Видатні особистості Дихтинець

 

     Над сторінкою працювали:

Кречун Микола Терентійович, учитель трудового навчання та інформатики

 

Кречун Любов Миколаївна, студентка філологічного факультету

ЧНУ імені Юрія Федьковича

*********************************************************************************

 

Ольга Терен-Шлемко – зірка мрії, засвічена в горах.

  (1956 р.н.)

«Сцена – моя доля», – так зворушливо висловлюється наша краянка, чарівна гуцулка з села Дихтинець Ольга Шлемко – Заслужена артистка України, кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри режисури Державної академії керівних кадрів культури і мистецтва у м. Києві.

У рідних краях пані Ользі доводиться бувати не часто, але вона завше пишається, що саме тут засвітилася зірка її мрії і повела у велике самостійне життя. Горяни мали змогу побачити Ольгу у серпні 2004 року під час проведення у Путилі ХІV Міжнародного гуцульського фестивалю, де вона блискуче виступила на Міжнародній науково-практичній конференції, яка проводилась в межах цього фестивалю.

В дванадцятидітній родині лісоруба Дмитра Тирона і його дружини Ганни, Ольга була восьмою дитиною. Окрім батьків, старші брати і сестри були добрими навчителями і вихователями. До речі, прізвище Тирон має римське коріння. Можливо, рід Тиронів з’явився в Карпатах після приходу сюди в прадавні часи римських легіонерів. З приходом радянської влади незвичне для нових керівників прізвище Тирон було волюнтаристськи змінено на більш звичайне для радянського вуха – Терен. Чимало зі славної родини Теренів стали дипломованими спеціалістами і працюють у медичній, освітянській, військовій та інших сферах.

З дитинства Ольгу приваблювало таїнство ритуальних дійств «Коляда» та «Маланка». Особливо стрепенулось серце дівчинки, коли вперше у своєму житті вона побачила художній фільм «Довбуш», що демонструвався під відкритим небом на тлі гірського краєвиду і так захотілось опинитись у ролі коханої ватажка опришків, щоб допомогти йому вижити. Ще у п’ятому класі Ольга організувала ритуальний дитячий театр, який щороку на старий Новий рік вирушав з «Маланкою» у гастрольну подорож обійстями горян.

Однак Оля не одразу привела Ольгу на поприще театрального мистецтва. Після настирливих прохань Ольги батько врешті відпустив її на навчання, давши на дорогу три карбованці. Так після закінчення Дихтинецької восьмирічної школи стежка простелилася до Вашківецького медичного училища. Члени приймальної комісії були здивовані, побачивши перед собою босу дівчинку, яка перед тим, як увійти в приміщеннях медучилища, сховала від людського ока свої великі чоловічі черевики. Після успішного завершення навчання в медучилищі Ольга отримала направлення до Чернівецької міської лікарні №2 на посаду медичної сестри хірургічного відділення. Дуже швидко медсестра Ольга Терен, завдячуючи своїй професійній вправності і співчутливому серцю, завоювала прихильність хворих і повагу медперсоналу. Керівництво навіть пропонувало їй, як зразковому спеціалістові, вступити до партії, що давало перспективу подальшого навчання, кар’єрного зростання, вирішення квартирного питання. Однак доля готувала для Ольги інший шлях.

Після знайомства зі своїм майбутнім чоловіком Володимиром Шлемком, який щойно повернувся з армії, молодята кардинально міняють свої спеціальності. Володимир вступає до Харківського інституту мистецтв, а Ольга – до театральної студії Львівського Академічного театру ім. М. Заньковецької. Для родини Ольги і Володимира це було повною несподіванкою. Батько Ольги, який близько 30 років працював на дарабах, щораз наражаючись на небезпеку залишити родину без годувальника, вважав працю на сцені «фіглями» і не сприймав її серйозно. Проте Ольга усвідомила, що театр – це дуже важкий хліб, а утвердження себе на цьому поприщі потребує неабияких фізичних, духовних сил та професійних знань.

Свій творчий шлях драматичної артистки Ольга розпочала на сцені Львівського обласного музично-драматичного театру, а згодом в Івано-Франківському обласному музично-драматичному театрі ім. І. Франка. У творчому доробку Ольги Шлемко такі головні ролі: Маруся Богуславка (однойменна драма М. Старицького), Марічка («Тіні забутих предків» М. Коцюбинського), Харитина («Наймичка» І. Карпенка-Карого), Тетяна («У неділю рано зілля копала» О. Кобилянської), Улька («Мина Мазайло» М. Куліша), Марина («Мати-наймичка» І. Тогобічного), Долорес («Камінний господар» Лесі Українки), пані Боварі («Сад Гетсиманський» І. Багряного) та інші. Творчий неспокій, наполегливість, талант, примножений клопіткою працею, допомогли артистці створити вивершені образи різнопланових героїнь. До то ж, як майстер художнього слова, вона стала лауреатом міжнародних та всеукраїнських конкурсів читців.

