Над сторінкою працювали:

Троєцька Мар’яна Юріївна

вчитель інформатики

Євдощук Лариса Василівна

заступник директора з ВР, вчитель української мови та літератури

——————————————————————————————————

Лук’ян Кобилиця – народний месник, ватажок повсталих гуцулів – горян, депутат австрійського парламенту

У мальовничому куточку українських Карпат, девисокі стрімкі гори, вкриті лісами, де вітри гуляють серед дрімучих нетрів, розкинулось село Сергії. Ще з сивої давнини, в легендах, переказах і співанках відображені його велич і слава. Тут, на хуторі Красний Діл, влітку 1812 року народився відомий народний месник Лук’ян Кобилиця. На тому ж місці і нині красується родинна садиба легендарного селянського ватажка, депутата австрійського парламенту.

Тоді хутір називався Красний Діл (така назва фігурує у письмових актах XIX століття). Назва хутора походить від однойменної гори, на схилі якої він виник. Спочатку хутір вважався присілком села Плоска і належав її сільській громаді, яка входила до складу Путильської домінії Русько-Довгопільської округи.

Обійстя родини Кобилиці розташувалось на схилі живописного груня, приблизно за три кілометри від села Сергії. Про загальний вигляд садиби за життя селянського ватажка можемо лише здогадуватися. В історичних джерелах тієї доби неодноразово згадуються і «хата Кобилиці», і «господарство Кобилиці», але, на жаль, жодного опису їх не збереглося.

Серед гірського населення у той час панувала неписьменність, і багато історичних подій, як і важливих фактів з особистого життя Кобилиці та його громадської діяльності, залишилося не зафіксованим в будь – яких виданнях. А те, що ми нині маємо і що писалося румунськими, польськими, німецькими чи австрійськими дослідниками, часто-густо переповнене суб’єктивізмом і носить в собі або поверхове, або ж цілком перекручене трактування. І це зрозуміло, бо саме таке відображення історичних фактів, пов’язаних з іменем проводиря повсталого народу, задовольняло тих, хто стояв при владі і хто був зацікавлений у приниженні народного героя, ватажка повсталих селян українського походження.

Чудова карпатська природа з самого малечку манила до себе хлопчаків. Малий Лук’ян разом з однолітками любив бігати гірськими стежками з ранньої весни до пізньої осені у пошуках пригод і розваг. Йому здавалося, що всім добре, весело живеться на цьому світі. Але, виростаючи, зрозумів, що все не так. З кожним роком все більше і більше доводилось працювати з батьками для того, щоб утримувати своє господарство в належному порядку. Неодноразово під час тієї чи іншої роботи чув, як батько нарікав на панів, які захопили ліси, пасовиська та землі гуцулів. З діда-прадіда вони жили тут вільно, спокійно, хоча доводилось дуже важко відвойовувати кожен сотик ґрунту із лісу. Крім корчування, треба було ще обробити цю ділянку поля чи пасовиська. Від такої роботи залишались кроваві мозолі на руках.

Дружина Лук’яна Кобилиці з відомого на Буковині роду Єрошок, змолоду вважалась першою красунею на селі. Та й він був, – як писав І. Я. Франко, – «чоловік середнього росту, дуже сильно збудований, широкоплечий, з надзвичайно гарною головою о дуже інтелігентнім виразі лиця. Красні чорні кучері спливали на його сардак. Великі чорні, бистрі очі, орлиний гарний ніс, чорний вусок і чорна еспанрька борідка надавали йому подобу еспанського гранда». «Ріс він, – як писав кореспондент газети «Сільські вісті» О. Карпенко, – і сила його росла, міцнів дух і розум». Долею судилося Лук’янові стати народним ватажком. Гуртувалися навколо нього люди, незважаючи на його молодість зверталися до нього за порадою. Вже 1843 року в нього було шестеро дітей, але їхня подальша доля невідома. За деякими новими даними, він був досить заможним господарем. У 1843 році Лук’ян Кобилиця був підданим поміщика Георгія Джурджувана одного з найжорстокіших. За грамотами молдавських господарів, панщина не мала перевищувати 12 днів на рік. Але поміщики постійно порушували цю норму. І от для захисту своїх економічних інтересів селяни обирають собі уповноваженого або всегромадського депутата, який мав захищати інтереси сільських громад. Вже у 27 років народ виявляє таку довіру до Лук’яна Кобилиці: його було обрано депутатом громади Сторонця-Путилова до крайового австрійського уряду зі скаргою на зловживання місцевого поміщика Джурджувана.

