Історія Путила

Над сторінкою працювали:

Євдощук Лариса Василівна

заступник директора з ВР, вчитель української мови та літератури

Троєцька Мар’яна Юріївна

вчитель інформатики

——————————————————————————————————

Путила – колиска історії та гірської краси

У самому центрі Буковинських Карпат, понад річкою Путилкою, що в’ється поміж горами, несучи свої води до біло пінного Черемоша, розташувалось старовинне гуцульське містечко Путила, яке колись називалось Сторонець – Путилів або просто Сторонець. Мовознавці пояснюють, що назва селища від латинського «слова путеус» тобто джерело, інший – від слов’янського слова «путь». А народна версія твердить, що назва населеного пункту походить від назв потоків Путила і Сторонець.

Це містечко справді є наче колискою гір. Воно ніби збігло з верховин і на віки зупинилося понад берегами гомінливої Путилки, з усіх сторін згорнувшись вічно зеленими горами. І так уже більше п’яти століть.

Історія Путили – це історія зеленої Буковини, що віками виборювала собі волю.

З давніх – давен у цій місцевості селилися мисливці і скотарі, які рятувалися в горах і лісах від переслідування і гніту.

Вперше Путила згадується у писемних джерелах 1501 року. Вона разом з іншими поселеннями передавалась польським королем у володіння феодалу Іону Теутулу за заслуги у справі складня миру між Польщею та Молдавією, з чого можна зробити висновок, що Путила як поселення згадувалася у 1501 році, отже, заснована вона була набагато раніше. Свідченням того, що дорога вздовж Путили дуже давня, може бути скарб римських срібних монет ІІ ст. н. е., знайдений у селі Плоска.

Історики стверджують, що вже у Х – ХІ століттях ці землі входили до складу Київської Русі а в ХІІ – на початку ХІV століття до Галицького та Галицько – Волинського князівств. Зазнала Путильщина і гніту ординців, і угорського панування.

У 1340 році в результаті повстання воєводи Богдана утворилася незалежна від Угорщини Молдовська держава, до якої входила вся Північна Буковина як автономна Шипинська земля (починаючи від села Шепіт). Але вже через дев’ять років ця земля аж на півтора століття потрапляє під владу королівської Польщі, а в 1499 році знову під владу Молдови, але без автономних прав.

У цей час вже й над самою Молдовою згущаються хмари, а ще через 15 років її, а з нею і наш край, загарбала султанська Туреччина.

У 1774 році Північну Буковину за хитрим принципом « де два б’ються, третій користає» захопила Австрія: діждавшись коли Туреччина і Росія, які воювали між собою, знесиліють австрійський цісар продиктував Туреччині свої умови, а та змушена була їх прийняти.

Під владою Австро-Угорщини Північна Буковина, а разом з нею і наша Путильщина, перебувала аж до 1918 року. Із науковців першим згадує наш край у своїх роботах професор Львівського університету Бальтазар Гаке. Його спостереження мають не лише спадковий, а й мемуарний характер. Він згадує жителів цих місць, але не називає їх гуцулами, а називає « гірськими русинами», детально описує природу Карпат, із захопленням говорить про своєрідний побут, життя горян, підкреслюючи їхню волелюбність, рухливу вдачу, наводить деяку історичні події кінця ХVІІІ століття почерпнуті з розповідей місцевого населення.

Уперше із спеціальною статтею про гуцулів виступив польський публіцист К. Мілевський. Це була перша спроба пояснити походження назви «гуцул» від слів « кочувати», «пастушити».

Тогочасні письмові джерела, документи змальовують жахливі картини гніту і безправа у всьому краї, і в селищі зокрема. Як засвідчують письмові згадки, влітку 1817 року селяни Путилова поскаржились цісареві на те, що за останні десять років пани вдесятеро підвищили податок за землю і встановили нову данину. Комісія для перевірки цієї скарги прибула в селище аж у 1825 році. Власне це була не комісія, а один «комісар», з яким пани швидко порозумілися.

Та волелюбні гуцули – путильчани не переставали боротися за свою волю. Тодішній Сторонець – Путилів славився революційними настроями на всю Буковину. Масове селянське заворушення охопило Русько – Кемно луганський округ в кінці 1843 – на початку 1844 років, Путилів опинився в центрі подій, а ватажком визвольної боротьби став легендарний народний месник Лук’ян Кобилиця. 24 листопада 1843 року надійшла скарга начальникові «каральної експедиції», що селяни округу виявляють непокору, тому треба силою наводити «порядок …, тривалий спокій та безпеку». А вже 28 листопада в Путилів прибули дві роти війська.

