Історія Селятин

Історія

Село Селятин , центр сільської ради , розташований в долині річки Сучава за 25 км від районного центру , за 60 км від залізничної станції м.Вижниця , за 145 км від обласного центу м. Чернівці. Сільській раді упорядковано села Галицівка , Руська.
Село з усіх боків оточено горами . Від східних вітрів його захищають гори Костилево і Лупшина, вкриті вічно зеленими смереками та соснами.  З півдня височать гори Дітча та Магара. На заході тягнуться верховини Штивйори, Мінти, над яким здіймається Панюкова Кечера. На півночі долину замикають гори Плоска та Красний Діл , увічнений віковими буками , смереками та соснами.
Загальна територія сільської ради становить 8978 га , з- яких   ліси займають більше 6000 га.
До Селятинської сільської ради належать три села :
село Селятин – з чисельністю населення -1359 чоловік ;
село Галицівка – з чисельністю населення – 490 чоловік ;
село Руська    – з чисельністю населення – 451 чоловік .
22% всього сільського населення складають пенсіонери.
Всього дворів по Селятинській сільській раді – 672.

Історична довідка с.Селятин

Вперше Селятин згадується в грамоті молдавського князя Стефана III 13 березня 1490 року як власність Путнянського монастиря.
Землю від монастиря одержувала вся громада. Громадський суд, що складався сільського старости, так званого двірника, та присяжних, періодично розподіляв землю членами громади. Не переділювалися тільки левади. Пасовиськами (толоками) громада користувалася спільно під контролем громадського суду. Під час володарювання молдавських князів, коли Буковина була вкрита великими лісами, селяни могли вільно ними користуватися, бо землевласники (в т. ч. й монастирі) були зацікавлені у викорчуванні лісових ділянок. Селяни мусили виконувати на монастир ряд повинностей. Крім цього, мешканці Селятина відбували ще по 2 дні панщини на попа. З 1632 року, як і всі монастирські селяни, вони повинні були платити державні податки.
Обов’язки кріпаків довгий час не були унормовані, а визначалися звичаєвим правом. Лише після 1766 року, коли була видана грамота воєводи Г. Гіки, панщина мала дорівнювати 12 дням на рік. Визначалися й норми виробітку. До того ж кріпаки повинні були платити десятину з врожаю.
Австрійський уряд після загарбання Буковини офіційно не скасував повинностей, встановлених Г. Гікою, але й нічого не робив, щоб обмежити їх. Наприкінці ХVIIІ століття відбувається дальше посилення феодально-поміщицького гніту. Селян позбавили права користуватися лісом на паливо, полювати й рибалити. Тепер за все необхідно було платити.
У 1786 році, після створення релігійного фонду, Селятин відійшов до його володінь. Посилилося гноблення та різні утиски з боку австрійських чиновників і релігійного фонду. Селян позбавляли найелементарніших прав, їм забороняли переселятися з однієї місцевості в іншу, збільшували феодальні повинності. Хто з селян не відробити панщини, той мусив платити грішми за кожен день по 16—20 крейцерів.
На початку XIX століття більша частина села відійшла до Радівецьких державних володінь,  а  його мешканці  стали камеральними  (державними)  селянами,   які були  менше, ніж панські, обтяжені різними податками і повинностями.
Державними селянами відав так званий камеральний мандатор, призначуваний урядом. Він був необмеженим господарем над ними і зловживав своєю владою. Селятинці не раз скаржилися на мандатора Амброзіуса та радівецького управителя. З 1822 по 1843 рік до Буковинського обласного управління надійшли сотні скарг з Селятина й інших сіл   про те, що урядовці відбирали у селян землі, лісові ділянки і віддавали їх в оренду багатіям. Селяни також скаржилися на завишенні податки, які на¬кладали на них, що приводило багатьох, як писали вони, до крайнього зубожіння.
Але скарги залишалися без відповіді роками. В 1824 році було організовано ко¬місію, яка змушена була винести рішення про повернення захоплених у селян зе-мель, а також визнала незаконним накладання додаткових податків на гірських посе¬ленців. Проте після апеляції управителя рішення комісії було скасовано самим же обласним управлінням. Тоді селяни знову написали скаргу. Справа тягнулася кілька років, і в 1843 році було вирішено, що скарги селян мусить вирішувати сам радівецький   управитель.
Тому разом з панськими селянами Русько-Кимполунзької округи в антикріпос¬ницькому повстанні 1843—1844 рр. активну участь брали камеральні селяни з раді-вецьких державних володінь. У багатьох документах австрійські жандарми та інші урядовці називали селятинців бунтівниками, що не коряться властям.
