Видатні особистості Киселиці

Над сторінкою працювали:

КОВАЛЬ АЛЛА ЮРІЇВНА,

педагог-організатор, вчитель української мови та літератури

_______________________________________________________________

Майстри-інструменталісти

Киселицька земля багата талановитими людьми. Серед них письменники, поети, художники, композитори, майстри, музиканти. Перегортаючи сторінки нашої історії, згадаємо імена тих, хто художнім словом і вмілими руками прославив наш край, повідав світові про його прекрасну природу, гарних трудолюбивих людей.

Перш за все хочеться згадати ім’я нашого земляка, майстра на всі руки Миколу Семеновича Сиверина.

Нелегке життя прожив майстер з виготовлення скрипок. Народився 23 січня 1941 року в селі Киселиці. В 1949 році, коли йому виповнилося 8 років, переступив поріг Киселицької школи. Він відрізнявся від однолітків неабиякою цікавістю до всього, що оточувало хлопця: як до природи, так і до тих речей, які були створені людськими руками. Микола Семенович цікавився музичними інструментами, серед них найбільше припала до душі скрипка. Ось так під чарівні звуки скрипки і проходили його шкільні роки.

По закінченні 7 класу пішов працювати в колгосп. В 1963 році в жовтні призвали до проходження строкової служби. Через кволе здоров’я був комісований і в червні 1964 року повернувся додому. З 1968 року працює у Путильському рембуді. Пізніше працював в Киселицькій школі смолярем. Серед років трудового стажу і є один рік роботи в Сергіївському лісництві. Та все ж таки повертається в колгосп рідного села, звідки в 2002 році виходить на заслужений відпочинок.

1962 рік  став знаменитим у долі Миколи Семеновича. Саме тоді він зробив свою першу скрипку 3/4 (трьох четвертну). Згодом він продав її в руки музиканту. З того часу і починається нелегка, але цікава доля майстра. Адже ця робота потребує терпіння і великої точності. Коли він розпочинає роботу, пов’язану із скрипкою, то забуває про всі свої буденні справи. На той час він подумки та торканням спілкується тільки зі скрипкою. Майстер старається відчути і зрозуміти її, та надати їй такого звучання, щоб вона оживила ті звуки, які зародилися в його уяві.

З 1963-1964 рік була зроблена друга скрипка, 4/4 (ціла, чотирьох четвертна), і також продана. Пізніше, дізнавшись про майстра, почали приносити ремонтувати скрипки. Але найголовніше, що не просто ремонтувати, а надати їй неповторного звучання, як каже майстер: “Оживити, надати голосу скрипці”. Скрипки приносили до нього з усього району, і навіть ті музиканти, які виступали на професійній сцені.

На запитання: “Хто був вашим учителем? – майстер мовчки руками показав на себе, ніби хотів передати своє внутрішнє “Я”, а потім звів руки вгору і сказав: “Бог”.

Минув час. Тепер Микола Семенович живе мріями онуків, які заслуховуються мелодією дідусевої скрипки. Він має велику надію, що буде мати кому передати свою майстерність.

Споконвіку рідна земля була-джерелом сили та енергії талановитих людей – майстрів. Творчість нашого односельця, самобутнього майстра – інструменталіста, умільця Ткачука Павла Васильовича не може бути поза увагою.

Народився Павло Васильович у далекому 1946 році 10 листопада. В цю пору земля готується до зимового сну і все навкруги стає спокійним. Ось така і вдача у Павла Васильовича. Його знають односельці як спокійного, поважного чоловіка. Його босоноге дитинство пройшло серед природи неповторної краси. Тут кожна пора року є бажаною і чарує кожна по-своєму. Пахуче літо своїм різнотрав’ям змінюється на золотисту осінь . Після чого настає зима і всюди така тиша, що здається навіть дикі звірі і птахи не наважуються її сколихнути. І тільки з приходом весни знову все оживає і починає жити своїм неповторним життям. Ця місцевість стала колискою всього життя майстра. Тут він черпав сили від матінки-землі. Тут, на одиниці з природою, він мріє, виношує їх і втілює у життя.

