Над сторінкою працювали:

 

Церква Трьох Святих (1861-1877)

Церква Св. Івана Хрестителя 1877

Освячені вірою Господа і гуцульських сердець

Сьогодні сотні церков та капличок прикрашають наш буковинський край.

З давніх – давен їх будували і тепер будують благочестиві християни, виявляючи свою глибоку релігійну віру та щиру любов до Бога. Вірні усвідомлюють , що храм – це святе місце, де відбувається спілкування з Господом, куди люди приходять зі своїми радощами та сумом. Місце, де мирське, звичайне та буденне межує з вічним, духовним і незмінним.

Створення церкви – це завжди подія, про яку пам’ятають багато поколінь. Для храму Божого ретельно, іноді всією громадою, вибирали місце. Адже храм сприймався як обличчя населеного пункту, як його головна окраса. У будівлі церкви майстри втілювали свої уявлення про закони гармонії та краси, храми були уособленням краси і гармонії Божого творіння. Саме звідси благоговійне ставлення християн до того, що  присвячене Творцю.

Церковні споруди – не просто пам’ятки архітектури  або німі свідки історії. Це промовисті заповіти минулих поколінь прийдешнім, які розкривають глибину віри Христової, показують благочестя наших предків та ілюструють їхнє розуміння мети перебування людини на землі.

У Путильському районі знаходяться церкви: УПЦ – 30; УПЦКП – 4;    УГКЦ – 2; ПРОТЕСТАНТИ – 7.

Історія греко-католицької церкви Св. Володимира.

В центрі села, на пагорбі, розташована дерев’яна пам’ятка архітектури – церква. Вона збудована в 1846 році, за часів Австро-Угорської імперії. Церква була католицькою. Після Першої світової війни її відбудували колоністи: німці та поляки. Ці дві касти на той час вважалися привілейованими, тому на її кладовищі, яке розташоване поруч із церквою, перші захоронення були німецькі та польські.

У 1947 році церкву пересвятили, і вона носить ім’я Святого Володимира. Тоді місцеві жителі одержали право відвідувати церкву, вінчатися в ній, хрестити дітей, також хоронити на кладовищі.

У 1962 році церкву було закрито.

У 1992 році церкву знову відкрили. В даний час церква є діючою.

Свято-Миколаївська церква в селищі Путила

Серед величних Карпат, в центрі зеленої Путили, у мальовничій долині, як у колисці, на високім березі, де бринить річка Путилка по білому камінню, чиста-чиста, як сльоза, стоїть Свято-Миколаївська церква.

На лівому березі Путилки, за 60 м. від музею-садиби Юрія Федьковича, розташована ця пам’ятка архітектури.

Ще в 1871 році почали будувати церкву. Під її забудову виділив свою землю Юрій Федькович і ще й віддав свої кошти. Допомагали будувати храм Божий поміщики, купці,  а також простий гуцульський народ.

За 4 роки на скалистій місцевості з’явилась красива дерев’яна споруда. Вважають, що церква має форму корабля, який допомагає людині виплисти з життєвого моря, вигляд кола – як ознака того, що життя людини є вічність. Храм Божий трьохбанний, з вівтарем на схід, увінчаний хрестом з напівмісяцем внизу. Цікавим є те,  що у 1874 році з Австрії привезли іконостас, написаний на залізі. Ця старовинна річ добре збереглася і до наших днів. Будівництво церкви завершено у 1875 році.

Назву пам’ятка успадкувала від старої церкви, на честь перенесення мощей святителя Миколая після благословення Владики Сільвестра.

Недалеко від церкви є дзвіниця з трьома дзвонами, які також привезені з Австрії.  Її побудовано в 1920 році , саме ці дзвони скликають парафіян на церковні служби.

Закладена святиня була у 1876 році, на честь святого Миколая. Це була дуже маленька церква, яка вміщала 60-70 чоловік.

У 1885 році була перебудована на більшу церкву і освячена священником-козаком – вуйком Федьковича. Дерев’яне будівництво церкви відзначається великою майстерністю обробки дерева, воно відрізняється оригінальними мистецькими формами та технічними засобами.

Церква побудована у формі хреста з чотирма рівними крилами. Храм тризубний, триверхий, дводільний. Головний вівтар розташований на схід, де згідно за християнською релігією, знаходиться центр землі – Єрусалим.

Храм для гуцула – це мовби послання з далеких часів. Цілі віки наші предки дивилися на свої храми ясним поглядом, тихо радувалися, берегли їх.

На службі Богові і людям

З Богом усюди,

а Він допоможе.

Володимир Вознюк

Ці слова знаного на Буковині поета, прозаїка, літературознавця і краєзнавця Володимира Вознюка усе життя служили дороговказом у житті його батька – митрофорного протеієрея Авксентія Мироновича Вознюка. Бог – це та сила, яка 97 років тримала його на цьому світі, не дозволяла зневіритись, вселяла надію на життя і спасіння. Це була справді велика і світла людина, яку любили всі, людина, перед якою схилялись. Він був справжнім пастирем людських душ. Як священик, мав усі найвищі нагороди: мітру (убір на голові), звання протоієрея, був нагороджений двома хрестами з «украшеніями» та іншими церковними нагородами. За участю у Великій Вітчизняній війні теж мав численні нагороди: ордени «Великої Вітчизняної війни II ступеня», «За мужність», медалі «Жукова», «Захисник Вітчизни», «За перемогу над Німеччиною», «За перемогу над Японією». Та, попри всі відзнаки і нагороди, залишався доброю, мужньою, мудрою і простою людиною, завжди готовою прийти на допомогу.

