував на засланні. Деякий час ми жили разом у невеликому фінському будиночку. Звідти вже разом повернулися у Кострижівку, до своєї хати. Але тут жив міліціонер Ударцев, який і не думав звільняти наше помешкання. Ми звернулися у сільську раду, яка в той час знаходилася в селі Звенячин, й поговорили з головою Козарійчуком Миколою (родом з села Хрещатик). Найперше він порадив вступити мені в колгосп, щоб родину наділили землею, а потім вирішиться питання з хатою. Поки ходили по інстанціях і шукали правди та справедливості настав 1959 рік – рік створення селищної ради у Кострижівці. Голова Ільчук Манолій порадив викупити нашу хату за 900 рублів. Сталося так, що нашу хату держава конфіскувала й продала Ударцеву. Того перевели на роботу у Заставну і вона йому стала непотрібна. Так ми й зробили.
Сьогодні я дивуюся людям, що сумують за совєтською державою. Невже треба зазнати стільки горя як ми, щоб зненавидіти ту систему? Слава Богу, що біда багатьох обійшла стороною, але та злочинна держава могла поламати життя будь-якій людині як, наприклад, моїм дітям. Вони на Уралі перемерзли, придбали важкі хвороби й рано пішли з життя. Чим ми завинили перед державою, перед людьми, перед Богом, що так гірко бідували? Ні, злочинній державі прощення нема і не може бути.

2. За що нас карали?
(Спогади жительки Кострижівки Голянич Петрусі Семенівни, 1930 р. н.)
У зв’язку з проведенням колективізації, посилився тиск на заможні господарства, але вони не спішили вступати в колгосп. Уповноважений райкому Компартії Украни старший лейтенант Хамкалов старався з усіх сил, але безуспішно. Тоді було застосовано методи вже перевірені під час проведення колективізації у Східній Україні – розкуркулення з конфіскацією майна. Гірко про ці події розповідає жителька Кострижівки (родом з с. Хрещатик), Голянич Петруся Семенівна: «Тяжко мені сьогодні без сліз згадувати часи, коли совєтські нелюди глумилися над нашою сім’єю й принижували людську гідність. В одну мить перетворили нас і сотні тисяч українців на злидарів, бездомних та безправних істот. Часто задумуюсь над тим, що вчинила з нашою сім’єю совєтська влада й не можу знайти розумні пояснення. Політикою ніхто в нашій сім’ї не займався, зв’язків з ОУН-УПА не мали, нікого не ображали, нічого не крали. Єдиним великим злочином, по совєтських мірках, стала заможність нашої родини. В усіх державах заможний селянин є мірилом успішного розвитку суспільства, добробуту народу. Чим більше заможних селянських господарств, тим благополучніша держава. Основою, коренем держави є її люди, прості люди. Чим краще живуть люди, тим сильніша держава. Примітивна логіка підказує, що заможні господарства треба підтримувати й намагатися кількість їх збільшити. Совєтська влада робила все навпаки. Заможників знищувала і вперто заганяла людей у колгоспи, які ніяк на Бу-ковині не приживалися. Добровільно люди в колгоспи вступати не хотіли. Тоді стали застосовувати насильницькі методи. Селянам залишили два варіанти: подати заяву в кол-госп або бути виселеним у Сибір. Звичайно, вибирали колгосп. Так, наприклад, сталося з моєю заміжньою сестрою. Наступного дня, після виселення нашої сім’ї, вона відразу подала заяву в колгосп. Тактика совєтів за-лишилася старою, яку породив і впровад-жував у практику тиран Сталін. Суть поля-гала в тому, щоб заставити людей жити в постійному страху, тоді ними легше управ-ляти. Виходить, що ми, масово репресовані й виселені з України, стали своєрідним ідеологічним стимулом, який змушував се-лян вступати в колгоспи. Стали жертвами совєтської ідеологічної авантюри.
Сім’я наша була велика й роботяща. Крім батька й матері, Голянича Семена Федоровича та Марії Федорівни, в сім’ї було четверо дітей: Олена, Настя, Володимир і Петруня. Своє добро придбали не за чужі гроші, а власними мозолями. Мали 4 га поля, пару коней, дві корови, 30 овець, свині, кури, гуси. Тато справно платив податки, виконував доведені норми хлібоздачі. А того трагічного року здав державі подвійну норму, бо в голодному 1947 році урожай був добрий.
У вересні 1947 року селом вже ходили чутки, що мають виселяти людей заможних, освічених, зв’язаних з політикою, діти яких засуджені за політичні переконання й тих, хто не виконав план хлібоздачі. Одні не вірили в ці чутки, інші вірили й хвилювалися, треті сумнівалися. Але щоденні осінні клопоти по господарству і в полі на деякий час витіснили сумніви та переживання.
На початку жовтня мама послала мене до сільради, щоб розвідати обстановку: узнати, що чути про виселення. В сільраді знаходилася лише чергова Лучик Петруня Іванівна (згодом також репресована), яка розвіяла наші сумніви словами: «Не бійтесь, начальства немає й нікого не будуть вивозити». Почуте переповіла мамі.
Наступного дня голова сільради Козарійчук Микола дає татові листа, який мав відвезти в Заставнівський райком партії. У Заставні тато зустрів уповноваженого райкому партії Сидоренка, людину доброї душі й частого гостя нашої родини. Він прочитав листа й порадив татові: «Їдьте додому, беріть хлібину й тікайте з сім’єю на п’яту область». Тато повернувся додому й став радитися з мамою. Вирішили, що не треба панікувати, бо вивозити родину з села немає підстав. За собою ніякої вини не відчували, хлібоздачу виконали у подвійному розмірі. Вони не могли навіть припустити, щоб так просто можна було кинути напризволяще роками нажите добро. І ми залишилися, надіючись на чудо. Чуда не сталося.
Наступного дня погода була гарна, сонячна й ми завершували польові роботи. Працювали не покладаючи рук, щоб встигнути впоратися до дощів. Після важкого дня повечеряли й заснули міцним сном. Я спала на печі.
Опівночі почувся стук у двері, який розбудив тата. «Хто там?» – запитав він. Із-за дверей почувся голос односельця Сірого Петра: «Вуйку, відкрийте. Дайте коней і воза, бо маю їхати у прошпан (із завданням сільської ради)». Тато відкрив двері й тут раптом у хату ввірвалися багато людей: «яструбки» й енкаведисти на чолі з міліціонером Івановим. Вони відштовхнули батька й кинулися до кімнати, де жив директор школи, вже старий чоловік родом з Чернівців. Що вони сподівалися там знайти – невідомо. Стали зганяти всіх хатніх до однієї кімнати й робити обшук на горищі, в стодолі, коморі та інших місцях. Іванов зайшов у сусідню кімнату, а через п’ять хвилин вийшов у кептарику, шапці й з кишеньковим годинником мого брата Володимира.
Брата заарештували ще навесні 1947 року і він у цей час вже відбував покарання в Магадані на золотодобувних шахтах. Він перебував в підпільній цивільній мережі й допомагав повстанцям. Пізніше він розповідав страшні речі. Щодня робочий день розпочинався з жорстокої церемонії. Начальник табору вранці підводив підсумки роботи бригад за попередній день. Він командував: «Строиться побригадно. Бригада №1, на сколько процентов выполнен план?» «На 105!» – відповідав бригадир. «Бригада №2, на сколько процентов выполнен план?» «На 89!» – вигукував бригадир. «Расстрелять!» – наказував начальник. Після такої переклички одну-дві бригади розстрілювали аби заставити інтенсивніше працювати решту каторжників. «Социалистическому государству» потрібне було золото, а яким способом воно виробляється нікого не обходило. Дармової сили в СРСР хоч відбавляй, а за смерть каторжників ніхто не звітував й не відповідав. Жорстока система – жорстокі порядки.
Іванов поводив себе в хаті, як окупант, і вважав своїм правом брати будь-які речі. На це тато сказав: «Якщо ви питаєте за хлібоздачу, то ось документи, але хто дав право грабувати?» Ці слова розлютили Іванова і всі разом накинулися бити тата. Стали виштовхувати всіх на вулицю лише у нижній білизні. Тато встиг ще з плити вхопити кулешу, бо карателі прикладами боляче били у спини.
В нашій сім’ї виховувався малолітній каліка-син сестри Олени. Дитина залишилася сиротою, бо обоє батьків померли. Голова сільради Козарійчук Микола взяв його за ногу й так ніс аж до воза, де вкинув напівроздягненого прямо в сніг. Напередодні був сонячний день, а вночі випав перший сніг. Видно віз довго стояв, бо снігу нападало багато.
Привезли нас до сільради, де вже знаходилися Карамбович Зоня з чотирма дітьми, стара баба Барабашиха, стара Карамбовичка з дочкою Ольгою, на верені принесли дев’яносторічну бабку Солонинко. Другого дня по приїзду на Урал померла. Чи варто було таку стару й немічну жінку везти за тридев’ять земель, щоб там поховати?..
Сестра Настя, воєнна вдова, ще встигла нам принести верхній одяг, клунок кукурудзяної муки, банку олії й хлібину домашньої випічки. Десь о п’ятій годині ранку нас доправили до траси Заліщики-Чернівці, завантажили на полуторки й повезли на залізничну станцію у Лужани, де формувався ешелон.
Чекати довго не довелося. З дев’ятої години звезених звідусюди людей стали заганяти у вагони. У нашому вмістилося до ста чоловік. Розташувалися там, де встигли зайняти місце. Нам випало спати на другому ярусі нар. У протилежних кінцях вагона знаходилися дві пічки-буржуйки для обігріву. У центрі вагона стояла бочка-параша, яку обгородили тканиною.
Харчувалися тим, що встигли взяти з дому. Приходилося ділитися й з тими, хто не мав що їсти. Один раз за всю дорогу нам давали оселедець й пшоняну кашу. В країні існувала карткова система, тому продукти коштували дорого. Думаю, що солдати (або офіцери) охорони продавали належні нам продукти.
З нами їхала Анака Марія з Дорошівців. Її забрали з маленькою дитиною, якій виповнилося всього два тижні. Не дивно, що такі жахливі умови дитинча не витримало й померло. Тіло викинули десь по дорозі. Не мали совєти людяності й співчуття ні до старих, ні до малих.
Дорога тривала 22 доби. Привезли на станцію Всеволодо-Вільва Александровського району Пермської області, але змучені люди не спішили виходити з вагонів. «Выходите, не бойтесь, вы прибыли на место жительства», – гукав представник місцевого радгоспу кримчанин Петро Степанов. Біля вагонів стояли сани, запряжені биками. Люди повільно покидали вагон, сідали на сани і їхали до радгоспу. З інших вагонів людей розвезли в різних напрямках.
Всіх поселили у великий барак. Наступного дня організували баню, бо в окремих завелися воші, короста. Клімат на Уралі суворий, незвичний для українців. Мороз досягав інколи 40-45 градусів, тому майже відразу видали ватні штани, куфайку й валянки. Потім за них довго вираховували гроші з нашої зарплати. За умови нашого життя ніхто не дбав. Панувала неймовірна тіснота, бо в одній кімнаті проживали 3-4 сім’ї з дітьми. З нами (четверо душ) жили Барабашиха, Карамбовичка з дочкою і Мороз з дитиною – всього 9 чоловік. Так ми жили комуною сім років. Спали на саморобних нарах у два поверхи, замість матраців клали солому, подушки набивали пилинням (тирсою), довгий час вкривалися власним верхнім одягом. Я написала до сестри й вона вислала у 1948 році одну велику подушку, проте належним чином не скористалися нею. Дуже вже дошкуляло напівголодне існування й ми вирішили її обміняти у місцевих людей на відро картопляного лушпиння. І прорахувалися, бо воно збиралося протягом кількох днів і знизу у відрі встигло заплісніти. Пізно помітили. Голод змушував українців обмінювати інколи добротні речі на продукти у місцевих людей, які жили краще.
Дошкуляли блощиці, яких розвелося сила-силенна. Вони ховалися у щілинах, які утворилися при з’єднанні колод дерев’яного будинку. Для утеплення між колодами клали мох, в якому вони зручно себе почували. Знищити їх було неможливо. Українці – люди розумні й роботящі – зуміли побороти цю заразу. Дерев’яні стіни стали обмазувати глиною або штукатурити, а потім білити. Росіяни дивувалися нашій винахідливості. У 1954 році збудували гуртожиток і тоді кожній сім’ї виділили окрему кімнату.
Обкрадали нас і конторщики радгоспу. Щомісячно за роботу платили кожному по 50 рублів і цей мізер не міг забезпечити нам навіть нормальне харчування. А за що мали купляти одяг, білизну, посуду та інші хатні речі? Бухгалтер приносив нам відомість на зарплату й заставляв розписуватися за 50 рублів. На справедливе зауваження «чому так мало?» відповідав, що вираховують за раніше видані штани, куфайку й валянки. Потім у цій же відомості дописували нуль чи спереду цифру 7, а гроші привласнювали. Аферу конторщиків розкрив Петро Степанов й поставив до відома начальника облсільгоспуправління. Той прислав ревізію, яка виявила багато зловживань. Проти деяких прокуратура відкрила судові справи.
На виселенні я вийшла заміж за Марусика Івана Дмитровича, родом з села Кадубівці. Родину Марусиків репресували по тій причині, що в їх стодолі переховувалися повстанці. На той час це вважалося злочином, бо вояки УПА для москалів становили велику небезпеку.
У 1952 році в нас народився син Миколка й життя стало щасливішим, бо немає нічого святішого на землі, як ростити дитину. В матеріальному плані життя залишалося важким.
Не можу забути своїх земляків, які підтримували мене (і не тільки мене) морально й матеріально, зокрема, Шевчук Марію, Стрілецьку Ірину, Тирона Івана, Поклітар Катерину. Остання під час роботи в лісі підбадьорювала нас: «Давайте, дівчата, співати українських пісень. Нехай москалі чують, як ми співаємо й не схиляємося перед труднощами». Переселенці навіть створили хор, яким керував Петро Степанов, бо знався трохи на музиці й гарно співав.
З часом життя покращувалося, бо й за роботу стали платити більше. Перепробувала різні роботи: свинаркою, обліковцем у полі, на фермі. Дуже хотілося працювати в конторі. Там робота чистіша й краще оплачувалася. Директор радгоспу сказав: «Если соберешь без потерь картошку (а вона тоді вродила дуже добре) – станешь бухгалтером по материалах». Картоплю в основному збирали люди з міста, а я вела облік й слідкувала за сортировкою. Справилася з роботою добре і з осені стала працювати у конторі.
Дуже тужила за Букови-ною. Здавалося, кращої землі для мене не існувало. Ночами снилося рідне село Хрещатик, його скали, монастир, річка Дністер. Мала би крила, то б полетіла.
Настав 1960 рік. День, ко-ли видали на руки паспорт і дозволили їхати додому, був найщасливішим днем у моєму житті. Але вдома порядкувала така сама влада й зустріли нас не хлібом-сіллю. Конфісковані майно й хату віддавати й не думали. Не обходило владу й те, де маємо жити. Спочатку трохи жили біля сестри, де доживали свого віку тато з мамою.
Ми з чоловіком знайшли роботу у Кострижівці, в місцевій автоколоні. Чоловік працював водієм, а я диспетчером. Від підприємства виділили двокімнату квартиру, а згодом збудували власне житло. Кажуть в народі: «Життя прожити – не поле перейти». Воно справді так, бо за ці роки ми немало побачили й пережили, зазнали великого горя й радості.
Щасливі, що маємо змогу жити у власній державі. Україна поступово змінюється в кращу сторону, перетворюється на цивілізовану європейську державу. Змінюється на краще й життя простих людей. Ми повинні пам’ятати, що чужинська влада ніколи не буде дбати про українців і не треба сьогодні жаліти за жорстоким «комуністичним монстром». Наше майбутнє у наших руках!