За участь у повстанні в грудні 1843 року були заарештовані, покарані киями, а потім відправлені у Радівці жителі Селятина Михайло Величко, Олександр Мако-війчук,  Трифон Моркилек,  Олекса Сердан і Гаврило Мотчук.
У 1848 році під впливом революційних подій в Австрії селятинці знову повстали. Спільно з селянами Русько-Кимполунзької округи вони боролися в цей час проти феодальної земельної власності та панського гноблення. Як доповідав буковинський обласний староста австрійському міністерству внутрішніх справ, мешканці громади Селятин «мали сміливість виявити безстрашно свої злонамірені вчинки проти закон¬ного порядку та безпеки».
На придушення селянського повстання австрійський уряд послав значні вій-ськові сили, частина яких в кінці листопада 1848 року вступила до Селятина. Вдираю¬чись у селянські оселі, солдати грабували населення, забирали худобу й хатні, речі, робили  всякі   безчинства.
І після скасування кріпацтва не поліпшилось економічне становище селян. В пореформений період відбувається дальше зубожіння переважної більшості насе-лення Селятина, посилюється процес класового розшарування, про що, зокрема, свід¬чить зростання в селі кількості селян-халупників, які, крім хати, нічого не мали. Якщо в 1847 році їх нараховувалось 147, то через 18 років — 181. За цей же час тих, що мали землі до 10 йохів на двір, збільшилось у 9 разів. За даними на 1871 рік, земельна площа села становила 69 369 йохів, з яких майже 50 тис. йохів (близько 75%) належало релігійному фонду, який здавав землю в оренду.
Селятинці терпіли в час австрійського панування не тільки від важкого матері-ального становища — їх пригнічували політично, позбавляли всяких прав, обмежу-вали можливість здобути навіть початкову освіту. Лише в 1864 році в Селятині була відкрита початкова школа, в якій навчалась незначна частина селянських дітей. В 1907 році з 520 дітей шкільного віку її відвідувала тільки половина.
Не краще було й з медичним обслуговуванням у Селятині. В селі не було навіть фельдшера, мешканці його змушені були ходити на лікування аж до Путили, де був один платний лікар на весь повіт. Серед жителів Селятина ширились різні хвороби, від яких понад 50 % дітей помирали у віці до 4 років.
Гостре безземелля, малоземелля і безправ’я штовхали багатьох на еміграцію в чужі краї. Вже у 1890 році з села виїхало до Америки 3 сім’ї.
Особливо ускладнилось становище мешканців Селятина під час першої світової імперіалістичної війни. Чоловіків було мобілізовано на фронт, а їх сім’ї терпіли тяжку матеріальну скруту.
У 1918 році жителі Селятина разом зі всіма буковинцями потрапили під владу нових гнобителів. З перших років хазяйнування румунських бояр ще більш поси¬лився соціальний і національний гніт. Жителі Селятина відразу відчули вороже ставлення до себе окупантів. Чиновники позбавляли їх політичних прав, пере-слідували українську мову і культуру, стягували величезні податки. Вже навесні 1920 року кілька мешканців Селятина змушені були звернутися до румунського уряду зі скаргою на знущання урядовців.
Нічого не дала бідноті й аграрна реформа, проведена румунським урядом в 20-х роках. Кілька сільських багатіїв володіли значними земельними масивами: Я. Тай (828 га), Л. Амброзій (730 га), С. Ткач (530 га), Г. Яницький (530 га). Основна ж маса селян була малоземельною. Щоб проіснувати, селянин мусив йти в найми до ба¬гатіїв   або   працювати   на   лісорозробках.
На жорстоку експлуатацію, політичне безправ’я і національне гноблення жителі Селятина відповідали посиленням боротьби за свої права. Ця боротьба під впливом агітації і організаторської роботи комуністів-підпільників набирала все більш орга¬нізованих форм. Одним з великих виступів був страйк 120 робітників-лісорубів 27 чер¬вня 1929 року. Страйкуючі вимагали скорочення робочого дня і підвищення заробіт¬ної плати.
В 1929 році з ініціативи комуністів у Селятині під виглядом спортивного това¬риства створено спеціальну групу пропагандистів для роботи серед лісорубів. Орга¬нізатори планували зареєструвати товариство у відповідних румунських органах. Але поліція довідалась про справжні цілі його фундаторів і не дала згоди на реє¬страцію   товариства.
На той час населення села Селятин складало понад 5 тисяч чоловік: 3 тисячі з яких були – євреї, а решта поляки, німці, румуни та гуцули.
Центр села знаходився на теперішньому місці школи-інтернат. Там утворилося невеличке містечко. Містечко населяла знать, яка мешкала у просторих віллах, корінне ж населення – гуцули, проживали подалі від центру -у горах.