Панотець (як його здебільшого називали) своїми щирими молитвами розганяв хмари зла над Україною, більше шістдесяти років просив прихожан не губити у цьому жорстокому, розтерзаному світі тих росинок-зерняток віри в Господа, надії на краще, світити своїми серцями і гріти світ добром душ своїх, навчатися давати і служити, прощати і любити, не чекаючи вдячності і плати, а зло перемагати добротою. Тоді Бог почує кожного з нас. Він усіх чує, хто Його щиро просить, хто підносить своє серце до Нього у молитві. І як би не мінялися часи й естетичні смаки, молитва виявлятиме невичерпні можливості свого розвитку. Бо воістину вона, як сонце, вічна.

Народився Авксентій Миронович Вознюк 27 (інша дата 13) лютого 1916 року в селі Залісцях Кременецького (нині Збаразького) району на Тернопіллі у багатодітній родині хліборобів. Він був третьою дитиною у сім’ї, у якій між двома війнами народилося десять дітей. Тато Мирон і мама Христина були благочестивими християнами, з дитинства привчали дітей до праці, виховували власним прикладом та словом Божим.

У 1922 році вступив до першого класу семирічної школи. Любов до Бога зародилася в серці ще в дитячі роки: будучи першокласником, вивчав уроки Закону Божого за старші класи. Дуже хотів стати священиком. Спочатку служив паламарем в Покровській церкві с. Залісці. Своєю старанністю виборов собі можливість навчатись у монастирській школі в Почаєві з 1932 по 1935 рік. Життя проходило в молитві, навчанні та літній праці, якою відробляв безкоштовне навчання.

Батьки виховували своїх дітей національно свідомими, прививали їм пошану до свого українського. Хоч брати і сестри вчилися в школі за Польщі Посполитої, але знали добре і польську мову,і рідну українську, любили твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки.

Золотий вересень 1939-го стривожила Друга світова війна – німці напали на Польщу, а в їхнє село ввійшли радянські війська. З болем у душі згадував сивий патонець ті страшні роки своєї юності: радянська влада оголошувала людей куркулями, ворогами народу, запроторювала до Сибіру і Казахстану.

А потім прийшла в його життя, як і в життя всієї великої країни, страшна дата – 22 червня 1941 року: німці напали на нашу землю. Тяжким смутком увірвалася війна у їхню сім’ю: забрали на фронт двох зятів – чоловіків його рідних сестер – Хивоньки і Мариськи, забрали брата і його. Скільки довелось пережити – навіть не можна уявити!

Не озброєні жодною гвинтівкою (а їх було зо дві сотні), молоді бійці пішки йдуть колоною шістдесят кілометрів до Збаража, голодні, під прицілом восьми енкаведистів. А потім їх загнали в товарняк і кудись повезли у закритих вагонах. Біля Тернополя ешелон обстріляли, а під ранок опинилися у Станіславові (нинішньому Івано-Франківську). Знову постріли, голоси смерті…Його врятували надзвичайно добрі люди, свідомі галичани Василь і Марія Губчаки. Хлопцеві завжди щастило на добрих людей, бо й сам був доброю людиною. Таким і залишився на все життя.

У рідному селі, в яке повернувся, вже хазяйнували німці. Вони не зачіпали священнослужителів. Хлопець успішно склав вступні іспити і почав вчитися на священика. Та в село знов повернулися червоні війська. Знову небезпека, облави. Один раз мало не поплатився життям, але познайомився з красунею Мариною, сестрою свого товариша.

А війна вносила у життя свої корективи: під Рава-Руською загинув чоловік сестри Хивоньки, під Брестом поліг Гриць, чоловік сестри Мариськи. Не було звістки від брата Юхима. А тут і його – майбутнього священнослужителя – мобілізували до армії.

Тато з мамою цілу ніч молилися, а вранці, благословляючи в путь, батько осінив його хрестом, вклав у руки складений учетверо листок з текстом «90-го псалма». Мама, заплакавши, розцілувала його і благословила маленькою іконою Божої Матері. З цими найдорожчими святими подарунками пішов він з дому у тривожне і невідоме майбутнє.

Не забути йому і перший бій на підступах до Риги, і медсанбат, і форсування ріки Німан. Страшно було, але заспокоювало переконання, що все в цьому житті робиться з волі Божої, і лише Він один здатен тебе захистити…

Маленька ікона Божої Матері і молитва врятували їх із Сергієм Зайцевим від ворожої розправи у безлюдному німецькому селі. Вони ж переконали молодого синьоокого капітана, що їх власник свій, а не ворог.

Війну довелося йому закінчувати не в Європі, а в Маньчжурії, куди їх перекинули із Кенігсберга. Сувора уссурійська тайга, змії, надмірна вологість, непередбачувані самураї – камікадзе… Один за одним гинули бойові побратими, а його Бог беріг, бо ще не до кінця виконав свою місію на землі, бо щиро молився, вірив і надіявся. Коли повернувся із фронтів додому, батька вже не було в живих — помер від тифу. Першим зустрів його світоволосий п’ятирічний хлопчик Іванко – син брата Юхима, що пропав безвісти на фронтових дорогах. А мама, найдорожча у світі мама Христина, ніжно пестила обличчя, вірячи й не вірячи у своє щастя, бо ж одержала похоронку, в якій повідомлялось, що він загинув смертю хоробрих у Східній Прусії… А мати все повторювала: «Живий, слава Господові, таки живий. Нарешті дочекалася. Таки живий!» Потім була зустріч з коханою дівчиною, яку ніколи не забував у час війни.