Великий вплив на Павла Васильовича з дитинства мали народні звичаї. Серед них таке дійство – толока. Старші музиканти бачили, як загорались очі хлопчика, коли починала звучати скрипка. Маленькому Павликові не раз доставалася скрипка. Його руки тремтіли, від дотику до неї. Та справжнім його вчителем був його вуйко Микола Ткачук.

Але свого інструменту в нього не було, і сімейний бюджет не дозволяв цю розкіш придбати. Тоді в нього зародилася думка виготовляти цей інструмент власноруч. Заготовляв заготовки сам, розробляв технологію виготовлення клею.

І 1964 року була виготовлена перша скрипка. І досі на ній грає наш односелець, якому була продана скрипка, – це Петро Гаврилюк.

За все своє життя він зробив 5 скрипок, на одній із них грав наш вчитель музики Юрій Васильович, яку придбав йому батько.

Все життя він грає на власноруч виготовлених скрипках.

Майстри поетичного слова

Любов до рідної Батьківщини — невіддільні поняття. Вони споконвіку живуть у людських серцях і притаманні тим, хто шанує історію й культуру власного народу. Дійсно, не було жодного видатного письменника, який би не висловив любові до рідної мови, а також своєї тривоги за її долю. Дійсно, не було жодного поета, який би не покладав на рідну мову найсвітліших надій. Так склалося тому, що кожен митець бачив долю свого народу в майбутньому невідривною від долі української мови. Такою людиною був наш земляк Дашкевич Михайло (псевд. — Клябука, Місяченько; 6.IX 1875, с. Киселиці, тепер Путильського р-ну Чернів. обл. — 22.VII 1948, м. Римніку-Вилча, Румунія) — укр. письменник. Закінчив 1899 учит. семінарію у Чернівцях. Учителював у буковинських селах Ревне, Шепіт та ін., був директором школи у м. Вашківцях (1918 — 33). Друкувався з 1902 в чернів. газетах «Буковина», «Руська рада» (1902 — 06), в альм. «На шляху» (1906). Автор реалістичних соціально-побутових оповідань «Добре, що хоть разом», «Святий вечір», «Сліпець», «Гриць перед шибеницею» та ін., пройнятих співчуттям до тяжкої долі трудового люду, драм. сценки для дітей «Маланка» (1922). В оповіданнях використовував елементи гуцульського діалекту. Писав і вірші.

Талант землі Киселицької – Володимир Оксентійович Вознюк.  Народився  в с. Киселиці  1 січня 1950 року в сім’ї священика. За релігійним звичаєм хлопчину нарекли Володимиром. Як виявилося, Володимир ще в дитинстві виправдовує значення свого імені, проявляючи себе особистістю, яка прагне до того, щоб перебувати у гущі подій, чинити на них і на людей вплив.

Змалечку виявив інтерес до всього, що його оточувало. Любив в свята та неділі ходити до церкви. Батько хотів, щоб він став священиком. У дитинстві Володимир часто допомагав у храмі. Але в один момент зрозумів, що це не його дорога. Ще  у шостому класі Володимир з друзями через вікно лізли у клас. Його вхопив за ногу вчитель і сказав: “Ну ось, я попика схопив за ногу”. Це слово “попик” було сказано негарно. Йому було неприємно…І він зрозумів, що не стане священиком. Та саме народження в перший день нового року був якимось особливим. Та це тільки початок знаменних подій в житті щойно народженого малюка. В минулі літа пологами опікувалася постаріла жінка, яка і в травах розбиралася, і про життя дещо знала. Та бабка-повитуха, що допомогла з’явитись на світ Володимиру Вознюку знала, мабуть, про життя набагато більше. Подивилася вона на дитину і, незважаючи на лютий мороз, сказала батьку дитини, щоб приніс джерельної води. Коли принесли воду, і купіль була готова, бабка поклала біля неї аркуш паперу та олівець. Мабуть ці два предмети і були для Володимира Авксентійовича вагомою частиною його життя? Коли він вирішив стати письменником батько поставився до його рішення з розумінням. Взагалі, розуміння батька дуже коштовне у житті Володимира. Він підтримував у його у всьому.