 

вигляд с.Селятин  в 1914-1915р.р.

Це було багате мальовниче містечко. В Селятині була на той час початкова (7-річна) школа, адвокатура, пошта, суд, залізнична станція. Адвокатура  налічувала близько 10-ти адвокатів, дорожня служба, функціонували дві синагоги(для багатих та бідних) та дві церкви: православна та греко-католицька. На початку століття було розпочато будівництво нової православної церкви, яке з невідомих причин було припинено, і лише у 30-х роках митрополит Нектарій дав відповідь місцевим представника влади на питання, що стосувались добудови церкви. Справа у тому, фундамент будови дав досить велике осідання, біля одного метра і архітектори заборонили подальші роботи на будові.
На території села працювали два лісопильних заводи, а один з яких був приватним ( господар пан Кац). Лісовий фонд, основна площа якого належала церкві, давав найбільший прибуток селу. Робітники державного заводу жили у бараках, що знаходились неподалік від заводу. Працювали два приватних млини, господарем одного з яких був пан Гарник, три приватних пекарні, дванадцять приватних магазинів, три ресторани, два кондитерських кафе, одне з яких було побудовано над річкою на сваях (земля була дуже дорогою) і містило два салони: відкритий і закритий. Тут  можна було поласувати різноманітними солодким й ласощами.
Працював цілий ряд корчм, окремі з яких працювали цілодобово.

 

Тут знаходився ресторан та готель
пана Дутчака,
поряд – магазин пана Шафера «Свіжа курка»

 

Село було багатим на різноманітні майстерні: 4 –  для пошиття одягу, 3 по ремонту взуття, декілька жерстяних майстерень,  4 кузні, боднарі та інші.
Злиденний рівень життя більшості селятинців сприяв поширенню таких тяжких хвороб, як туберкульоз, трахома та ін. Представники Радівецької префектури, які обслідували санітарний стан жителів Селятина, повідомляли у міністерство охо¬рони здоров’я 6 квітня 1930 року про високу смертність, особливо дітей, про нестачу ліків .
Для юнаків обов’язковою була служба а армії, проте ішли вони служити неохоче з багатьох причин. Перш за все – безчинства, що творились на той час в армії, тілесні покарання, в край незадовільне харчування. Все це приводило до того, що багато юнаків дезертирували з армії, не дивлячись на те, що пійманих чекало суворе покарання. Так у 1938 році красеня – гуцула, голубоокого Павлюка Іллю за дезертирство з румунської армії спостигла смертна кара. На кожному кроці в тому числі і в армії процвітало хабарництво.
     Залізнична колія, якою місцеві подорожували до європейської столиці моди, сьогодні у селі не збереглася . Останній рейс потяга, до якого було прикріплено вагон “Селянин-Париж”, відправився до Франції ще 1939 року .
Відтоді у селі залишилися лише спогади та поруйнована дорога, якою ходив потяг. Та згодом, не стало і її . Час зробив своє, мрійливо згадують місцеві. Тож нині можна побачити хіба що місце, де проходив знаменитий потяг за не менш знаменитим маршрутом. Щоправда, іншу частину колії можна побачити у Румунії, яка починається за кількасот метрів від Селятина. Проте залізничний вокзал у селі зберігся. На ньому збереглася навіть вивіска із румунським написом “Сєлєтін”.