3. Витоки страждань
В перші роки радянської влади населення сіл Лука та Кострижівка було шоковане поголовними позиками, податками й хлібоздачами. Життя стало особливо нестерпним, коли в 1946-1947 роках в результаті засухи й злочинної політики більшовицької влади людей спіткав жахливий голод.
Всі очевидці стверджують, що причиною голоду стала велика засуха, бо урожай 1946 року був вкрай мізерний. «Зерна майже не було, а картопля вродила завбільшки плоду вишні,- згадує Василь Петрович Бураковський. У найважчому становищі опинилися малоземельні господарства. Зібраного не вистачало ні на прожиток, ні на насіння. Але найболючішого удару завдала «рідна влада», яка, обкладаючи податками, силоміць забирала в людей останнє. Як свідчить Ганна Василівна Ковальчук «державу не обходило – вродило щось чи ні. Треба було здавати. Хто не здав – того судили». Кароліна Йосипівна Мороз також гірко згадує як «в родички Василини Онуфріївни Токарчук забрали все майно з хати через те, що не здала податки. Вона від голоду так опухла, що ледве було видно очі». Такі свідчення непоодинокі. Всі звинувачують державу за те, що, забравши останні продукти, прирекла їх на голодну смерть. У зв’язку з цим наявних харчів у переважної більшості населення вистачило до зими. Важко було зимою, але найгірше весною 1947 року. Кожна сім’я всіма силами боролася за те, щоб вижити. Старались економно використати й спожити мізерні харчі, живність. Відтворюючи в пам’яті ті події, Параска Василівна Лопу-шанська відзначає, що «ми прожили з чоловіком весь голод на 48 качанах кукурудзи й воді». Цукрозавод видавав своїм робітникам продуктові картки, цукрові буряки (пекли їх, варили чай), сухий жом. Робітники отримували також щомісячну зарплату і хоч була не велика – вона дала змогу їм пережити біду.
Продукти харчування, особливо хліб, різко зросли в ціні. Якщо буханець хліба коштував 5 крб., то в голод сягав 100-120 крб. Більшість людей його не пробували аж до нового врожаю. Голод змушував спродувати одяг (за один хлібець віддавали черевики або спідницю), цінні хатні речі, їхали на заробітки в Чортків, Хоростків, Теребовлю на Тернопіллі. Там ситуація була трохи краща. Але ці поїздки не завжди були вдалі. По вагонах шастали голодні чоловіки й силоміць відбирали продукти у слабших. Могли непокірних навіть викинути на ходу з поїзда. Така пригода трапилась з Марією Василівною Романюк. Люди їли все: суху бурачанку, макуху, молоді бруньки, лободу, цвіт акації, сухий жом, слимаків і всякі рослини, що могли бути їстівними. Окремі жителі вживали в їжу вичинену шкіру тварин. «Коли почалися польові роботи,- згадує Марія Петрівна Проданик,- ми випарювали суху коров’ячу шкіру, обжарювали шматочки цієї шкіри й брали з собою в поле. Для роботи потрібні були сили». Немало жителів днями простоювали на березі Дністра, щоб виловити хоч якусь рибину, назбирати мідій. Але, зрештою, люди немічні, хворобливі, похилого віку помирали. Голод прискорив їх смерть – вона забирала найслабших. У цей час від голоду померли Григорій Данилович Калинюк, Петро Попович, Ілля Дмитрович Одайський, Дмитро Іванович Закосович, Олена Іванівна Олійник, Василь Іванович Одайський, Марія Блудна, Петруня Матушевська, Ганна Смеречанська, Петро Пилипюк, Іван Книш, Іван Пилипюк, Тодор Баранецький, Михайло Калинюк, Ілля Богданов, Ганна Бабій (Николайчук), Ганна Скалат і її сестра Настя та інші. Прізвища померлих від голоду жителів потрібно ще встановлювати й уточнювати.
Ніхто не вів спеціальну статистику смертей від голоду, але очевидці згадують, що кількість померлих в 1947 році зросла. Якщо щорічно природною смертю помирало 8-12 чоловік, то в цей рік зросла до 35-40. До померлих природною смертю додалися померлі від голоду. І влада, яка так активно забирала у людей хліб у вигляді податків, навіть пальцем не ворухнула, щоб допомогти голодуючим. А в цей час зерно псувалося й гнило у кагатах під відкритим небом у с. Веренчанка. Саме туди звозився хліб з навколишніх сіл. «Держава про людей не дбала, а тільки збиткувалася над ними»,- підсумовує Марія Петрівна Проданик.
Були, звичайно, окремі заможні селяни, які навіть при великому неврожаї зуміли сплатити податки й голод не став для них особистою трагедією. Відчутною опорою для багатьох сімей були корови. Люди називали корову своєю рятівницею.
Але прийшла весна й турботливий селянин-господар навіть у жорстокий голод думав про майбутній урожай. «Садили в землю все, що могло родити, – згадує Теодосія Григорівна Димко, – дрібну картоплю, яку не відрізнити від землі, лушпиння картоплі, насіння, яке тільки можна було десь дістати». У рожай 1947 року був просто чудовий, на який ніхто не сподівався. Він зупинив людські страждання.
Природно виникає питання, а чи можна було запобігти голоду? Напевно, що ні, бо стихією (град, вітер, дощ, засуха) людина керувати не навчилась. А чи можна було пом’якшити силу голоду? Так, можна, але тільки при умові, що держава буде дбати за своїх людей, як любляча мати за своїх дітей. Виявилось, що Радянська держава була для «своїх дітей» мачухою. А чого варта держава, коли дозволяє померти голодною смертю хоча б одній людині?
Таким чином в одному мільйоні померлих від голоду 1946-1947 років в Україні числяться близько 40 жителів Кострижівки. І, як сказала покрита сивиною Євгенія Василівна Пилип’юк, «хай краще про цей голод забудуть старі люди, а діти ніколи не знатимуть його». А чи забудеться?..