Місія була відповідальною і водночас небезпечною: конфлікти гуцулів, що тривалий час жили відповідно до власних звичаїв та законів, неохоче корилися австрійській владі й тим більше відмовлялися зважати на інтереси німецьких та румунських землевласників, давно викликали роздратування з їхнього боку.

Сільські громади насамперед виступали проти привласнення панами лісів та пасовищ, які формально їм не належали. Пани захоплювали угіддя, якими традиційно володіли гуцули, вимагали виконання різних повинностей в обмін за право користуватися ними. Скарги на подібні кривди й мав передати австрійським чиновникам Лук’ян, який, за свідченням канцелярських службовців, «відповідав з великою гідністю і клав натиск на те, що «ліси наші» і що з гуцулів дідичі здирають неналежні данини».Однак у відповідь офіційні установи просто заборонили селянам складати скарги на поміщиків, до того ж пригрозили розправою. Очевидно, саме тоді Лук’ян Кобилиця вперше пересвідчився в тому, що для розв’язання цієї проблеми самих лише скарг замало. Тому, замість колишніх принизливих прохань і суплік, він пропонує селянам об’єднуватись і подавати колективні петиції безпосередньо австрійському імператорові.

І вже, починаючи з 1840 року, у Сторонці-Путилові під головуванням і за участю Кобилиці з’їзди уповноважених громадами депутатів, виробляють програму дій. Отже, відтепер гуцули намагаються діяти в межах існуючих порядків, вимагаючи не тільки повернення незаконно захоплених земель, а й убезпечення від зазіхань з боку поміщиків. Селяни скаржилися на панів Ромашкана, Айваса, Джурджувана, які силою присвоїли собі ліси, заставляли їх платити великі податки. Особливо наголошували на тому, що вони не одержали від панів ніяких земель, а самівідвойовували їх у лісу, нікому нічого не винні, а тому відмовляються від всяких повинностей на користь панів і «хочуть бути цісарськими підданими, тобто камеральними (державними) селянами». А це вже була не звичайна скарга, а відвертий протест проти жорстокого гніту. Однак і в цісаря, і в парламенті селяни захисту не знайшли і почали відкрито виступати проти панів та урядовців. Про заклик до боротьби говорять слова народної пісні: А ви, хлопці любі, милі, Хапайтеся до сокири! Остріть коси, остріть вила, Аж так пукне панська жила.

У 1843-1844 рр.селяни Русько-Довгопільського округу збунтувалися і після неодноразових скарг до цісаря, позитивної відповіді від якого так і не дочекалися, вдалися у листопаді 1843 року до масової непокори.

Провідником бунту став уповноважений 22 громад, селянський заступникЛук’ян Кобилиця, а центром руху став Путилів.

У відповідь на посилення феодально-кріпосницького гніту горяни почали вживати більш рішучих заходів. Селяни вважали, що для того, щоб вільно користуватись лісами, потрібно не лише прогнати панських лісничих і довести урядовій комісії, що ліси, пасовища і поля, здобуті внаслідок викорчовування лісу, є їхньою власністю. Вони так і зробили: відмовились виконувати феодальні повинності,підкорятися місцевим властям. Обласний комісар Краль, який був посланий в округуу жовтні 1843 року для розслідування селянських скарг, вже на початку листопада повідомляв, що «спокою і порядку в Русько-Кимнолунзькій окрузі можна досягти лише з допомогою значної кількості війська». За дорученням уряду, булосформовано експедицію на чолі із заступником буковинського старости Збишевського, яка розслідувала «справу про «насильство». Із матеріалів слідства було встановлено, що селяни не хотіли визнавати влади домінії, навіть відмовлялися заходити до канцелярії. Селян звинувачували в тому, що вони збиралися по 200-300 чоловік у Захарія Маршавки,Степана Степанчука і Лук’яна Кобилиці. На своїх зібраннях вони перечитували урядові розпорядження, по-своєму їх тлумачили та підбурювали інших подавати скарги проти насильства. Лук’ян Кобилиця закликав селян бути сильними, як скеля, бо поміщики, домінікальні і крайові урядовці – це лише вода, яка протікає біля цієї скелі. І всі вони пройдуть, як протікає вода, а скелязалишиться непохитною. Говорив народний месник і про те, що урядовці повинні бути слугами підданих, бо за це вони одержують платню від цісаря, а піддані платять цісарю.