Проявила себе Ольга і на національно-патріотичній ниві як член обласного Товариства української мови ім. Т. Шевченка від початку його утворення та Івано-Франківської міської організації Народного Руху України. Вона стала надійною опорою для свого чоловіка, якого комуністична влада затаврувала клеймом українського буржуазного націоналіста і який зазнав переслідувань з боку компартійних органів та КДБ. Коли 1988 року Володимир Шлемко, подолавши спротив комуністичної влади, утворив в Івано-Франківському Галицький Молодий театр-студію, як альтернативу державному театрові, підконтрольному компартійним органам, Ольга стала незмінним помічником свого чоловіка. Чимало сіл Гуцульщини вперше за часів радянської влади завдяки Галицькому Молодому театрові побачило синьо-жовтий прапор і почуло національний Гімн «Ще не вмерла Україна», який виконувався після завершення кожної вистави. Після обрання у 1990 році Володимира Шлемка депутатом Верховної Ради України від Гуцульщини, вона очолила цей унікальний театр, який будив національний дух і закликав до боротьби за волю України. Напередодні Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акту Незалежності України Ольга організовує з пропагандистською метою гастрольну поїздку Галицького Молодого театру для своєї рідної Буковини. За чітку громадянську позицію, захист української мови Ольга Шлемко зазнавала утисків з боку адміністрації обласного муздрамтеатру.

Спробувала Ольга себе і на ниві режисури, поставивши низку літературно-мистецьких вечорів, концертів та інших мистецьких заходів. У 1998 році за вагомий внесок у збагачення національної культурної спадщини, вагомі творчі здобутки і активну громадську діяльність їй присвоїли почесне звання «Заслужена артистка України». Тож Ольга Шлемко, уродженка Буковинської Гуцульщини, чи не першою у своєму краї здобула це високе почесне звання.

Прагнення нових знань привело молоду артистку до Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого, а згодом і до аспірантури. Цілком природно, що Ольга, як автентична гуцулка, обрала темою своєї кандидатської дисертації «Гуцульський театр Гната Хоткевича як мистецький та етносоціокультурний феномен», яку блискуче захистила 2004 року. Керівником дисертації був тодішній ректор згаданого інституту – професор, академік Академії мистецтв України, визначний історик українського театру Р. Я. Пилипчук, у якого молода аспірантка навчилась високого почуття відповідальності, сумлінного ставлення до дослідження історії театру.

Таким чином в особі Ольги поєдналися дві іпостасі митці: практика і теоретика сценічного мистецтва. Як науковець, Ольга Шлемко брала активну участь у багатьох міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях, а її публікації з’явились в «Історії Гуцульщини», «Записках Наукового товариства імені Шевченка», журналах «Народна творчість та етнографія», «Народознавчі зошити», «Українознавство» та інших часописах.

Нині Ольга Дмитрівна плідно працює доцентом Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв, викладаючи такі спеціальні дисципліни як майстерність актора, сценічна мова, історія і теорія театру. На педагогічному поприщі вона також здобула велику повагу серед колег та студентства.

Своєю плідною працею на мистецькій та громадсько-культурній нивах буковинська гуцулка Ольга Шлемко внесла і свою скромну лепту в творення новітньої історії України. Серед когорти славного українського жіноцтва ця громадсько-культурна діячка посідає почесне місце, продовжуючи самовіддано працювати і створювати нові культурні цінності.

**********************************************************************

 

Скидан-Труфин Ганна Василівна.

         Народилася  19 червня 1956 року в селі Дихтинець, хутір Греблено. Дитинство її минуло серед розкішної карпатської природи. Чи не найхарактернішою рисою людини була і є якась особлива залюбленість у красу, що майже генетично передається із покоління в покоління. Закінчила Дихтинецьку восьмирічну школу та зоотехнічний відділ Кіцманського радгосп-технікуму та здобула спеціальність – зоотехнік у 1975 році.

    Після закінчення технікуму з 1975 по 1976 року працювала лаборантом тваринництва Чернівецької державної с/г дослідної станції (проводила наукові дослідження). З 1976 по 1977 ріку працювала на посаді зоотехніка по племінній справі Путильського районного управління с/г від Чернівецької обласної держплемстанції. З 1978 року після народження дитини почала трудову діяльність на Путильській фабриці по переробці вовни. Здобула професію ткалі-килимарниці. Працювала ткалею-надомницею протягом 15 років. Паралельно в 1991 році вступила до Вижницького Осередку СМНМУ Чернівецької області.

