Духовність Киселиці

КОВАЛЬ АЛЛА ЮРІЇВНА,

педагог-організатор, вчитель української мови та літератури

_______________________________________________________________

З історії розвитку Свято-Троїцької церкви села Киселиці

Мало де можна знайти село, де б не було церкви. Храм – особливий Божий дім, в якому в святкові дні, і в неділю відбувається богослужіння, яке передається людям через священика. В селі Киселицях  розміщена архітектурна пам’ятка – Свято-Троїцька церква.

 Писемна згадка про храм Святої Трійці є в архівному документі, датованому 25 листопада 1834 року. За двадцять нелегких для церкви і народу років святиня зруйнувалася настільки, що її не було видно навіть з гір. Та громада, незважаючи на скруту, вирішила: “Церкву потрібно будувати!”

1861 року заклали фундамент під будівництво нової церкви. Храм будували всім селом. будували довго. старожили розповідають, що на закладеному підмурку навіть смерічки повиростали. Через брак коштів церкву дубудували з дерева.

У 1876 році парафіяни завершили будівництво нової церкви Святої Трійці. У жовтні встановили христи на куполах.

1 вересня 1877 року храм освятили. Також церква отримала Грамоту й Антимінс від митрополита Феоктиста, які збереглися донині.

Із церковних протоколів відомо, що у травні 1906 року церкву перекрили бляхою. У березні 1909 року – замінили підлогу і канати до дзвонів, 1910 року – придбали облащення для священика, 1912 року – оновили хоругви.

Свято-Троїцька церква у с. Киселиці будувалася 15 років.

Структура церкви

Архітектурні традиції побудови церков почали розвиватись ще близько 2 тисяч років тому. Більшість церков — не звичайні споруди, а справжні витвори мистецтва. Традиції архітектурної побудови переважно залежать від релігійної конфесії.

Православні храми будють переважно за ренесансними традиціями або за національними та фольклорними традиціями.

Найяскравіше церковні традиції збережені у католиків та православних. У цих релігійних конфесій тісно пов’язані парафії із самими церквами. У кожної церкви чи костелу на певне християнське свято припадає храмове свято, яке святкує кожна парафія.

Свято-Троїцька церква, мурована з цегли і каменю, відноситься до типу п’ятибанного хрестово-купольного храму. В плані має наближену до хреста конфігурацію.

Внутрішній вигляд храму поділяється на три частини з прибудовами. Основна частина – вівтар, ризниця, паламарня. Вівтар – це східна підвищена частина, призначена для відправлення Богослужіння. Заходити до нього можна тільки чоловікам, а жінкам заборонено. Ризниця – окреме приміщення в храмі або місце у вівтарі (звичайно праворуч від горнього місця), де зберігається облачення – одяг священно- та церковному жителів та священний посуд. Паламарня – спеціальне приміщення в церкві для зберігання речей, які використовують для служби і в якому порядкує паламар. Вівтар та середню частину храму від’єднує іконостас. Іконостас  – загородження, що відокремлює вівтар і середню частину храму. Складається з ікон, розташованих ярусами. Також  в іконостасі розташовіні дияконські двері по обидва боки Царських воріт, які служать для входу у вівтар церковнослужителів і духівництва в богослужбовий і позабогослужбовий час. Назва походить від традиції зображувати на дияконських дверях першомученика диякона Стефана (I в.) і римського архідиякона Лаврентія (III в.). Іноді на дияконських дверях зображають архангелів.В середній частині храму – амвон, який знаходиться у центрі напроти Царських воріт. Служить для проголошення проповідей, ектеній, читання Євангелія. По  обидва боки  якого розміщені криласи. В лівому криласі відведено місце для хору в правому стоять чоловіки.

Третя частина –бабинець(притвор), хори, дзвіниця. У притворі стоять жінки. Над бабинцем розміщені хори, де на даний час збірігаються церковні предмети. Дзвіниця знаходиться у частині притвор над хорами.

