Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
Над сторінкою працювала:
Повшин Любов Павлівна, педагог-організатор
*********************************************************************************
Село Дихтинець розташоване у Карпатах на відстані 7 км від районного центру
смт. Путила Чернівецької області.
Через село протікає річка Путилка.
Сільській раді с. Дихтинець підпорядковані населені пункти Греблино, Замогила і Малий Дихтинець. Вперше село згадується в письмових джерелах в 1774 році. На той час тут проживало 115 сімей.
Своєрідність гірських умов і брак придатних для поселення місць позначилися на забудові села. Воно має хутірський характер. Власниками землі, як і селян, в першій половині IX ст. були поміщики М. Ромашкан і брати Айваси. За право користування землею селяни відбували феодальні повинності, розмір яких регулювався насильно укладеними угодами.
За однією з них від 1828 року кожний був зобов’язаний сплатити поміщикові Ромашкану від 2 до 20 флоринів на рік, привезти 2 бочки горілки з с. Іспас в панські корчми, здати по 12 повісм лляної пряжі, косити та скиртувати поміщицьке сіно, ремонтувати панські будівлі.
Крім цього кріпаки платили державні податки, вносили натуральний оброк на утримання сільського священика так звані «маріяші» та відбували два дні на користь сільського старости. Тому в селі на 150 дворів було відкрито 5 корчм. Спиртне часто насильно нав’язували селянам.
Поміщикам належало і так зване право млина. Воно існувало з часів перебування Буковини у складі Молдавії. Селянин змушений був молоти зерно лише у млині свого пана. А коли відстань від садиб до млина перевищувала одну милю, селянам дозволялось молоти вдома на жорнах, але в цьому разі вони були зобов’язані платити панові 15 крейцарів на рік.
У справі судочинства Дихтинець підпорядковувався домінії. На чолі її стояв пан (в різні часи це були: Айвас, Флондар, Джурджуван), який судив селян. Його помічником був мандатор. В міру загострення кризи феодально-кріпосницької системи господарства натуральні та грошові повинності селян все більше зростали.
Підданих змушували додатково давати поміщику оброк вівцями, в кілька разів збільшувалися і грошові побори. Посилення феодального гніту викликало селян Русько-Кимполунзької округи у 1843-1844 р.р. на різні форми протестів.
Активними в цих протестах були і дихтинчани. Незважаючи на заборону властей, протягом кількох місяців селяни збиралися у громадських делегатів 3.Маршавки, С.Степанчука, Л.Кобилиці. Обговорювали скарги на панів та місцевих начальників. Коли урядовці забороняли збори, селяни заявляли, що не визнають влади доміній. Вони оголосили своєю власністю ліси, вигнали панських лісничих.
В Дихтинець, як одне, із найбільш неспокійних сіл, за розпорядженням обласного управління від 18 грудня 1843 року послано військовий загін – 20 рядових і одного офіцера. Виступ селян було придушено. Найбільш активні його учасники: Іван Кричуняк, Микола Фокшик, Іван Фокшик, Петро Чвиль, Федір Микитчук, Василь Леберда, Прокіп Кричун та ін. Про стійкість мешканців Дихтинця свідчить і те, що карателів відкликали з села тільки на початку лютого 1848 року. Економічне становище дихтинчан погіршилось ще більше. Майнова нерівність зростала. Не залишились селяни Дихтинця осторонь повстання під проводом Л. Кобилиці 1848-1849 роках. На заклик Л. Кобилиці вони переобрали сільського війта, захопили поміщицький і перестали виконувати повинності. Посланий в округу каральний загін не зміг справитись з повсталими селянами. Хоча в серпні 1848 року австрійський уряд скасував кріпосне право, селянський рух не припинявся.
Депутат рейхстагу Л.Кобилиця, повернувшись в листопаді з Відня, говорив своїм виборцям, що домінії вже не мають влади. Він закликав слухатися лише депутатів. Дихтинецькі селяни гаряче відгукнулися на ці заклики. Обласний комісар, який прибув для наведення порядку переконався, що селяни слухаються лише Л. Кобилицю.
