Над сторінкою працювали:

Керівник: учитель історії Малиш Ольга Володимирівна	Пошукова група в складі: Александрюк Олександр, Рижкова Ольга, Амаріуца Аліна, Рижкова Мар’яна,Труфин Антоніна, Кусяк Людмила,  Лучик Василь, Лучик Тетяна

   Історія  – це роман, який був насправді. Історія  твориться і пишеться людьми. Велику роль у цьому відіграють особи – особистості , адже це люди – лідери, які хочуть змінити світ, хочуть рухати історію вперед. Це цивілізатори, діяльність яких здійснюється не в особистих інтересах, а для блага людства. Це патріоти свого краю, яким не байдужа доля людей і краю. Це письменники, поети, спортсмени, вчителі, лікарі, і, взагалі, хороші своїми справами люди.

  Учні нашої школи, вивчаючи історію рідного краю і свого села, знайомляться  з  діяльністю своїх односельчан. Працюючи над соціальним проектом «Особистості с. Іспас», прагнемо   розкрити  цікаві сторінки життя і розповісти про прекрасних людей нашого села.

 Качковський Олексій Дмитрович 

 

Народився 13 березня 1949 року в селі Іспас Вижницького району Чернівецькоїобласті. Родовід у цьомумальовничому селі, що розсипалося на пагорбах, які терасами здіймаються від Черемошу, започаткував прадід наприкінці позаминулого століття, ставши війтом  Іспаса. З  материного боку  коріння Леся Качковського  місцеве й геть західницьке  – Григоряки. А від польського предка Лесеві передалися у спадок загострене почуття власної гідності й невтомне бажання самоутвердження, яке не подолала навіть рабська праця: він з братом Степаном, .відколи себе пам’ятає, працював у колгоспі, допомагаючи мамі.

   У школі пощастило: мав двох добрих вчителів – Богдана Володимировича Возняка, який прихилив його до хімії, і мудру Ірину Іванівну, яка навчила писати твори на вільні теми.  Ці твори розвили згодом письменницький талант. За книжку новел про буковинців та повість про Довбуша «Двоє в осінній вечір»

   Лесь Качковський у 1999 році удостоєний обласної літературної премії ім. Д. Загула.

  А любов до хімії привела в науку. Здобувши вищу освіту на хімічному факультеті Чернівецького університету тазакінчивши аспірантуру в Інституті органічної хімії НАН України, Олексій Дмитрович вибрав теорію кольору органічних барвників для своєї кандидатської дисертації і для багаторічного копіткого дослідження на здобуття докторського ступеня. У цьому ж інституті він продовжує плідно працювати й донині на посаді провідного наукового співробітника.

  У доробку науковця – понад сто наукових статей, надрукованих в Україні та за кордоном. З ним спільно співпрацюють зарубіжні наукові центри США, Німеччини, Франції.

  Паралельно з науковою діяльністю Лесь Качковський займається літературною працею, публіцистикою, плідно друкується в газетах «День». «Столиця», «Патріот України», в журналах «Нова політика», «Політика і людина», «Політика і культура». Підготував до друку історичні романи про Аскольда й Діра, про князя Рюрика та соціо-історичне есе «Як Україна випала з орбіти Заходу».

Хоч живе з дружиною, з синами Олексієм та Юрієм, онуками Іванком і Катрусею у Броварах, та все ж творче й науково – дослідницьке натхнення живе там, де світ відкрився малому Лесеві карпатськими краєвидами, блиском бистрого Черемошу, де відбулося самоусвідомлення своєї приналежності до Буковини, до України. На свята й відпустку їде в рідне село, до брата, до отчої хати. Як найвище визнання своєї наукової та літературної творчості, Лесь Качковський вважає повагу односельчан  за те, що зумів гідно представити свій рідний край у світах.

Темістокль Вірста

Народився 15 жовтня 1923 р. у селі Іспас в сім’ї вчителів. Його батько викладав у Вижниці грецьку мову, і тому дав такі імена своїм синам – Темистокль і Аристид», – розповідає голова Чернівецького відділення Фонду культури Валентина Діаковська. На Буковині Темистокль Вірста прожив перші 17 років, аж поки його родина не була змушена покинути Батьківщину. Він художник, архітектор, громадський діяч, який  доклав чимало зусиль для зміцнення українсько-французьких мистецьких взаємин. Після закінчення гімназії тікає від сталінського терору й опиняється в Румунії, потім у Югославії, Італії, звідки потрапляє до Франції. З 1951  живе в Парижі.