4. Злочин без терміну давності
(Спогади жительки с. Кострижівки Закосович Марії Петрівни, 1939 р. н.)
Про останній важкий голод 1946-1947 рр. в Україні я почула не від людей чи книжок, а пережила сама. Мені тоді сповнилося близько восьми років, але багато моментів закарбувалося на все життя. Наша сім’я була не з бідних і голод міг нам приснитися хіба що у страшному сні.
Мій батько, Пилип’юк Петро Олексійович, 1903 року народження, походив із заможної родини, де основним мірилом життя була кількість землі й щоденна важка землеробська праця. Мама, Калинюк Ганна Федорівна, 1910 року народження, мені розповідала, що вийшла заміж за тата не з палких почуттів, а з простого селянського розрахунку. Земля селянську родину годувала, підсилю-вала авторитет господаря, забезпечувала майбутнє дітям, давала можливість впевнено дивитися у завтрашній день. У всякому разі родина із землею не боялася голоду та нестатків. Вийти заміж за хлопця, якому тато давав землю для власного господарювання, було великою удачею. Так сталося й з мамою – не любимий, але заможний.
Молодята почали сімейне життя, маючи в своєму розпорядженні більше 6 га землі, як на 20-ті роки великий статок. Земля є лише тоді вагомим достатком, коли у неї вкладаєш великий труд, тому батькам приходилося багато працювати. Варто зауважити, що румунська окупаційна влада не втручалася в життя землеробів й не зазіхала на їхню власність. Для неї було найважливішим: вчасно сплачувати визначені державою податки та повинності й бути лояльним до влади. З цієї причини батьки ніколи не мали конфліктів із румунською владою.
У нашому житті нічого не змінилося навіть тоді, коли влітку 1940 року румуни з села забралися й прийшли, як у нас кажуть, москалі. На цукровий і гіпсовий заводи прийшли нові керівники, в школі й церкві всі послуговувалися винятково українською мовою, були створені клуб, бібліотека й амбулаторія. Восени податки збирала вже нова влада, яка на сільських зборах та мітингах дуже розхвалювала життя селян-колгоспників на Сході України. Слово колгосп – нове, чуже й незрозуміле буковинцям, бо вони ніяк не могли второпати той факт, що землю треба передавати у спільне колективне господарювання. Але в червні 1941 року почалася німецько-радянська війна й тепер з села забралися москалі й знову повернулися румуни. Та порядки за так званої «другої Румунії» стали більш жорстокими: за дрібні порушення примарія накладала штраф, за нелояльне ставлення до влади шандарі (жандарми) карали двадцятьма п’ятьма румунськими буками. У 1943 році учасників кострижівської антирумунської організації били так, що Децембера Прокопа й Решетника Дмитра з катівні виносили на веренях, бо самостійно рухатися не могли. Про все це я дізналася значно пізніше від батьків, коли стала дорослою.
Десь у березні 1944 року стали чути гуркіт канонади – то наближалася до села лінія фронту. Румуни та їхні прислужники, а також ті, хто боялися совєтських порядків, із села втекли. Я ще була малою й світ дорослих мене мало обходив. Але добре пам’ятаю травень 1944 року, коли тата забирали на війну, бо мама довго й гірко плакала. З мамою залишилася я і мій молодший брат Олексій, який народився в 1942 році.
Через рік тато вернувся з війни. В одному з боїв від вибуху снаряда впало на тата дерево і його, напівживого, відправили у польовий госпіталь. Там йому видалили чотири зламані ребра, трохи підлікували й відпустили додому. Мама, та й ми з братом, дуже раділи поверненню тата, але в господарстві з нього було користі мало. Робота на землі та коло хати трималася на чоловічих плечах, а тато з трудом піднімав відро води. Завжди ходив перебакериний, невпевнений у рухах, чого весь час соромився. У полі тато працювати вже не міг, здебільшого, пас корову та овець. Мамі допомагали родичі та сусіди, наймалися на підробітки малоземельні господарі. Хоч важко, але якось жили не гірше людей. Поки не настав 1946 рік…
Перші проблеми стали з’являтися вже навесні після посівної – до літа не випало жодного дощу. Не порадувала погода дощами і влітку, тому види на урожай були вкрай низькими. Ми не переживали, бо навіть за низької урожайності нам голод не загрожував, бо брали як не якістю, то кількістю. Але осінь показала гіршу картину, ніж на то сподівалися люди. В багатьох господарів картопля – основний продукт харчування – майже не вродила. Картоплини завбільшки сливи ніяк не назвеш добрим врожаєм. Більше надіялися на кукурудзу та квасолю, які вродили трохи краще.
У вересні та жовтні на вулицях села раптом стали з’являтися чужі люди (казали, що з Бессарабії). Вони міняли зовсім нові речі на жито, пшеницю, муку. Хтось відмовлявся, хтось охоче йшов на такий обмін. До нас прийшли двоє людей (чоловік і жінка) з Вінницької області, яких прислав татів брат Степан. Він задовго до голоду вчився в Заліщиках, потім перебрався в одне із сіл Вінничини, де влаштувався на роботу й оженився. Мама нагодувала гостей, набрала у клунок зерна й віддала голодним людям, не взявши у них жодної речі.
Але ближче до зими більшість людей стали відчувати нестачу продуктів і причиною цього був зовсім не низький урожай чи бессарабці. Всю осінь представники совєтської влади змушували кожне селянське господарство здавати зерно в рахунок податку. У кого не було зерна – забирали живність: корову, теля чи вівцю. Уповноважені від сільської ради приїжджали возом до обійстя без попередження, залазили без дозволу в підвал чи на стрих й забирали все, що попадало під руку. Як тільки мама почула, що почалися обшуки – відразу кинулася рятувати своє добро. На допомогу взяла мене, бо тато виявився немічним. Ми зібрали чотири мішки жита й пшениці та вереню кукурудзяних шульків (качанів). Я посувала мішки на край, а мама підхоплювала їх й відносила в яму, де переховувався від війни дядько Калинюк Михайло.
У 1944 році, коли проводилася мобілізація на фронт, Калинюк Михайло й Лопушанський Данило з’явилися на призивний пункт до Заставни. Але звідти їх тимчасово відправили, чомусь, додому. Чоловіки поговорили між собою й вирішили на призивний пункт більше не ходити, а перечекати війну вдома. Дома ховатися він не ризикнув, бо знав, що там будуть шукати, тому вирішив попроситися до сестри. Яму викопали під передніми ногами коня, прямо біля жолоба. Стіни ями обшили дошками, аби не обсипалися, настелили сіна, дали вереню, подушку, кожух. Вдень чоловік лежав (в ямі можна було тільки лежати), а вночі виходив із криївки й ходив кругом хати, дихав свіжим повітрям. Люди (в тому числі сусіди) думали, що Михайло на фронті, а коли його стали шукати військові – вважали, що зв’язався з бандерівцями. Правди, окрім близьких родичів, не знав ніхто. Просидів дядько Михайло у тій ямі п’ять років, поки не потрапив на очі недоброзичливцю.
Якось вночі дядько вирішив сходити до свого брата Калинюка Василя. Цією потайною дорогою, яка пролягала через город, він ходив не раз. Але цього разу лоб у лоб зустрівся із Завацьким Степаном, який тієї ночі йшов до коханки Рибчучки. Саме він заявив у сільраду, звідти подзвонили до Заставни й того ж дня дядька заарештували військові люди. Його трохи потримали в слідчому ізоляторі й, переконавшись, що він нікому ніякої шкоди не чинив, проти совєтської влади не боровся, відпустили. Війна вже давно закінчилася, а просидівши в ямі п’ять років, дядько практично сам себе покарав домашньою тюрмою. Лопушанського Данила ще раніше видав Назарик Орест, але того також не судили.
Через три дні після того, як ми з мамою сховали пшеницю в яму, до хати під’їхала фіра (віз). На ній приїхали Одайський Дмитро (він був ястребком) й ще два чоловіки з Прилипчого. Вони самі залізли на другу половину стриху хати й забрали всю кукурудзу. Мама просила не забирати все, хоч трохи залишити на прожиття, бо малих дітей треба чимось годувати. Але ревні прислужники совєтів мали план і чужа біда їх не обходила. Нам після непроханих гостей залишилося трохи зерна вперемішку із сміттям. Проте сільрада не забувала нагадувати, що треба сплатити податок. Владу не обходило, що «червона мітла» вимела майже все до зернини. Аби не показувати, що є прихована пшениця, мама в рахунок податку віддала дві вівці.
Перед цим у нас при нез’ясованих причинах здохли кінь, корова й телиця. Одні вважали, що тварин вкусили гадюки, інші твердили, що це пороблено недругами, треті не відкидали серйозної хвороби. Тоді ветеринарного лікаря в селі не було, який би міг встановити справжню причину смерті тварини. Попросили Карпюка Івана вивезти туші тварин за Гулеївку й викинути у Скутяків яр. Мама порадилась з татом й купила козу, бо мали запас кормів на зиму: кукурудзянку, суху конюшину.
Ближче до Різдва, коли голод став брати за горло, в селі об’явилися злодії. Якось уночі вони залізли до нашої стайні й вивели одну вівцю. Тато почув на вулиці якийсь шум й вийшов перевірити господарство. Він помітив, як з нашого двору двоє людей вивели вівцю й повели в напрямку церкви. Тато йшов за ними назирці, поки вони його не запримітили. Одного з них тато також впізнав – це був односелець Баранецький Степан. Він сказав татові: «Вертайся додому й забудь, що нас бачив, інакше буде з тобою так, як ми зробимо з цією вівцею». Тато не мав ні сил, ні здоров’я, щоб протистояти двом здоровим чоловікам. Нікому не заявляв, бо переживав за родину. Через кілька днів у Бабій Ганни украли корову. Голод стирав всі моральні перепони й штовхав людей на важкі злочини. Наступного дня ми одну вівцю зарізали, а м’ясо закоптили в каглі (комині) й тримали його там всю зиму. Вночі крадькома на жорнах мололи зерно на муку й пекли коржі, а коли варили суп, то клали туди шматок копченого м’яса. Вагомим додатком до раціону стало молоко, яке давали ще дві вівці й коза.
Важко було людям взимку, але найгірші часи настали весною, коли старі запаси продуктів вже вичерпалися. Люди, які працювали на цукрозаводі, приносили з роботи цукрові буряки та жом і вживали їх у їжу. Мені часто приходилося бачити дітей і дорослих, які ходили городами й вишукували торішню напівзогнилу картоплю. Її добре вичищували від гнилі, перетирали, додавали трохи молодої натини (лободи), кулак муки й з того пекли коржі. У травні люди стали споживати цвіт акації, особливо ласували ним діти. Ніжний, білий та м’який цвіт із приємним солодким соком смакував і дітям, і дорослим. Проте голодні муки закінчилися лише тоді, коли з’явилися перші овочі та фрукти, а згодом молочні колоски. Їх акуратно зрізали, сушили, перетирали й з тієї муки пекли коржі. Дехто їв молоді бруньки, макуху, діти збирали слимаків, у річці вишукували мідії.
Не обійшлося й без жертв, бо голод косив в першу чергу хворих, потім старих, а згодом виснажених недоїданням. Люди помирали, їх ховали, але я не вникала в причини цих смертей. Одного разу почула бесіду мами з сусідкою, які називали прізвище Скалат Ганни та її сестри Насті, що буцімто померли від голоду. Насправді таких жертв було значно більше і навряд чи у документах про смерть записано, що ті люди померли від голоду. Ці жертви на совісті совєтської влади, бо забравши у селян основні запаси хліба та інших продуктів, прирекла їх на голодну смерть.
Веснування також виявилося непростим, бо багато селянських дворів не мали насіння. Хтось зичив в заможних селян, хтось перемолочував торішні снопи, надіючись на якийсь лишній кілограм зерна, інші садили дуже дрібненьку картопельку або й картопляне лушпиння аби чим-небудь засіяти землю, тільки б вона не пустувала. Селяни завжди з особливим благоговінням відносилися до землі й, навіть, в такі трагічні часи вони робили все можливе, аби їхня годувальниця була оброблена та доглянута. І в 1947 році матінка-земля віддячила працьовитим людям небаченим урожаєм. Голод, накінець, відступив і люди зітхнули полегшено, бо закінчилися муки й боротьба за виживання. За все своє життя я більше ніколи не бачила такої чорної біди, таких людських страждань, які відбувалися протягом голодних 1946-1947 років. Минуло вже багато років, а той страшний голодомор, важкий злочин проти українського народу, скоєний сталінською тоталітарною державою, не забувається. Це злочин, який не має строку давності.
Наступного, 1948 року, в селі Лука совєти створили колгосп імені Крупської, яким керував Добровольський Дмитро Георгійович. Від нас забрали всю землю, плуг, борони, кінську упряж та інший сільськогосподарський реманент. Мама змушена була також написати заяву в колгосп, бо в противному разі, як заможників, могли всю родину відправити в Сибір.
Сьогодні, коли молода Українська держава ще не стала міцно на ноги, коли існують життєві труднощі, багато хто жалкує за Совєтським Союзом. Тоді всі ми були не бідними й не багатими, а якимись сірими мишками, гвинтиками у великій державній машині. Може хоч тепер наші діти та внуки стануть повноправними господарями на своїй землі й у своїй державі.