Власті були занепокоєні, що селяни мають багато зброї – рушниць і пістолів, отже, зможуть чинити збройний опір. Бунт перетворився в широке повстання, на задушення якого мусило прийти військо. Помста селян своїм визискувачам зчинила велику тривогу серед панів, і вони зажадали оборони від старости. З Чернівців були вислані комісари. «Активних учасників виступу було покарано киями, а Лук’яна Кобилицю і 13 його соратників було заарештовано, покарано киями і відвезено до тюрми в Чернівцях, де їх тримали доти, доки не було повністю призупинене повстання». На суд приїхав сам староста. Всіх 50 підсудних було засуджено натілесну кару: від20 до 100 буків. Як оповідає очевидець, «били людей, так били, що коло лави кров людську пси хлистали». Самого Кобилицю відвезли до тюрми в Чернівцях. Лук’яна допитували окремо від інших і записували його зізнання до окремого протоколу. Із допиту виявилося, що Лук’яну Кобилиці був тоді 31 рік. Він був одружений і мав шестеро дітей. Відзначалося також, що він раніше не звинувачувався ні в яких злочинах, до кримінальної відповідальності не притягувався. Лук’ян говорив про те, що селяни писали скарги, але відповіді не одержували, що один із визначних делегатів Улас Петран помер насильницькою смертю (його тіло було знайдено у річці Серет), селяни в його смерті обвинувачували поміщика Йордакія Василька, який привласнив гроші загиблого, однак вбивцю власті не знайшли і не покарали. Говорив народний ватажок і про те, що поміщики примушують селян платити податки за землі, якими вони користувалися, і навіть за ті, які у них відібрали пани Айвас, Ромашкан, Джурджуван. Наголосив він також на тому, що податки зросли в кілька разів, хоч розміри наділів не збільшилися, до того ж пани заборонили селянам користуватися лісами, а данина панам від овець є вже зовсім не справедливою. Заявив Л. Кобилиця і про те, що селяни просять дозволу будувати школи, зокрема в селі Плоска. У той же день, коли допитували Кобилицю, були проведені арешти в селах округи. Заарештованих жорстоко били киями. Зокрема, війт с. Конятина Петро Андрецут дістав 10 ударів киями за те, що скликав збори громади села, а церковний дяк із Путили Петро Ісакович – за те, що він закликав селян не коритися панам.

Перед комісією Л. Кобилиця відповідав з великою гідністю. Уряд був переконаний, що якби принизити Лук’яна в очах гуцулів, то він втратив би їхню пошану, і тоді можна було б зламати опір бунтівників. Тому вони почали провокувати народного месника, намагаючись вивести його з терпіння, щоб він, спалахнувши гнівом, образив комісію, а вже тоді, як вони гадали, можна було б і публічно побити Кобилицю. Але даремні були намагання вивести Кобилицю з терпеливості. На всі злобно-дошкульні питання він відповідав спокійно і з великою гідністю. Політична комісія передала Кобилицю судовій комісії, що рівночасно з політичною у Сторонці-Путилові три з половиною місяці урядувала. Лук’яна Кобилицю засуджено тоді, мабуть, на рік «криміналу». Відсидівши рік у в’язниці, Л. Кобилиця повернувся додому і знову включився у боротьбу за права горян. Центром «неспокою» знову стає садиба в Красному Ділу. Щоб заспокоїти гуцулів, уряд видав 11 -го травня 1844-го року досить неясний декрет: в ньому признано гуцулам вільність від панщини, але залишено за панами всі інші привілеї: складати умови з гуцулами і вимагати заплати за випас худоби на панських полонинах. Після короткого спокою знову почалися великі утиски панів, збільшилися їхні вимоги до гуцулів. Уже в 1845-му році зареєстровано нові скарги гуцулів до влади проти панів. Нові заворушення гуцулів були викликані тривожними поголосками, мовляв, цісар дарував панщину, а дідичі це затаїли. Гуцули знову почали збиратися потайки по лісах і обмірковувати протизаходи по відношенню до нових розпорядків. Вони вирішили післати Лук’яна Кобилицю до цісаря до Відня з відповідним листом, в якому висловлювали свої кривди. За інформаціями Біленкевича з села Ферескул над Черемошем, не лише буковинські гуцули, але й з ляцького боку (Галичини) в часі Великодня збирали біля церков від кожної паски по одному левові, та занесли ті зібрані гроші Кобилиці й вислали його з листом про їхні кривди в далеку дорогу.