З яким хвилюванням і радістю 1957 році В.Вознюк  уперше переступив поріг Киселицької восьмирічної школи.  Наука давалась йому легко. Старався ретельно виконувати домашні завдання, прислухався до всього, що йому говорили на уроках. Не любив пропускати заняття, незважаючи ні на які причини. У дев’ятому класі виграв конкурс молодих поетів. Середню освіту здобув у Путильській школі, по закінченні якої в 1967-1972 роках був студентом філологічного факультету Чернівецького державного університету.

Від 1972 року, одразу після закінчення філологічного факультету Чернівецького університету, він працює у літературно-меморіальному музеї Ольги Кобилянської в Чернівцях. Одноповерховий будинок із садом на вулиці Дмитрова, 5, де мешкала письменниця у 1929-1942 роках, звідки була похована і який від 27 листопада 1944 року є її музеєм, став і для В.Вознюка рідним домом. Це тут він працював спочатку науковим працівником, потім – старшим науковим працівником, а з 1986 року є беззмінним директором музею. Вже цей факт свідчить про його дотичність до постаті О.Кобилянської. Але для когось, можливо, це була б тільки дотичність, для В.Вознюка – це справа життя,адже плідно працював і працює над дослідженнями у галузі українського літературознавства, переважно у тій його ділянці, що вивчає життя і творчість Ольги Юліанівни Кобилянської (1863-1942).

З перших днів навчання у університеті почував себе впевнено. Адже ще в дитячі роки його вірші друкувались в редакціях газет і журналів. З гірського хлопця поступово перетворювався на здібного, працьовитого студента, який не боявся гризти граніт науки.

Володимир Вознюк любив  вивчати свій буковинський край. Найбільше цікавився творчістю  Ольги Кобилянської, Осипа Маковея , Юрія Федьковича та багато інших.

Володимир Оксентійович Вознюк – відомий поет-лірик, автор дев’яти поетичних збірок, низки публікацій у періодиці, член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників, нагороджений преміями імені братів Лепких, Д.Загула, С.Воробкевича, П.Тичини, О.Кобилянської, Т.Мельничука, Р.Федоріва, О.Романця. Знаний В.Вознюк і як культуролог, Заслужений працівник культури України, автор книги лекцій з культурології.

Автор поетичних книг: “Твої кроки” (1982), “Із голосу скрипки” (1989), “Дощі дорогу переходять” (1996), “По білому білим” (1999), “Протяте каміння” (2000), “Стрітення” (2002), “Профіль маски, або 55 одкровень” (2005), “Під небесами Чернівців” (2008), літературознавчої – “Про Ольгу Кобилянську. Нові матеріали. Роздуми. Знахідки” (1983), культурологічних – “До джерел культури Буковини” (2002), “Чернівецький літературно-меморіальний музей Ольги Кобилянської” (2004, укр. та англ. мовами), “Буковинські адреси Ольги Кобилянської” (2006).

Володимир Вознюк став відомим всій Україні як співавтор популярної пісні «Відлуння твоїх кроків», музику до якої написав Володимир Івасюк. Пісню вважають одним із найкращих творів композитора Володимира Івасюка. Автор називав її типовим українським романсом. Сьогодні пісні вже понад 35 років. і за цей час її виконували відома колись співачка Лідія Відаш, завжди відома Софія Ротару і Таїсія Повалій.

Спершу слова до мелодії, яку створив 20-річний Івасюк, мав писати зовсім не Вознюк. В одному із туристичних походів молодий композитор познайомився зї третьокурсником філологічного факультету Чернівецького університету Миколою Коломійцем. Згодом Івасюк приніс у студентський гуртожиток, що розташувався, музику чергової пісні. І запропонував новому приятелю написати до неї вірші. Але потрібні слова не народжувалися, тож за поетичні рядки спробував взятися товариш Миколи Коломійця по кімнаті Володимир вознюк. Це був 1969 рік.