5. Спогади про голод 1946-1947 років жителів селища Кострижівка
ЛОПУШАНСЬКА ПАРАСКА ВАСИЛІВНА
До голоду призвів неврожай 1946 року. Ми прожили з чоловіком майже цілий рік голоду на 48 качанах кукурудзи й воді. В нас було на насіння 30 снопів жита, але прийшов голова сільради й сказав платити хлібоздачу. Ми просили його, щоб не забирав останнє, а пе¬реніс хлібоздачу на другий рік. Проте голова не послухав і забрав корову. Ми змушені були принести в сільраду уже пожорнене жито й нам повернули корову.
Коли наступило Різдво, то ми не мали на кутю навіть пригорщі пшениці. Тоді я пішла до своєї бабусі, котра дала повні долоні зерна. Я була здивована й розчулена, мало не цілувала їй руки. Пше¬ницю зварила, а поцукрити не мала чим. Чоловік працював на цук¬розаводі й приніс з роботи два цукрові буряки. Один був добрий, другий – гнилий. Я зробила відвар з одного буряка і ним посолодила пшеницю. Це все, що ми мали на Різдво.
Моя мати дала нам порося, бо не було чим годувати. Але й ми не мали чим його годувати. Тоді я віднесла його в Заліщики на базар і продала за 500 рублів. За ці гроші купила відро пшениці. Пшени¬цю змололи й на Великдень спекли паску. Бабуся дала 4 яйця, а сестра принесла шматок м’яса розміром з долоню. Це всі страви, які ми мали на Пасху.
Особливо важко жилося навесні. Їли все, що можна було їсти, що могло згодитися на харч. Найпопулярнішим продуктом виявилася натина (лобода). Рано-вранці йшли в поле, зривали її й варили на сніданок. Хто мав сіль – соли¬ли, а хто не мав – їли так. У цей важкий час помер батько мого чолові¬ка Одайський Василь, а також жителі села Пилип’юк Петро, Книш Іван, Одайський Ілля та багато інших, яких я вже й не пам’ятаю. Помирали в основному люди слабкі здоров’ям, старі, одинокі й бідні. Не відчували голоду заможні жителі, такі як Назарик Василь, Ковальчук Степан, Пи-лип’юк Тодор.
Літом, потім восени, коли вродив гарний врожай, голод не відчував¬ся. Людина тільки тоді починає цінувати кожну крихту хліба, коли пе¬реживе такий голод, який пережило наше покоління.