 «Його життя минуло в післявоєнному Парижі. Він розповідав про вечори, що відбувалися в його будинку, коли Жан Кокто читав свої вірші, коли брат Темистокля Аристид грав на скрипці – він був чудовим скрипалем. Слухати Темистокля

про ті часи, про всю ту мистецьку кухню – це просто надзвичайна річ!» – захоплено згадуєВалентина Діаковська. У Парижі художник вивчає мистецтво скульптури у К. де Ляпер’єр (в Академії Левів). Підтримує постійні зв’язки з Україною. Працював з такими класиками, як: Бранкузі, Матьйо, членами знаменитої групи «Кобра».

Т.Вірста заснував у Парижі міжнародну асоціацію «Фенікс», яка організовує українсько-французькі виставки в паризькому Монсурі, що на вулиці Од.

  Упродовж 1997—1998 років репрезентував у ряді міст України, у тому числі і в Києві, виставки своїх робіт, які одержали високу оцінку критиків.

  Багато своїх творів Т. Вірста подарував музеям України, підтримує матеріально Вижницьку мистецьку школу. Починаючи з 1950-х років, Т. Вірста створює пластичну культуру неофігуративізму. Малярство Вірсти демонструє високі технічні можливості, багату мистецьку палітру, метафоризм мислення і постійні пошуки в галузі форми.

    Систематично виставляється у Парижі (в галереї Арлет Шабо), а також у Швейцарії, Бельгії, Данії, Італії, Канаді, США, Японії.

   В 1997—1998 рр. організував і показав в Україні виставки своїх творів.

   У 2000 році  організував у штаб-квартирі ЮНЕСКО виставку «Українські художники у Франції. 1908—1960».

  У 2003 році відсвяткував 80-річний ювілей, що широко відзначався громадськістю України і Франції.

  2004 р. – володар премії «Прометей-Престиж» (у номінації «Митець року», Київ, 2004).

  Нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня (2003). На будинку, де народився майбутній митець, висить меморіальна дошка, як і на художній школі в м. Вижниця. Було прийняте рішення головну площу у місті Вижниця назвати іменем Темистокля Вірсти.

Будинок, в якому проживала сім’я Вірстів в 30-х роках минулого століття	Темістокль третій зліва (1933 рік) В центрі директор школи Аурел Скалат	Темістокль Вірста під час перебування в Іспаській ЗОШ І-ІІІ ступенів. 2004 рік

          Томістокль Вірста відвідував с.Іспас, спілкувався із односельчанами, був бажаним гостем на своїй маленькій Батьківщині. Жителі села пишаються своїм богемним парижанином.

Євзибій Антохій

Народився Євзибій Антохій 23 серпня  1914р. у селі Верхні Петрівці Сторожинецького району. Його дитинство пройшло у мальовничому буковинському селі Іспасі на Вижниччині, яке вважав своїм рідним селом. Батько – сільський вчитель. Через два роки після народження Євзибія, свого другого сина, помер. Мати була селянкою середньої заможності і хоча й походила з дворянського роду Зоттів, мусила ростити двох синів сама. Два морги поля, які їй належали, довелось продати, щоби дати освіту старшому синові Миколі Антохію (1905-1988), священнику та талановитому художнику, який творив та помер у США. На молодшого сина ні грошей, ні поля не залишилося, і мати ходила на чернівецький базар, щоб продати якийсь десяток яєчок чи відеречко груш та виручити декілька леїв.

   Євзебій блискуче вчився і тому продовжив навчання в Чернівецькому університеті на літературно-філосовському факультеті, а згодом  закінчив ще й юридичний факультет Бухарестського університету. Грошей на прожиток в нього зовсім не було, довелось працювати в університетській бібліотеці на видачі книг, за що йому дозволили спати між стелажами. На їжу підробляв дрібними роботами – шевцював, вантажив, займався приватними уроками та залишився при цьому одним із найкращих студентів свого потоку. Він оволодів елементами стенографії, і його конспекти, що завжди були нарозхват, стали найпоширенішими. Підприємливий Євзибій  наважився, за дозволом викладачів, яким не вистачало підручників, ще на один крок – знайшов видавництво, де почав видавати для студентів конспекти лекцій, що користувались популярністю, і почав прохарчовувати повністю себе сам.

   Євзибій випадково прочитав оголошення про літні педагогічні курси в Гейдемберзькому університеті,   саме там, де працював наставник його вчителя професор Кріг, відомий історик педагогіки тих часів. Вартість курсів сягала надзвичайно високої практично недосяжної суми для вчорашнього випускника – 3000 леїв. Професор педагогіки Констянтин Нарлі, виявивши  біля цього оголошення свого найздібнішого та найбіднішого випускника, відвів його до чернівецької метрополії, де тому вручили 2500 леїв на його двомісячне навчання в Гейдемберзі. Решта йому вдалось зібрати, продавши залишки «самвидаву» – останні конспекти лекцій.