           Брала участь у виставках художнього мистецтва в області, Києві, Івано- Франківську, у виставках на Гуцульських фестивалях по різних регіонах Карпат. За участь у роботі Першого фестивалю прикладного мистецтва Карпатський вернісаж нагороджена дипломом. Робота – тканий рушник зберігається у Київському музеї, його взято з І всеукраїнської виставки у Києві Мистецтво гуцульського краю у 1994 році. У цьому ж році нагороджена «Почесною відзнакою» – згідно Постанови секретаріату Великої ради спілки майстрів народного мистецтва України. Основні роботи майстрині – вишиті та ткані рушники, серветки. Картини, вишиті сорочки зберігають народні традиції. Вони вирізняються несподіваністю колірної гами, ніжним ажуром, вражають новизною композицій і завжди витонченою майстерністю.

            Не тільки золоті руки у цієї жінки, а щира душа. Для неї на першому місці сім’я. У липні 1992 р. відкрила дитячий будинок сімейного типу. На даний час є мамою-вихователем, в сім’ї, якої проходить 22-га дитина (враховуючи 5 рідних) різних за віком.

Ганна Василівна нагороджена медаллю Материнства III ступеня у 1989 році. Отримала нагороду Державного Комітету України у справах сім’ї та молоді за вагомий особистий внесок у виховання дітей у сім’ї, підтримки та розвиток традицій, спрямованих на зміцнення сімейних відносин, підвищення авторитету української родини і створення умов для єдності поколінь у 2000 році. Стала кавалером «Ордена княгині Ольги» III ступеня у травні 2005 році. Цінним є для Ганни Василівни Подяка від Прем’єр-Міністра України Юлії Тимошенко за вагомий внесок у забезпечення розвитку державно-соціальної політики з питань захисту прав дітей, високий професіоналізм та сумлінну працю 21 листопада 2008 року та численні Грамоти та Подяки від районної та обласної ради.

Творчий доробок – ткані обрядові рушники, вишиті, виставочні рушники, салфетки, вишиті сорочки.

 

**********************************************************************

 

Іван Михайлович Гаврилюк (1938 – 1998 рр.)

Народився Іван Михайлович Гаврилюк 27 вересня 1938 року в селі Спас Коломийського району Івано – Франківської області в селянській багатодітній сім’ї. Крім Івана в родині було ще троє дітей: два сини і донька. Іван був третьою дитиною.

Весною 1944 року, коли Радянські війська визволили село від німецької окупації, батько вступив до лав Радянської армії. Беручи участь у наступальних операціях військ в Прибалтиці, він загинув. Четверо малих дітей, найстаршому з яких було десять років, залишилися на руках у матері. Сім’я жипа у чорних безпросвітних злиднях. Діти працювали з мамою у людей, щоб не померти з голоду. Восени цього ж року Івана віддали до першого класу Спаської семирічної школи, повний курс якої він закінчив у 1951 році

Маючи бажання навчатися далі Іван поступає у 8-ии клас Ковалівської середньої школи Яблунецького району, поскільки в його селі на той час середньої школи ще не було. Здобув середню освіту в 1954 році, а наступного, 1955 року, поступив на І курс філологічного факультету Чернівецького державного університету, де навчався до січня 1958 року. Через матеріальні труднощі та переслідування з боку КДБ, як буржуазного націоналіста, змушений був припинити навчання в університеті.

Деякий час працював на будівництві в Коломийській дільниці №35, а з листопада 1958 року до серпня 1960 року – на шахті №32 тресту «Фрунзевугілля» Ровеньківського району Луганської області.

У серпні 1960 року одержав призначення на посаду вчителя російської мови та літератури в Замогильній восьмирічній школі Путильського району Чернівецької області, а в 1962 році Івана Михайловича було поновлено на III курс заочного відділення ЧДУ, який закінчив у 1965 році. Цього ж року його було призначено завучем Замогильної восьмирічної школи, а через рік завучем Дихтинецької восьмирічної школи цього ж Путильського району.

Дихтинецька восьмирічна школа в якій працював Іван Михайлович

Іван Михайлович (справа перший ряд) серед колективу Дихтинецької восьмирічної школи

У цій школі працював до серпня 1978 року. Тут мав авторитет і серед колег, і серед учнів, і серед односельців.

У серпні 1978 року, у зв’язку з сімейними обставинами, переїхав у село Підлісний Мукарів. Тут працював вчителем української мови та літератури у середній школі до кінця своїх днів.

Помер 19 червня 1998 року, на 60-му році життя.

Л.Г.Лисак, дружина І.М.Гаврилюка

********************************************************************** 

Стеблюк Юрій Миколайович (1948 р.н.)

Народився в с.Розтоки Путильського району. Організатор будівництва нової будівлі Дихтинецької середньої школи в 1977 році. Був на посаді директора школи з 1978 по 1995 роки. Відмінник народної освіти, вчитель вищої категорії. Нагороджений почесними грамотами Міністерства освіти, облвно, райво.

В шкільному музеї хліба. Ініціатором створення якого був Юрій Миколайович.