Точно невідомо, чи бував Кобилиця у самого цісаря, але відомо, що він повернувся з Відня 1846-го року і привіз «великий папір, записаний величезними червоними літерами, який розвісив на стіні у своїй хаті». Дослідники-історикивисувають припущення, що то була якась афіша. Гуцули повірили своєму ватажку, що це цісарський патент, який повертає гуцулам їх давні права. До його хати знову сходилились гуцули з далеких гір. Панство знову звернулось до чернівецького старости, щоб покарав народного месника. Староста засудив Кобилицю на кілька місяців тюрми за «обман і агітацію».

Навесні 1848 року Лук’ян знову опинився на волі. Цього року горяни обрали його депутатом до Віденського рейхстагу по Вижницькому виборчому округу, приблизно від 50 тисяч виборців. І хоч у складі рейхстагу були й інші українці, Лук’ян Кобилиця став у парламенті взірцем народного захисника не лише буковинців, а й галичан. Цю повагу він здобув своєю непідкупністю, працелюбністю, наполегливістю.

Із селянськими скаргами він добився аж до міністрів, знанням законів, умінням логічно мислити, дотепністю не раз ставив чиновників у глухий кут. Він відразу примкнув у парламенті до лівого крила, яке виступало проти відділення Буковини від Галичини, виступав проти панщини і викупу, за передачу селянам лісів, пасовищ і полів. У жовтні 1848 року засідання рейхстагу було перерване повстанням. Лук’ян Кобилиця зрозумів, що селяни потребують підтримки на місцях і повернувся на Путильщину. Він скликав великі селянські сесії біля Вижниці, Путили та Селятина, на які збирались по декілька тисяч чоловік. Користуючись нібито наданим депутатським правом, Лук’ян Кобилиця дозволив селянам безкоштовно користуватися лісами, не платити обтяжливі податки та обирати нових війтів, незалежних від панів. Селяни слухали тільки свого ватажка, зустрічали його в селах салютами з рушниць та пістолів. Найбільш масовими були збори (сесії) 16 листопада 1848 року у Глєдові біля Чорногузів. Тут, у глибокому яру, було затишно, зійшлося 2600 селян з навколишніх сіл. Друга «сесія» відбулася біля Сторонця-Путилова- у Панчені. Третя – в Селятині. Селяни з’їжджалися до «батька Кобилиці», як на прощу. Просили поради і допомоги. Австрійські власті послали у гірські місцевості військо, розшукуючи Кобилицю і його соратників. Вони добилися від парламенту позбавлення Л. Кобилиці депутатського мандату і віддали наказ про його арешт. Крайова жандармерія пообіцяла нагороду в 1000 злотих тому, хто видасть Кобилицю.

Та ватаг, із наближенням у гори війська, зник. Пошуки народного месника тривали агенти нишпорили по всій окрузі. Пішла чутка, що він перебуває в Рожнові Коломийського староства. Кобилиця у цей час, перебуваючи на нелегальному становищі переймається народними справами. Схопили керівника гуцульських повстанців у гуцульському селі Жаб’є, що на Галицькій стороні (нині с-ще Верховина Івано-Франківської області), за одними даними наприкінці 1849 року, за іншими – у квітні або травні 1850 року. Ватажка було запроторено до в’язниці у м. Гура- Гумора (Румунія), а повстання жорстоко придушено.