Тоді на його вимогу обласне управління направило сюди війська. Становище селян не поліпшилось і після скасування кріпацтва. Щоб користуватися лісами, селяни повинні були укладати кабальні договори з поміщиками.
До 1876 року поміщики тримали в руках і право пропінації. Дальше зубожіння селян спричинив і податковий гніт. Селяни сплачували різні податки: державний поземельний податок, утримували на свої кошти общинне управління, церковних співаків та ряд інших осіб З розвитком капіталістичних відносин процес розшарування селян посилюється. Як свідчить тогочасна статистика, на 1870 рік у Дихтинці налічувалось 124 господарства: 22 куркульські, 29 халупників, 61 малоземельні. Дуже мало було землі. Зубожілі селяни потрапляли в кабалу до поміщиків та куркулів, залізали в борги. Наприклад, вже в 1873 році 22 господарства мали іпотечну заборгованість перед Чернівецьким земельним банком. Через скрутне становище, селяни змушені були за безцінь продавати свою робочу силу місцевим лісопромисловцям, молдавським плантаторам.
Займались також ремеслом, різними підсобними промислами. Виготовляли вироби з дерева, шкіри, вовни, займались вишиванням, художньою обробкою металів. Славу майстра художніх металевих виробів здобув І.Д.Федюк (1831-1932р.р.) Заслуговують на увагу виготовлені ним топірці, защіпки до кожухів, кільця, обручки, намиста.
Австрійські власті не дбали про освіту українських селян. Лише в 1862 році в селі Дихтинець відкрито двохкласну школу, в якій працювали всього 2 вчителі, навчалось 127 дітей, тобто лише половина дітей шкільного віку.
Визвольні ідеї доходили і до Дихтинця. Ю.Федькович пропагував революційне слово Т.Г.Шевченка. Українське культурне піднесення відчувалось також і тут. Кілька мешканців села вступило до Путильського культурно-освітнього товариства «Руська школа».
В березні 1901 року дихтинчани стали активними учасниками вечора пам’яті Великого Кобзаря. Зокрема, жителька Дихтинця Євдощак читала його вірші.
В 1911 році в селі було засноване відділення товариства «Руська бесіда», яке також проводило культосвітню роботу. В бібліотеці товариства влаштовувалися читання книг, газет, організовувались бесіди з питань ведення господарства. Та практично це мало що змінювало, бо селяни були задавлені нуждою.
Шукаючи кращої долі, до 1913 року за океан виїхало 28 сімей. Під час Першої світової війни Дихтинець перебував у смузі воєнних дій – через село в Карпати вела єдина гірська дорога. Бої тут вів 326-й полк 82-ї дивізії російської армії. Руйнування, злидні і голод, заподіяні війною, лишились й в повоєнний час. Нові гнобителі – румунські бояри лише експлуатували багатства краю та його людей. На бідування селян часом вказували навіть представники офіційних органів румунської влади. В донесенні Чернівецького облікспекторату поліції від 7 травня 1931 року зазначалось, що через кризу припинилися роботи на лісорозробках і дрібних деревообробних підприємствах. Жителям було ніде заробити грошей, щоб купити необхідну для харчування кукурудзу і картоплю. Влада проводила політику насильницької румунізації. Рідне слово, пісня заборонялися. На початку 1940 року 14 куркульських господарств зосередили в своїх руках 565 га сільгоспугідь, багато корів, коней, овець та іншої худоби. В умовах окупаційного режиму, коли за місцевим населенням стежили агенти, лунали заклики до боротьби з загарбниками. Серед селян поширювались листівки в яких говорилося про возз’єднання з Радянською Україною. Революційну роботу в Дихтинці проводили комуністи Георгій Гнатюк та Мойсей Григорій.
Час визволення з під іноземного гніту, з кабали глитаїв настав влітку 1940 р. 28 червня дихтинчани радо зустріли червоноармійців, в селі відбувся мітинг. 5 липня 1940 р. в Дихтинці створену сільську Раду депутатів трудящих. Першим її головою був Д.С.Готліб. Рада націоналізувала поміщицькі землі, магазини торговців та будинок урядовця. Було відкрито початкову школу з рідною мовою викладання, медпункт та бібліотеку. Від Радянської держави значну допомогу одержали багатодітні матері. 8 із них було видано по 2 тисячі карбованців.