 *********************************************************************

Бубряк Павло Васильович 

    Народився 18.02.1968 р.в селі Дихтинець Путильського р-ну Чернівецької області.
Батько – Василь Павлович Бубряк, мати – Марія Миколаївна Бубряк. Ще навчаючись у Замогильній восьмирічній школі,юнак дуже любив музику і мав бажання навчатись грі на різних інструментах, особливо на баяні. Батьки не мали можливості возити сина на навчання в музичну школу в районний центр, але батько купив баян, коли Павло навчався ще в 4-му класі. До речі, батько і сам чудовий музикант, самоучка, сопілкар.

Любов до пісні,та поетичного слова прививала Павлові його мати, Марія. Павло слухав її ніжні пісні, її чудовий голос і знав її таємну мрію про сцену. Не судилося їй співати на сцені, але ця мрія здійснилася у долі її сина. Самостійно Павло навчився грати на баяні, почав співати, приймати участь у художній самодіяльності, у всіх концертах школи, села, району. Був призером, дипломантом багатьох конкурсів-оглядів районних та обласних фестивалів.

Після закінчення школи з 1983 по 1986 роки навчався в Чернівецькому культосвітньому училищі на факультеті народних інструментів. Два роки ,паралельно займався в народному театрі оперети в м. Чернівці.

В 1986-1988 роки під час служби в армії м. Фюрстенвальд на Шпрее в ГДР співав та виступав з концертами в різних військових частинах у складі вокально-інструментального ансамблю «Ати-бати» …, організатором та керівником якого був за дорученням командування частини. Це було великою школою для майбутнього співака.

Повернувшись додому в село Дихтинець Путильського району, де вокально-інструментальний ансамбль «Синьогорий» став поприщем творчої діяльності в якому по 1996 рік Павло надхненно працює як пісняр та соліст гурту. Художнім керівником колективу,був Савчук Петро Степанович. Ансамбль користувався великою популярністю, виступаючи на сільській, районній та обласній сценах. Народний артист України Назарій Яремчук підтримував і часто залучав до співпраці ансамбль «Синьогорий» під час виступів на традиційних районних святах.
Вокально-інструментальний ансамбль, був частим гостем на виробничих ділянках, високогірних полонинах, виступаючи у складі агітбригад але й часто ставав переможцем різних конкурсів та фестивалів районного, та обласного рівнів. 

Детальніше читайте    https://www.facebook.com/bubryak

  

 *********************************************************************

 

 Жабко Омелян Дмитрович (1937-2011 рр.) 

Жабко Омелян Дмитрович народився 19 травня 1937 року в селі Дихтинець, кавалер ордена Леніна (1975 рік).

         

З 1952 року почав працювати в колгоспі чабаном. Чабанував цілорічно. Веснував і літував на полонині Яровиця протягом кількох років. Для досягнення кращих результатів відбирав і сортував овець за віком і породою, заготовляв сіно, набирався досвіду.

                     

У 1975 році за високі досягнення в розвитку вівчарства (від 100 вівцематок – 129 ягнят) його визнано кращим чабаном району, за що нагороджено орденом Леніна.

Вийшов на заслужений відпочинок у 1991 році.

                                           

Але до цих пір ініціативний, непосидючий донедавна опікувався церковною громадою.

Неодноразово обирався депутатом сільської і районної рад.

 *********************************************************************

 Грицюк Іван Васильович (1921-1999 рр.)  

 Уродженець с.Дихтинець. Закінчив Кіцманський зооветеринарний технікум. На посаді голови колгоспу ім. Леніна працював протягом 1956-1979 років. Був першим ватагом полонинського ходу «Вихід на полонину» в 1963 р.

За роки його керівництва колгосп протягом багатьох років був  колгоспом-мільйонером. За доблесну працю нагороджений орденом Трудового Червоного прапора.

**********************************************************************

Гулей Микола Макарович  (1943 р.)

«Він надихає односельчан музикою» Його моральні цінності особистості  показано в особливому взаємозв’язоку пересічної людини зі світом музики. Лише з нею.. Він у свої 74 – ще той легінь! Дід Микола та його пані Музика… Історія їх кохання довжиною в життя. Історія, що надихає…

Розповідь про Миколу Макаровича, яку підготувала студентка філологічного факультету ЧНУ імені Юрія Федьковича Хрищук Аліна, можна почути перейшовши за посиланням: https://youtu.be/47lAdDIeRxA

*********************************************************************************

Дудко Юрій Пантелеймонович (1941 р.) 

 

Уже кілька десятків років у селі Дихтинець проживає Юрій Пантелеймонович Дудко, відомий у районі (та й за його межами) як іконописець. Це справжній талант від Бога, адже роботи з-під його благословенного пензля виглядають живими, одухотвореними.

Юрій Дудко народився 10 березня 1941 року в Мишії Дихтинецької сільської ради.