Каральна експедиція жорстоко розправилася з селянами. Масова екзекуція над повсталими розпочалася на початку грудня 1843 року і тривала аж до березня 1844 року, коли повстання повністю було придушене. Киями або різками було покарано 220 чоловік.

3 грудня 1843 року були заарештовані 14 ватажків селянського руху, а серед них Лук’яна Кобилицю, Івана Галицю, Йосипа Биряу. Про ці події в народній пісні співається.

Ой зв’язали Кобилицю міцними линвами,

Проводили у Сторонець з гострими шаблями.

Всіх їх було допитано і жорстоко побито. Старий гуцул Осьвіцінський так розповідав про ці події Іванові Франкові: «То їх били від ранку до обіду, а решту били потім пополудні аж до ночі. Бив гайдук Базилько так міцно, що аж він руку перев’язав хустинкою і бив далі. В іншому народному свідченні говориться: «Били людей, так били, що коло лавки кров людську пси хлептали».

Лук’ян Кобилиця та інші арештован ібули доправлені у Чернівців. Знову його допитували і били, але судові не вдалося зібрати якихось особливих матеріалів, бо народний месник був засуджений на кілька місяців тюрми і тілесної кари.

Народні заворушення тривали і далі. Під час революції в Австрії селяни Буковини вибрали Лук’яна Кобилицю депутатом австрійського парламенту одночасно він очолив селянський рух і в листопаді 1848 року закликав селян до повстання, яке продовжувалося до літа 1849 року.

Як депутат Лук’ян Кобилиця у Відні брав активну участь у роботі рейстагу, подавав на розгляд селянські скарги та вимоги, разом з депутатами від Буковини та Галичини голосував за скасування кріпосництва без викупу.

З поверненням народного обрання на Гуцульщину селянський рух розгорнувся ще з більшою силою, що викликало панічний страх у панів та урядовців. Навесні 1850 року карателям вдалося трестувати Кобилицю, запроторити у в’язницю, де він і помер восени 1851 року.

Іван Франко захоплювався хоробрістю гуцулів, їхнім ватажком, у якій розповів світові про них у своїй дослідницькій праці. Автор так пояснював причини селянської боротьби: аби зрозуміти появу й діяльність Кобилиці, треба конче кинути оком на соціально – економічні відносини в Кимполунзький округ в яку входили гуцульські села Буковини.

Цікаві дослідження життя буковинських гуцулів здійснив етнограф і письменник Р. Кайндль.

У 1867 році, згідно з реорганізацією адміністративного управління, Буковину, як і Галичину, було поділено на 11 повітів, які в1868 році було названо повітовими староствами. За цим адміністративним поділом, який зберігся до ХХ століття, гуцульські буковинські населені пункти увійшли у ІХ повіт – Вижницький, що охоплював два судові округи з центрами в Путилові і Вижниці.

З листопада 1918 року в Чернівцях відбулося багатотисячне буковинське народне віче. Воно проголосило волю трудящих про «прилучення краю до України». Але край опанувала королівська Румунія (за Сен – Жерменською угодою).

У важких умовах жили трударі Путильщини за часів румунської окупації. З усіх придатних для обробітку земель тільки 4% належало селянським господарствам. Основним засобом до життя більшості мешканців Путилова була праця на лісорозробках та сплав лісу. Бідняки вербувалися на сезонні роботи до Румунії, інші в пошуках щастя їхали до Канади, США, Бразилії. Характерною особливістю того часу була висока смертність населення, особливе серед дітей. На весь повіт був лише один приватний лікар. Основна маса населення була неписьменною.

Однак трудящі краю не переставали боротися за свої права, виступали проти гніту і експлуатації, про що свідчать страйки на лісопереробних підприємствах у Плоскій, Селятині та Путилі.

Страйк робітників лісозаводу у Селятині, який відбувся у 1927 році, продовжувався майже місяць і закінчився перемогою його учасників : підприємці змушені були встановити 8 – годинний робочий день без зниження заробітної плати.