12 січня 1942 року дихтинчани вперше віддали свої голоси за народних посланців до Верховної Ради СРСР та Верховної Ради УРСР.
З початком Великої Вітчизняної війни стали на захист Батьківщини Д.С.Готліб, Т.Г.Фокшек, В.Г.Ковбиш та інші. В липні 1941 року Дихтинець зайняли німецько – румунські війська. Встановився жорстокий окупаційний режим. У селян відібрали землю, переслідували активістів. За роки окупації селу було завдано великих збитків. Досить того, що загарбники спалили 30 житлових будинків. 16 вересня 1944 року бійці 136-ї стрілецької дивізії 4-го Українського фронту визволили Дихтинець від німецько – румунських окупантів. Відновила свою діяльність Дихтинецька сільська Рада. Вона повернула селянам 653 га землі, відібраної окупантами. Розпочали роботу медпункт, школа і бібліотека. До Путильського ліспромгоспу, створеного в 1945 році, ввійшли і ділянки лісу, конфісковані у місцевого лісопромисловця. Переважна більшість робітників становили жителі Дихтинця. Працюючи на радянському підприємстві, вони по новому почали ставитися до праці.
Саме дихтинчани 1947 році звернулися до трудящих району із закликом достроково виконати план лісозаготівель і заготовити понад план 3 тис. куб. м. та вивезти 6 тис. куб. м. деревини. Взяті зобов’язані були виконані. Селяни Дихтинця завоювали перехідний Червоний прапор Путильського РККП України і райвиконкому.
Особливо відзначились на заготівлі брати Василь, Андрій, Танасій, Олексій, Дмитро Кричуни, Ю.І.Бубряк та І.М.Терен, які виконали своє завдання на 200 відсотків.
У 1945 році в Дихтинці були створені перші супряжні групи, а вже навесні 1947 року в них об’єдналися майже всі селянські господарства. Внаслідок війни і через жорстоку класову боротьбу Дихтинець майже весь був спалений. Тому багато уваги приділялось його відродженню. Щорічно потерпілим виділялись будівельні матеріали, надавались позики.
В грудні 1948 року в селі створену ініціативну групу по організації колгоспу до якої ввійшли бідняки П. В. Томнюк, М. М. Кмич, Ю.Ф. Тодосійчук, К.І. Ковбиш, О.Ф. Левицький, О.Ю. Микитчук та інші. 23 лютого 1949 року в Дихтинці організований колгосп. Головою обрали О. М. Грамажору.
В колгосп об’єдналися 158 селянських дворів, усуспільнили 96,4% усіх земель, 104 голови великої рогатої худоби, 12 свиней, 203 вівці, 20 коней та наявний сільськогосподарський інвентар.
Невпинно господарство зростало, міцніла його матеріально – технічна база.
Значну роль у розвитку артілі відіграла партійна організація колгоспу, створена у 1951 році.
У травні 1952 року Радянським урядом були вжиті заходи щодо надання допомоги колгоспам гірських районів, внаслідок чого Дихтинецький колгосп заощадив понад 47 тис. карбованців.
В 1957 році село було електрифіковано.
В 1958 році Дихтинецький колгосп об єднався з сусіднім Усть – Путильським. Артілі було надано ім’я В.І. Леніна. Колгоспники мали 8 двигунів загальною потужністю 109 кінських сил, 7 вантажних автомашин, 2 трактори. Незабаром колгосп мав 1630 голів великої рогатої худоби і 1517 овець. На 100 га сільськогосподарських угідь було вироблено 266,6 цт. молока та 33,4 м ‘яса.
Партійна організація та правління колгоспу спрямували зусилля колгоспників на поліпшення організації праці, механізації трудомістких робіт, зниження собівартості продукції, організацію соціалістичного змагання, зміцнення кормової бази.