З історії виникнення Свято-Троїцької церкви не можна не згадати, що вона пройшла через руйнівну добу, та все ж, завдяки отцю Івану Ганніцькому церква  має такий величний вигляд. Адже він добудував і розробив проект верхньої частини храму. З його легкої руки могуча кам’яна твердиня злітає в небо до самого Бога пятьма куполами, що здавна є символом потягу людини до Всевишнього у височінь безкраю. Її дзвінкоголосі дзвони лунають, скликаючи прихожан у свою святиню.

Храмовий день

Значного поширення у православ’ї свого часу набули місцеві свята – храми, встановлені на честь Богородиці, святих, іменами яких названі місцеві парафіяльні церкви чи приділи в них.

Ця традиція зародилася на Русі, коли її було поділено на багато князівств, а князі й бояри намагалися мати своїх угодників і святих, яких вважали “небесними покровителями” своїх князівств і вотчин. Згодом їх почали вважати “небесними покровителями” віруючих парафії. В одній парафії могло бути кілька храмових свят, залежно від того, скільки бічних вівтарів мала місцева церква. У храмові дні в церквах відбуваються особливо врочисті богослужіння на честь конкретного святого. Працювати в цей день – великий гріх. Віруючі вважають, і досі місцеві “святі”, “чудотворці” є особливими покровителями саме їхньої парафії і що від них особливо залежать їхні справи, сімейне щастя.

На невеликому пагорбі у центрі села гарно красується своїми куполами наша духовна святиня – Свято-Троїцька церква. Її походження було ледь не історичне, то будували, то припиняли будівництво, то вона мала бути монастирем, то була на деякий час конюшнею, що тільки не робили наші жителя для того, щоб вберегти церкву від всілякого лиха. Та все ж Бог допоміг і зараз вона стоїть красується і кличе своїми гучними дзвонами на Службу Божу всіх жителів села.

У перші дні літнього циклу свят всі святкують велике церковне свято День Святої Тройці. Для наших мирян цей день є Великий, Чистий, Світлий, бо саме в цей день освячується  Свято-Троїцька церква.

Свято Святої Тройці, зване ще П’ятидесятницею, присвячене зішестю Святого Духа на апостолів в п’ятдесятий день після Воскресіння Христового. Зішестям Святого Духа затверджується у світі християнська віра і починає своє буття Церква Христова. У свято П’ятидесятниці Церква підводить своїх чад до порогу свого благодатного життя і закликає їх відновити і зміцнити в собі дари Духа Святого, отримані ними в таїнстві Хрещення. Без благодаті Божої неможливе духовне життя. Ця таємнича сила оновлює і перетворює весь внутрішній світ християнина. Усе саме піднесене і цінне, що тільки кожен може побажати, – подає йому Дух Святий. Ось чому свято Святої Трійці так урочисто і радісно зустрічається православними християнами.

В цей день у нашому Храмі здійснюється одна з найбільш урочистих і красивих служб в році. На літургії співаються стихири, що прославляють зішестя Святого Духа, а священик читає три спеціальні розлогих молитви про Церкву, про спасіння всіх тих, хто молиться і за упокій душ усіх покійних (у тому числі і “у пеклі держимому”). Під час читання цих молитв усі (у тому числі й священнослужителі) стоять на колінах – цим завершується післяпасхальний  період, під час якого в храмах не відбувається колінопреклонінь і земних поклонів.

Після Великого Богослужіння священнослужителі проводять «хід навколо церкви» – тричі, де і відбувається обряд освячення храму.  Освятивши його отець Олег говорить наказування про День Святого Духа.

Також цього дня освячується вода і кожен з мирян радо наповнюють свої посудини для зцілення свого здоров’я. Освячення  води здійснюється на жертовному престолі, який спорядили сім’ї Чвиля Василя та його брата.