 

Путильщина – коштовна гірська перлина України

Путильщина…  Край казкової краси, густозелених вершин, дзюркотливих потоків, запашних квітучих полонин, синіх, оповитих таємничістю, предковічних гір. Як багато героїчного, таємничого і легендарного переплелось лише в одній назві! Здається, невеликий регіон, розташований у смарагдових Карпатах, вкритий зеленими лісами, оповитий синіми змарами, виглядає немов писанка, в розкішному лоні Матері — України.

Великий наш Каменяр Іван Франко, який був закоханий у Гуцульщину, сказав у своїй праці “Лук’ян Кобилиця”: “Це благословенний закуток нашого краю, заселений гуцулами”.

З давніх-давен Путильщина вважається коштовною гірською перлиною України, її окрасою і гордістю. Це неповторний край працелюбних, талановитих, завжди привітних та відкритих для добра горян.

Мешканці цих чарівних гір — гуцули вживаються від дитинства з прекрасною, але суворою й непередбачуваною природою, з нестримністю бурхливих рік і потічків, гроз і блискавок, громів і вітрів. Цим, очевидно, і пояснюється особливості їхньої натури, в якій, як відзначає велика патріотка гуцульщини, львівський науковець Марія Лаврук, поєднуються простота, чистота, наївність, безтурботність і життєвий оптимізм з імпульсивністю, непередбачуваністю, відчайдушністю і сміливістю.

Особливим є і уклад життя горян, їхні звичаї і обряди тісно пов’язані з тваринництвом, яке є основним способом їхнього заняття. Як не можна уявити корінних путильчан – гуцулів поза Карпатськими горами, їх стрімкими вершинами, квітучими полонинами і смерековими лісами, так самі вони не можуть уявити свого життя без худібки (маржини), і насамперед — без вівці.

Старожили путильчани стверджують: споконвіку у цьому краї вважалося, що весь статок гуцула – ґазди – у худобі. Його заможність визначається або кількістю коней, корів, овець, або за тим, скільки він має сіна на зиму для своєї маржини. Слово “маржина” в гуцульському діалекті є синонімом до слова “худоба”.

Але для гуцула маржина – це не просто худоба, а щось значно більше, значущіше. З нею пов’язані численні обряди і звичаї, які збереглися до наших днів.

28 червня 1940 року в Путилу під червоним прапором увійшла радянська влада, 2 серпня Верховна Рада СРСР прий­няла Закон про включення Північної Бу­ковини, тобто і її частини – Путильщини, до складу УРСР. 5 липня 1940 року була створена Путильська сільська рада.

У 1941 році для путильчан настав час но­вих випробувань – нацистська Німеччина разом зі своїми союзниками 22 червня 1941 року напала на Радянський Союз.

Румунські війська при підтримці арти­лерії і мінометів кілька раз атакували при­кордонників п’ятої застави, що розташову­вались на території Путильського району, але щоразу змушені були відступати. Три­надцять днів захисники кордону разом із бійцями 45-го гірського стрілецького полку 96-ої гірської стрілецької дивізії стримували ворога. Важкопоранений начальник заста­ви молодший лейтенант Кирило Григорович Алексеевдо останньої хвилини свого життя керував боєм. Застава трималась аж поки не надійшов наказ про відступ.

5 липня 1941 року румунські війська окупували район. Вони грабували і знищува­ли народне добро і майно людей. Вилучили і спалили всю навчальну і художню літерату­ру. Вони зібрали по селах і або розстріляли, або вивезли в гетто та німецькі концтабори всі єврейські сім’ї,які жили в районі.

7вересня 1944року війська 40-ої армії дру­гого Українського фронту під командуванням генерал-лейтенанта Ф. Ф. Жмаченка пішли на штурм Карпат, визволяючи від німецьких і румунських військ північну і центральну частину району у взаємодії з воїнами 138-ої стрілецької дивізії під командуванням гвардії пол­ковника В. Ю. Васиотєва, яка входила до складу 17- гогвардійного стрілецько­го корпусу 18-ої армії 4-го Українського фронту.

Південну частину райо­ну, починаючи з Селятина, визволяли війська 54-го ук­ріпленого району та 240-ої стрілецької дивізії 40-ої армії другого Українського фронту.

10 вересня 768-ий стрілецький полк і перший батальйон 650-го стрілець­кого полку пішли в рішучий наступ і оволоділи селами  Межиброди та Шепіт. 12 вересня були визволені Усть-Путила та селянин. Рухаючись із Селятина до Путили, перший батальйон 650-го стрілецького полку 15 вересня очистив від ворога Плоску, Сергії і Путилу. Під час боїв Путила майже повністю була спалена.