Будучи ще маленьким, Юрій відчув смак гіркої долі воєнних і повоєнних часів. Він, як і багато інших людей, змушений був покинути рідний край. 1947 року разом із своєю сім’єю став жертвою масового виселення. У пам’яті Юрія назавжди залишились ті події. Він часто згадує, як його маленького несли в бесагах, як важко жилося на чужині. Довгих двадцять років проживання на Уралі… Нелегко було, адже сім’я залишилася без годувальника, Батька, Пантелеймона Миколайовича, засудили на 10 років.

Юрій часто хворів, тому здобути середню освіту на Уралі йому не вдалося. Серед усіх негараздів і бід маленький хлопчик зумів побачити красу природи. У десять років хлопчина почав малювати. Перші його роботи – малюнки, на яких були зображені звірі та природа. Та за станом здоров’я свій творчий шлях довелося перервати.

Десять років не брав в руки пензля. А продовжив малювати в 1967 році. Звідки ж з’явилось натхнення? Як згадує сам Юрій Пантелеймонович, познайомився на Уралі з литовцем, який дуже гарно малював. Його роботи дуже сподобалися Юркові і він вирішив спробувати. Все виходило як найкраще. Але це був не єдиний талант митця. Юрій мріяв стати скульптором, але, на жаль, так не сталося – потрібна була освіта, якої в нього не було (перша робота – погруддя О. С. Пушкіна).

У 1964 році Юрій приїжджає до рідного краю у відпустку. Саме в цей час він знайомиться з гарною молодою дівчиною – Домкою. У 1967 році він одружується і повертається назавжди в рідне село.

Доля розпорядилася так, що своїх діточок подружжя не мало. Проте вони виховали маленьку Валентину, яка згодом навчалася у Вижницькій спеціальній школі. Тут познайомилася з Юрієм. Батьки, як годиться, справили весілля, а зараз дідуся з бабусею вже тішить онук Дмитрик.

У творчості Юрія Дудки переважає релігійна тематика. Він оформив двадцять капличок не лише в нашому районі, а й Кельменецькому, Верховинському. Його роботи прикрашають церкви, каплички сіл: Дихтинець (також прилеглих до нього хуторів), Киселиці, Тораки, Усть-Путила, Сергії.

Минуло багато років з того часу, коли він мріяв стати скульптором. Але навіть тепер ця думка не покидає його. Юрій Пантелеймонович говорить про те, що йому завжди не вистачає часу. А так хотілося б створювати скульптури, а не лише малювати. Багатогранна творчість цієї людини. Крім перелічених талантів є ще у Юрія своєрідне (як називає сам автор) – різьба по дереву.

Отаке життя в Юрія Пантелеймоновича. Багате, як він каже на гіркоту. Є щось схоже в нього до Шевченка.

Дата його народження співпадає з днем відходу у вічність українського кобзаря Тараса Шевченка, творчість якого і понині має значний вплив на творчість художника. Читаючи його поезії, майстер пензля палко прохав Господа, аби йому хоч єдиний раз приснився Шевченко. І Бог почув молитву. Юрій побачив у сні Тараса Григоровича. Ось як він розповідає про розмову з Кобзарем уві сні.

Якось я подав милостиню за душу Шевченка, а незабаром він мені приснився. Такий невисокий, десь на півголови нижчий за мене, з вусами, а очі небесного кольору і погляд такий ясний-ясний. Кажу йому, як добре, що ви не померли, а я думав, що це не так. А Тарас відповів на те: померло лише тіло, а душа моя вічна і жива. Він сказав, що багато його картин знищили, замовчали, а малювати він любив не менше, ніж писати.

Єднає їх ота пережита гіркота і любов до пензля та фарб.

Так по волі Божій художникові приснився великий майстер слова. А портрет, намальований Юрієм до 195-ої річниці з дня народження Кобзаря, оздоблений барвистою вишивкою, привертає увагу гостей [41].

У Юрія Пантелеймоновича є чимало подяк, грамот і дипломів. Має дві духовні нагороди від владики Чернівецького і Буковинського Онуфрія, якими прикрасив свій святковий одяг. За природний талант художника пошанували нагородою і під час святкування Дня села, і свята «Полонинська ватра». Має пошанівок від людей і як ветеран праці.

Якщо завітати до Дихтинецького сільського будинку культури, можна побачити гарні роботи майстра. Серед них портрети Юрія Федьковича, Івана Франка, Назарія Яремчука, Івана Миколайчука і, навіть, свого маленького онучка Дмитра. Такі золоті руки в цього чоловіка, який без Божого благословення не бере до рук олівця і пензля. А як вже візьметься за справу, то виходить неперевершений і досконалий шедевр.

«Правда, я не став художником у повному значенні цього слова», – говорить сам Юрій. Але для односельців і жителів тих сіл, де залишив свої роботи, він буде взірцем. Його по праву можна назвати справжнім художником.