Значну роль у піднесенні колгоспного виробництва відіграла комсомольська організація, що виникла у 1945 році. Її очолила Г.І. Калинич. З ініціативи комсомольців створену молодіжну ферму, яка за трудові досягнення кілька разів відзначалась Похвальними грамотами Путильського райкому ЛКСМУ. Найвищих виробничих показників добилися комсомолки Г.К. Фокшек та Я.Д. Фокшек, вони систематично перевиконували плани надоїв молока. Дбали про полегшення праці тваринників. Тепер на фермі механізовано майже всі трудомісткі процеси. Складні гірські умови, обмаль придатних для землеробства земель, визначили спеціалізацію колгоспу, розпочалося розведення великої рогатої худоби та овець.
Цій основній галузі виробництва підпорядковано використання наявних земельних угідь. Із 4154 га закріпленої за колгоспом землі, орної було лише 127 га Вона засівається такими кормовими культурами, як куузіка, кормові буряки, картопля і овес. Решта угідь під природними сіножатями, пасовиськами та лісом. Зміцніла матеріально-технічна база колгоспу. На 1967 рік господарство мало 8 вантажних автомашин, 6 тракторів, 9 двигунів, 2 електростанції, 23 електромотори, 2 пилорами, столярню та майстерню по ремонту с/г машин.
Зростання технічної оснащеності дозволяє колгоспникам з року в рік добиватись значних успіхів у розвитку господарства. Особливо вони помітні в тваринництві. Кількість великої рогатої худоби досягла 2 тис. голів, овець також 2 тис. У колгоспі наличувалось 8 корівників, 6 вівчарень, 12 телятників, 2 конюшні та свинарник.
Грошові надходження від тваринництва становлять основну статтю прибутків колгоспу. Наприклад в 1967 році – 190 тис. карбованців, а в решта галузей виробництва – 157,8 тис. З 1959 по 1967 рік неподільний фонд колгоспу зріс більш як у 3 рази. Поряд з глибокими економічними перетвореннями невпізнанно змінилися і люди. Справжніми майстрами виробництва стали бригадир В.П.Томнюк, доярки – О.В.Кочерган, Г.К. Фокшек, К.І.Ковбиш, Г.Ф. Кмич, чабани – В.Я.Єдощак, Ф.М. Бідоча і О.Д.Жабко.
1969 року дихтинчани урочисто відзначили 20-річчя свого колгоспу. Цей ювілей вони зустріли новими виробничими успіхами.
Дбайливо доглядають худобу тваринники, вони систематично добиваються високого приросту ваги молодняка. За 20 років неподільні фонди і грошові доходи колгоспу зросли майже в 50 разів.
Відповідно поліпшується і добробут колгоспників. На належному рівні пенсійне забезпечення – 112 чоловік одержують пенсію.
В селі є 11-річна школа, в якій працюють 44 учителів. В школі обладнано навчальні кабінети, майстерню по обробці дерева та металу. Відкрито також вечірню середню школу для сільської молоді.
За роки Радянської влади в Дихтинці повністю ліквідовано неписменність, переважна більшість молоді має середню загальну та спеціальну, вищу освіту.
Змінівся і зовнішній вигляд Дихтинця. За післявоєнні роки фактично збудовано нове село — 320 добротних будинків на 2-3 кімнати. З 1966 року село отримує електроенергію від Бурштинської ДРЕС.
В Дихтинці працює бібліотека, фонд якої налічує близько 8 тис. книг. Кожна родина передплачує газети і журнали. В будинки проведено електричне світло, встановлено радіоточки. В побут мешканців села увійшло телебачення.
Є добре обладнаний фельдшерсько-акушерський пункт, відділення зв’язку та ощадна каса, послугами якої користуються мешканці села.
Розвинуто в селі прикладне мистецтво. Зберігаються кращі традиції минулого в художньому різбленні та інкрустації на дереві. Один з продовжувачів їх різбляр В.І.Куриляк. вироби якого систематично експонуються на обласних виставках.
В селі було чимало майстрів художнього вишивання і ткацтва, серед яких виділялась М.Т.Курилюк. Її роботи стали надбанням експозиції багатьох музеїв, зокрема музею фолкльору та етнографії при обласному будинку народної творчості. Відома своїми вишиванками Г.В.Довбуш.