  Євзибій Анатохій видав найповніше зібрання творів Яна Каменського, основоположника сучасної дидактики, зі своїми коментаріями. Є. Антохій став членом Асоціації каменознавців у Празі (1968 Всесвітньої асоціації науки у Генті 1969), Асоціації порівняльного виховання у Брюсселі (1973). Уряд Чехословаччини нагородив його великою медаллю Я. Каменського. Визнання в Чехії і світі вимусили можновладців Румунії рахуватись з його науковими заслугами – у «соціалістичні часи»  він став єдиним у Румунії безпартійним професором з порівняльної педагогіки (1969 р. )

   Перу Є.Анатохія належить низка статей про творчість Г. Сковороди, І.Франка, та інш.. Міжнародне визнання принесли йому наукові праці з історії педагогіки, присвячені Я. Каменському, Й. Песталоцці, Ж..Руссо, М. Монтессорі та іншим визначним особам. Він був одним з ініціаторів щорічного проведення у Чернівцях «Педадогічного тижня», в якому брали участь кращі освітяни краю. Перший такий «тиждень» за його активної участі відбувся ще в травні 1937 р.  Його запросили на викладацьку роботу в один з найбільших вузів Німеччини – Боннський університет. Там він здобув ще один титул почесне звання  «гонорар – професора», як визнання його майстерності колеги дуже поважали пана гонорар-професора за його фахову фундаментальну підготовку, ораторську майстерність і товариськість Є. Антохій викладав до останніх днів свого життя. Постійно згадував на лекціях рідну Вкраїну та багатонаціональну Буковину, як зразок правильного вирішення національних питань, хоча він й залишався українцем, в його жилах крім української, текло трохи румунської, польської, німецької навіть албанської крові Цими мовами він досконало володів. Організував допомогу рідному університетові – привіз на Буковину свою першу й остання любов – комп’ютерну техніку і велику кількість наукової літератури.

         Помер Є.Антохій 27 вересня 1997р. Відомий педагог, вчений із світовим іменем, українець та буковинець, почесний         член Румунської та Чеської Академії наук, почесний професор Парижського, Бонського та Чернівецького університетів був автором понад двадцяти книжок  та 256 наукових праць, фундатор інституту Буковинознавства

         По ньому залишилися у Бонні могилка, до якої щодня ходить його друга дружина пані Герта, німкеня і буковинка, родом із Садгори…

          Край Федьковича не забуде свого славного сина, цю часточку Буковини на німецькій землі.

 Євзибій Антохій із своїм сином та односельчанами в с. Іспас. (1997 рік) біля могили своєї матері.

                                       Дончак Володимир Андрійович

 Народився 3 жовтня 1947 р. у м. Мукачеве Закарпатсь­кої області. Батько — Андрій Васильович, був учителем, нині покійний. Мама — Зоя Михайлівна, також світлої пам’яті, виростила трьох дітей — Володимира, Олександра і Галину. Молодість обох батьків обпалена минулою війною.

 З 1948 р. Володя з батьками проживав у с. Мілієве Вижницького району Чернівецької області. Середню школу закінчив у сусідньому селі Іспасі. Навчаючись в Іспаській середній школі, прославився в навчанні, а особливо в спорті. Жодні змагання не проходили без нього. Легка атлетика, волейбол, баскетбол, зимові види спорту, і навіть гімнастика – це все були великими друзями Володимира. Шкільні, районні та обласні змагання не обходились буз нього. Клас,  в якому він навчався,  був клас здібних, розумних, і талановитих дітей. Активними були вони  і в громадському житті класу і школи, а про нього з приємністю згадують учні і його вчителі – спортивного і талановитого Володимира Дончака. Високий на зріст, з розумними очима, він вражав всіх допитливістю, кмітливістю, гумором і захоплював своєю енергією. Шкільне життя його було різноманітним туристичними походами, шкільними вечорами, зустрічами, змаганнями. В колі друзів він був цікавим, ним захоплювалися і дівчата. Тут він зустрів своє  шкільне кохання – Марічка, яка пізніше стала його дружиною. Одержавши срібну ме­даль, вступив до Ленінградського вищого військово-морсь­кого інженерного училища, яке блискуче закінчив у 1970 р.

   В Іспаській середній школі є прекрасна традиція – вечори зустрічі з випускниками, на які з приємністю приїжджає Володимир Андрійович. І ллється цікава розповідь з уст цієї розумної, з військовою виправкою людини, яка пройшла сувору школу життя.