**********************************************************************

 

Гасюк Олена Онуфріївна (1921-2017 рр.) 

Олена Онуфріївна Гасюк народилась 07 липня 1921 року в селі Дихтинець Путильського району в славетній родині Федюків. Дід Іван Федюк був відомий мосяжник, який виготовляв металеві прикраси для заможних гуцульських родин. Знаменитими були також і його люльки, які отримали назву «люлька-путилівка».

Свій вибір Оленка зробила у п’ять років – вирішила, що навчиться вишивати так вправно,  як тітка Марія. Першою вишитою роботою дівчинки був медальйон, в центрі композиції якого майбутня майстриня відобразила квітку та схрещені топірці. Робота була виконана геометричним орнаментом та отримала схвалення діда Івана.

Дівчина, поряд з домашніми справами, весь вільний час проводила за вишивкою. Першою серйозною роботою стала вишита сорочка для улюбленого братика Михайлика. Сорочка  була дуже  гарною. ЇЇ хвалили батьки, сусіди, односельці.  Це окрилило молоду дівчину. Вона береться за більш серйозні роботи: вишиває сорочки, рушники, хустинки.

Наприкінці 30-х років ХХ століття Олена Гасюк багато малює, збирає старі народні вишивки, творчо інтерпретує їх у власних роботах, створюючи власні композиції. Велику увагу приділяє народному крою вбрання. Вивчає все нові і нові види художніх швів і оволодіває  понад шістдесятьма видами швів.

У 1940 році, у зв’язку з історичними подіями, Північна Буковина увійшла до складу України. Збулася віковічна мрія гуцулів – жити в єдності з матір’ю Україною. Радісно зустріли звістку про об’єднання українських земель і жителі села Дихтинець та родина Олени Онуфріїївни.

У 1948 році Олена Онуфріївна вперше бере участь в обласній художній виставці. Вона представила роботу, в основі якої зобразила на фоні гір та річки Черемош, Юрія Федьковича який виступає за об’єднання усіх українських земель в єдину українську державу. Робота отримала високу оцінку журі.

Разом з тим, Олена Онуфріївна бере активну участь в обласних, республіканських та всесоюзних виставках. Свої роботи вона присвячує 150-річчю від дня народження Тараса Шевченка, 130-річчю від дня народження Юрія Федьковича, визволенню Буковини від німецько-фашистських загарбників. Засобами вишивки майстриня створила портрети Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка. Оригінальна за змістом та виконанням композиція «Лілея» за твором Шевченка привернула увагу мистецтвознавців та громадськості. В своїх роботах Олена Гасюк творчо переосмислює народні мотиви, створює злагоджену гаму кольорів, домагається високої виконавської майстерності. Роботи мисткині були відзначені високими нагородами.  Мистецтвознавці підкреслюють професійну майстерність та філігранність виконаних робіт, їх естетичний смак та вишуканість.

Олена Гасюк стає відомою не лише на Буковині, але й по всій Україні, в Канаді, США, Австралії. Їй пишуть листи, просять проконсультувати чи дати пораду, а неперевершені вишивки закуповують провідні музеї України. Багато робіт опинились в приватних колекціях зарубіжних шанувальників талановитої майстрині з Буковини, яка стала для Вижниці та всього краю своєрідною візитівкою. Виданий нею посібник «Художнє вишивання» став у 80-х роках бібліографічною рідкістю.

У 1975 році Олена Гасюк вийшла на заслужений відпочинок. Проте не в характері народної майстрині було відпочивати. Нарешті у неї з’явився час, щоб поринути в улюблену творчу роботу. Вона створює нові твори та бере активну участь в обласних та республіканських виставках. Високу оцінку журі отримують декоративна доріжка на виставці в Коломиї (1976 р.), килимок, вишитий хрестиком  (1977 р.), вишиті килимки «Борцям за мир – Слава», «Золота осінь» та серветка «Вижничанка»  (Чернівці, 1977 р.). У 1977 році Олена Гасюк стала дипломанткою Всесоюзної виставки творів декоративно-прикладного мистецтва, у 1978 році  – лауреатом республіканської виставки. Таких перемог було багато. В колекції Олени Онуфріївни понад сто дипломів переможця виставок різних рівнів. У 1986 році їй було присвоєно високе звання – Заслужений майстер народної творчості.

У 2011 році за значний внесок у розвиток українського народного мистецтва Указом Президента України Олена Онуфріївна Гасюк нагороджена Орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.

Важливою подією для митців Буковини, пошановувачів таланту геніальної вишивальниці став новий альбом Олени Гасюк «Буковинська народна вишивка», в якому зібрано 280 орнаментів та сто різних технік вишивання. Це видання стало настільною книгою всіх, хто захоплений художньою вишивкою. Світлиця Олени Гасюк, яка відкрита у Вижниці, пропагує творчу спадщину берегині, неповторність її таланту.