Незабаром і одружився з Мариною, а через місяць поїхав до львівського владики Панкратія проситись на парафію, бо ж не привик сидіти без діла. На Львівщині вільної парафії не було, але владика порадив податись на Буковину. Так і зробив. У березневі дні 1947 року він добирався на свою парафію у гуцульське село, котре до смерті вважав своїм рідним.

Цікавим було перше враження, коли автомобіль натужно долав перевал Німчич, його стрімкий підйом, а потім покручений різкими поворотами спуск. Напевно, подумав, таким крученим-перекрученим і складним є життя людей, які живуть у цих горах. Гори одночасно захищають їх від негараздів та бід, разом з тим, не дають можливості заглянути в інші світи.

Дуже хвилювався перед першою зустріччю зі своїми парафіянами, адже від першого враження багато чого залежить. Він до людей завжди йшов з добром і відкритим серцем. І люди здебільшого відповідали тим же.

З яким хвилюванням йшов він до храму Божого, в якому буде правити літургії! Перед церквою щиро помолився. Потім було знайомство з «ліпітропом», інакше кажучи «єпитропом» (старостою церковної громади села) Іваном Тимушем.

З трепетом переступив поріг храму Божого, «молитовно укляк, проказав упівголоса «Вірую». Як справжній знавець своєї справи, відзначив прекрасну акустику. Не здогадувався навіть, що в цьому храмі його голос звучатиме цілі десятиліття.

Вразив молодого священика також лаконічно скомпонований іконостас – академічний зразок для архітекторів, будівничих церков, для іконописців. Церковні книги розчарували тим, що майже всі були написані румунською мовою. З перших днів свого перебування у селі взявся по-господарськи влаштовувати побут, враховуючи реалії життя в горах у неспокійні післявоєнні роки. Не раз, як і на фронті, рятувала його «Книжка червоноармійця», котру завжди носив при собі. Перший раз – від незнайомця, який сплутав його з майором із з’єднання Сидора Ковпака, другий раз – від начальника «стрибків» (так називали винищувальні батальйони, котрі начебто воювали з УПА).

Дуже складно було молодому панотцеві виробляти лінію власної поведінки у стосунках з різними верстами населення. Зумів дати відсіч нахабному «стрибкові» і невблаганному катові – його начальнику. Намагався жити так, щоб до нього не мали ніяких претензій чекісти – емгебісти. У своїх проповідях завжди говорив про заповіді Господні і про обов’язкове дотримання парафіянами загальнолюдських норм співжиття, навчав їх повсякчас дбати насамперед про душу, «бо вона – основа основ існування кожного і на землі, і в потойбічному світі».

Складно було, адже доводилось ховати і тих, які загинули в боях із вдадою, і тих, які впали від куль бійців українського підпілля. Незавше запам’ятав похорон юнака-односельчанина, який загинув під час випадкової перестрілки двох невеличких загонів «стрибків» – одні одних сплутали з бандерівцями. Що ж треба було сказати йому, слузі Господа, щоб не нагнітати обстановку у селі, не озлоблювати проти себе і людей, і емгебістів?!

Його слова вразили навіть начальника районної структури МДБ, який пізніше признався, що навіть він, чекіст, готовий був помолитися, коли почув проголошені священиком слова: «Куля – це диявольський витвір. Вона сліпа, вона не розпізнає, хто перед нею – старий чи молодий, добрий чи поганий, християнин чи невіруючий. На жаль, цього разу обірвала безжалісно молоде життя. Але на все воля Божа – нас вчить Святе Письмо. Господь забирає на небеса і молоді чисті душі, котрі ще не встигли занапаститися земними гріхами. Помолімося за те, аби Всевишній прийняв душу нашого односельчанина в Царстві Своєму».

Не раз запрошували його, вже сивочолого священика, ветерана війни, на відзначення днів Перемоги в районному і обласному центрах. Незабутні враження залишились від святкування 55-річчя Перемоги, на яке його запросили до Києва. Святкував він з очільниками держави, серед найкращих людей України. За порадою сина, на урочистості він одягнувся у підрясник, підперезався гаптованим гуцульським поясом. З шиї звисали два хрести з прикрасами, на грудях – ордени та медалі. Сам Президент на трибуні підійшов до нього і потиснув руку, прем’єр-міністр обняв і розцілував.

Приємно здивувало його те, що незнайомі люди найчастіше підходили і вітали зі святом Перемоги саме його, а не знаних армійських генералів. Відрадно, що люди повертаються до Бога і віри, в нього, священика, просять благословення.

З теплотою, ніжністю і сумом не раз згадує молоді літа, свою кохану і вірну дружину Марину, яка завжди його розуміла з півслова, підтримувала, була другом і порадником, душею відчувала кожну його думку, кожне бажання. Недарма ще перед війною йому, майбутньому солдатові, вона сказало: «Може й вас дочекаюся?» І дочекалася. Щирі і ніжні почуття звели їхні серця і супроводжувала їх цілих п’ятдесят п’ять років, до самої смерті дорогої дружини і матері.

У весняні дні 1947 року, саме перед Пасхою, привіз він молоду дружину на свою парафію, то був холодний і голодний рік. У Молдавії, а також у південних районах Буковини (Кельменецькому, Сокирянському, Хотинському, Новоселицькому) люди вмирали голодною смертю. А в Карпатах в цей час було легше, тому голодні сотнями, тисячами йшли на Гуцульщину в пошуках рятівного шматка хліба. Ніхто з прохачів не обминав хату священика. Чим могла, Марина допомагала бідним людям. А коли вже не було що дати, гірко ридала.

Життя поступово налагоджувалося, народились діти – син і донечка. У сім’ї завжди панувало тепло, затишок і взаєморозуміння. Спромоглися і на власне господарство, придбали корову. Завжди підтримували гарні стосунки з сусідами, мали щирих друзів.

