Мамині пісні наснажують і хвилюють

Цієї весни, а точніше, 2 травня, виповнилося б 70 років від дня народження нашої краяни, української естрадної співачки, заслуженої артистки України Лідії Відаш (Видиш). Вона народилася в селі Гвіздівці, певний час навчалася в місцевій школі, а згодом з батьками переїхала до Чернівців і там закінчила музичне училище. Перед дівчиною, немов за помахом чарівної палички, відкрилося майбуття, яке покликало її у світ музики і пісні, з якими вона не розлучалася все життя. Уже в 1974 році стала лауреатом V Всесоюзного конкурсу артистів естради, виборовши друге місце в колишньому СРСР. Маючи унікалький голос, що викликав у публіки неймовірне захоплення, співачка разом із іншими митцями Буковини, такими, наприклад, як Володимир Івасюк, Левко Дутковський, Софія Ротару та іншими, стояла біля витоків народження і розвитку української естрадної пісні нового типу, була першою виконавицею творів В. Івасюка «Я піду в далекі гори», «Відлуння твоїх кроків», «Каштани» та інших.
Сьогодні серед нас, на жаль, немає талановитої співачки, тож, щоб довідатись про секрети її пісенної майстерності і життєві лабіринти, бесідуємо з її донькою – Лесею Борисюк, яка проживає в Києві.

− Пані Лесю, у піснях вашої матері відчувається подих української душі, вона співала про кохання, красу і чарівність рідного краю.. Як Ви їх оцінюєте той пісенний репертуар сьогодні?
− Мені здається, що в мами не було випадкових пісень, вона якось вибирала їх серцем, ніби відчувала, що їй потрібно виконувати на сцені, чого чекають від неї її слухачі, особливо ровесники. Але ж тема кохання, здається, була домінантою в її пісенній творчості. Уже тепер розумію – багато чого диктувала молодість і час, у який вона жила. Розповідала, що кожна пісня, що з’являлася в її репертуарі була для неї, як новий день народження, що відкриває новий світ і дає життєвий політ. А коли у залі лунали бодай хвилинні оплески, вважала для себе їх високою нагородою і честю.
Мамині пісні наснажували, я потрапляла в полон лірики і мрій, здавалося ось-ось полечу разом з ними за обрій. Вони були чисті, хвилюючі і чарівні! Але ж життя приземляє, і я зрозуміла, що дуже важливо бути довірливим і водночас не втрачати рівноваги, знаходити себе ще з юних років, щоб потім впевнено йти своєю дорогою.
̶ Як Ви гадаєте, звідки у неї отой потяг до пісні, чарівний, а точніше б сказати, просто унікальний голос, який просто заворожував публіку?
− Мабуть, від природи, адже народилася в співучому краї, серед краси Буковини, де все навкруги виспівує – пташки, квіти, гірські потоки. Треба тільки мати гарний слух, щоб зуміти почути той спів і відтворювати його своїм серцем, душею.
Вона сама якось говорила, в тому числі й у пресі, що «Голос мені ставили кращі вчителі − наші Карпатські гори. Знаєш, як він там звучав, ого-го!»
Ось тому, мабуть, першою на українській естраді відмовилася від статики, заспівала вільно, напористо, відкрито. У Києві тоді (а це початок 70-х років) так не прийнято було. Через це чиновництво не завжди її розуміло, деколи виникали суперечки, долати які було складно, а то й зовсім неможливо.
Ну, а співати з дитинства навчилася від батька – він і на музичних інструментах різних грав, в тому числі й на домашньому баяні, і голос хороший мав. Часто співав пісень на різних народних гуляннях, де був найголовнішим затівальником співу.
− Із пісень Володимира Івасюка Лідія заспівала «Я піду в далекі гори». Що ти чула від неї про це виконання?
− Я народилася вже після того, як ця пісня широко розлетілася в простір, але знаю, що вона була першою з тих, які згодом принесли славу не тільки молодому композиторові, але й усій українській музиці. У пресі читала, що Володимир написав її в горах, де виконував під гітару, а потім цю річ сам і заспівав у популярній телепередачі «Камертон доброго настрою» в жовтні 1968-го, коли був солістом вокально-інструментального ансамблю «Карпати», яким керував Валерій Громцев. А згодом (у 1970 році, після мого народження) цей твір виконувала мама. Авторові дуже подобався її спів, голос звучав ніжно і дзвінко. Пізніше вона співала також «Казку гір», «Відлуння твоїх кроків» та інші.