Одним з великих свят у Дихтинці було повернення отар з полонин, коли мешканці села влаштовували вівчарам теплу зустріч. На центральній вулиці села споруджували зелену заквітчену браму. Двоє трембітарів трембітали вівчарам, що наближаються. Попереду, метрів на 200 від отар ішов ватаг з смолоскипом в руці. Він запалював обабіг дороги багаття, проходив під аркою трембіт. Назустріч полонинникам вибігали дівчата і увінчували прибулих барвінком. Дівчатам-дояркам хлопці підносили квіти. Загнавши овець в кошари, вівчарі разом з усіма вирушали на майдан. З привітальним словом виступав найстарший колгоспник, який вітав вічарів з успішним закінченням літування. Ватаг дякував односельцям. Секретар п/о вручав полонинникам подарунки. Свято закінчувалось концертом художньої самодіяльності. Багато уваги благоустрою села приділяли члени постійно діючих комісій Дихтинецької сільської ради. Вони розробляли план розвитку села. За цим планом було розгорнуто будівництво школи – інтернату, 8-ми квартирного будинку для вчителів та лікарів, залізобетонного мосту через річку Путилка. Завдяки турботам шляхової комісії здійснено впорядкування доріг, зведено залізобетонні містки над потоками й рівчаками, прокладено 6 км дороги з твердим покриттям, що пройшла до Малого Дихтинця.
За часи незалежності України в селі зведено 5 мостів, побудовано 10 магазинів, добудовано дитячий садок. На території села діє 9 пилорам.
В селі проживають приватні підприємці: Ковбіш Анатолій Онуфрійович, Кричун Іван Васильович, Поляк Василь Васильович, Ковбиш Петро Васильович, Євдощак Дмитро Григорович, Труфен Михайло Юрійович, Пилипко Василь Григорович, Василинчук Анатолій Тарасович, Жапко Дмитро Омелянович. У 2007 році здано в експлуатацію добротний міст, вибудований меценатом Анатолієм Ковбішем та іншими жителями сільської громади. А.О.Ковбіш – випускник Дихтинецької ЗОШ І-ІІІ ст. Спочатку закінчив ЧНУ, географічний факультет. Після закінчення географічного факультету вступив знову до ЧНУ на економічний факультет. У 2006 році А.О. Ковбіш вступає до Львівського аграрне – технічного університету на факультет – «Будівництво цивільних та промислових споруд». Як висловився Анатолій Ковбіш: – Це дуже хороша справа, яку ми всі разом зробили для нашої молодої держави. Переконаний, що нашу державу потрібно розбудовувати саме із таких сіл.
Споконвіку жителі села Дихтинець мріяли жити в незалежній державі, своїй милій серцю Україні. За це боролись віками покоління українців. І ось, 24 серпня 1991 року Україна стала незалежною державою. Українці створили свій парламент, уряд, входять у європейські організації.
Нас визнав світ. Змінились люди в наших горах. Вони вільні, живуть в демократичній державі, розбудовують її і прославляють.
Є такі люди і із нашого села – це чарівна гуцулка з села Дихтинець Ольга Шлемко – заслужена артистка України, Павло Васильович Бубряк – співак, Дудко Юрій Миколайович – художник.
Тут вони народилися і виросли, тут вперше побачили синь українського неба, тут ходили до школи, тут навчалися розуміти добро і зло. Тут вимовили найперші святі слова мама, тато, Бог, Україна, хліб, любов, праця, віра…
Де гори Карпати гуляють у верховітті.
Де б’ють джерела чистої води.
Лежить найкраще село у світі,
Овіяне легендами, оспіване піснями.
Прославлене ділами щирих земляків.
Дивиться з вікон вогнями.
Немов очима пройдених віків.
*********************************************************************************
Історія села у світлинах
Над рубрикою працювали:
Кречун Микола Терентійович,
учитель трудового навчання та
інформатики
Поляк Ганна Федорівна,
завідувач сільської бібліотеки
*********************************************************************************
Колгоспна толока на хуторі Дарадуди 18 липня 1953 року.