Довго тягнулось слідство, судив JI. Кобилицю військовий суд. Але, крім «агітації», не міг нічого довести. Було винесено вирок: місяць тюремного ув’язнення. Однак не дозволили йому повернутись на отчі землі, а заслали до містечка Гура-Гумора (там народилася Ольга Кобилянська, нині Румінія), де він і помер 24 жовтня 1851 року, внаслідок катувань під час слідства. Існує версія, що до його смерті «приклали руку» давні вороги – поміщики Ромашкан та Джурджуван. Пани жорстоко помстились Л. Кобилиці: директор радівецькихволодінь Амброзій наслав на його хату військо з Чернівців у кількості 100 чоловік, які вигнали з дому його дружину з дітьми, а все господарство звели нанівець: розбили двері і комору, забрали бринзу, мед, муку, масло, гроші.

Мученицькою смертю загинув Лук’ян Кобилиця. Загинув, але пам’ять про нього залишилась в народі, бо він – воістину національний герой, перший депутат парламенту від нашого краю.

Його заслуги перед Буковиною величезні: він показав світові високу національну самосвідомість і гідність гуцулів, високі організаторські здібності, був взірцем народного захисника у парламенті не тільки для буковинців, але й галичан. Цю повагу він здобув своєю непідкупністю, принциповістю, хоробрістю і наполегливістю. Знаннями законів, вмінням логічно мислити він здивував сучасників.

Народ гідно оцінив подвиг нашого славного земляка. Його ім’я стало символом нескореності духу і боротьби трудового народу за звільнення від поневолення.

У 2012 році горяни Путильщини відзначили 200-ті роковини від дня народження Лук’яна Кобилиці. Було проведено обласну науково-практичну конференцію «Пам’ятаймо своїх героїв», в якій взяли участь провідні науковці Чернівців, Івано-Франківська, знані в краї люди. Серед них – Олександр Масан – доцент кафедри етнології стародавньої і середньовічної історії ЧНУ імені Ю.Федьковича, Георгій Кожолянко – доктор історичних наук, професор цієї ж кафедри, Володимир Антофійчук – доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української літератури ЧНУ імені Ю.Федьковича, Іван Дерда – доцент ЧНУ імені Ю.Федьковича, заслужений артист України, Петро Арсенич– кандидат історичних наук, заступник голови Івано-Франківського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т.Г. Шевченка.

 

Гуцульських мелодій чарівники

Гуцульщина… Не в однієї людини, навіть при її згадці, радісно заб’ється серце. Це край, розташований у східній частині Українських Карпат, навколо витоків верхньої течії Черемоша, Прута й Тиси, по обидва боки овіяної легендами Чорногори з її – і всієї України – найвищою вершиною – гордою Говерлою.

Закоханий у цей прекрасний і суворий край, уродженець Поділля Михайло Ломацький писав: «Гуцульські Карпати, їх «Бескид Зелений, у три ряди саджений» — це просто рай на землі! Красі наших гуцульських гір немає рівної в цілому світі. Наша Гуцульщина – це наче святиня, здвинена руками найбільшого митця – будівничого, самого Господа, повна краси й чарів, якими не можна начудуватися й надивуватися».

У чому ж таїна цієї притягальності Гуцульщини? І в лагідних схилах гір, які не лякають недосяжною висотою, як Альпи чи Кавказ, а, навпаки, манять до себе своєю доступністю. І в помірному кліматі, в якому найчастіше відчувається ласкаве тепло Середземномор’я та м’яка вологість Атлантики, аніж морозяний подих Арктики. І в розкішному буянні рослинності різних видів, завдяки чому зеленню можна милуватися круглий рік.

Але найбільше, мабуть, вабило і вабить життя мешканців цього краю – гуцулів, працьовитих, сміливих і волелюбних, талановитих і красивих, музично надзвичайно обдарованих.

Вони створили свій спосіб життя і господарювання, свою архітектуру і мистецтво, музику і танці, демонологію й вірування, традиції і ремесла.

Гуцульське мистецтво – це висока частка української культури. Головним джерелом його живлення є народні ремесла, що з давніх-давен розвивалися у цьому благодатному краї, знані нині в Україні, в ближньому і далекому зарубіжжі, гуцульська музика. Недарма кажуть, що гуцульська писанка – найкраща в світі, гуцульська вишивка – найвишуканіша в світі, гуцульська ноша – найчарівніша в світі, гуцульська музика – найзапальніша.