РОМАНЮК МАРІЯ ВАСИЛІВНА
Голод почався в 1946 році й причиною його була велика засуха. Поле не вродило нічого, тому комори та підвали виявилися маже порожніми. Люди змушені були їздити в Теребовлю й Чортків, щоб заробити собі на їжу. За тиждень важкої роботи заробляли відро картоплі, банку квасолі й один буханець хліба. Людей їхало на заробіт¬ки так багато, що вагони були заповнені повністю й немало їх їхали навіть на дахах вагонів.
Були також групи чоловіків, які не хотіли пра¬цювати, а ходили по вагонах і відбирали продукти в подорожніх. Хто не хотів віддавати й чинив опір, то таких викидали з поїзда.
У мене була чотирирічна дочка і я також змушена була їхати на заробітки. Хліб коштував дорого, до 120 рублів, а грошей бракувало. Одного разу у поїзді до мене підійшли чужі люди й хотіли заб¬рати харчі, але обійшлася тільки переляком. З того часу на заробітки більше не їхала. Через зиму варила сухий жом, чай з цукрового буря¬ка. Весною їли різні їстівні бур’яни, потім натину, ще пізніше недозрілі колоски. У полі замість картоплі посадила одне лушпиння з неї. Восе¬ни збирала урожай на який і не сподівалася. У1947 році урожай був добрий, тому невдовзі за голод стали забувати. Проте минуло більше півстоліття, а я забути його не можу…

ОДАЙСЬКА ПЕТРУНЯ СТЕПАНІВНА
Голод почався в 1946 році, бо через велику засуху урожай виявився мізерним. Майже все, що вро¬дило, довелося віддати державі, як податки. Хто мав поле, той і державі здав, і достатньо зали¬шилося для прожитку. Окремі люди не мали з чого здати й ка¬зали, що не мають. Але прихо¬дили представники сільради, робили обшук і все знайдене забирали. Хто не мав чим здати податки, того судили.
У нашій сім’ї рубали цукро¬вий буряк на частинки, варили чай, а вже з тих частинок пекли коржики. Варили також сухий жом, а потім – лободу. Збирали на полях напівгнилу картоплю, змішува¬ли з сухим жомом й пекли кор¬жики. Люди, які мали свині, ко¬рови, коні, продавали все з дому, щоб купити хліба. Багато з них їхали в Хоростків, Чортків, Теребовлю на заробітки.
Помирали взимку й навесні 1947 року. Здебільшого, люди похилого віку та хворі – просто го¬лод прискорював їх смерть. Молоді й здорові, маючи більший запас міцності, виживали.
Влітку я рвала ще зелені колос¬ки, сушила їх, молола на жорнах і пекла коржі. Наприкінці 40-х років майже кожне четверте господарство мало у своєму розпорядженні жорна. Хто не мав – ходив молоти до сусіда.
У 1947 році Бог змилувався над людьми й послав гарний урожай. Після цього хоч і важко жи¬лося, але люди більше не голо¬дували.

ЮЗЕФОВИЧ ОЛЕНА ІВАНІВНА,
1927 року народження
Влітку 1946 року була велика засуха, яка поховала людські надії на нормальне зимування. Урожай виявився настільки низьким, що в багатьох односельчан, особливо бідних, це викликало справжній шок. Більше того, із зібраного мізеру держава змушувала здавати податки, погрожуючи за нездачу судом. Після того, як люди виконали план хлібозаготівлі, їм майже нічого не залишалося для власного споживання.
У нашому господарстві не було корови, тому голод відчувався особливо гостро. Чоловік працював на цукровому заводі й одержував по карточках 9 кг борошна на місяць. Його ділили по днях і пекли не хліб, а коржі. На заводі сушили цукровий буряк і роздавали лю¬дям, щоб вони варили з нього чай. На зароблені в заводі гроші чоловік купляв у Теребовлі кар¬топлю, квасолю, інші продукти. Варили також сухий жом, натину (вона дуже вродила того року). Весною садили дуже дрібну картоплю, але вона нівроку гарно вродила. Той голодний час ніколи не зітреться з моєї пам’яті.

ДИМКО ТЕОДОСІЯ ГРИГОРІВНА,
1928 року народження
Дуже гірко бідували люди під час голоду. Сталося це лихо в 1946 році, бо була велика засу¬ха. Вродило мало й то майже весь урожай віддали в Застав¬ну, в рахунок податків. На про¬життя практично не залишилося нічого. Ко¬рови ми не мали, а без неї вижити в той час було трудно. Довелося їсти суху бурачанку, пекти цукровий буряк, варити сухий жом, ловити дрібну рибу та збирати молюски в Дністрі. Взимку, щоб купити хоч трохи хліба, я продала свою найкращу святкову сорочку. На диво голод підсилювався ще й зимовими холодами. Щоб загрітися – палили соняшничиння й квасо¬линня. Найважче було весною, коли харчі майже всі закінчили¬ся, а нічого ще не родило. Зби¬рали торішню напівзогнилу картоплю, вари¬ли лободу, їли цвіт акації. Потім появилися перші ягоди, фрукти, молочні колоски. Ці колоски сушили, перетирали на борошно й пек¬ли коржики.
Весною садили все, що про¬росте, а вродило нівроку доб¬ре. З урожаєм 1947 року закін¬чився голод й саме в цей важкий час я вийшла заміж.

МОРОЗ КАРОЛІНА ЙОСИПІВНА,
1932 року народження
Голод почався в 1946 році че¬рез неврожай. Дуже важко виживала наша родина того року, оскільки не мали великих запасів їжі. Восени і взимку ще якось перебивалися, хоча довелося перейти на дворазове харчування. Комусь у голодні роки допомогла вижити корова, а нашій родині допомогли бджоли. Невеличка пасіка дала можливість влітку запастися медом. Мама посилала мене в Заліщики на базар, де я обмінювала мед на хліб, а буханець хліба коштував 100-120 рублів. Навесні, як і всі люди, збирали перемерзлу картоплю, пекли цукровий буряк у печі, ва¬рили сухий жом, а десь у травні вживали до їжі лободу.
Ще у важчому становищі опинилася моя родичка Токарчук Василина Онуфріївна. Представники сільської влади забрали у неї все майно з хати тільки через те, що вона не мала можливості здати податки. Від го¬лоду Василина так опухла, що ледве було видно очі. Не маючи власної землі і, відповідно, ні зерна, ні живності родичка просто не мала можливості виконати податки. Замість того, щоб допомогти бідній жінці, держава прирекла її на голодну смерть.
Восени 1947 р. людські страждання закінчилися, бо навіть посаджене в землю лушпиння картоплі принесло чудовий урожай. Я прожила на цьому світі вже більше семидесяти років, але такої великої біди, як голод 1946-1947 рр., не пам’ятаю.