На коні голова колгоспу О. М. Грамажора
Зимове село в лютому 1956 року. Фото Фокшека Василя (Кучиривівского)
Так було в селі 3 лютого 1957 року
Працівники пилорами під час заготівлі зеленої маси ( Грамажора Михайло, Кречун Терентій, Бечка Петро, Різак Іван, Фокшек Степан)
Бригада Савчук Єлени (друга зліва) під час весняно – польових робіт
**********************************************************************
Легенди нашого села
Дихтинець
Село Дихтинець має таку назву тому, що колись в річку, що протікає через теперішній хутір Малий Дихтинець потрапляв чорний дьоготь, яким намащували вози, щоб вони не скрипіли. І річка Путилка, що протікає через центр, була чорною. Тому село назвали Дьогтинець, згодом назва перейшла в Дихтинець, а територію, звідки потрапляв дьоготь, назвали Малим Дихтинцем.
Записано від Хащук М.К. (78р.)
**********************************************************************
Малий Дихтинець
Назва походить від слова дьоготь. Колись на цій території люди мали волів і, звичайно, вози, в які впрягали їх. Це був єдиний на той час транспорт для пересування і перевезення. І для того, щоб в далекій дорозі вози не скрипіли люди намащували колеса чорним дьогтем. Від цього і назвали хутір Дьогтинець, а пізніше назва перейшла в Малий Дихтинець, оскільки це була менша територія від центральної.
Записано від Хащук М.К. (78 р.)
**********************************************************************
Багни
Хутір Багни називається тому, що колись на цьому місці ніхто не жив, оскільки ця місцевість була заболочена, тобто була багна. А згодом територія почала просихати і тут оселилися люди. Цю територію вони назвали Багни.
Записано від Тодосійчук О.Ю. (80р.)
**********************************************************************
Липовець
Ще давним-давно цей хутір не мав ніякої назви. І люди ніяк не могли придумати її, оскільки на цій місцевості не було навіть багатіїв, на честь яких в той час називали певні території. Але потім люди помітили, що вершину цього хутора прикрашали дві високі, молоді липи, яких було видно з інших хуторів. Люди казали, що йдуть до лип, а пізніше – там де липовець. Тому й назвали хутір Липовець.
Записано від Тодосійчук А.І. (81р.)
*********************************************************************
Мишій
Між горами протікає невеличкий потічок. Здавна біля нього поселилися люди. На потічку часто в сонячний день можна побачити незвичайну річ – підбігають до води миші, купаються, вискакують на берег та гріються на осонні. Ніхто не може пояснити, чому саме тут подобається мишам купатся. З часом потічкові дали назву – Мишій, а потім назва поширилася і на весь хутір.
Записано від Грицюк В.М. (72 р.)
**********************************************************************
Греблено
Хутір Греблено назвали не просто так. Слово Греблено походить від слова гребінь. Бо має форму півнячого гребінця. Оскільки цей хутір мав велику протяжність (4 км) з певними вибоїнками і верхами, то нагадував гребінець півня. Тому люди вирішили назвати його Гребенем, а згодом назва перейшла в Греблено (Греблена) і вживається досі.
Записано від Євенчук М.П. (88р.)
**********************************************************************
ПРИМІВНИК ДАРАДУДА
Є в нас верх, який називається Дарадуди. Колись там жив та й чуда творив чоловік на прізвище Дарадуда.. Він примовляв, женив, віддавав; розлучував і злучував молодих і старих. Аж дійшла чутка на Бродину. Там жила стара багачка. Жила сама і любилася з слугою, а слуга любив дівчину-служницю, але так, що баба не знала. Хотіла баба, щоб цей слуга був її любовником. Та й сказала служниці: коли він буде спати, аби вона набрала з хлопця волосся. Але служниця порозумілася, що баба хоче, та й набрала волосу не з хлопця, а з цапової бороди.
Набрала баба їди-меду, м’яса, масла, грошей немалу суму, поклала то все в бесаги, сіла на коня й поїхала до Дарадуди. Приїхала до него, привіталася, розказала, що вона хоче, подала примівникові все добро та й запитала, ци може він це зробити, щоби вона відси уже з хлопцем ішла у своє село Бродину. Він сказав: “Добре. Якщо ти маєш знак від него”. Вона подала йому волос з цапової бороди. Вона думала, що то волос з хлопцевої голови.