У післявоєнний період зусилля путильчан були об’єднанні задля єдиної мети. І Пу­тила, наче чарівна птиця фенікс, постала з попелу в новій відновленій красі. Перш за все, мешканці села працювали заради відродження господарства. Почали працю­вати лісгосп, ліспромгосп, які отримува­ли значну кількість техніки з різних міст країни. В 1948 році в Путилі була створена ініціативна група по організації колгоспу. В жовтні засновано сільськогосподарську артіль імені Юрія Федьковича. Наприкінці 1950 року колективізацію було завершено. А селище продовжувало розвиватись: у 1953 році в Путилі організували МТС, у 1974 по­чала переробляти вовну міжколгоспна фабрика.

1961 року село Путилу було перей­меновано в селище місь­кого типу.

Нині Путила – це район­ний центр. Територія се­лищної ради складає 6638 гектарів, зяких ліси займають 4384 гектари, сільсь­когосподарські угіддя – 1982 гектари. В самому селищі проживає 3530 осіб, у на­селених пунктах Паркулина, Рижа, Тораки Путильської селищної ради – 1683 осо­би. І діє тут широка інфраструктура. Про здоров’я путильчан дбають лікарі КЗ «Путильська ЦРЛ», яка почала працювати 1 жовтня 1940 року. Іс­торія Путильської загальноосвітньої школи теж сягає 40-х років, а точніше 1945 року, коли була заснована. У 1971 році школярі та педагоги перейшли у нову будову, яка зручно розташована у мальовничому куточ­ку селища і за роки свого існування зуміла зайняти достойне місце серед навчально-виховних закладів району. Дошкільне на­вчання в Путилі починає свій відлік з 1956 року, саме тоді були відкриті перші в районі ясла-сад. А от навчальний заклад нового типу, Путильська гімназія, відраховує свої дні народження лише з другого лютого 1997 року. Проте вже теперішні досягнення не соромно було б відзначити і на сторіч­чі. Путила може похизуватися досить ве­ликим зібранням художньої, наукової та професійної літератури, яка зберігається в центральній районній бібліотеці.

А справжньою гордістю путильчан є давня архітектура. Приміщення, в якому в даний час знаходиться суд, побудоване за часів Австро-Угорщини до 1940 року. Воно розташоване поряд з іншою будів­лею тодішньої забудови нинішнім управлінням державної казначейської служби. За свідченнями старожилів, при румунській владі у приміщенні, де розташована казначейська служба, містилась ра­туша, а в теперішньому приміщенні суду – тюрма. Обидва приміщення з’єднані між собою суцільним підвалом. В підвальному приміщенні на стелі до цього часу зберег­лись металеві крюки для тортур.

Але це не найдавніші будівлі. Вцентрі Путили, у мальовничій долині, як у колисці, на високому березі, де бринить річка Путилка по білому камінні чиста, як сльоза стоїть Свято-Миколаївська церква. Закладена святиня була в 18 році на честь святого Миколая. Це була дуже маленька церква, яка вміщала 60 чоловік. Тож у 1885 році була перебудована на більшу на землі Буковинського Соловія Юрія Федьковича на пожертвування християн. Дерев’яне будівництво церкви відзначається великою майстерністю об­робки дерева, вирізняється оригінальними мистецькими формами і технічними засо­бами.

А справжнім місцем «паломництва» гостей Путили стало просторе подвір’я, обнесене старовинною огорожею, на якому знаходиться родинна хата нашого славного Соловія Юрія Федьковича. Саме тут майбутній письменник народився, зростав, тут формувався його письменни­цький талант, звідси повела його дорога у непрості життєві круговерті, у складнощі буднів громадського діяча та чарівний і за­гадковий світ поета-лірика, який завжди, де б не доводилося йому бути, залишався гуцулом Путили. Нині тут музей-садиба письменника.

І хто ж знає, може пройде час і зірка ще якогось гуцула-путильчанина спалахне так яскраво, як Юрія Федьковича. Адже такий чудовий край може викохувати лише пре­красних людей. Бо в Путилі, цій колисці, оточеній блакитними горами, виколису­ються добро до людей і любов до свого мальовничого селища.

Лариса Євдощук