А власний приклад панотця, завжди неухильний від слідування Христа, всім заповідям, привертав до нього все більше і більше прихожан. Він і члени його родини завжди були прикладом для наслідування.

Син «добре засвоїв порядок церковних богослужінь, був у вільний від школи час бездоганним паламарем».

Батьки змалечку привчали дітей до праці, прививали навики ведення різних господарських робіт: сапати, підгортати, копати картоплю, мити підлогу; син вчився косити, колоти дрова, майструвати клітки для кролів.

Звичайно, батько мріяв, щоб син вивчився на священика, став настоятелем знаменитого собору. Йому ж теж пропонували продовжити духовне навчання у Московській духовній академії, а потім він зміг би отримати роботу в столиці. Але гори його не відпустили…

Їхні діти виросли гарними людьми, компетентними спеціалістами. Дочка стала лікарем-психіатром, її чоловік – висококваліфікованим хірургом. Син і невістка здобули фах викладачів української мови та літератури, сіють у людські душі зерна розумного, доброго, вічного. Дочекався панотець нині трьох внучок і одного внука, двох правнуків і трьох правнучок, радів, що всі вони зросли гарними, здоровими і розумними людьми на гордість батькам. Щодня вимолював для них у Бога благословення.

Від дитячих літ і до останнього дня священик А.Вознюк смислом свого життя вважав служіння Всевишньому і людям. Бог був його надією, вірою, радістю, любов’ю. Бог був тією силою, яка тримала, не дозволяла зневіритись, а вселяла надію на життя і спасіння.

Власний приклад отця Авксентія завжди був неухильним для слідування Хрестовим заповідям, привертав до нього все більше і більше прихожан. Мало – помалу він став причетний до кожної родини парафіян…

Скільки дітей похрестив! Скільки пар повінчав! Скільки людей провів в останню дорогу!

А скільки разів освячував їхні оселі, навіть на найвіддаленіших хуторах! І не перерахувати. Як далеко було йти — їхав конем або велосипедом, а в горах не завжди доберешся до потрібної хати на автомобілі. В останні роки життя, правда, про велосипед і коня забув, бо ж роки і сили вже не ті, та й здоров’я інколи підводило…

До отця Авксентія йшли звідусіль люди просити, щоб саме він помолився за дітей, дав благословення, вчинив обряд хрещення чи поховання. Приходили до священика, щоб просто поспілкуватися, порадитись. І для кожного він знаходив мудре і переконливе слово, яке і підтримувало, і навертало, а іноді важило значно більше за інші добродійства. Багатьох путильчан отець Авксентій підтримував і вберіг в роки атеїзму, який, наче спрут, оповивав людські душі, сіяв морок і темряву, адже у цей час він таємно хрестив дітей, сповідав прихожан, які не завжди могли відкрито відвідати храм Божий.

Незважаючи на свій поважний вік, добрий сільський священик завжди знаходив час вислухати, простити, допомогти, направити на християнську дорогу. Тому так шанували його не лише люди з його парафії, а й всі краяни, тому такий він любий їхнім серцям, тому з такою любов’ю згадують його нині!

Як пошанували свого духовного наставника киселичани і дихдинчани у 2007 році, коли відзначали п’ятдесятиріччя його праці на славу Богу! У Свято- Троїцьку церкву зійшлася, здається, вся Путильщина. І в одній, і другій церкві були відправлені соборні служби. Приїхали привітати ювіляра син Володимир і дочка Валентина, четверо онуків.

Ще урочистіше вшановували парафіяни свого духовного наставника, коли відзначали 60-річча його служби Всевишньому і людям. Тоді соборну службу правили всі священики Путильщини, а також архімандрит Мелетій із Чернівців. Під куполами храму лунало слово Боже. Було так невимовно світло, гарно, урочисто.

Отець Авксентій разом зі всіма відправляв Літургію. А потім всі його вітали, дарували квіти, читали вірші на його честь, згадували найпам’ятніші, найурочистіші, найвідповідальніші моменти.

Благочинний Путильського району Дмитрій Сімчук, вітаючи найстарішого в краї отця духовного, зазначив : «Ви, як священик, є тим добрим, чуйним пастирем, котрий кладе душу за вівці свої. Ви завжди навчали людей правди, добра, віри, яка веде їх до вічного Царства Божого». Він побажав Авксентію Мироновичу помочі і ласки Божої, щоб у доброму здоров’ї, щасті і радості дочекати столітнього ювілею.

Вітали свого пастиря краяни і в сільському будинку культури. Чудові пісні дарували йому учасники художньої самодіяльності.

Та наймилішими його серцю були слова сина Володимира, знаного в Україні поета, прозаїка, краєзнавця, літературознавця: «Я вдячний татові і мамі, що вони народили мене саме тут, у Карпатах. Повірте, я себе спіймав на думці у Парижі, піднявшись на Ейфелеву вежу, що дивлюся, чи не видно Карпат. Околиць Парижу фактично не видно, бо Париж – це є Париж. У багатьох я був країнах, але не витримую за кордоном більше, ніж три тижні. Мені завжди хочеться в Чернівці, та насамперед, у Киселиці.

Бо дорожчого справді немає, як твоє рідне село!»

Кожен в залі схвильовано слухав слова митця, бо ж поруч сидів герой його творів, людина – легенда, батько і отець духовний Авксентій Вознюк.