Ввечері Дарадуда сказав жінці: “Лягай отут на хоромах спати, а я щось буду робити”. От баба лягла в хоромах на джиргу, але не спиться їй, вона чекає свого любимого хлопця. Опівночі чує, щось гудить, щось шумить. Через деякий час чорти бахнули на бабу козячу бараницю. Дарадуда дуже розізлився, зачав на бабу кричати, сварити бабу. “Що ти прийшла надо мною насміхатися? Мене прахтикувати? Іди з мої хати, щоб я тебе більше не видів, бо я скажу своїм хлопцям, то вони помнуть тобі ребра, що будеш чути до самої смерти”.
Приходить баба до хати, а там народ галасує. “Що тут таке?” — баба питає. “Слуга з служницею весілля гуляють”. Баба з тої нужди в обморок упала та й Богу душу віддала. А слуга з служницею ґаздують та й Дарадуді дякують.
А чорта Дарадуда добув так. Було їх три хлопці, всі були багаті: Павук, Бобер та й Дарадуда. Та й вони не хотіли тяжко робити, а добре жити. Та й вислухали в одної бабки, що можна чорта прикликати. Що треба в потоках опівночі залізного гроша на мізинці тримати, коли буде опівніч, кожний з них має по три рази свиснути.
Ждали вони одну ніч, ждали другу — чорт не приходив. А на третю ніч прийшов. “Що ви хотіли?” Вони відповідають. Павук каже: “Я хочу багато землі мати, та й череду худоби”. А Бобер сказав: “Я незліченну суму грошей хочу мати”. А Дарадуда каже, що я тебе до чарів хочу мати, щоби я кого хотів, міг причарувати. Аби я міг зробити комусь добро, а комусь злоє
Чорт пішов і приніс три образи та й три прутики. Поклав образи на бережок і дав по прутику кожному. Сказав Павукові бити три рази кожний з образів і плювати в лице. Побоявся Павук це зробити і мусів відступити. Тогди підходить Бобер. Каже йому чорт аби бив образ та й плював на него. Бобер сказав: “Не можу я цего робити – святі образи бити та й в лице плювати”.
Тогди став Дарадуда, ударив кожний образ по три рази, плював, кілько йому си хотіло, на святі образи. Тогди чорт сказав: “До смерті я твій, а ти мій. Я буду тут тобі служити, а ти мені будеш на тім світі служити”.
Прожив Дарадуда верх сто років. А як умирав, то така буря була, що дахи позривало. А як похоронили, були страшні дощі та слоти. І не лишилось від Дарадуди ніяких нащадків.
Запиисав у селі Дихтинець (Тиронівський Грунь)
Путильського району Чернівецької області
від Івана Савича Кусика (1935р.н.)
13 лютого 1988 року М. Зінчук.
**********************************************************************
Плита
Існує легенда про те. що в давнину дівчата – бранки тікали від розбійників. Здавалося, що ось-ось доженуть дівчат, аж раптом перед ворогами з’явились великі кам’яні плити, які не дали пройти далі. Так дівчата були врятовані. А цю місцевість назвали Плитою. Оскільки весь хутір і досі покритий великими кам’яними плитами.
Записано від Первісника І.І. (83р.)
**********************************************************************
Вадівка
Назва хутора Вадівка не є випадковою. Багато років тому назад на цьому місці, де нині розташований хутір, ніхто не жив. Але пройшли роки і знайшлася людина, яка першою тут оселилася. Цю людину звали Ада. А цю місцевість, де він проживає, почали називати Адівкою. Згодом назва перейшла у Вадівку.
Записано від Грицюк О.В. (68 р.)
**********************************************************************
Демники
Колись на цій території жив дуже-дуже багатий чоловік Дем’ян. У нього було багато полів, худоби, але його ніхто не любив і не поважав, оскільки Дем’ян був злим і скупим. Люди навіть рідко проходили повз його поле, бо боялися, що той жбурне каменем. А йдучи кудись, у напрямку до Дем’яна, казали, що його поля, або демник треба обминати, аби не потрапити у його жорстокі руки.
Так назва вкоренилась і до сьогодні цю місцевість називають Демниковими полями, або Демники.
Записано від Хащук О.К. (76 р.)