«Я записав мелодію на магнітофоні «Весна», – ділиться спогадами Володимир Аксентійович, – дібрав риму і наступного ж дня показав Івасюкові: – «Подобається?». – «Так», – відповів він. Слова народилися напрочуд легко. Мене часто запитують, кому присвячуються вірші? Та нікому… Просто тоді, у 1969-му була дуже гарна чернівецька осінь, яка навіяла лірику».

Слова пісні не перероблялися і не удосконалювалися – як Володимир Вознюк написав за один день, так «Відлуння» і співають уже протягом 35 років.

Володимир Вознюк – це серце і душа киселицької землі. Його талант – це джерело, яке живить і не дає зупинитись, зміліти.  Адже поки є такі люди, які творять історію рідного краю, воно пульсує, живе і радіє.

До когорти крилатих нашого краю слід приєднати уродженку нашого села – Євдокію Юріївну Карапко (Кочерган).  Вона народилася 10 жовтня 1968 року в селі Киселиці Путильського району Чернівецької області. В 1976-1984 роках навчалася у восьмирічній Киселицькій школі. В 1986 році закінчила Дихтинецьку середню школу. Пізніше закінчила Чернівецьке педагогічне училище, і працювала в Киселицькому ДДУ.

Пізніше переїхала в село Рідківці Новоселицького району Чернівецької області, де і працює художнім керівником у місцевому будинку культури. Є учасником фольклорного колективу “Вишиванка”.

Нагороджена багатьма грамотами, дипломами найвищого ступеня. У 2011 році стала переможцем у конкурсі “70-річчя Івана Миколайчука”. Євдокія Юріївна була здібною ученицею , любила співати. Часто брала участь у різних конкурсах, здобуваючи перемоги, а ще була наділена особливим хистом писати вірші. Саме поезія стала для неї музою. Краса рідного краю надихала і пробуджувала щось незвичне, глибоко торкалася душі майбутнього талановитого майстра слова. Мріє видати власну збірку поезій.

Рядки, що линуть із глибини душі скромної і мудрої жінки, торкаються серця й свідомості кожного українця. Талант молодої землячки неможна не оцінити. Марія Миколаївна Поляк-Калинчук уродженка села Киселиці народилася 21 вересня 1981 року. Середню освіту здобувала в рідній школі. В  1998 році вступила до ЧНУ ім. Ю.Федьковича на філологічний факультет. Свою педагогічну діяльність розпочала в Киселицькій ЗОШ І-ІІІ ступенів, де працює і по нині.

Обираючи учительську справу, Марія Миколаївна заздалегідь усвідомлювала, що саме таким уявляє своє життя. У щоденному спілкуванні з учнями, в передачі їм не тільки знань, а й значно більшого – людяності, доброти, патріотизму. Бо де ж як не на уроках рідної мови та літератури привчати дітей любити свою землю, пізнавати її таланти, вивчати творчі доробки видатних українців.

Сама ж молода поетеса серед чисельних літераторів особливо виділяє Ліну Костенко, вважаючи її справжнім майстром пера. Перечитуючи віршовані рядки інших, якось не помітила, як взялася писати. Слова самі впліталися у стовпчики першого вірша про маму. Згодом муза почала навідуватися частіше і життєві реалії ставали віршами. Мріє досягти вершин поетичного Олімпу.

Звичайна жінка, приучена руками й серцем до народу, вона шукає слова, щоб оспівати народну звитягу. Як і кожного українця, її серце тривожить непроста доля Батьківщини.

Майстри пензля

Перегортаючи сторінки нашої історії, згадаємо імена тих, хто художнім словом і вмілими руками прославив наш край, повідав світові про його прекрасну природу, гарних трудолюбивих людей.