Ще в глибині віків гуцули за допомогою власних музичних інструментів подавали сигнали про напад злодіїв, диких звірів, стихійні лиха або імітували голоси звірів, птахів для заманювання, або лікували хворого, трудилися, відпочивали, а отже, робили все, щоб жити і виживати, ще тоді вони, очевидно, і не знали, що створюють музичне мистецтво, яке буде захоплювати людей.

Гуцульські інструменти… Свиріль, дудка, флора, денцівка, дримба, скрипка, трембіта, ріг… Дещо з цього переліку, на жаль, вийшло з ужитку, але, на щастя, не зникло. А загалом вся Гуцульщина – це один великий музей духовності, в якому ніколи не змовкає музика.

Славним музикою був світлої пам’яті Спиридон Іванович Прилипчан – знаний в усій Гуцульщині і далеко за її межами скрипаль. Разом із своїми братами Лукою Івановичем і Кирилом Івановичем презентували гуцульське музичне мистецтво на сценах Чернівців і Львова, Києва і Харкова, Москви і Ленінграда, Алма-Ати і Вільнюса.

Народився Спиридон Прилипчан 8 березня 1923 року в с. Шепіт у простій гуцульській сім’ї, зростав серед чарівної природи. Загадковий шум смерек, дзюркіт потічка, шепіт гірських трав народжували у ніжній душі хлопчика чарівні мелодії. Він намагався копіювати знайомих музик, яких чув на весіллях, хрестинах, коли приходила коляда. Малий Спиридон вирішив сам зробити собі скрипку: Струни робив з ниток , а деко – з сухих дощок. Але грати на ній, на жаль, було неможливо. Вже в юнацькому віці хлопець сам заробив собі гроші і купив стареньку скрипку, яка на той час вартувала цілої корови. На ній і вчився грати. Спочатку ходив підсобляти знаменитим в окрузі музикантам: Савчуку, Данилащуку. І старався перейняти в них досвід, що вони часом і не знали. Зростав професійно, пізніше сам ходив грати весілля, храми, хрестини, толоки, різні забави. Скрипка (до речі, в гуцульській музиці вона завжди перша) у руках чоловіка могла творити диво: раптово перейти з тужливих акордів, які тривожили і рвали серце, на веселі і запальні. А ще грав разом з братами Кирилом і Лукою. Як бувало, вийдуть брати Прилипчани на сцену, то весь присутній люд жвавішає, а серця ніби співають у такт гуцульським мелодіям, бо ж були брати неперевершеними в краї скрипалями. Без них не обходилось жодне районне свято чи фольклорне дійство в Україні та далеко за її межами. Вони — лауреати та дипломанти багатьох міжнародних гуцульських фестивалів, їх музика йде з глибини віків. Вона ж кликала наших предків і на весілля, і на входини в нову хату, і в поле до спільної праці та на різні забави.

Проживав Спиридон Іванович разом з дружиною Марією Іллівною та дітьми: дочками Вікторією, Василиною і Неллі та синами Петром і Спиридоном на хуторі Бокач Путильської селищної ради. До переїзду в Путилу сім’я жила в далекій Сараті. Чоловік торгував у магазині, а                дружина вела господарство і доглядала дітей. В ті далекі сорокові роки було надзвичайно тяжко і з хлібом, і з одягом, війна диктувала свої умови. Але була у них велика перевага – їх молодість, яка давала сили долати труднощі. І ніколи не змовкала музика їх сердець. І свідками цього є численні нагороди, сувеніри, фотознімки, багато літератури, яку Прилипчани привезли з великих фольклорних свят, що відбувалися у Москві, Ленінграді, Києві, в усіх фестивальних регіонах Гуцульщини. Скільки-то мелодій, стільки літ злинуло з-під струн         скрипки.

Тисячі учасників міжрегіональних фестивалів та конкурсів побачили неповторні гуцульські вишивки, ткані вироби, почули народних пісень із уст  Марії Іллівни:

Ой вечір, вечір, сонечко заходи,

А голубі гори нічка вкриває,

Жене хлопець вівці та в сопілку грає.

А волики ричут, із поля ідучи,

В пречистім потоці водичку п’ючи.

Над чистов водицев верба ся схилила,

Цілу божу днинку в воду ся дивила,

Цілу божу днинку там пташка співала,

А тетерки пташка в гніздочку ночує

І з самого соловейка співаночки чує.