Військову службу проходив на кораблях вимірювального комплексу Тихоокеанського флоту. Це була важка, але над­звичайно цікава служба. Бо не кожному випало на долю бра­ти участь у забезпеченні запусків космічних кораблів за різни­ми програмами — «пілотовані польоти», «Марс», «Луна», «Венера», або ж у випробуванні міжконтинентальних балістич­них ракет, тощо.

З 1977 до 1979 р. Володимир Андрійович проходив службу на Балтійському флоті. Після цього два роки працював у складі групи військових спеціалістів та радників у Народній Республіці Анголі. Учасник бойових дій. Капітан І рангу в запасі.

Після закордонного відрядження, яке значно розширило кругозір, проходив військову службу в організаціях ДТСААФ України. Обіймав посаду начальника морської школи в Дні­пропетровську, там же був заступником голови обласного комітету ДТСААФ з військово-технічної підготовки.

З 1987 до 1990 р. В.А. Дончак очолював Рівненський об­ласний комітет ДТСААФ.

У 1990 р. був обраний Першим заступником голови центрального комітету ДТСААФ України. А з 1998 р. — го­лова Товариства сприяння обороні України (так було пе­рейменовано ДТСААФ у 1991 р.). . Нагороджений медаля­ми та орденом «За заслуги» IIIступеня. Депутат Верховної ради України Обраний по багатомандатному загальнодержавному округу «Блок Юлії Тимошенко». Член депутатської фракції «Блок Юлії Тимошенко».

Завжди надійною підтримкою в житті Володимира Андрі­йовича була дружина Марія Дмитрівна. Закінчила Чернівецький державний університет, мужньо вит­римувала нелегкі випробування супутниці офіцера: постійні переїзди, «новосілля» в мало пристосованих гуртожитках, військові тривоги. Все це стало іспитами на міцність сім’ї, і лю­бов завжди перемагала. Однак у 2012 році вона відійшла у вічність.

Дочка Тамара закінчила Київський національний уні­верситет імені Тараса Шевченка, працює в Генеральній ди­рекції обслуговування іноземних представників. Володими­ра Андрійовича   тішать онуки: Настя та Антон.

Іван Новосівський

      Цікава особистість – Іван Новосівський. Іспасчанин, людина, яка працювала в різних галузях освіти і науки.  Над дослідженням біографії Івана Новосівького  найбільше працював житель с. Іспас, краєзнавець Танасій Штеф’юк, і він нам дуже допоміг у висвітленні різних сторін діяльності цієї обдарованої людини. Користуючись архівними матеріалами, спогадами  старожилів і родичів,  ми дослідили життя і діяльність Івана Новосівського.

   Народився він 28 серпня 1902 року у Горішньому Куті чарівного села  над бурхливим Черемошом,  що бере початок в Буковинських Карпатах.

Батьки Івана Новосівського	Будинок Івана Новосівського. Нині тут Іспаська школа мистецтв

   Батьки його – Михайло Новосівський і Марія з роду Мазуряків. За давнім звичаєм синові дали ім’я діда – Іван.

  Вже з раннього дитинства він ріс надзвичайно допитливим та енергійним, дуже прагнув до навчання і з радістю пішов до початкової школи в своєму селі. Успішно закінчивши школу, Іван перейшов на навчання у  Вижницю, де у 1908 році була заснована гімназія.

   Під час навчання в гімназії він вже прилучався до політичного життя краю. Новосівський І. згадував маніфестацію у м. Вижниця 14 квітня 1918 р., в якій брав участь із своїми шкільними товаришами. Це був один із кроків до громадсько-політичного життя юнака.

   На початку січня 1919 року учні Вижницької гімназії перейшли до Буковинського Куреня. У свої мемуарах він згадує той час: « З моєї п’ятої кляси зголосилися тоді до війська більше товаришів,   а між ними народжений у 1904 році молоденький, але добре фізично розвинутий,  Степан Галіп. Він, як і багато більше гімназистів Вижницької гімназії, життя своє віддав за волю Батьківщин. З моїх шкільних товаришів згинув тоді в фронтових акціях Буковинського Куреня ще один товариш Кость Садагурський. Втрати між гімназистами вищих кляс були багато більші, бо й участь гімназистів вищих кляс у визвольних змаганнях була багато більша»

   Коли в 1921 році було закрито Вижницьку гімназію, Іван перейшов з сьомого до восьмого («осьмак») класу української гімназії в м. Чернівці, де брав активну участь у житті студентського осередку. Закінчив її в 1922 і був увінчаний союзницькою стрічкою – знак приналежності до цього студентського товариства.