Сьогодні, як ніколи, зростає роль Віри, Церкви, духовного пастиря, бо покликання священика – це щось набагато більше, ніж робота чи навіть професія; воно передбачає повну моральність, високі обов’язки щодо способу життя та цінностей віри. Цим високим ідеалам слугував священик із гірського села Киселиці, світлої пам’яті Авксентій Миронович Вознюк, який протягом довгих 64 років служив на ниві Христовій і духовно опікувався віруючими, ніс у кожну домівку добро, радість, любов, Боже милосердя, став ангелом-охоронцем кожної сім’ї, кожної родини. Храмом його життя була церква, у якій він молився за всіх нас, людей. Він умів розуміти кожного, розрадити в біді і горі, розділити щастя і радість. Його благословення дарувало всім світло духовності, а гарячі іскри Божої любові надихали на смирення, терпіння та всепрощення.

На жаль, невблаганний час забирає у засвіти кращих людей. 7 липня 2012 року на 97-му році життя після нетривалої, але виснажливої хвороби завершився земний шлях людини великої душі, гуманіста з непохитною вірою у серці, настоятеля Свято-Троїцької церкви села Киселиці та Свято-Дмитрівської церкви села Дихтинець, митрофорного протоієрея, найстаршого за віком священнослужителя Буковинської єпархії Вознюка Авксентія Мироновича.

Важко змиритися з тим, що свічка життя цієї прекрасної людини перестала горіти. Він завжди мав у серці Божий вогонь, який освітлював праведний путь у житті і оберігав серед безлічі незгод.

У кожного, хто з ним спілкувався, залишилися в душі теплі спогади та мудрі слова Авксентія Мироновича, поради і настанови, щира, тепла посмішка та незгасна віра в Господа, велика любов до життя і до людей. Тож хай його душа спочиває з миром на небесах, а ми завжди пам’ятатимемо Вас, отче Авксентію, а теплі спогади про Ваше праведне життя і любов да нас зігріватимуть в буденних клопотах і турботах.

З історії відзначення Різдвяних свят на Путильщині

Звичаї та обряди – одна з найдавніших форм духовної культури народу. Кожна нація, кожен народ, навіть кожна етнічна чи соціальна група мають свої традиції, обряди, звичаї, свята, становлення яких відбувається протягом багатьох століть. Вони є складовою частиною світоглядних уявлень людей, їхнього духовного життя і, як правило, відбивають багатющий міжпоколінний досвід людей, а то й відтворюють їхні вікові прагнення.

Різдвяні звичаї у кожної людини нерозлучно пов’язані зі світлими спогадами дитинства, з найсокровеннішими переживаннями душі. В чому така всепоглинаюча сила і велич цих свят і чому вони з такою пошаною і так шляхетно – вишукано відзначаються? Тому, що святкування Різдва, колядування – це естафета поколінь, в якій передається все краще, викристалізоване, що несе суть людського єства, зміст буття людини в Бозі. Колядки належать до найдавніших календарно – обрядових пісень.

Автори сучасного літературознавчого словника — довідника дають таке визначення: « Колядки – жанр величальних календарно – обрядових пісень, які в дохристиянську епоху були пов’язані із зимовим святковим циклом, а з утвердженням християнства – з різдвяним»(від Різдва 7 до Богоявлення 19 січня н.ст.). Наші давні предки святкували народження сонця, ми ж святкуємо народження «Світла для світу нашого Сонця – Ісуса Христа».

Особливості християнської віри гуцулів у давнину

Гуцули – глибоко віруючі люди. Однак слід відзначити, що на їхню віру великий вплив має навколишній світ:красивий, таємничий і суворий водночас. Тому і душа гуцула прагне краси, проникає в тайну… Найбільші християнські свята – Різдво і Великдень – найважливіші в бутті людини події — народження, весілля, похорон – у гуцульському краї постають у всій своїй багатогранній і багатій самобутній формі, що на сьогоднішній день є безцінним живим джерелом культури людини як духовної істоти. Як відзначає Георгій Кожолянко, доктор історичних наук, етнолог, професор кафедри етнології, античної та середньовічної історії ЧНУ ім. Ю. Федьковича, наші далекі предки перебували в тісному зв’язку з природою і вірили, що все в природі народжується, живе й вмирає, а вся органічна природа думає, розмовляє як між собою, так і з вищими надприродними силами. Разом з тим, вони були впевнені, що ці сили можуть бути прихильні до людини або неприхильні.  А також свято вірили, що їх можна умовити , примусити діяти на добро людини. Досягти ж цього можна лише вічними діями та словом. Найвищою і найсвятішою силою вважалось Небо, на якому знаходиться Сонце — дитина неба, Сварожич. На небі знаходяться сонце і зорі. З неба йде цілющий дощ і вогонь- спалах від блискавки, яка може запалити траву, кущі, дерева, сіно і навіть хату. Дні народження Сонця називали колядою, а провідників цього дійства що з вітаннями ходили від хати до хати, прославляючи Сонце – Даждьбога, називали колядниками – даждьбожичами. Серце гуцула по-дитячому щире, завжди наповнене любов’ю до сокровенного, тому народні язичницькі вірування на Гуцульщині були сповнені любові до синіх гір, до їх таємниць, рідної природи, Красного Сонечка, поваги до людей. Мораль гуцула-язичника була дуже близькою до християнства, бо диктувалась голосом серця, і те серце щиро відгукнулося на поклик Христа.

Заворожує слух медитативність гуцульської дримби і тилинки та «Божих пісень» під акомпанемент ліри, скрипки, збуджує глибокі духовні почуття, пробуджує душу звук сурм-рогів і трембіт, мудрими і глибоко повчальними є колядки. Гуцульська колядка – це величне містичне дійство, народне богослужіння, в якому сконцентроване духовне надбання гуцульської землі від правіків до сьогодні.