Спиридон Іванович у розмовах згадував: «Нам ніколи не треба було репетицій. Ми виходили перед найбільшою аудиторією і грали, мов у себе вдома, щиро, від душі. Ми чули ту музику всім своїм серцем і розуміли, що люди її люблять. У будь-якому регіоні світу вона звучала оригінально і неповторно. Всюди глядачі нам раділи. Повірте, це було надзвичайно приємно. Вабило людей і гуцульське вбрання: сорочки вишиті, ремені цятковані, білі портяниці. А гуцульських мелодій ми знали дуже багато, тож мали що заграти глядачам, хоч би скільки вони вертали нас оплесками. Саме серце співало під мелодію скрипки».

В усіх поїздках по фестивалях С.Прилипчана супроводжувала дружина. Разом з тим, вона представляла свої вишивки і ткані вироби і бачила, з яким захопленням люди розглядали ці роботи, адже гуцульське мистецтво має свою особливість.

Музикант відзначав, що особливо любив грати весілля, адже музика весільного обряду є чи не найбільш різноманітною і видовищною з усіх знаних. І тут головну роль відігравала скрипка.

Одна тільки «гуцулка» чого варта! Вона може бути і піснею, і танцем, або ж просто звучати в інструментальному виконанні.

Звичайно, на весіллях грав на скрипці вальси, польки, марші, але й не забував про одвічні складові пісенно-танцювальної музики гуцулів – решето, аркан, голубку, косар. Таке розмаїття мелодій є не лише свідченням великої майстерності митців, але й високої музичної культури Гуцульщини.

Музика братів Прилипчанів будила в людських душах найкращі почування, високі естетичні почуття. Її досліджували відомий професор музики із Санкт-Петербурга Мацієвич Ігор Володимирович, який написав книжку про Спиридона Івановича, його музику, а зараз готує  до випуску, його дочка Вікторія Шмідт, яка нині проживає в Німеччині, захистила дисертацію на тему гуцульського музичного мистецтва.

Оцінюючи гуцульську музику, звертаючись до горян Мацієвський І.В. казав: «Ви не уявляєте, люди, в якому музичному, етнографічному згустку ви живете. Якщо Іспанію з часу її історичного розвитку представляють 24 музичні інструменти, Францію – 26, то Гуцульщину знаєте, скільки? 94. Ви перше місце у світі займаєте, але на мапі навіть крапочки не значиться, де є ця Гуцульщина». Тож, дійсно, нам є чим гордитися! Віримо, що про нашу Гуцульщину і її талановитих митців це почує світ».

 

В краю смерековім народилась славнозвісна Ткачева «Марічка»

Путильщина… Вічнозелений і чарівний куточок Буковини, край, де Карпати високі і далеч смерекова у барвах веселих та шумі швидкоплинних річок Черемоша, Путилки і Сучави.

Путильщина – це край справжніх горян-гуцулів, закоханих у свої високі гори, які приносять у житті і радість, і сум, і здобутки, і випробування.

Споконвіків цей край приваблював своєю таємничістю незвіданих місць, гірських плаїв та полонин, красотою пройдених доріг, стежок, туристичних маршрутів, чистим свіжим повітрям. Тут живе гуцульський талановитий і щедрий народ.

Хто хоч раз побував у нашому краї, той завжди хотів приїхати іще раз в будь-яку пору року, щоб відчути подих пахощів гір, побачити їх чудові краєвиди, почути своєрідний фольклор – звук троїстих музик, перми народних казок, переказів, легенд, помилуватись барвистими гуцульськими килимами, ліжниками, вишиванками.

Наші люди осучаснюють свій край, збагачують його новими мистецькими витворами, не забувають ремесла предків, що зачаровують світ вже кілька століть. І головне-свято бережуть звичаї, обряди і вшановують людей-трударів.

У цьому чарівному краї народилась жінка, яка стала музою для відомого українського пісняра Михайла ткача, якій він присвятив свою невмирущу «Марічку» – Марія Федорівна Киселиця.

Працювала кухарем у місцевій лікарні. Була вона, за спогадами друзів, ровесників, родичів справжньою красунею: висока, тоненька, струнка, як , гірська смерічка, густе темно-русяве хвилясте волосся обрамлено вродливе, з правильними рисами обличчя. А очі… В тих глибоких і бездонних, кольору карпатського неба очах, здається вміщався весь світ.