Ще одне славне ім’я земляка. Талановитий художник-самоук Дмитро Іванович Кричун народився 1945 року в селі Киселиці. У 1954 році в 9-річному віці поступив у перший клас Киселицької школи. Дмитро Іванович вирізнявся серед однолітків неабиякою цікавістю до книг, особливо з історії, літератури, географії, а також нестримним бажанням малювати. Спочатку це були копії побаченого, та пізніше він оформляв усі шкільні стенди, зокрема з анатомії та креслення. В той час Дмитро віддавав перевагу техніці малювання тушшю і олівцем. Першою його роботою був “Літак”, написану у шкільні роки.

Закінчивши вісім класів працював у колгоспі, пізніше у Путильському лісокомбінаті різноробочим. З 11 листопада 1964-1967 рік проходить строкову службу у внутрішніх військах у Донецьку. За зразкову поведінку неодноразово нагороджений. В армії він був не тільки зразковим солдатом, а й оформлювачем солдатських альбомів. З січня 1968 – 1996 року працював у Путильському лісокомбінаті. Зараз Дмитро Іванович на пенсії. Цікавиться громадським життям, продовжує займатися своєю улюбленою справою, малює картини, ікони. Кажуть, що для майстерності потрібно 1% таланту і 99% важкої праці. Саме нею, важкою працею, здобув Дмитро Іванович право називатися художником. Мистецькою школою для нього було життя, а вчителями — Бог, природа та інтуїція.

Дмитро Іванович – майстер різних жанрів, а саме: портретист, пейзажист, іконописець, баталіст. Володіє техніками малювання тушшю, олівцем, акварельними фарбами, маслом та олією.

Тематика творчості різноманітна. Є в доробку і портрети славних горян: Лук’яна Кобилиці, Олекси Довбуша з історії баталічні картини “Бородіно”(1970р.), портрет сімї Францса Йосифа (1969р.).

Вже кілька десятиліть поспіль трудиться Дмитро Іванович на іконописній ниві. 1972 рік став знаменним у долі митця. Саме тоді він вперше намалював хоругву для Свято – Троїцької церкви с Киселиці. Наступного 1973 року для цієї ж церкви він робить грандіозну і масштабну роботу – плащаницю. З того часу і розпочинається нелегка доля художника-іконописця. Його роботи знаходяться у церквах сіл Плоска, Тораки і, звичайно ж, Киселиці. Його майстерність визнана не тільки прочанами, а й єпархією Чернівецької області. У 2000 році Дмитро Іванович був нагороджений медаллю з рук владики Онуфрія. (Додаток Д1). Та основною нагородою митець вважає Боже благословення, яке не покидає смиренного художника.

Будинок Дмитра Івановича Кричуна вражає простотою форми і глибинністю змісту. Непоказний зовні, він зсередини схожий на музейну кімнату, де кожен експонат неповторний і має безцінне значення.

Дмитро Іванович справжній бібліофіл.  Його бібліотека налічує понад 400 примірників. Усе упорядковано в рубрики і міститься у спеціально відведеному місці. Стрижнем колекції є рубрика “Не знаєш минулого – не маєш майбутнього”. В ній містяться книги з історії України часів Київської Русі до сьогодення. Значне місце в колекції Дмитра Івановича відводиться темі Великої Вітчизняної війни. Географічна рубрика містить багато книг з астрономії. Літературознавча рубрика, яка містять видання творів великих письменників України, Росії та ін. У рубриці, що має назву „Забудеш рідний край, тобі твій корінь всохне “, містяться книги буковинських авторів. (Додаток Д3). Книжна колекція Дмитра Івановича вражає своєю масштабністю. Вона яскраво демонструє глибокі знання господаря з історії, літератури, мистецтвознавства, географії, релігієзнавства, а також показує неабияку ерудицію і обізнаність.