ПРОДАНИК МАРІЯ ПЕТРІВНА,
1907 року народження
Наша сім’я дуже важко пе¬режила голод, який почався в 1946 році. Причиною його була дуже сильна засуха. Нічого не вродило, а якщо вродило, то дуже мало. Ми зібрали всього три відра картоплі з півгектарної площі. І то вся дрібна, як пушечки. Основною їжею була квасо¬ля, яка трохи вродила. Коли зас¬лабла на ноги корова, то її дор¬ізали й цим м’ясом годувалися. Шкі¬ру попередньої корови висуши¬ли й повісили на горищі. Коли почалися польові роботи, то вари¬ли квасолю, обжарювали шма¬точок шкіри й ці харчі брали в поле. В ямки кидали 2-3 баробольки, що не відрізнялися від землі.
Коли йшли в поле й пололи бур’ян, то кращий брали додому й варили. Потім його відціджува¬ли, до бур’яну додавали жменю бо¬рошна й на плиті пекли млинці. Хліб коштував дуже дорого, а лю¬ди не мали за що його купляти. У жнива важко працювали. На один трудодень я мала зжати й скласти в копи 250 снопів. Цю норму протягом великого літнього дня ніхто не міг виконати. А хто працював коло со¬ломи, то на один тру¬додень повинен був робити 5 днів. За трудо¬день платили 50 рублів.
Урожай 1947 року був напро¬чуд гарний, але радянська влада встановила великі податки. Од¬ну корову довелося продати за 1000 рублів, щоб сплатити по¬даток. Другу корову так забрали й нікому не можна було по¬скаржитися. Держава про лю¬дей не дбала, а тільки збиткува¬лася над ними.

КОВАЛЬЧУК ГАННА ВАСИЛІВНА
Через відсутність дощу в 1946 році була страшна засуха й земля зовсім нічого не вродила. Причому, кожна сім’я (господарство) повинна була з кожного гектара землі здати податок зерном і радянську владу не обходило – вродило щось чи ні. Хто не здав, того судили. Доводилося їхати десь на заробітки, щоб виконати податок й заро¬бити якісь харчі для своєї сім’ї. Здебільшого їхали в міста Хоростків, Теребовлю, Чортків, де з продуктами було трохи легше. Земля на Галичині вродила так же мало, але там Українська повстанська армія не давала можливості владі грабувати селянство. Восени 1946 року в села Лука та Кострижівку прибуло багато людей з Молдавії та Бессарабії. Там голод почався рані¬ше й вони намагалися обміняти одяг та цінні речі на хліб та інші продукти. Ранньої осені люди ще ділилися з бессарабцями своїми харчами, але згодом перестали, бо самим не вистачало.
Наша сім’я налічувала 8 осіб і наявних харчів вистачило десь на півроку. Коли стало зовсім тяжко, то моя мама їздила в Хоростків, де міняла цукор та квасо¬лю на зерно. Весною всі ходи¬ли збирати по полях перемерзлу картоплю, яку перетирали разом із сухим жомом й пекли паля¬ниці. У кінці травня-червня вари¬ли суп з лободи, додаючи до нього трохи круп.
Пам’ятаю, що під час голоду померли Одайський Ілля Дмитрович, Закосович Дмитро Іванович, Олійник Олена Іванівна. У 1947 році урожай був гар¬ний і голод закінчився.

ЛАСКОВИЧ ПАРАСКА ФЕДОТІВНА,
1921 року народження
Голод почався пізньої осені 1946 року через велику посуху. Мені ця подія дуже пам’ятна, оскільки вийшла заміж за свого чоловіка Івана. Хоч ми не мали власного поля та корови, голоду майже не відчували. Виручило те, що обоє працювали в цукровому заводі «Хрещатик». По-перше, стабільно отримували зарплату – по 120 рублів. Чоловік, який працював в охороні, інколи отримував продуктові пайки та не перероблений солодкий жом. До жому додавали трішки муки й пекли з цього місива коржі. А ще Іван крав у заводі гас, який моя мама в Заліщиках на базарі обмінювала на муку, жито, олію, картоплю. Ми мали деякі запаси квасолі, захованої на горищі. І коли голодуючі з Бессарабії просили милостиню, то ми з ними ділилися. Проте наприкінці весни нам стало страшно, бо харчові проблеми виникли й у нас. Більше того, держава зобов’язала нас здати податок м’ясом, хоча в господарстві не мали ніякої живності. Довелося об’єднуватися з сусідом, який опинився в такій же ситуації. Разом купили живого бика, забили його, м’ясом поділилися і таким чином виконали податок м’ясом. За невиконання зернового, м’ясного чи іншого податку держава могла притягнути до кримінальної відповідальності. Важкі тоді були часи й ми, прості люди, не мали за що любити радянську державу, бо всіх оббирала вона до нитки.

ЗБОРОВСЬКА ПАРАСКА ПАВЛІВНА,
1927 року народження
Навесні 1946, якраз напередодні голоду, я вийшла заміж за свого чоловіка Зборовського Михайла. Жили біля моїх батьків, допомагали їм по господарству, всі разом обробляли поле. На той час ми мали у власному господарстві 2 коні, корову, свині, вівці та різну птицю. Чоловік працював на пошті, де отримував зарплату 300 рублів на місяць, а я, здебільшого, по господарству та в полі. Селянське життя дуже важке, оскільки майже весь світловий день доводилося працювати.
Голод почався восени 1946 року, бо через посушливі весну та літо земля мало що вродила. Але восени держава кожному господарству, в тому числі й нашому, пред’явила свій рахунок: з кожного гектара землі здати податок зерном. Неозброєним оком видно було, що здавати нема що, але державу це не обходило. Неплатників податку оголошували саботажниками й судили. Наприклад, Винник Ганну Іванівну, чоловік якої загинув на фронті, судили за те, що вона не виконала зерновий податок, не доздала 35 кг. Суд відбувався у заводському клубі, привселюдний, показовий. Беззахисну жінку, на руках якої були мала дитина й похилого віку мама, судили так, щоб залякати решту людей. Ганну Іванівну засудили до семи років каторжних робіт й відбула вона їх в Сибірі на лісоповалі. Під загрозою бути засудженим люди правдами й неправдами намагалися сплатити податок.
Серце обливалося кров’ю, коли ми копали картоплю. Картоплиння оббивали, щоб зібрати навіть дрібнесеньку картоплю. Зібрали всього півмішка картоплі, яку заховали під ліжко аби її не забрали – тримали на насіння. Зерновий податок возили у село Веренчанка, де на залізничній станції облаштували прийомний пункт. На перших порах зерно зсипали у кагати, де його масово поїдали птахи, миші, щури, псувалося від надмірної вологи. Прикро було дивитися на те, як марнується хліб, а в цей час тисячі людей помирали від голодної смерті.
Під час голоду їли затирку, пекли хліб з муки й грісу, який ділили на чотири частини, щоб не з’їсти увесь за один раз. Варили натину, каву готували з мілясу, чоловікова мама вділила нам трохи квасолі. Важко ми пережили голод, але окремі односельці перебували в ще гіршому становищі. Наприклад, в сім’ї Данилюка Олександра дійшло до того, що брали стару шкіру з забитої тварини, яка сушилася на горищі, відмочували й згодом варили та їли.
Навесні 1947 року посадили картоплю ту, що тримали під ліжком. Ще раз перемолотили старі снопи пшениці й отримане насіння посіяли. Восени 1947 року картопля й пшениця вродили дуже гарно й голод згадувався нам, як страшний сон.