Такою і побачив її, молоду гуцулку студент-медик, молодий поет Михайло Ткач, майбутній автор всесвітньовідомих пісень «Марічка», «Засумуй», «Доля», «Дай, Боже», «Ясени», «Сніг на зеленому листі», «Ой, не ріж косу», майбутній лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Із спогадів про ті часи Киселиці Марії Федорівни:

«… Студенти Київського медінституту проходили практику в нашій Путильській лікарні, де я працювала тоді кухарем. Серед них був і Михайло Ткач, який у вільний час любив писати вірші.

Он там, під горою, –  жінка показує рукою на протилежний берег Путилки, – ми, молоді путильські хлопці і дівчата, а з нами й київські студенти збиралися на вечірні посиденьки. Співали, танцювали, запалювали багаття.

В один із таких теплих і лагідних зоряних вечорів хтось із студентів запропонував Михайлові написати для мене вірш, а тоді, як мовив, «вона буде нас краще годувати». Я спочатку зніяковіла, а потім пильно глянула Михайлові у вічі і з посмішкою попросила: «Напишеш, а я, звісно, ще краще годуватиму, хоча й до цього вони в мене ніколи не скаржились на те, що голодні. І от через три дні Михайло прочитав мені свій вірш…»

Вже й своє п’ятдесятиріччя відзначила Ткачева «Марічка», але пісня живе, хвилює, вона вічно молода, як вічно молоді краса і кохання.

А ось спогади автора слів «Марічки»:

«У той час я перебував на фельдшерській практиці у лікарні в Путилі, там кухаркою працювала дівчина з цим тоді дивним ім’ям. Картина у пісні відтворена так, як було насправді. Навпроти лікарні кладка через річку Путилку, на горі ми збиралися вечорами, співали пісні. Родом я зі степової частини Буковини, тож не переставав дивуватися: йдеш на гору і думаєш, що там, на вершині, яку бачиш, гора й кінчається, та чим вище піднімаєшся, тим вищими здаються гори, які постають на шляху знов і знов. Гора за горою, а між ними – хати, хати.

Ці картини бентежили, хотілося «вкласти» їх у вірші. А тут і студенти-однокурсники підбучують: напиши Марічці вірша. Я їй симпатизував, . але, здається, Марічка вже була заміжня.

Одне слово, між нами нічого не було, окрім пісні. Якось Марічка попросила: «Михайле, написав би мені вірша, я б годувала вас краще».

Отак і жартома народився вірш.

Путила тоді ще лежала в руїнах після війни, хати спалені, і нам, практикантам, ніде було поселитися. Запропонували у приміщенні на території лікарні, де мали відкрити… морг. Ось там і народилися вірші. Може, тому пісні й судилося таке довге життя.

Текст пісні подарував Марічці найпершій. І опублікував його в . обласній газеті. І от – дзвінок з Будинку народної творчості: його директор повідомив, що із задоволенням прочитав вірша і вирішив оголосити конкурс на створення до нього музики. Мені було приємно чути таке від керівника солідної установи, адже про те, що вірш може стати піснею, я й не мріяв. Конкурс було оголошено. Десь в архівах має зберігатися сорок музичних супроводів. Переміг Степан Сабадаш. Тоді він керував хором на трикотажній фабриці в університеті. З його музикою «Марічка» і ввійшла в національну пісенну скарбницю.

Якось я розповідав по радіо про історію народження «Марічки», і обізвався учасник квартету з університету, що ним тоді також керував Сабадаш.

Незабаром пісню підхопили чернівецькі студенти, різні гуртки художньої самодіяльності. Пісня звучала на все місто.

У червневі дні 2005 року у Києві, в палаці «Україна» відбулися урочистості з нагоди відзначення «золотого ювілею» «Марічки». Це був перший ювілей пісні, подібного ще ніхто не відзначав. Не проводився ніколи вечір, присвячений одній пісні, та й пісні такої немає, яка б дожила до такого поважного ювілею і ніскільки не постаріла.

У ці дні, тобто тільки через п’ятдесят літ відбулася ще одна зустріч Марії Федорівни Киселиці із поетом Михайлом Ткачем у Києві, куди автор запросив свою музу.