Найбільше колядок славлять сили природи, а вже пізніші прибирають сучасних християнських мотивів. Найчастіше у текстах колядок зустрічаємо прославлення сонця, місяця, зірок чи дощу, які приходять до господарів в образі гостей чи колядників. Ось зразок однієї з найдавніших колядок:

Три коліднички – підвіконнички:

Перший колідник — яснеє сонце,

Другий колідник – ясненький місіць,

Третій колідник – то дрібен дощик,

Та що ж ти париш, яснеє сонце?

-Ой, як я зийду рано в неділю,

То врадуються циркви й каплиці,

Циркви й каплиці, в цирквах престоли.

-Ой, шош нам світиш, єсний місіцю?

Ой, єк я вийду темної ночи,

Темної ночиши й опівночі,

То врадуютси гори й долини,

Гори й долини ши й полонини,

-Шош ти нам дариш, ти, дрібний дощик?

– Ой, єк я спаду три рази в маю,

То вродит вам си жито-пшениця!

Цікаві спогади про Святвечорову давню молитву залишили своїм дітям і онукам старожили-гуцули.

Колис давно ґазда перед споживанням Святої вечирі звертався до Бога: «Господи, допустіть до Святої вечері ті душі, що ми їх не знаємо, що за них ніхто не знає, що вони пропадками пропадають, що вони бутинами побиті, дорогами покалічені, постарчувані, водою потоплені; за котрих ніхто не знає, лягаючи і встаючи, і дорогою ідучи – ніхто не згадає. А вони – бідні душі – гірко у пеклі пробувають і цього Світого вечора чекають.

Дєкувати Богу світому, що поміг дочекати у мирності, радості й веселості сих Божих свєток! Та поможи, Боже, їх у радості відправити і до сих за рік других діждати!».

Гуцули XIX століття – це вже в переважній більшості християни. Однак в гуцульській релігійній обрядовості збереглося багато давніх народних елементів, які стали християнськими, бо освячують усі найвищі прагнення, прояви людського духу і творчості. У цей час гуцули вже є не просто глядачами, а реальними учасниками цього містичного дійства – коляди. З року в рік в народній традиції переживається, все глибше і глибше засвоюється найбільша подія в історії людства – втілення Бога – прихід у людській подобі Сина Божого, Спасителя Світу. А гуцули зуміли в особливий спосіб, з покоління в покоління, згармонізувати колядування з вченням церкви і відчуттями, переживаннями душі народу.

Розпочинається коляда прославленням «ґазди, пана, побратима Івана», у якого «кедровії двори, тисовії столи».

Сам Господь сидить в святій Вечері,

Довкола столу святі ангели,

А нема тільки святого Николая.

Господь хотів побачити святого Николу. За годину прибіг Никола, «ясна корона у нього на чолі», у правій руці він держить «меч огнистий».

Між Господом Богом і святим відбувається діалог:

Де ти ся барив, святий Николо?!

Пробач ти, Пане, все так се барю.

Був я на морі, на переправі.

Сімдесят душок я віз через море,

Жодної душеньки ніде не зронив.

Кожна домівка християнська в часі Різдва перетворюється на стаєнку, в якій народився Ісусик. М’яке сіно на столі, що перетворилося на ясельця, обгортає хліб, калач – символ Христа – «хліба вічного». Наймолодшими колядниками на Святий вечір є діти, які вітають Новонародженого Ісусика, славлять Матір Божу, господарів.

«Рано на Різдво варят бануж, їдєт і збираються до церкви. На Різдво убераютци люди якнайкраще, идут до церкви подивитися на вибір колядників. По службі Божій найстарший віком виборець дзвонить у дзвонок і вибирає коло церкви колєдників.» Тоді кожна колядницька партія, заздалегідь «підготована своїм вибірцем», стає гуртом біля свого вибірця і берези. З ними разом трембітач і скрипічник. Всі гуртом колядують священикові, а потім – кожна партія іде на свій кут.

Тяжкі були часи в гуцульських горах, коли прийшла радянська влада, яка вела жорстоку боротьбу з релігією, з народними звичаями:«Тільки за те, що люди їли Святу вечерю, їх переслідували, звільняли роботи. Вчителів заставляли контролювати, щоб діти не йшли до церкви, не колядували. Але люди не корилися. Не пропав колядницький дух на нашій Путильщині.

На Різдво, хоч би які були морози, люди вже не боялися, казали: «Тисни ни тисни, вже йде не д’Різдву, а д’Петру», – як каже Чечул Василь Дмитрович.                           ^

І навіть тоді, коли в церкву не можна було ходити, на Різдво там було повно людей. А по службі, йшли колядувати. Не в одній хаті тихонько співали:

Ой з-за горочки, з-за калиночки,

Ми колядники з Україночки.

Колядували різні колядки: коляду «Ой в тім деревци сам Господь сидить», «В нашого брата злотні ворота», «У ліску, у ліску на жовтім піску», «Колядку ґаздині», «Та за горою, там за другою», «Коліда вдовиці». Тоді мало колядували під вікнами, все більше у хаті, однак були такі, що не боялися колядувати під вікнами і приймати коляду.

Газдиня перед колядою застелювала скатертиною стіл, «прилагоджувала колачь на коліду, повісьмо або рушник на хрест. Ґазда, загодя рихтував гроші за коліду. Скрипка виводить різдвяну мелодію, а береза зачинає коліду:

Ой забарив си місіць у крузі,

Гой, дай Боже!

Місіць у крузі, гість у дорозі,

Бо ішло ж туда дев’їть купців,

Хлопців – молодців!