приміщення залізничного вокзалу

     Двоповерхова споруда – це колишні складські приміщення вокзалу . Біля них є вежа. Раніше там заправляли паровози. Нині територія вокзалу належить загальноосвітній школі-інтернату. Подвір’я школи виходить прямо на дорогу знаменитого маршруту .У дорадянському селі також планували відкрити три трамвайні колії ! Все це було вкрай необхідно для Селятина, де працювали три заводи, чимало пилорам.
Вражало безправ’я жінки, яке панувало в той час. Вона не мала ніяких прав, окрім обов’язків, пов’язаних із сім’єю, чи службою у пана. Жінка не приймала участі у виборах, вона була рабинею у власного чоловіка чи пана. Далеко ще було до питань соціального забезпечення населення. Ніякої допомоги не одержували ні одинокі, ні пристарілі, ні багатодітні.
Адреса Селятина до 1940 року
Комуна Сєлєтін
Жудицю Черноуц
Району Радоуци

День визволення Червоною Армією став переломним в історичній долі жителів Селятина. В липні 1940 року за активною участю трудівників села створено сільську Раду, яку очолив селянин-бідняк А. Ф. Костиль. Сільська Рада провела націоналі¬зацію орної землі, лісу, пасовиськ і наділила ними безземельних і малоземельних селян. Селятинці одержали з рук Радянської влади 118 га орної землі, 1220 га сіно¬жатей, 1132 га пасовиськ і понад 9 тис. га лісу. Були націоналізовані приватновлас¬ницькі підприємства лісової промисловості і на їх базі створено ліспромгосп.
З встановленням Радянської влади трудівники Селятина дістали небачені можливості для піднесення загальноосвітнього рівня і культури, виявлення і розвитку своїх талантів і обдарувань. 16 вересня 1940 року в селі відкрито середню школу з українською мовою викладання. Сюди було направлено 9 учителів. Найбільш ді¬тей (118) було прийнято до першого класу. Це тому, що в перший клас радянської школи пішли не тільки діти 7—8 років, а й старші, які раніше ніде не вчилися. Всього в школі навчалося тоді 255 учнів. Розпочалася також ліквідація неписьменності та малописьменності серед дорослого населення. Вчителі і сільські активісти організу¬вали вечірні заняття по десятихатках.
Восени 1940 року в Селятині були відкриті дитячі ясла, лікарня на 16 ліжок. Вогнищем культури на селі став клуб, при якому були створені гуртки художньої самодіяльності, проводились лекції, бесіди, голосні читки газет .
Незабаром після початку Великої Вітчизняної війни для Селятина настали тяжкі часи німецько-румунського уярмлення. Окупанти принесли не тільки відновлення старих порядків, соціальний і національний гніт, а й кривавий терор, спрямований на масове знищення корінного населення. Німецько-румунські загарбники вивезли з Селятина і знищили понад 120 радянських громадян. Активісти Ольга Яворська та Савета Марусяк, яких обирали народними засідателями, і Олександра Дутчак були заарештовані   і  кинуті  до  в’язниці.
Замість української школи окупанти відкрили румунську, вчителями в якій працювали лише румуни.   Ліквідували вони й лікарню. Лише в 1942 році в Селятині померло   27   малолітніх   дітей.   Цього   ж   року   в   селі   було   8   випадків   мертвонароджень.
Ненавидячи загарбників, селятинці саботували розпорядження окупаційних властей, сприяли діям партизанів. Зокрема, вони подавали велику допомогу парти-занам із загону ім. Богдана Хмельницького, який діяв у Путильському районі в 1943—1944 рр. Зв’язок з партизанами здійснювали підпільники, серед них — завуч Селятинської школи М.  М.  Цапирін.
Німецько-румунська окупація завдала Селятину великих матеріальних збитків. Відступаючи з села, фашисти зірвали будинок адміністрації лісового господарства, лісопильний завод на 6 пилорам, зруйнували млин, спалили міст через річку Сучаву, пограбували  багато  худоби.