Ці пісенні твори записані в одному з альбомів, що збереглися у нас, і, прослуховуючи їх часом, із хвилюванням повертаємось до її юності, думаючи про мамині роки і той зоряний час для неї, в який вона своїм голосом творила диво-радість.
̶ Відомо, що з концертами їй пощастило побувати не тільки в багатьох містах і містечках України, а й відвідати найвіддаленіші регіони тодішнього Союзу. А де вона виступала за рубежем?
̶ У неї завжди була цікава й різноманітна програма, своя манера виконання пісні, що імпонувало не тільки українцям, жителям республік колишнього СРСР, а й нашим співвітчизникам за кордоном. Тому від них поступали запрошення приїхати в гості на гастролі. В той час здійснити виїзд було складно, однак знаю, що після здобуття звання лауреата вона відвідала з концертами декілька країн Європи – побувала в Польщі, Чехословаччині, НДР, Угорщині, Болгарії…
А в 1986-му її запросили попрацювати в Канаду. Розповідала, що тоді непогано виступала в Палаці спорту міста Калгарі. Тамтешнє начальство пропонувало підписати досить цікавий і вигідний контракт – робота в Канаді на два роки. Однак вона не могла це зробити, оскільки в цей час хворим був батько.
Дарувала мама свої пісні й у далекій Японії. Щоправда, перебувала там тільки три дні. Її запросили представники японського посольства, де вона виступала в місті Кіото, яке понад 1000 років було столицею цієї країни, ставши за цей час своєрідною кладовою кращих досягнень японського мистецтва, культури, релігії і думки. Пісні виконувала українською мовою.
Розповідала також, що була дуже вражена екзотикою під час перебування в країні екваторіальної Африки − Заїрі, де негри нічого не відали про Україну, зате знали, що є такий футболіст – Блохін.
− Мама брала доньку з собою на концерти, прилучала до сцени чи ні?
− Мене виховували мої бабусі, але мама вже від народження бачила мене біля себе на сцені, вона хотіла мати собі помічницю, прагнула навчити співати з дитинства. Можливо тому, в чотири роки я вже була на морі в Криму, де мама і батько з ансамблем виступали в багатьох містах і на курортних майданчиках санаторіїв. Тоді я ще нічого не розуміла, але бабуся розповідала, що мама була дуже рада за те «сімейне турне», під час якого і програму виконали, і дитину оздоровили на морі.
На відміну від інших артистів, батьки частенько брали мене з собою на гастролі для виховання піснею, але здебільшого це було неподалік Києва. Збереглося одне фото, на якому зазнято вокально-інструментальний оркестр «Київ» 1974 року якраз тоді, коли в столиці зацвіли каштани. Я, маленька дівчинка, − також у його складі: неподалік артистів тримаю розквітле каштанове гроно, яке за мить збираюся подарувати мамі.
̶ Ну, а вже потім вдалося піти по її стопах, виступати на сцені разом?
̶ Зростаючи серед маминих пісень і музики, які чула мало не щодень, оскільки в нашій квартирі дуже часто збиралися музиканти, я засинала й вставала з музикою, і про щось інше й мріяти не могла – тільки про пісню і сцену. Тим більше, що доводилось чути, як дехто з артистів вже тоді жартома казав матері: «Лідіє, донька підростає. Готуй її на солістку, будеш мати гарну помічницю і конкуренції не боятимешся».
Отож закінчила музичну школу, досконало оволоділа грою на фортепіано. Ну, а голос і пісень багато, звичайно, від мами узяла. Так що намагалась поступити в естрадно-циркове училище, згодом було бажання навчатися в Москві, в знаменитому Державному музично- педагогічнму інституті імені Гнесіних. Однак не поталанило. Можливо, й через те, що батько був проти, він не бажав мені такого кочівного життя і вічної зайнятості, як у них з мамою. Хотів, щоб в мене була якась спокійніша, більш певна професія.
Та мама продовжувала брати мене з собою на виступи в концертних залах, на стадіонах. З 12 років я вже підспівувала їй другим голосом. Це було не раз і в далеких периферійних містечках, і в Києві, зокрема, в 1997 році на День міста нас запросили виступити на площі, яка нині уже має назву «Майдан Незалежності». Тоді був мій особливо хвилюючий виступ, адже людей зібралося чимало, і були серед них представники й з нашої малої батьківщини − Буковини.