Творчий доробок самобутнього митця-самоука переоцінити неможливо. Завдяки його вмінню не одна церква Путильщини красується усіма барвами на славу Божу. Його іконописні роботи не досліджені мистецтвознавцями, але вони отримали найвищу оцінку церковної влади і прихожан святих храмів. Роботи інших жанрів малярства теж відзначаються високим рівнем майстерності і професіоналізму, а також позначені неповторним авторським стилем.

ГУЦУЛЬСЬКИХ МЕЛОДІЙ ЧАРІВНИКИ

Юрій Дашкевич –музикант-віртуоз

Серед музик Путильщини чарують мелодійними звуками скрипки і скрипалі села Киселиці. Хто хоч раз почує звук їхньої гри, той назавжди запам’ятає неповторний і унікальний колорит цієї місцевості.

Скрипка для гуцулів є невід’ємним супроводжуючим інструментом для співу колядок, коломийок, а також під час ритуальних обрядів.

Кожен із скрипалів має багатий досвід гри під час коляди. Існує таке повір’я: в залежності від того, як скрипалеві гралося на скрипці під час коляди в тій чи іншій хаті, такий буде наступний рік для цієї сім’ї. А ще без їхньої гри не відбулося жодне обрядове дійство, яке відбувалося в селі.

Тут у диво-казковому селі, в сім’ї Михайліни та Василя Дашкевичів      21 квітня 1982 року з’явився на світ Божий синочок. Дали йому ймення Юрій. Юрасиком називали батьки свого синочка, який ріс активним і цікавим хлопчиком. Десь у чотирирічному віці він імітував гру на скрипці різними «прутиками», «скібочками». Побачивши , як син грає на прутиках, батько подумав, що син буде музикантом. Тієї ж миті він звернувся до вчителя музики Миколи Григоровича Калинчука з проханням навчити Юрія гри на скрипці. Вже в п’ять років хлопчик вміло та майстерно грав на цьому інструменті. А в свої неповних шість років став лауреатом І Міжнародного фестивалю в Москві. Його організатори так і казали, що через 16 років чекають Юрасика в Москві на 16 фестивалі.

В родині не лише Юрій грав на скрипці, а й дідусі Дмитро та Михайло. Саме вони для нього були прикладом до наслідування етно-фольклорних цінностей рідного краю, традицій, звичаїв, обрядів. Дідусі, не маючи нотної грамотності,  брали активну участь у житті села, були учасниками художньої самодіяльності.

У 1988 році Юрій пішов у перший клас Киселицької середньої школи та паралельно вчився у Путильській музичній школі по класу «скрипка», яку закінчив 1996 року. Після закінчення 9 класу в 1997 році Юрій вступив до Чернівецького педагогічного училища на музичний відділ, де здобув кваліфікацію вчителя музики. У 2002 році склав вступні іспити і став став студентом Чернівецького національного університету імені. Ю.Федьковича  педагогічного факультету  кафедри музики (заочна форма навчання), який закінчив у 2005 році. З  2002 року працює в Киселицькій ЗОШ І-ІІІ ступенів вчителем музичного мистецтва та керівником вокально-інструментального гуртка Путильського ЦДЮТ.

Юрій Дашкевич- керівник оркестру народних інструментів “Карпатська тайстра”, який заснований у 2003 році.  Оркестр “Карпатська тайстра” насамперед створювався як дитячий колектив на базі Киселицької ЗОШ І-ІІІ ступенів із тріо дримбарів в супроводі двох скрипок.

А у листопаді 2010 р. аналогічно був створений дорослий колектив «Карпатська тайстра».  Фольклорний колектив «Карпатська тайстра» постійно бере участь у масових заходах району: «Полонинська ватра», «Шовкова косиця», «Захарецький ґарчик». Став дипломантом І ступеня обласного фестивалю, присвяченого 600-річчю м. Чернівці, дипломантом ІІІ ступеня Обласного фестивалю-конкурсу «Свято оркестрової музики», володарем гран-прі на регіональному фестивалі гуцульських троїстих музик ім. Могура в с. Верховина, призером міжнародних гуцульських фестивалів у різних куточках Гуцульщини.