Спогади старожилів про роки ВВ війни в Селятині

Спогади Костиля Дмитра Федоровича жителя села Селятин
(1910 року народження)
записані в 2000році

На початку війни Дмитру Федоровичу було вже 30 років. Тож події того часу надовго залягли в пам’яті. Розпочав свою розповідь з подій задовго до війни. Пригадує, як тільки почалася Друга Світова війна у вересні 1939 року румуни в основному в Шепоті робили бункери, сподіваючись приходу Червоної Армії. Для цього з Галицівки возили шутер.
Після того як румуни покинули Буковину в 1940 році почали встановлювати кордон Радянські війська. В Селятині були дві прикордонні застави і комендатура. Одна із застав неподалік школи-інтернату, друга разом з комендатурою, де зараз розміщена ветдільниця. Військова частина займала сучасну територію школи-інтернату. Тут же проживали офіцери із своїми сім’ями. Пізніше комендатуру з Селятина десь в 1944 році перенесли в Шепіт.
Коли встановили кордон, Дмитро Федорович разом із своїм односельчанином Дроняком Данилом зорав прикордонну смугу від Селятина до Руської. За це їм відповідно заплатили, по 600 і 200 карбованців. Крім того, копали окопи з Селятинської сторони: гори Плоска, на Чузі, Штефані, Облазі. Починаючи від нинішньої пилорами (Облаз) під вершиною гори Плоска, до Чуги копали траншеї (про ці окопи згадується в повісті Ернста Брагіна “Ми повернемось до тебе, кордоне”).
Пригадує, як напередодні війни, німецькі літаки порушували кордон. Вони по кілька раз на день перелітали на нашу сторону. Прикордонна смуга проходила на тому самому місці де і тепер. А от вишка з вартовим була розміщена на горі Лупшин, що височать над лісом ніби конус. В даний час, на тому місці румунська територія.
За кілька днів до війни частина прикордонників із застави, що поблизу інтернату, перебазувалась на гору Штефан. Зараз там проживає Зюб М.
На все життя врізались в пам’ять події червневого недільного ранку 1941 року. Піднявшись вранці пішов доїти корови. Як тільки здоїв корову, в 50-ти метрах нижче застрочив кулемет. Корова, з переляку, перевернула відро. Раніше там кулемета не було. Подоївши корови, поніс молоко в село. В цей час велася перестрілка. Стріляли з Лупшина на Селятин (гора Плоска), а з Селятина на Лупшин. Бачив, як на вишці відстрілювався вартовий. Не змігши вбити вартового румуни підпилили вишку. Як спускався в долину, то над головою пролітали кулі. Зійшовши в село, почув що наближається війна. На другий тиждень зайшли румуни.
Коли почалася війна великої битви не було. Тільки перестрілювались з однієї і другої сторін. Зразу ж в перший день війни, із застави на Сучаві перейшли на Штефан. Тут втрат не було. В селі перестрілка була більша і вбили одну людину, здається, політрука. Тут же його захоронили. Пізніше було пере    захоронення.
Коли прийшли німці, то свій штаб розмістили на тому місці, де зараз їдальня лісокомбінату. Неподалік від школи-інтернату був німецький госпіталь. Повернулися румунські урядники; на Голечі встановили гармати. Почали будувати міст в центрі села (від будинку, де жила Космачова Е.С. до початку нинішнього моста, як їхати з Путили). На станції в Руській було багато дров. Тож один раз на день їх вивозили потягом. Два рази на день їхав пасажирський потяг.
Окремо розповів про Цапірина М.М., який до і після війни працював директором школи. Жив вище Дмитра Федоровича на Чузі. Микола Миколайович був зв’язківцем партизанського з’єднання Ковпака. На румунській стороні також був зв’язківець. Вони інколи один одному подавали сигнали сигнальними ракетами.
Одного разу, стоячи на березі річки, майже не попав до рук жандармів. Але вчасно сховався під корінням дерев, що росли біля річки. Його так і не знайшли.