Колідники за березов повторюють:

Дай же вам, Боже, шєстє, здоров’є.

Дай, Боже!

Ґазда виходив із хати надвір до колядників, укривав хрест «чісаним повісмом», давав гроші, дякував за коляду, перепрошував, що не пускає в хату. Береза кількома словами дякував за коляду і за гроші ґазді, і всі йшли до іншої хати. Якщо господар приймав коляду у хату, то запрошував: «Прошу, панове колідники, будьте ласкаві у хату».

Гуртом відповідають: «Красно дякуємо. Дай, Боже, і вам шєстя, здоров’я і многая літ. Із світками Вас і з колідниками». Береза першим заходить у хату, а за ним – колядники. Господиня на порозі хати цілує колядницький хрест в руці берези і кладе на нього «лліне чесане повісьмо», бо на страшнім суді Пречиста Діва ним рятує грішників із пекла. Коли береза переступає хатній поріг, вінчує господарів із Різдвяними святами, дзвонять дзвінком. Всі в хаті замовкають і починають побожно слухати коляду. Спочатку колядували ґазді, тоді ґаздині, дітям. Коли береза закінчує колядувати, дзвонить дзвіночком і вінчує (поздоровляє) господарів. Господарі часто пригощають колядників. В кінці колядники низько кланяються господарям, прощаються і йдуть до іншої хати.

Найгрунтовніший і найбільш повний опис коляди на Гуцульщині зробив видатний український етнограф, фольклорист, публіцист, культурно-освітній і громадський діяч Володимир Шухевич. Він протягом багатьох років бував на Різдвяні свята у Карпатах, слухав понад двісті колядницьких партій, записував колядки. У цьому йому допомагав О. Волянський, Л. Гарматій, Т. Кисіль, І. Попель, Я. Окуневський.

З тих пір минуло більше ста років. І все так же ходять горами від хати до хати колядники, вітають ґаздів і ґаздинь з Рождеством Христовим. І горяни стають не просто споглядачами, а реальними учасниками містичного дійства. Так в народних традиціях з року в рік переживається, все глибше і глибше засвоюється найбільша подія в історії людства – втілення Бога – прихід в людській подобі Сина Божого, Спасителя світу. Гуцули зуміли в особливий спосіб з покоління в покоління згармонізувати колядування з вченням церкви і відчуттями, переживаннями душі народу.

Відрадно, що з кожним роком кількість колядницьких гуртів збільшується. Поряд із старшими, всіма шанованими людьми, колядує молодь. Нами зібрані дані, що, зокрема, у селищі Путила є 14 колядницьких груп:

• Центр селища – 4 групи;

• х. Сторонецький Потік – 2 групи;

• х. Рижа – 2 групи;

• х. Бокач – 2 групи;

• х. Паркулина – 1 група;

• х. Гробище – 1 група;

• х. Запша – 1 група;

• х. Храбусна – 1 група. 

У селі Киселиці колядує 11 груп:

• центр села – 5 груп;

• х. Чечули – 2 групи;

• х. Соколій – 1 група;

• х. Гробище – 1 група;

• х. Площі – 2 групи.Колядники в с.Киселиці 1979 р

У селі Підзахаричі колядує 9 партій (або їх ще називають братствами):

• центр села – 3 партії;

• х. Золотний – 1 партія;

• х. Затінь – 1 партія;

• х. Смугар – 1 партія;

• х. Малинівна – 1 партія;

• х. Міжброди – 2 партії.

Кожну коляду веде береза, тобто головний колядник. В Путилі є такі берези, які беруть участь у коляді по 20 і більше років. Це Ямніцький Леонід, Поляк Дмитро, Торак Василь, Торак Дмитро, Генкул Володимир, Терен Олексій, Торак Микола, Малиш Іван. Є і такі, які йдуть за березу лише до декілька років. Це Тонієвич Дмитро і Євенчук Микола.

У наш час колядники на Путильщині у час Різдвяних свят перебувають в особливому статусі відповідальності і вшанування, адже символізують учнів апостолів та всіх праведників, проповідують віру Христову.

Підготовка до колядування

Ті, хто збираються йти в коляду, вчаться поводитися стримано, ґречно.

Як розповідає настоятель Петро-Павлівської церкви села Плоска отець Святослав, кожен справжній колядник (а таких більшість), готуючись до дійства, дотримується Різдвяного посту, очищує себе Святою Сповіддю і зміцнює Святим Причастям. Відповідальність за гідність колядницької групи несе береза (її керівник) – найшановніший чоловік. Березою обирають чоловіка, який відвідує богослужіння та є відповідальною та добропорядною людиною. Як розповідають старожили «кожний колідник хочєт погоноритися, шо він мудрий і знає всі колєди. А найкраще знає напамніть коліди береза. Вин мусит уміти вести коліду і знати всьо напамніть, бо вин за ню відповідає. Мусит знати і йку коліду в котрій хаті колідувати, аби си то вдало всім людем. Та й мусит знати наперед уже, єк за довго шош в тій хаті коліду покигнути».

Житель селища Путила Дуб”як Петро Юрійович, 1945 року народження, який уже більше 30 років ходить у коляду, розповідає, що береза сам підшукує собі ґазду, котрий гарно грає на скрипці. «Скрипічник є дуже важнов особов у колєдниках, бо вин играєт березі і колідникам до колєди.  Їго скрипка всьо мусит грати, аби йкий був вмучіний. А єктрафится пустий скрипічник, то й колідники з ним ніц ни варті. Кождий скрипічникмусит свою игру зладити з голосом берези, тому вни довго вправляються перед колідов».