З  2005 року  колектив є постійним  учасником  та дипломантом  І-ІІІ етапу ХХV,  XXVI, XXVII, XXX, XXXI, XXXII Міжнародного конкурсу гри на пастуших інструментах в місті Цехановец в Польщі.  Володарем І місця в обласному фестивалі-конкурсі «Свято оркестрової музики», учасником ХХІV, ХХV Міжнародного фестивалю  «Буковинські зустрічі» в угорському місті Боньхад (2-4.08 2013р.) та у словацькому містечку Турчанські Теплиці (2012р.).  У 2013 році став лауреатом ХХІ Міжнародного гуцульського фестивалю. На Євро-2012 в «Ого-шоу» в Чернівцях учасники колективу виступали разом з народною артисткою України Русланою Лежичко та Кузьмою Скрябіним. Ансамбль під орудою Ю.Дашкевича досяг досконалості в інтерпретації та відтворенні гуцульського автентичного фольклору, відзначається самобутнім виконавським стилем та оригінальним репертуаром. Візиткою гурту є виконання гуцулки. Грати гуцулку починають з трембіти, а потім використовують всі інструменти, обов’язково включаючи дримбу і ліру. Кожен інструмент таким чином має можливість показати свою майстерність. Це вражає публіку, і нерідко їх викликають зіграти на біс.

   

    

  

Творча постать Олег Фокшек

Фокшек Олег Миколайович народився 6 березня 1995 р. в селі Киселиці. У 2000 році став учнем 1 класу Киселицької ЗОШ І-ІІІ ступенів, яку закінчив у 2010 році. У цьому ж році став студентом Чернівецького обласного училища мистецтв ім. С. Воробкевича , спеціалізація  – оркестрові струнні інструменти (альт). У лютому 2012 року був переведений у Кам’янець-Подільський коледж культури і мистецтв, який закінчив 2014 року. З цього ж року працює солістом Кам’янець-Подільського РЦКМ «Розмай».

Олег – дуже талановитий музикант. Схильність до музики у нього появилася ще з 2 років від дідуся Паучека Василя Олексійовича. Спостерігаючи за його грою на скрипці, хлопець брав у руки віник або дерев’яні палички і так само відтворював гру на скрипці. Перші уроки по скрипці отримав від Дашкевича Юрія Васильовича, який навчав його на дому. У вересні 2004 року став учнем Путильської музичної школи по класу “скрипка”. З 2006 року бере активну участь у різних конкурсах, фестивалях, житті школи, села, району і по даний час.

Нагороджений грамотами, подяками, дипломами району, області. Олег був у складі оркестру народних інструментів “Карпатська тайстра”, який знаний в Україні та за її межами (Польща, Румунія, Болгарія, Чехословаччина). З 2005 – 2007 рік був  неодноразовим переможцем  ХХV, ХХVІ,ХХVІІ конкурсу “Гри на пастирських інструментах ” у місті Цехановец (Польща). У 2011 році – учасник ХХІІ Міжнародного фольклорного фестивалю “Буковинські зустрічі” у Словаччині та у 2012 році – ХХІІІ Міжнародного фольклорного фестивалю “Буковинські зустрічі” у місті Кемпулунг (Молдова). Переможець обласного форуму юних краєзнавців “До оберегів відродження ”, конкурсу “Багатодітна родина” у номінації “Музичне виховання” та нагороджений  дипломом першого ступеня та путівкою в Артек.  Володар ІІІ премії фінального конкурсу «Talant – Fest – 2015».  Серед 130 учасників півфіналу Кам’янець-Подільський район захищав Олег Фокшек  (скрипка). Зачарувала  гра молодого скрипаля і одного із суддів конкурсу – Тетяну Піскарьову (Заслужена артистка України), яка викликала музиканта підіграти їй на концерті.  Після виступу вона запросила молодого музиканта у своє турне. Не має сумніву, талановитого скрипаля – велика доля жде.