Щороку на Святу Трійцю, проводиться таїнство освячення могил. За традицією воно розпочиналося з могили засновника церкви, отця Ганніцького. Тут не можна не згадати , що підтримувати та розбудовувати  нашу церкву прибув отець Авксентій Вознюк, який на превеликий жаль покинув наш світ. І вже в котре таїнство освячення могил розпочинається з могил отця Івана Ганніцького,  Авксентія Вознюка та матушки Марії. Після таїнств, які проводяться в цей день біля Свято-Троїцької церкви, церковна «двадцятка» роздає всім мирянам  смачну трапезу.

 

Доля і життя пророкували нам народитися і жити на землі дбати про  свій край, про свій рід. До сьогоднішнього дня наш народ  понад усе цінує християнську віру і свого Творця.

Священнослужителі Свято-Троїцької церкви

Першим священнослужителем Свято-Троїцької церкви був Іван Ганніцький. Прожив отець гідне життя, похований на території церкви, на видному місці. На могилі встановлено пам’ятний хрест, на якому зазначена дата смерті отця – 1880 рік.

Щороку на Святу Троїцю, престольне Свято-Троїцької церкви, таїнство освячення могил розпочинається на могилі засновника церкви отця Ганніцького.

У 1947 році настятелем церкви став Авксентій Миронович Вознюк.  Аксентій Миронович народився 13 лютого 1916 року в мальовничому селі Залісці Кременецького району Тернопільської області. В 1941 році вступив до Почаївської Свято – Успенської Лаври на трьохрічні чернецькі курси, які закінчив на одні п’ятірки. На той час існували певні умови для священнослужителів: якщо вони одружувались, то не підлягали військовому призову. Оскільки Аксентій не був одружений, його призвали на військову службу.

Коли молодий Оксентій Вознюк ішов на війну, батько дав йому іконку Спасителя, а мати – хрестик з ланцюжком і переписаний на папір 90-ий псалом.

— Бережи це, сину, і хай бе¬реже тебе Бог, – благословляючи в дорогу, сказали батьки, вгамовуючи біль і сльози.

До початку війни Оксентій вивчився на священика, попереду простелялася світла дорога служіння Богу і людям. Та на перешкоді стали чорні хмари, які раптово насунулися на країну, і замість одежі священика треба було одягати солдатський мундир. Його чекали тяжкі воєнні дороги Білорусії, Литви, Латвії, Польщі, Далекого Сходу… Була війна з усіма її болями і прикрими втратами. Не раз здавалось, що це останній для нього бій, як і під час оточення в 1944 році. Тоді майже всі солдати полягли у нерівному бою з ворогом, живими залишились лише одиниці. Оксентій був поранений і потрапив у госпіталь. А в той час його вважали загиблим. І прийшла до матері похоронка: “Ваш син загинув смертю хоробрих у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками”. Немало сліз виплакали батьки за сином. В 1945 мати зосталась одна і вже, здавалось, нізвідки чекати радості. Але вона прийшла в 1946 році, коли у двері постукав Оксентій… І повернув додому батьківські реліквії, які були поруч з ним усю війну. Якось командир молодшого рангу хотів викинути їх геть, та заступився генерал – зі сльозами на очах сказав: “Бережи”. І він зберіг не тільки ці святині, а й тверду віру, яка рятувала від куль і снарядів, допомагала переборювати страх і підтримувати морально інших. Було, що тільки лічені секунди вирішували його долю, і тільки чудом він виходив живим, і то був Божий Промисел. Отцю Оксентію судилось пройти довгий життєвий шлях, щоб наставляти мирян на істину Божу.

Киселицької Свято-Троїцької церкви митрофорний протоієрей Оксентій Вознюк служив в цій церкві з 1947 року. Пам’ять не стерла події тих днів, коли вперше приїхав на Путильщину з рідної Тернопільської області разом з дружиною Марією Максимівною і прииняв прихід. Церква після війни була запущена, розбита. Разом з людьми все відновив. І цей прекрасний куточок гірської землі став пристановищем на все життя. Тут, у цій хатині біля церкви, виросли син Володимир, який став відомим у краї поетом, та дочка Валентина – чудовий лі- кар-психіатр. Тут, біля цієї церкви, не так давно знайшла свій вічний спочинок дружина Марія Максимівна