Береза з колідниками цілу Пилипівку пригадують колядки, аби не помилитися, не забути слова, щоб не було соромно перед людьми, щоб ніхто не міг ославити березу. Бо, як розповідає житель села Сергії Логош Микола Іванович, «хоть ни всі знают добре колідинапамніть, але однако в них розуміютця. А слова Божі гріх з коліди опускати, ані ни можна їх милити в коліді».

 Хід коляди

За давньою традицією, у гуцулів діти починають свою коляду на Святий вечір, як зійде перша зірниця. Питалися газдів:

Чи приймаєте колідувати?

Заходіт, – відповідав ґазда.

Перший колідник:

На здоров”є з Світим вечором!(колядують).

Після закінчення коляди діти вінчують господарів дому такими словами:

«Вінчуємо, пане ґаздо, з Світим вечором, з завтрашнім Різдвом!»,

«Дай, Боже,у мирі, достатку й добрі їх відсвяткувати й нарік дочікати. Христос рождається!».

Господарі відповідають:

«Дєкуємо файно за коліду, за вінчовані»,

дають гроші, гостинці.

Та особливим дійством на Путильщині є саме дорослі колядницькі гурти. Всі учасники коляди йдуть на Різдво до церкви на Службу Божу. Кожен береза має хрест, який передався йому ще від діда, батька чи іншого родича. Саме цим хрестом священик благословляє обраного березу. Після помазання священним єлеєм, покропляння свяченою водицею і після благословення священика колядники моляться і колядують у Божому храмі. Колядування набуло форми народного Богослужіння. Колядники моляться поіменно за живих і померлих, випрошують у Бога всього необхідного для повноцінного життя, складають подяку, прославляють ім’я Господнє. Відрадно, що в останні роки колядники все частіше одягають вишиті гуцульські сорочки, сардаки, чим повертають усіх до батьківських традицій.

Берези беруть хрест, скриньку (скарбону) і дзвінок. Дзвіночком сповіщають добру новину про народження Дитятка Божого. Душею кожної колядницької партії є скрипка. Деякі гурти мають із собою роги-сурми.

Найперше колядують священикові.

Тоді йдуть до домівок односельчан. Жодну хату не минають, бо Христос ( приходить до всіх і кожного, а найперше до стареньких і хворих – всіх потребуючих. Кожна гуцульська господа звеселиться колядою. Колядників дуже гостинно приймають, ґречно з ними обходяться і чекають у кожній хаті.

Ось що розповідає про коляду у селі Соколій, що належить до Киселицької сільської ради, багаторічний береза та колядник Юрій Кричун: «Я ходив з церковною колядою ще в юності. Можу сказати, що за багато років слова коляди не змінилися. Відмінність у тому, що колись, крім грошей, господарі давали колядникам продукти, а на хрест клали повісмо – пряжу з льону. Кожна сім’я обов’язково давала хліб, а решту – хто що мав. Продукти і гроші віддавали до церкви, а з повісма плели мотузки на церковні дзвони. Колядували не в хаті за столом, як зараз, а на ґанку чи просто під вікном. Потім господарі запрошували колідників у хату і пригощали. Крім колядок, чоловіки знали багато співанок, якими розважали господарів після частування».

Кожного року колядники приходять майже в один і той самий час, тому господарі виглядають їх вже за дві — три години і заздалегідь готуються. За доброю традицією, родичі приходять одні до одних на коляду. Іноді в одній хаті збирається до п’ятнадцяти – двадцяти чоловік. Підходячи до подвір’я односельчан, колядники дзвонять в дзвінок(трублять в ріг), аби дати знати людям, котрі сплять, аби вставали, стають лицем до вікон і питають:

Ци спиш, ци чуєш, пане господарю?

Ци позволиш колідувати?

На голос з хати «Просимо!» грає скрипка «до коліди», а за ним колідники зачинають колідувати коліду «До цего двора…», або «Різдво Христове».

Колядування – це справді одна з найдавніших, найглибинніших і найінтимніших народних традицій нашої Путильшини, яка е невід’ємною, частиною, як Гуцульщини, так і всієї України.

Різдвяні звичаї є складовою частиною світоглядних уявлень людей, естафетою поколінь, в якій передасться все те краще, що являє собою суть людського єства, зміст буття людини в Бозі.

Той, хто знає, цінує і любить колядку, завжди шанувався в народі. Але знання колядок потрібні, насамперед, нам самим, щоб власним серцем торкнутися краси та величі найбільшого християнського свята – Різдва Христового, бути не лише його спостерігачем, а й безпосереднім учасником. Вивчивши зібрані колядки, кожен може бути солістом за святковим столом у власному домі, адже наші колядки – це не тільки хвала Богові, а й дуже гарні мелодійні пісні. Вони створені нашими предками з Любові, Віри, Надії, Радості і Добра.

Мало любити рідний край, його культуру, звичаї, обряди, захоплюватись колядками, коломийками, піснями-хроніками, їх треба знати й берегти, по перлині збирати велике й багате намисто духовної культури нашого народу, бо те, що сьогодні ми не врятуємо, вже завтра не зможе записати ніхто. Усвідомлення нами загрози зникнення гуцульської самобутності спонукає нас до роботи, до реальних дій, які не тільки зупинять руйнацію нашої культури, а й створять нові умови для її подальшого розвитку в сучасних умовах.

Шлях усіх нас, українців, у майбутнє пролягає через вивчення своєї історії, культури, мови, звичаїв і обрядів.

 

Коляда у с.Товарниці 1979 р.

 

Коляда у с.Рижа 50-роки

Скрипка і ріг- атрибути гуцульської коляди

Коляда у с.Товарниця 1990 р.

Вмирська коляда на Путильщині