Спогади Горбана Івана Степановича жителя с. Руська
(1933року народження)
записані в 2001 році.

6 січня 1940 року всю сім’ю забрали в село Станівці (колишній Вашківський район). Повернулися восени 1942 року через м. Радівці. Тому про події 1941 року дізнався зі слів односельчан. В 1940 році в с. Руська були дві прикордонні застави: на горі Лунгу застава №12, біля підніжжя гори Шурдин в будинку графині Лашковської. Нині неподалік від того місця живе сім’я Прокоп’юків. Прикордонну заставу в селі Руська побудували в 1940 році за один місяць. На зас¬тавах служило до 45 чоловік. В наряд ходило по троє чоловік через кожну годину. Прикордонників застави № 12 застали зненацька. Вбили вартового. Солдат, які вибігли в нижній білизні, розстріляли. Застава під Шурдином також недовго обо-ронялась. Загарбники напали спочатку на Селятин, а потім на Руську. Найважчі бої були на новій заставі. Всі солдати загинули.
З березня 1943 року прийшли німці. Цей день запам’ятався надовго. В школу зайшов поліцейський (а вчився Іван Степанович тоді у третьому класі), сказав, що школа закривається на кілька днів, бо прийшли німці. Недоходячи до ни¬нішньої перепустки митниці «Ульма-Руська», цивільні люди мали право перехо¬дити вільно, а військові тільки до таблиці.
Гітлерівці видали наказ – вирізати всіх людей, а коли загарбники побачили, що люди чесні, то наказ відмі¬нили. При цьому сказали, що таких спокійних, порядних людей ще не бачили. Це буде записано в історію. Під час окупації з місцевого насе¬лення не знущалися, але брали на різні роботи.
Окремо Іван Степанович розповів про жителя села Руська Костенюка, який був циганом і знав сім мов. Його взяли перекладачем. Перед тим, як відступати, німці замінували горб, що навпроти пам’ятника воїнам-прикордонникам, і міст. Костенюк перерізав провід, що з’єднував міст з горою. Завдяки цьому зірваний був тільки міст, а гора залиши¬лася не пошкодженою. Коли німці відходили, то забирали всю худобу. Відступаючи в 1944 році, вивозили свою техніку з 8-ї години ранку до 7-ї години вечора. Їхали танками, мотоциклами, велосипедами. На підводах сиділи солдати із зброєю і грали на губних гармошках. Таким чином вони підійшли до Стражі – Радівецький повіт, де їх зупинили ра¬дянсько-румунські війська. В цей час румуни підписали договір з Радянським Сою¬зом. Під Стражею бої про¬довжувалися чотири місяці. Вертались восени, коли копали картоплю. На цей раз йшли по кілька чоловік обір¬вані, знесилені. Радянські солдати йшли через Берегомет – Долішній Шепіт -Радівці в сторону Селятина.

Спогади Бойчака Касьяна Івановича жителя села Селятин
 (1925 року народження) 
    записані в 2002 році.