На грудях Оксентія Мироновича Вознюка багато нагород, та найвища – орден Червоної Зірки, ювілейні медалі. Та є у нього дорогі відзнаки за працю чесну і багаторічну на ниві релігійній – два Хрести. Митрофорний протоієрей Оксентій Вознюк був найстаршим кліриком в усій Чернівецькій області. 66 років служив він у Церкві. І неважко уявити, що діти, яких він хрестив, мають уже своїх онуків, що подружні пари, яких він вінчав, стали прадідусями і прабабусями, а багато відійшли у вічність. Ніхто не може стати на перепоні законам природи, та люди можуть відвернути лихо, яким є війна. Отець Оксентій завжди наставляв християн бути смиренними і милосердними людьми, творити добро на землі. На привеликий жаль 2013 року на рокове свято Івана Хрестителя відійшов у вічність, та пам’ять про нього назавжди залишиться між нами.

З 2010 року настоятелем Свято-Троїцької церкви став Олег Іванович народився 8 серпня 1972 року в селищі Наркевичі Волочиського району Хмельницької області.  Його батьки Іван Йосипович та Леоніда Арсентіївна Корицькі були простими робітниками і все життя пропрацювала на Наркевицькому цукровому заводі. Подружжя було віруючими людьми. Свого первістка назвали Олегом. І вже невдовзі за православним звичаєм у церкві святого Архистратига Михаїла села Бубнівка малюка охрестили. Тепер у цьому храмі служить Богові й людям протоієрей Володимир Стецюк.

Олегові дитячі роки пройшли в селі Бубнівка, де проживали його обидві бабусі. Жінки намагалися передати хлопчикові найкращі вміння та надихнути на життєві мудрості.

Бабуся Антоніна Юліанівна Корицька (татова мама) мала неабиякий співочий дар. Її голос був ніжний, мелодійний і проймав до глибини серця. До війни вона співала в хорі. А в похилому віці її аудиторією та слухняними учнями стали онуки. Олег Іванович і нині пам’ятає пісню з п’єси Івана Котляревського «Наталка Полтавка» «Сонце низенько, вечір близенько…». Напевно, саме від Антоніни Юліанівни всі Корицькі й навчилися співати та любити народну музику.

У світ духовності хлопця повела бабуся Ганна Іванівна Поплавська (мамина мама). «В її оселі завжди пахло травами й квітами. Коли відпочивала швейна машинка «Зінгер», у великій хаті бабуся читала акафіст Божій Матері По- чаївській, що був надрукований на сірому папері друкарською машинкою та обтягнутий палітуркою зі старих шпалер. З ікон на нас дивилися Божа Матір і Христос», – пригадує дитинство Олег Іванович. Саме тоді у дитячій душі запалилася перша іскра духовності. Добра, мудра і виважена жінка завжди була прикладом для інших. Анна щиро вірила в Бога, ходила хресною ходою до Почаєва. Шлях був непростий – майже сотня кілометрів. У храмі вона постійно молилася до Почаївської ікони Божої Матері. Окремим епізодом у пам’яті карбувалося те, як бабуся Анна брала хлопця з собою на похорони, де хористи співали церковні пісні. Олег Іванович пам’ятає їх досі.

Була в Ганни Іванівни рідна сестра Ніна. Дорога, якою крокували паломники до Почаєва, пролягала попри її хату. Віруючі завжди зупинялися в її домі на ніч, аби перепочити, й наступного дня вирушали далі. Для подорожуючих Ніна готувала вечерю – це були різні страви. А в усіх кімнатах її господи були образи.

Згодом Олег пішов до школи у Наркевичах. Навчався хлопець добре, наука йому легко давалася. Проте вирізнявся з-поміж ровесників чіткою позицією та вмінням відстоювати власну думку.

Одного тихого осіннього дня семикласник Олег зайшов до розваленої та пограбованої радянською владою церкви у сусідньому селі Юхимівці. Побачивши такий безлад, дуже захотів там прибрати. У дворі біля зруйнованої святині нарвав гілля клену, склав у віник та взявся замітати саме там, де колись був престол у вівтарі. І раптом хлопця полонило якесь дивне відчуття.