БАБАЛЮК ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ,
1923 року народження
Восени 1945 р. я демобілізувався з армії, а наступного року сталася страшна біда – великий голод. Відсутність дощів протягом тривалого періоду підказувало, що марно чекати на добрий урожай. Так і сталося, але голод спричинився не через низьку урожайність, а через злочинну політику радянської влади. Неймовірно завищені податки поставили селян на коліна, вони опинилися на межі виживання. Після війни я пішов у прийми до своєї тітки Проданюк Параски. Вона не мала власних дітей, тому відносилася до мене як до сина. Тітка тримала корову, яка давала багато молока, тому хоч труднощі з продуктами мали місце, проте важко не голодували.
Однак багато односельчан, зокрема малоземельних, дуже страждали від постійного недоїдання. Окремі жителі пішки добиралися аж у Вашківці, де працював спиртзавод. Там за багато років у відстійниках назбиралося сотні тонн фруктових віджимок, які спресувалися й перетворилися на своєрідний торф. Голодні люди й це вживали у їжу.
Навесні, коли корова виношувала теля, відчули голод і ми з тіткою. У травні 1947 року голод став уже нестерпним, тому щодня думали, де б знайти щось їстівне. Протягом зими їли сухий жом, макуху, а весною на полях збирали перегнившу, перемерзлу картоплю, сушили її, перетирали й з того пекли коржики. Пізніше в їжу пішла натина (лобода), яка того року дуже вродила, цвіт акації, навіть слимаки. Немало чоловіків та хлопчаків днями простоювали на березі Дністра, аби виловити хоч якусь рибину, назбирати мідій.
Якось нас четверо чоловік вирішили піти у Вашківці аби принести фруктових відходів. Йшли пішки туди весь день, ночували просто під відкритим небом у рівчаку, бо травнева ніч вже була тепла. По всьому відстійнику (розміром 100 на 50 метрів) на колінах повзали люди, знімали верхній шар торфу, щоб добратися до світло-коричневих віджимок. Ці відходи мали солодкий присмак (присмак смерті), але гострі, як кислота. Хто невміло їх споживав – відразу помирав. Навколо відстійника, вздовж Прута, лежало дуже багато померлих чоловіків та жінок. Видовище не з приємних. Все, що приніс з Вашківців, довелося викинути, бо без муки їсти фруктові коржики боялися – боялися смерті.

СПИСОК ПОМЕРЛИХ
в 1946-1947 роках

1. Олійник Настасія Іванівна
2. Старко Марія Миколаївна
3. Бабалюк Юхима Іванівна
4. Гулей Василь Михайлович
5. Пилипюк Василина Олександрівна
6. Бабалюк Домна Петрівна
7. Одайський Василь Іванович
8. Касіян Степан Миколайович
9. Калинюк Василь Михайлович
10. Книш Петро Федорович
11. Токарчук Григорій Дмитрович
12. Одайський Костянтин Петрович
13. Остафійчук Василь Сергійович
14. Лабюк Степан Федорович
15. Пилипюк Василь Юрійович
16. Холодюк Павло Онуфрійович
17. Олійник Ганна Михайлівна
18. Гороховський Михайло Михайлович
19. Піковська Ганна Дмитрівна
20. Юзефович Ярослава Степанівна
21. Баранецька Олена Андріївна
22. Закусович Дмитро Якович
23. Бабій Степан Андрійович
24. Юзефович Ганна Василівна
25. Завадський Василь Степанович
26. Старко Василь Петрович
27. Баранецький Тодор Іванович
28. Галяревич Домна Тодосівна
29. Одайський Ілля Дмитрович
30. Ковальчук Ярослава Олексіївна
31. Книш Іван Петрович
32. Одайський Аксентій Матвійович
33. Олійник Домна Степанівна
34. Пишко Настасія Григорівна
35. Николайчук Ганна Федорівна
36. Олійник Олена Іванівна
37. Закосович Дмитро Іванович
38. Пилипюк Петро
39. Скалат Ганна
40. Скалат Настасія

6. Соціалістичне будівництво
Наприкінці березня 1944 р. радянські війська форсували р. Дністер в районі сіл Устечко та Звенячин, а 29 березня визволили Кострижівку. На перших порах влада в селищі належала військовій адміністрації, хоча офіційно обов’язки голови Кострижівської сільради виконував Ковальчук Олексій. Нова влада відразу розпочала так звані соціалістичні перетворення. На порядку денному постали найголовніші завдання: по-перше, забезпечити поставки в армію хліба, м’яса, коней; по-друге, налагодити мобілізацію місцевого населення до діючої армії; по-третє, націоналізувати промислові підприємства та відновити їхню роботу, відбудувати залізничний міст; по-четверте, провести соціалістичні перетворення в соціальній сфері.
З квітня 1944 р. розпочалися відновлювальні роботи на цукрозаводі, а в лютому 1945 р. їх завершили. Перший повоєнний сезон розпочався дещо із запізненням – 18 грудня 1945 р. Тривав він всього 18 діб й переробна потужність заводу була досить низькою, лише 550 т буряка на добу. Дуже швидко нова влада навела порядок в гіпсовому заводі та на залізничній станції, військові мостобудівники нашвидкуруч відновлювали зруйнований залізничний міст Кострижівка-Заліщики. Керівником школи й одночасно вчителем тимчасово був призначений Василь Назарик, який з трудом завершив навчальний рік. В 1945 р. під фельдшерсько-акушерський пункт місцева влада виділила дві кімнати в клубі цукрозаводу «Хрещатик», де населення вперше стало отримувати квалі-фіковану медичну допомогу.
Найбільше роботи припало загонам НКВС, УНКДБ й наспіх створеному загону «ястребків». Ці каральні служби кругом і всюди вишукували ворогів нової влади й знищували їх «вогнем і мечем». Найбільшу небезпеку для ра-дянської влади становили вояки УПА, які Кострижівку, здебільшого, обходи-ли стороною. Вони мали в селі своїх агентів, криївки зі зброєю, але активних воєнних дій тут не вели. Велику увагу каральні органи приділяли боротьбі з так званими прихованими ворогами (учас-ники антирумунської організації, особи, які мали власну точку зору на події в краї, люди, які працювали в румунсь-ких установах тощо) та саботажниками.
Вкрай несправедливо й жорстоко нова влада повела себе з вдовою Винник Ганною Іванівною, чоловік якої загинув на фронті. В неурожайний 1946 рік не змогла виконати план хлібоздачі – не вистачило всього 35 кг. Беззахисну жінку звинуватили в саботажі й запроторили в сибірську тайгу на 7 років. І нікого не обходило, що залишилися напризволяще одинадцятилітній син й майже сторічна мати. Нещасну жінку судили тому, що за неї не було кому заступитися, а органам НКВС треба було виконувати план. Чим більше арештованих, тим більше виявлено ворогів Радянської влади, а значить начальство похвалить за старанність. Від такої псевдоборотьби страждали в першу чергу невинні люди. Але на цьому муки Ганни Іванівни не закінчилися. Вже в концтаборі комусь прийшло в голову взимку з-під триметрового шару снігу викорчовувати пні. Цю важку навіть для чоловіків роботу виконували жінки. Таких як Винник Г.І. були тисячі й саме на муках і стражданнях цих тисяч людей будувався «соціалістичний рай». По різних мотивах (в тому числі за невиконання хлібоздачі) в 1944-1950 роках до двох десятків жителів села були незаконно репресовані сталінським режимом: Лопушанський Степан Васильович, Олійник Савета Тодорівна, Винник Ганна Іванівна, Олійник Іван Тодорович, Олійник Борис Тодорович, його брат Петро і сестра Настасія, Олійник Тодор Михайлович, Марусик Іван Дмитрович, Холодюк Ярослав Степанович, Одайський Микола Васильович, Завацька Марія Григорівна, Завацький Микола Васильович, Завацькі Василь та Ярослава Миколайовичі, Галяревич Микола Григорович, Галяревич Марія Василівна, Лазецький Пенте-лей, Пилипюк Іван, Слабонога Ганна, Гешко Григорій.
З 1946 по 1950 рік голо-вою Луківської сільради пра-цює Грунтей Георгій, який до цього обслуговував села Бабин, Прилипче, Лука і Кострижівка як фінагет. З ініціативи керів-ництва цукрозаводу й за сприян-ня сільської ради в 1948 році для полегшення зв’язку із За-ліщиками була відновлена по-ромна переправа від Костри-жівки на протилежний берег. Більше тридцяти років на цій переправі відпрацював Череп Дмитро. Функціонує вона й сьогодні, але знаходиться в приватних руках (Добровольський В.О.).
В 1952 році для потреб селища та навколишніх сіл бу-ла збудована хлібопекарня (те-пер тут житлово-комунальне господарство, пожежна части-на). Після того, як в Заставні звели потужний хлібозавод, то кострижівську пекарню закрили.
В 1955-1957 роках з Кострижівки до с. Звенячин була прокладена гравійована дорога через ліс під керівництвом виконроба Шушкевича М.І. 1 серпня 1959 року села Кострижівка й Лука об’єдналися в одне село (селище) з назвою Кострижівка. 28 липня 1959 року утворився також єдиний орган місцевої влади – селищна Рада. Першим її головою став Калинюк Радіон Андрійович (1959-1961 рр.). В наступні роки селищну Раду очолювали: Ільчук Манолій Іванович (1961-1967 рр.), Холодюк Роман Васильович (1967-1973 рр.), Березович Ілля Дмитрович (1973-1977 рр.), Димка Федір Іванович (1977-1985 рр.), Бабчук Василь Іванович (1985-1987 рр.), Зборовський Василь Михайлович (1987-1991 рр.), Завадський Іван Тодосійович (1991-1993 рр.), Винник Василь Іванович 1994-1998 рр.), Старко Володимир Ярославович (1998-2010 рр.), Піцек Сергій Іванович (2010-2015 рр.), Старко В.Я. (з 2015 р.).
До 1959 року тоді ще село Кострижівка в адміністративно-му плані відносилося до Зве-нячинської сільської ради, а Лука мала власний орган влади. В 1940-1941 роках головою Луківської сільради був приз-начений Грицюк Василь. З 1944 по 1959 роки її очолю-вали: Ковальчук Олексій, Хо-лодюк Павло, Одайський Ва-силь, Пилипюк Павло, Дани-люк Іван, Гандабура Василь, Галяревич Андрій. До 1959 року сільрада розташо-вувалася в приміщенні колишнього Народного дому, а пізніше, вже селищна рада, містилася в приміщенні румунської примарії (вулиця Заводська). Будівництво сучасного приміщення адміністративного будинку було завершене в 1971 р.
В 1960 році утворилося автопідприємство, яке до цього часу мало статус окремого виробничого підрозділу цукрозаводу. Першим начальником новоствореного підприємства став Шакалов Є.І. Кількість автомобілів із року в рік збільшувалась і в середині 80-х років налічувала 125 одиниць. Весь парк автомобілів обслуговував цук-розавод «Хрещатик», комбінат будівельних матеріалів, Черні-вецьке шляхо-будівельне управ-ління №60, Чернівецькі заводи №2 і №3. Зміцнювалася також матеріально-технічна база. На території автопідприємства бу-ли створені необхідні цехи для якісного ремонту й технічного огляду автомобілів: механічна майстерня, акумуляторний, то-карний, шліфувальний, лудиль-ний цехи, вулканізація, кузня тощо. Вантажопотік становив більше 2 млн. тонно/кілометрів. На 1986 рік річний прибуток складав 450 тисяч крб. З 1991 по 2001 рік підприємство повністю розорилося. Щодня працювало всього 4-5 автомобілів. У двохтисячному році завершено приватизацію підприємства. Працівники отримали близько 20% акцій.
За час існування автопідприємства ним керували: Шакалов Є.І. (1960-1965 рр.), Гулик М.М. (1966-1967 рр.), Вигнан А.А. (1967-1970рр.), Одайський М.П. (1971-1979 рр.), Кисельов В.М. (1979-2001 рр.).
За роки Радянської влади були збудовані школа, дитячий сад, два магазини, універмаг, побуткомбінат, аптека, адмі-ністративний будинок, телефон-на станція, житловий масив, стадіон, закладено парк (1965р.), лікарня, банно-пральний комбі-нат, збудовано центральний во-допровід й тепломережу, цент-ральні дороги покрито асфаль-том.
Великим надбанням для робітничого селища став закладений у 1965 році парк на березі Дністра. Ініціатором посадки парку і будівництва стадіону був тодішній секретар комсомольської організації Гончаров Григорій Васильович. До такої пропозиції прихильно поставився директор цукрозаводу Церман М.Д. і виділив необхідні кошти для проектної документації, а згодом для саджанців і проведення будівельних робіт. Розбивку парку і стадіону здійснили Гончаров Г.В. і Калинка В.А. Велику кількість саджанців закупили і привезли Бачинський Володимир Ульянович і Тарас Іван Степанович. Перше деревце в майбутньому парку посадив Стецько Павло Григорович, а потім весь масив землі засадили різними саджанцями вчителі разом з учнями.
На початку 60-х років колгоспи були реорганізовані в радгосп «Дружба» з центром в селі Звенячин. На території селища залишилися бригади по відгодівлі худоби: одна при цукро-заводі «Хрещатик», друга – від міжгосподарського підприємства (с. Кадубівці), а також філіал об’єднання по заготівлі худоби для Чернівецького м’ясокомбінату. В період з 1985 по 1995 роки всі вони розпалися, як нерентабельні.
Злочинна війна Радянського Союзу проти афганського народу торкнулася і нашого селища. У вересні 1979 р. до влади в Афганістані прийшов жорстокий правитель Амін. Його репресивна політика спричинила громадянську війну, яка загрожувала існуванню комуністичного уряду в країні. Рішення про введення радянських військ до Афганістану було ухвалене 12 грудня 1979 р. на засіданні політбюро ЦК КПРС. Так званий «обмежений контингент» радянських військ був втягнутим у громадянську війну, яка тривала від грудня 1979 до лютого 1989 року. Через афганську війну пройшло понад 160 тис. українських хлопців, в числі яких значаться й кострижівчани: Пишко Дмитро Петрович, Харюк Борис Іванович, Юзефович Петро Петрович, Галяревич Микола Іванович, Проданюк Павло Ярославович, Майстрюк Іван Степанович, Бобик Василь Васильович, Вадимов Валентин Олександрович.