      На початку війни Касьяна Івановича в Селятині не було. Він проживав у Радівцях, а в Селятин повер¬нувся у 1943 році. Тому роз¬повідав про події 1944 року. Місцеве населення німці брали копати окопи на гору Плоску від центру Селятина до Голечі. О 9-ій годині ранку треба було бути на горі. Траншеї і окопи копали все літо. Касьян Іванович працював на окопах до травня. Потім   його   забрали   на бойню. Гітлерівці скуповували в місцевого населення худобу і забивали щодня по 80 голів. Переробляли ліс на лісопильних заводах. Їх у Селятині було кілька. Всього у Селятині і Руській налі¬чувалось до сім лісопильних заводів і фабрик. Найбільшим вважався завод, де працювало до півтори тисячі чоловік. До приходу німців у березні 1944 року було, в основному, румунське вій-сько. В серпні румуни перекинулись на сторону Радян¬ського Союзу. Тоді фашисти почали брати їх у полон. Перейти на сторону Радян¬ської армії дав наказ король Мигай. У серпні 1944 року Радянська Армія розпочала наступ на фашистів з Чер-нівців через Сторожинець, Берегомет до Долішнього Шепота. Лінія фронту вста-новилась на Шурдині. А Селятин, Шепіт, Руська знаходились під фашистськими загарбниками. Лінія фронту була встановлена 13 або 15 серпня і такий стан був десь до 20 серпня. Німці від¬ступали без бою. Зібрались і покинули Селятин за одну ніч. При відступі хотіли забрати Касьяна Івановича, але його про це повідомив німецький перекладач Ервін і порадив втекти у ліс. Таким чином Касьян Іванович врятувався. Загарбники забрали з собою корови, вівці, кури, свині. Позривали всі мости в Селятині і в Руській, бойню, лісопильні заводи, деякі будівлі.
Коли фашисти перебува¬ли в Селятині, то під кор¬доном встановили гармати, а ще мали мотоцикли, підводи і коні-ваговози, не враховую¬чи особистої зброї. Радянські і воїни, які йшли з Шурдина, звільнили Селятин, Руську і по центр Плоскої і пішли на  Румунію. Після війни були відбудовані мости, будівлі.

19 вересня 1944 року Селятин було визволено Червоною Армією. Оточивши село з трьох боків, частини 54-го укріпрайону повністю розгромили ворожі сили. У боях за Селятин особливо відзначились воїни підрозділів капітана М. Т. Васильченка і старшого лейтенанта П. В. Полохова. Червоноармійці в цих боях знищили 172 гіт¬лерівці.
Вже у перші дні було відновлено сільську Раду, під керівництвом якої селятинці відбудовували господарство. Почали працювати крамниця, пекарня, лазня. В зв’яз¬ку з великим руйнуванням, завданим районному центру Путилі, в Селятині розміс¬тилися районні організації. Здійснюючи керівництво діяльністю сільради та інших громадських організацій, районний комітет партії, райвиконком та райком комсо¬молу подавали допомогу селятинцям у вирішенні найважливіших завдань, які стояли перед ними в цей час.
1946 року центр села значно змінився. Місяць був засушливим і в наслідок пожежі, що виникла стихійно, згоріло 16 житлових будинків . Пожежних служб на той час в селі ще не було і зупинити стихію людям було не під силу, згоріло багато будівель.
У серпні 1947 року відбулися перші організаційні збори комуністів села, на яких було створено партійну організацію. Вона спочатку складалася з 5 членів. Секретарем партійної організації було обрано демобілізованого прикордонника Й. III. Ульбашева, який висловив бажання залишитися на постійне проживання в селі.  Комсомольська організація створена в 1944 році.
Одним з найвідповідальніших завдань, здійснених в той час під керівництвом районної партійної організації, була колективізація сільського господарства. Іні-ціаторами створення колгоспу в селі стали селяни-бідняки Данило Чепіль, Тихон Бойчук, Дмитро Путря, Семен Грицюк та Юрій Олександрюк. 13 вересня 1947 року створено колгосп, якому було дано ім’я «Зоря Карпат». Головою артілі обрали Д. П. Чепеля.
Партійна організація спільно з правлінням артілі, спираючись на комсомольську організацію, секретарем якої був Микола Скриплюк, вже з перших днів організації колгоспу почала працювати над згуртуванням колгоспників, проводила серед них масово-політичну роботу, спрямовану на зміцнення громадського господарства. Агіт¬колектив, очолюваний Є. С. Космачовою, провів широке роз’яснення Статуту сіль¬ськогосподарської артілі. Було налагоджено зоотехнічне навчання колгоспників та одноосібників,    поліпшено    облік праці   в   колгоспі.

центр с. Селятина
1968 рік

центр с. Селятина
2009 рік