Запамʼятався й наш виступ удвох у одній із новорічних програм «П’ять хвилин на роздуми», яку раніше вів український телеканал. Виконували ми одну із пісень відомого італійського сімейного дуету кінця ХХ сторіччя Аль Бано і Роміна Пауер, що став відомим у світі своїми хітами «Sarazap»,«Filicita» та іншими. У 1984 році він навіть виграв головний приз фестивалю Сан-Ремо з піснею «Такбун».
Мама співала за Аль Бано, а я − за Роміна Пауер. Переживала надзвичайно, адже перед екраном виступала вперше. Та все було чудово.
На жаль, життя розпорядилося так, що співачкою я не стала. Очевидно, не використала шанси, які мала при живих батьках. Тепер минулого не повернути.
̶ Якщо згадати мамин репертуар, що найперше впадає у вічі?
̶ Начерки своєї програми вона складала один-два рази на рік. Пам’ятаю, вона казала, що ще в 1969 році співала пісню чудового композитора, що створив знамениту «Смерічку», Левка Дутковського «Бажання» на слова Анатолія Фартушняка. Загалом переважали пісні українських композиторів – Олександра Білаша, Ігоря Поклада, Володимира Івасюка. Спеціально для неї писав Олексій Семенов. Його твори «День радості», »Пісня любові», «Травень-чарівник» та інші зажили слави в слухачів в кінці 1970 − початку 1980-х років.
Як і всі діти, Лідія дуже любила свою матір, читала вірші відомого українського поета Бориса Олійника і один із його віршів, який став піснею – «Колискова для матері» включила до свого репертуару.
Те, що вона була солісткою вокально-інструментального оркестру «Київ», групи «Бенефіс» відомо чи не всім, а от те, що на початку 1980-го при «Укрконцерті» було створено новий естрадний колектив «Студіо-тон», певно, мало хто відає. Деякий час в ньому виступала й Лідія Відаш. Тут вона підготувала нову програму для учасників і гостей «Олімпіада-80».
І все ж таки найбільш улюбленими для неї були пісні з рідного краю. Під час обговорення їх, що невимушено виникало між мамою і батьком Ремом Борисюком (моїм батьком, який був артистом розмовного жанру, став заслуженим артистом України), часто можна було чути такі слова: «У цих піснях − подих і свіжість Карпат», «Звучать мелодійно і дзвінко», «Вони – як справжнє кохання». Так що не даремно листувалися з Володимиром Івасюком, просили у нього нові пісні, в тому числі й незабутню «Червону руту», яку мама пронесла своїм співом від Карпат аж до Далекого сходу. До речі, про це говорив і написав у своїх спогадах в книгах батько Володимира Івасюка – Михайло Григорович.
̶ Пісні Лідії Відаш звучали з багатьох сцен, вони зачаровували молодь, кликали в дорогу. А що вона розповідала про свої шляхи-дороги, гастрольні поїздки?
̶ Мама не то жартома, не то направду говорила журналістам, що географію вивчила не за підручниками, а скоріш за все, по маршрутах своїх гастролей. Де вона тільки не була!.. Та звідусіль приїздила радісною і натхненною, завжди говорила, що на концертах люди ніби перероджуються, стають розкутими, веселими і щирими.
Дуже гарно відгукувалась про жителів Нікеля. Розумієте, казала, живуть на самій півночі континентальної Росії, вже зовсім поруч Норвегія, а які душевні і приязні! Там вона вперше заспівала пісню Юрія Лози «На маленьком плоту». Як стихли звуки оркестру, на сцену винесли срібний піднос із смаженим кабанчиком.
Але найбільш дорогим подарунком була біла троянда в тій вічній мерзлоті. Тендітну квітку їй протягнула дівчина із залу, вона її вирощувала в себе дома. Ці слова просто зворушили тоді мою маму.
Подібні приємні моменти в концертному житті артистки зустрічалися часто. Якось зі сміхом розповідала про сибірську Туву. Мороз стояв під 40 градусів! В місцевому будинку культури батареї полопались, і дубар – як на вулиці. А в неї була пісенька на японській мові про курча. Костюм на артистці відповідний – жовтого кольору, коротеньке плаття із прозорого капрону. І співати на сцені вона повинна …босяком.