Бобик Василь Пишко Дмитро Харюк Борис

Майстрюк Іван Галяревич Микола Проданюк Павло

Юзефович Петро Вадимов Валентин

6. Період відродження
Перебудовчі процеси в країні активізували суспільну свідомість громадян. Гласність відкрила очі на злочинне минуле КПРС, а це в свою чергу штовхало на вихід з партії. Страх перед радянською репресивною системою в багатьох людей зникає. Відчувалося, що союзний уряд та компартія ситуацію в країні не контролюють, а на місцях люди прагнуть до активних дій.
В червні 1989 року в селищі ство-рюється товариство «Просвіта», яке очолив Дмитро Слободян. Воно пожвавлює куль-турно-мистецьку роботу в селищі. З його ініціативи створюється селищний хор (ке-рівник Гайдей І.В.), де вивчаються раніше заборонені українські та козацькі пісні. Хор часто бере участь у політичних акціях району й за його межами, виступає в клубі перед односельчанами. В клубі комбінату будматеріалів для жителів селища читають-ся лекції з раніше забороненої історії Украї-ни за посібником Михайла Грушевського «Історія України-Руси», широко відзна-чаються народні свята й Шевченківські дні.
У липні 1990 року створено осередок Народного Руху України, який очолив Михайло Площанський. Силами рухівців в 1991 році був встановлений на кладовищі пам’ятний хрест жертвам сталінських репресій та металевий хрест біля залізничного моста в пам’ять про знищених політичних в’язнів Чернівецької тюрми в липні 1941 році. Навпроти цукрозаводу встановлено флагшток, де замайорів синьо-жовтий пра-пор. Райком Компартії Украї-ни та заводський партійний комітет до факту встановлення прапора висловилися негатив-но, оскільки протягом всього періоду існування радянської влади це був символ українсь-кого націоналізму, символ української незалежності. Але жителі селища на думку авто-ритетних колись партійних орга-нів уваги не звертали. Місце-вий осередок НРУ брав актив-ну участь у проведенні Все-українського референдуму 1 грудня 1991 року. Ним були направлені спостерігачі (Медвідь Василь, Черешнюк Іван, Пітик Манолій) на дільниці сіл Кострижівка, Бабин, Прилипче, Звенячин, які слідкували за дотриманням законності в ході референдуму.
В боротьбу за незалежність України включилися найбільш свідомі й активні українці. Добрим словом слід згадати мужній вчинок прапорщика в/ч 96735 (м.Харків) Блауша Івана Григоровича, уродженця Кострижівки. Він проявив себе, як справжній патріот України. З 1989 року брав активну участь у НРУ. Був одним з небагатьох військових на Харківщині, що проповідували українську національну ідею та символіку. Під його керівництвом рядові зі Львова, Києва та Чернівців в часи комуністичної диктатури встановили синьо-жовтий прапор над штабом й контрольно-пропускним пунктом військової частини. Очолював групу військовослуж-бовців, яка вела активну агітацію за само-стійність України та підготувала списки військових, що готові були прийняти присягу на вірність українському народу. Зусиллями Блауша І.Г. було врятовано частину будівельної техніки, яка незаконно відправлялася за межі України. За свою патріотичну діяльність часто зазнавав утисків та переслідувань, але продовжував вірно служити Україні.
Процес приватизації й перехід до ринкових відносин сприяв зародженню підприємництва. Першими приватними підприємцями стали Ільчук В.М. (торгівля), Бужак В.В. (торгівля), Капіцький С.І. (заснував фірму «Діана-Дністер»), Саргош В.В. (торгівля), в 1999 р. запрацював приватний млин (власник Чоп’юк П.П.).