 

 

 

 

 

 

 

Учасниця виставок в Україні та за кордоном: м. Коломия (1983), м. Чернівці (1988), м. Брюссель (Бельгія), м. Сучава (Румунія), Німеччина, Росія. Відома майстриня художньої вишивки.

 У Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського зберігається 5 творів. 

  

Святкування 95-річчя від дня народження заслуженої майстрині народного мистецтва України Олени Гасюк розпочалося у її світлиці. Екскурсію світлицею провела директор краєзнавчого музею Михайлина Іванюк, яка повідомила, що Олена Гасюк передала свої роботи місту. Нині всі охочі мають можливість насолодитися творчістю майстрині.

**********************************************************************

Федюк Ганна (1955 р.н.)

Журналістка. Член Національної спілки журналістів України. Багато років свого життя присвятила роботі на районному радіо та в редакції газети.

**********************************************************************

         

Грицюк Надія Павлівна (1957 р.н.)

Народилася 10 квітня 1957 року в с. Крачанівка Полонського району Хмельницької області. Закінчила фізико-математичний факультет Кам’янець-Подільського державного педагогічного інституту ім. В.П. Затонського (1980).

З 1980 року працює в Дихтинецькій загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів Путильського району Чернівецької області вчителем математики, з них понад 20 років є заступником директора з навчальної роботи закладу.

Учні педагога щорічно стають призерами й переможцями ІІІ етапу, учасниками ІV етапу (1994, 1995) Всеукраїнської олімпіади з математики. 2 учнів стали випускниками Українського фізико-математичного ліцею при Київському університеті ім. Тараса Шевченка.

Керівник районного методичного об’єднання вчителів математики з 1995 року. Шкільний методичний кабінет педагога неодноразово ставав призером обласного конкурсу шкільних методичних кабінетів.

Призер обласного конкурсу (ІІ місце) «Учитель року – 1997» у номінації «Математика». Призер обласного конкурсу (ІІ місце) «Учитель року – 2004» у номінації «Заступник директора з навчально-виховної роботи». Переможець Всеукраїнського конкурсу «Об’єднаймося ж, брати мої» у номінації «Література» (2002).

Делегат ІІ Всеукраїнського з’їзду працівників освіти (2001).

Лауреат районної премії ім. Ю.Федьковича,

Випускниця програми “Громадські зв’язки” (CША, 2001 рік), учитель математики.

Навчальний заклад, очолюваний Н.П. Грицюк, визнано базовим для проведення курсової перепідготовки та семінарів для вчителів математики та керівників шкіл (1998, 2000), нагороджено кубком за досягнуті успіхи від «Канадського фонду допомоги розвитку освіти в Україні» (2007).

Досвід роботи школи описано Чернівецьким ОІППО з питань: «Організація поглибленого вивчення математики в умовах сільської школи», «Атестації в школі – глибину і динамізм», «Методичні рекомендації щодо організації навчально-виховного процесу в 5-х класах » (2000–2007).

Спеціаліст вищої кваліфікаційної категорії, учитель-методист. Заслужений вчитель України (1998).

 Її ім’я в 2010 році занесене в “Книгу педагогічної слави України” 

http://kps-ua.net/2010/

**********************************************************************

Він поліг, захищаючи територіальну цілісність України

Страшна звістка вихором увірвалась в наш край… Героїчно загинув випускник нашої школи 2011 року випуску… Педагогічний та учнівський колектив Дихтинецької ЗОШ І-ІІІ ступенів глибоко сумують з приводу загибелі в зоні АТО 20 липня цього року Чигрина Олександра Івановича. Висловлюємо слова глибокого співчуття родині Олександра, який загинув, виконуючи військовий обов’язок перед Україною. 20-річний юнак, уродженець села Усть-Путила Путильського району, став героєм та поліг, відстоюючи незалежність та територіальну цілісність нашої держави в бою поблизу смт. Георгіївка Луганської області. Нехай Господь прийме його душу, а земля буде пухом! Герої не вмирають!

13 жовтня 2015 року відкрито меморіальну дошку на будівлі школи в якій навчався Олександр. 

**********************************************************************

     Відомий на всю Буковину та й за її межами цимбаліст Іван Томнюк  

Його батько був славним скрипалем, грав також на сопілці та складав співанки, користувався неабияким авторитетом серед односельчан. Колись головним показником успіху музиканта було запрошення грати на весіллі. І тепер прихильність людей завойовується саме при участі у великих родинних святах. Тож батько спонукав сина грати на скрипці. «Але мені не подобалося грати на цьому інструменті, бо заставляли, – посміхається Іван Пантелович. – Вподобав собі цимбали і дотепер з ними не розлучаюся».

