Легенди Чорний Потік

ЛЕГЕНДИ СЕЛА ЧОРНИЙ ПОТІК
Козацька гора
Старожили розповідають, що гору назвали Ко-зацькою тоді, коли на нашій землі панували турки. Турецько-татарсь-ким набігам завжди про-тистояли козаки.
…Якось бій між турками і козаками, що точився на горі, завершився повною перемогою козаків. Розбиті турки забралися з села, але й козаки вибилися з сил. На
результат битви чекали люди у селі, бо від цього залежала їх майбутня доля. Переда¬ти радісну звістку згодився поранений козак. На півдорозі знесилений козак упав на землю. Йому ще вистачило сил крикнути на весь голос: «Перемога!».
Люди не знали ні імені козака, ні його роду, але в честь такої щасливої для них звістки назвали гору Козацькою.
Назву Козацької гори пояснює ще один народ-ний переказ.
…У давні часи на цій горі розміщувався гарнізон козаків, які несли прикордонну службу. Білий Потік був кордоном між Російською та Австрійською імперіями. Ро¬сійські козаки несли службу на відрізку від села Баламутівка до села Онут.
На схилі гори ще можна знайти рештки фундаменту від козацької казарми. Назва Козацька гора і сьогодні є досить часто вживаною у мові жителів Чорного Потоку.
Мартинівка
Поселення Мартинівка існувало з давніх-давен і простягалося воно від крайньої хати сучасного села до Верхнього ставу. Вважають, що назва походить від першопо¬селенця Мартина. У центрі села було джерело, яке поїло людей смачною водою. Слу¬жить воно людям і сьогодні. Жителі Мартинівки займалися землеробством, скотар¬ством, гончарством, ростили дітей. Про заняття давніх жителів Мартинівки свідчать знайдені тут уламки керамічного посуду, шматки обпаленої глини.
Але мирне життя людей і саме існування Мартинівки обірвалося в один страш¬ний день. Турки і татари налетіли на село чорною хмарою: людей вбивали або захоплювали у полон, село пограбували, а потім спалили вщент. Люди, які залишилися живими, поховалися в Дєри (підземні печери). Одна печера пролягала до села Бала¬мутівка, друга – до села Добринівці (Граменці).
Вороги розуміли, що люди десь недалеко сховалися, але не могли второпати де. Усвідомлювали вони й те, що рано чи пізно спрага змусить людей шукати воду. Тому біля джерела турки зробили засідку.
Люди довго сиділи у замаскованій печері, ділили між собою останні крихти хлі¬ба. Але голод ставав нестерпним, а ще більше дошкуляла спрага. Особливо важко було дітям, які плакали і просили води. Не витримало серце молодої мами, не могла вона більше дивитися на муки своєї дитинки.
Спустилася жінка до води. Тиша кругом. Ні вітру не чути, ні співу пташиного, тільки серце у грудях б’ється, от-от вискочить з грудей. А вода близько. Жінці вчу¬вається слабкий дитячий голос: «Пити, водички!». І коли до води залишилося зовсім близько – вискочили зі схованки вороги. Схопили жінку й поволокли за коси. Му¬чили її страшно, вимагали сказати, де сховалася решта людей. Стійко терпіла наругу над собою, але мовчала, не видала людей.

Лють розібрала ворогів. Стали знову нишпорити всюди, поки не натрапили на вхід до печери. Назбирали сухої трави впереміш з вогкою і підпалили. Їдкий дим проник у печеру і подушив людей – ніхто звідти не вийшов живим.
Так загинуло село Мартинівка і більше вже ніколи не відроджувалося, але в пам’яті людській ця подія залишилася назавжди.

За матеріалами вчителя історії
Гначук Марії Василівної
За матеріалами книги Миколи Черешнюка
«Історія сіл Заставнівщини»