– Здавалося, ніби ти стоїш, а землі під ногами немає, наче перемістився у якийсь інший простір. А ще з’явилося чуття, ніби хтось на мене дивиться, – пригадує Олег Іванович. – Оглядівшись, нікого не побачив. Через якусь мить знову підняв голову і побачив на стіні порубану сокирою ікону розп’яття Ісуса Христа. Здавалося, що Христос дивиться мені прямісінько у вічі. Це була моя перша свідома зустріч із Богом.

У 1989 році Олег успішно закінчив школу. І цього ж року вступив до Чернівецького медичного інституту, який закінчив у 1995 році. Навчаючись в інституті, любив малювати, займався музикою. Багато знань юнакові передав досвідчений хірург («маестро») Анатолій Іванович Васілов. Він і благословив молодого лікаря, вивівши на самостійну професійну стежину.

Здобуваючи лікарську освіту, Олег не переставав цікавитися релігією, часто спілкувався зі священнослужителями, читав християнську літературу. Поступово змінювалися погляди на життя.

Одного дня доля звела Олега Корицького із настоятелем Свято- Вознесенського храму села Сергії, протоієреєм Василем Фокшеком. Священика вразили знання лікаря про Православну віру, церкву. Він і запросив Олега прийти до храму й спробувати читати молитви, Апостола. Так отець Василь допоміг засвоїти першу духовну освіту та передав багато цінних настанов. Він і спрямував Олега на стежину священства. Згодом чоловік прийняв духовний сан, а далі – навчання в одному з духовних закладів Буковини.

Один рік служив у Свято-Георгіївському храмі села Рижа з отцем Анатолієм Слижуком, який тепер трудиться на парафії села Тораки.

У 2002 році з благословення митрополита Чернівецького і Буковинського Онуфрія став настоятелем церкви Первоверховних Апостолів Петра і Павла в селі Плоска. За дев’ять років залишив після себе добру згадку. Упорядкував деякі матеріали для книги про Петро-Павлівську церкву села Плоска, згодом – буклет про храм.

Видавав парафіяльний листок «Православні дзвони Карпат».

Духовну підтримку мав від великих титанів Православної віри Схі- архімандрита Дмитрія з Почаївської Лаври та схіігумена Михаїла з Дуконії. Нині вони покійні. Вічна їм пам’ять і царство небесне.

Чималу істину містять книги митрополита Антонія (Сурожського) та святого архієпископа Луки (Войно-Ясенецького). Саме духовні твори цих отців допомагали вивчати та пізнавати сутність релігії і Бога, ці служителі Божі були теж лікарями.

Духовну віру черпав із глибинних джерел православ’я – Свято- Аннинського жіночого монастиря, Свято-Успенської Почаївської лаври, Свято-Іоано-Богословського чоловічого монастиря в селі Хрещатик.

За велінням Божим 11 жовтня 2010 року митрополит Онуфрій направив отця Олега на служіння до Свято-Троїцького храму села Киселиці на допомогу настоятелю храму Авксентію Вознюку, якому тоді було поважних 94 роки. Вони здавна товаришували та могли довго бесідувати про Бога й насущне. Прослужили разом 2 роки. Отець Авксентій присвятив себе Господу та киселицькій пастві з 1947 року і до 2012 року, здобувши любов і прихильність парафіян. Хай буковинська земля, яку він благословляв своєю молитвою, буде йому пухом.

Сьогодні отець Олег трепетно оберігає духовні традиції, які залишив Авксентій, і вдячний парафіянам за їхні труди на благо церкви.

Каплички

Милуючись краєвидами наших сіл, неможна не помітити капличок, які побудовані вздовж дороги.

З давніх-давен серед жителів села побутувала традиція на власні кошти будувати каплички. Каплиці будували біля доріг. У селі Киселиці є їх чимало.