В останню мить партнер по танцю вдягнув її у валянки сторожа, знайдені десь за сценою. І ось вона у тих величезних взуттєвих «кайданах» 45-го розміру на тоненьких ніжках і в курчачім платтячку відображала японського курча у нелюдській холоднечі! На приспіві повинна була підстрибувати. «Пі-пі-пі» − і стрибок. Вона підстрибнула, а валянки тяжкі, отож так і залишилися непорушними на місці, а вона опинилася на сцені босяком. Глядачі в залі і артисти за сценою сміялися до замору.
Розповідала, що цікава історія трапилась й на Чукотці, куди гості з Великої землі не часто приїздили. Отож прийняли артистів гостинно. Привезли їх у намет-чумку і варять пельмені з оленятини. Смак – пальчики оближеш. Лідія прихвалювала пригощання, господарку… І потім встає молодий чукча і каже: «Це наша мама старалася − всю ніч мʼясо пережовувала».
Пельмені були й справді неперевершені і артисти сприйняли це як сюрприз.
Ну і ще один випадок, який й досі у памʼяті. Його забути важко, бо дуже знаковий, в тому числі й для мами. Коли команда найбільш титулованого футбольного клубу «Динамо» (Київ) 10-й раз стала володарем золотих медалей, вона в білій спідничці і голубій блузочці – вся біло-голуба, як динамівський прапор, співала для Лобановського «Маестро». А в кінці поцілувала його в щічку. І її червону помаду на обличчі футболіста і тренера, багатолітнього наставника київського «Динамо» телевізійники показали на весь Союз! Після того вона стала свій автограф фанам припечатувати червоною помадою. То був справді фірмовий автограф!
− Пісенна спадщина Лідії Відаш – обширна, хоча багато творів, які вона виконувала, так і залишилися для багатьох невідомими. Що ти думаєш з цього приводу і взагалі, скільки пісень вона встигла переспівати за своє життя?
− Співачку Лідію Відаш багато років чули по радіо і на численних гастрольних концертах, мабуть, що на всіх широтах колишнього Союзу і навіть за рубежем нашої країни. Вона презентувала сучасну українську, радянську і зарубіжну пісню. І що характерно, українські естрадні і народні твори виконувала на той час в найсучаснішому оригінальному аранжируванні, що завжди тепло сприймалось публікою. Проте нинішнє покоління знайоме тільки з деякими із них, головним чином з тими, що завдяки старанням щирого шанувальника українського мистецтва і ентузіаста Ігоря Калиниченка зібрані на заснованому ним інтернетсайті «Золотий фонд української естради».
Щоправда, в нас зберігся один диск із записами пісень у її виконанні. В ньому на памʼять залишилися девʼять найкращих творів, які вона завжди виконувала. В останні роки свого життя, коли після важкого захворювання мама, яка за життя не просто співала тільки в затишних залах, а досить багато гастролювала по країні, часто під час перельотів ризикуючи своїм життям, а також виїздила до військових в Афганістан, виступала з перших днів вибуху ядерного реактора в Чорнобилі, трохи відійшла, вона говорила, що дуже хоче зробити повний запис своїх пісень, яких, на її думки, вона переспівала понад 300. А ще їй хотілося влаштувати свій творчий вечір.
На жаль, без матеріальної підтримки, а згодом і через погіршання здоровʼя здійснити задумане вона не змогла. Хоча запам‘яталось, що якось частіше навідувалась в рідні місця, на початку 2000-х років навіть взяла участь в концертному виступі під час святкування Дня міста в Новодністровську.
Ми прагнемо берегти і шанувати спадщину, талант Лідії Відаш. Мамин голос, її пісні, в яких – краса і гордість отчого краю, житимуть в нашому серці завжди, вони надихатимуть, додаватимуть життєвих сил і служитимуть незгасним вогником любові.

За інтерв’ю подякував Олександр Чорний,
заслужений журналіст України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

На фото: Лідія Відаш з батьками; з ровесниками і першою вчителькою у Гвіздівцях; під час виступу на сцені; концертна афіша Л. Відаш, а також з ансамблем «Київ», на якому внизу справа із гроном каштанового цвіту радіє маленька мамина донька Леся.