    Роки спливають, як течія річки. Та багате минуле і є основою сьогодення. Між іншим, розмовляючи про побут та сьогодення, мені не терпілося запитати: де ті перші цимбали, з якими Іван Пантелович був талісманом аматорського студентського гурту у Чернівцях. Той інструмент дав йому путівку до успіхів і поваги.

 – Мої цимбали десь у домашньому ізраїльському музеї. Колись мій товариш – учитель із Замогили виїжджав закордон і попросив цього інструмента. Цимбали вже були не придатні для гри, тож вони стали історією, як і все давнє.

  По житті Іван Пантелович іде не тільки з музикою. Він 32 роки пропрацював у лісовому господарстві лісником. Зелену красу Карпат цінує і любить. Хоч не мав спеціальної освіти, та освоїв знання з досвідом, читав багато літератури.

   Сьогодні чоловік пенсіонер, та йому це слово і не личить. Адже дає фору навіть молодим – …у спорті. У студентські роки виконав програму кандидата у майстри спорту з вільної боротьби.  Досі відмінно грає у волейбол і теніс. У вільний час навідується до спортзалу місцевої школи, де разом із вчителями та школярами підтримують здоровий спосіб життя.

 Так файно грають, що ґвавт

Яскравими літерами в життєвій історії музиканта Івана Томнюка написані роки участі в аматорських колективах «Гвавт» і «Карпатська тайстра». Старший по віку цимбаліст аж ніяк не уступав енергетикою і творчим запалом молодим музикантам. Разом їхали на фестивалі по Україні та за кордон. Дарували неймовірні емоції глядачам на концертах та гостям на масових заходах. Як соліст-інструменталіст Іван Томнюк завоював гран-прі на гуцульському фестивалі у Верховині. «Спочатку з нами віталися мляво, хто не знав, а як зійшли зі сцени, то вже руку тиснули мой-мой», – уміє з усмішкою підмітити Іван Пантелович. Співпраця з фанатами-музикантами – це те, про що наш співрозмовник розповідає із захопленням і любов’ю до своєї справи. Цього нікуди не подіти, він живе музикою, відчуває її душею.

  

**********************************************************************

Ковбіш Анатолій Онуфрійович (1977-2013 рр)

Народився 29 січня 1977 року в селі Дихтинець у дружній працьовитій сім’ ї сільських трударів Онуфрія Івановича та Євдокії Федорівни Ковбішів. З малих літ батьки навчили сина любити працю, поважати старших, здійснювати благородні вчинки, творити і дарувати людям добро.
Після закінчення Дихтинецької загальноосвітньої школи, географічного факультету Чернівецького національного університету, нетривалої роботи методистом відділу освіти райдержадміністрації у 2005 році енергійний, здібний дихтинчанин серйозно зайнявся підприємницькою діяльністю, створивши приватне підприємство «Зруб-Буд», яке очолював до останнього свого подиху. Новаторськими підходами, неординарністю, постійною працелюбністю і цілеспрямованістю, чесністю і порядністю Анатолій Онуфрійович цілком заслужено здобув шану і повагу у підприємницьких колах району, області, та й, навіть, України.
Як людини, вихованої на християнських чеснотах, на його рахунках сотні доброчинних справ. Здійснив ремонт сільського будинку культури, ФАПу в Малому Дихтинці, Замогильної школи, побудував міст. Він завжди з повагою ставився до праці людини, приходив на допомогу хворим, немічним, самотнім людям. Як колишній спортсмен-аматор, багато зробив для підтримки і розвитку сільського спорту в рідному селі.
Але не судилося йому зробити ще багато добрих, корисних і потрібних справ. На 36-му році раптово обірвалася життєва струна цієї щирої, порядної і шанованої на теренах нашого району людини.

**********************************************************************

Бугай (Генкул) Ганна Миколаївна.

Кажуть, що людина назавжди залишає часточку своєї душі в країні дитинства, яка називається школою. І чим більших висот її вихованці досягають, чим більший слід по собі залишають, тим більше гордиться ними школа. Це правда. Зі стін нашої школи вийшло багато творчих особистостей, серед яких і випускниця 1984 року Бугай (Генкул) Ганна Миколаївна. Зі шкільної лави знаємо її як неперевершену майстриню народної вишивки. Постійна учасниця різноманітних виставок

 

Всеукраїнського рівня! Учасниця щорічної виставки “Вишиваний дивотвір”. Підготувала персональну виставку в 2015 році у Чернівецькому художньому музеї, де було представлено більше 60 її робіт. Цими шедеврами захоплюються і українці, і гості з-за кордону. Зараз проживає в м.Чернівці. І ось нещодавно нам стало відомо, що Національна спілка майстрів народного мистецтва України атестувала її на високе звання Народного майстра. Нагорода була вручена 30 березня 2018 року в Центрі Народної творчості Буковини. Ми пишаємося Тобою, Ганно!

**********************************************************************