Каплиця св. Василія Великого – найдавніша капличка в с. Киселиці. Заснована 1901 року. Ініціювала будівництво Чечул Олена. Через два роки її чоловіком Чечулом Іллею було встановлено хрест, витесаний їз каменю. Її особливість полягає в тому, що збудована вона за принципом вертепу. В середині розміщені давні укони та свічник. На даний час каплицею опікується внучка засновниці Чечул Олени – Євдокія Іванівна Калинчук.

Каплиця св. Миколая Чудотворця збудована Троєцьким Дмитром Миколайовичем і освячена у 1996 році. Каплиця названа в честь св. Миколая Чудотворця не тільки через те, що батька засновника так звали. Каплиця – це обітниця господаря Богові, дяка за зцілення від тяжких недуг і за навернення до православної віри. Всередині капличка прикрашена іконами: «Тайна вечеря», «Божої Марері», «Николая Святого». Більшу частину ікон написав наш земляк Дмитро Іванович Кричун. Щороку господарі оновлюють і покращують стан каплиці,аби вона ще багато років змогла гостинно приймати всіх нужденних.

Каплиця св. великомучениці Катерини.  На високому плаї, серед віковічної краси Карпатських гір, у селі Площі знаходиться каплиця св. Великомучениці Катерини. Збудована вона 2000 року Дугіном Федором Пантеловичем в честь святої покровительки Дугін Катерини. Її ошатна споруда видна із навколишніх сіл. Більшу частину оформлення виконав Дмитро іванович кричун, самобутній майстер живопису та знаний іконописець.

По вулиці Головній у 2006 році побудована і освячена каплиця св. Миколая Чудотворця.  Каплицю збудував Зурак Микола Іванович, виконуючи обіцянку, дану дружині Галині Пантелівні. Вражає капличка розкішшю оформлення: багато ікон, свічники, жертовник. Неповторна атмосфера змушує прискорено битися серце.

До Бога у кожного дорога своя. Хтось приходить з глибокою вірою, хтось із надією, хтось із відчаю. І кожен знаходить відповідь і розраду.

2001 року Зурак Ілля Іванович побудував каплицю св. Пророка Іллі. А спонукала його до цього кроку Божа поміч у складній ситуації, коли під загрозою було не тільки здоров’я. А й життя Іллі Івановича. Та сталося диво, він одужав, повернувся до рідного дому з далекої москви, не втратив здатності працювати і… розпочав будівництво каплиці. Цього ж року вона була освячена.

В с. Соколій 28 жовтня 2008 року освячено капличку на честь св. Степана. Ця капличка побудована Тораком Степаном Михайловичем.  Всі роботи виконував Зурак Ілля Іванович. Всередині капличка прикрашена іконами: «Тайна вечеря», «Божої Марері», «Николая Святого».

По вулиці Головній обабіч дороги розташована каплиця св. Юрія Побідоносця.  Будівництво каплиці було розпочато у 1999 році, а закінчено через два роки. 6 травня 2001 року в день Юрія Побідоносця була освячена. Саме на честь цього святого і збудував каплицю Ілічук Юрій Петрович як дяку ангелу-охоронцю за щасливе сімейне життя.

Головною окрасою кожного села, безперечно, є школа. Селу Киселиці з цього приводу є чим пишатись. Адже наша «alma-mater»  справді сучасна, затишна і привітна. На території школи у 2008 була побудована і освячена каплиця св. Апостолів Петра і Павла. (Додаток З3). Збудована сім’ями  Бурака петра Петровича та Скидана Павла Павловича в знак дяки за боже благословення, за успіх і благополуччя в родинах, на роботі. До каплички з центральної дороги ведуть сходи. Символічно, але підіймаючись вгору до дверей духівниці, ми, ніби здіймаємось ввись, туди, до Бога. Щоранку, йдучи до школи, ми бодай на хвилинку зупиняємось. Щоб перехриститись і попросити в Бога найпотрібніше. Саме в цю мить ми стаємо кращими, відкриваємо душу для добра.