Абсольвент Чернівецького університету, у 1925 році здобув ступінь ліценціата права, а  в 1925-1926 став докторантом права цього ж університету. Пізніше Іван Михайлович писав: « Суддів призначав король за рекомендації міністра юстиції на базі завершеної юридичної освіти – ліценціата або доктора права».

У жовтні 1926 року призначений помічником судді містечка Бельци в Бессарабії. Потім аж до  1940 року працював суддею в різних місцевостях Бессарабії та Буковини.     Добрим словом згадував учителя німецької мови Вижницької гімназії Івана Дощівника, уродженця села Банилів. У статті «Проф. Іван Дощівник: пам’яті незабутнього педагога й великого знавця української ( рідної) мови» в одній з австрійських газет було написано: « Віста з далекого Букарешту оце повідомила нас про нову втрату: не стало між живими проф. Івана Дощівника, видатного педагога, письменника й одного з найкращих знавців української мови

У 1940 році Іван з дружиною Степанією, з роду Танасійчуків, та сином Тарасом, народженим 2 вересня 1930 року в селі Іспас, змушений був емігрувати на Захід в далекі й чужі краї, залишаючи рідне село та милу Буковину. Працював у Кракові бухгалтером у Ревізійному Союзі Українських Кооперативів Генерального Губернаторства. У 1944 році переїхав до Німеччини. Перебував спочатку в Австрії, пізніше – в Баварії. Після капітуляції Німеччини в 1948 році працював дорадником для переміщених осіб з правом заступництва їх перед американськими судами.

В еміграції Іван Михайлович наполегливо поширював свою спеціалізацію. У 1948 році при Українському Вільному Університеті в Мюнхені захистив дисертацію на звання доктора права й суспільних наук. Тема: « Розмисел і необережність у модерному карному праві».

З січня 1951 року Іван Михайлович переїхав до Америки, де спочатку важко працював фізично на фабриці дерев’яних забавок. Після проходження конкурсу-екзамену перед нью-йоркською міською комісією цивільної служби, був призначений бухгалтером-урядником в управі міста Нью-Йорк, у відділі фінансів, де працював з 1960 року до виходу на пенсію в липні 1970-го року.

На фото Іван  .Новосівський з дружиною Стефанією та сином Тарасом.1958р

На чергових річних загальних зборах буковинської громади на еміграції 27 березня 1955 року в приміщенні православної громади при церкві св. Володимира у місті Нью-Йорку суддя І. М. Новосівський був обраний в контрольну комісію.

6 квітня 1968 року конференція дійсних членів Української Вільної Академії Наук у США кореспонденційним голосуванням прийняла І.М. Новосівського старшим науковим співробітником. 31 січня 1978 року його обрано членом-кореспондентом УВАН у США . Отже, з цього часу він дійсний член Української Вільної Академії Наук в Америці. Активний правник Товариства українських правників у США та історично-філософської секції наукового товариства імені Т.Г. Шевченка.

Володів українською, румунською, німецькою, російською, англійською, польською, французькою мовами. Автор багатьох правничих праць, написаних українською, румунською та англійською мовами.

Про нього нагадує будинок в Іспасі, який був куплений Іваном у єврея Цвекера, де сьогодні знаходиться школа мистецтв села Іспас.

Іван Новосівський працював в різних сферах. Цікавим є його допис про село Розтоки: « У 1863 році була у Розтоках українська народна школа. В цій школі  викладали віддані народній справі вчителі, українські письменники Данило Харов’юк і Микола Тимінський, син славного отця Тита (Тараса) Тимінського, який був єпископом Буковинської єпархії»

Іван Михайлович Новосівський говорить, що: « село Устє- Путилів брало активну участь у боротьбі проти поневолювачів під проводом Л.Кобилиці. Українське освідомлююче піднесення села приходить аж після появи на літературному і громадському полі гуцула-поета Осипа Юрія Федьковича».

Про військовий період Другої світової війни на Буковині І. М . Новосівський відмічає: «Займаючи ці провінції, румунська армія вчинила «мініатюрний погром» на євреїв у Чернівцях, а також по інших містечках».

12 лютого 1988 року Іван Михайлович покинув цей світ. Похований на українському цвинтарі св. Андрія в США.

   Про Миколу Марфієвича голосніше заговорили з 1958 року, коли йому сповнилось шістдесят років. Раніше на запитання про нього  Іспаські селя¬ни відповідали, що про такого нічого не знають  і нічого  не чули, а дехто
з його ровесників мовив  пошепки, що він десь пропав безвісти. Було зрозуміло, як тоді казали, менше говори та довше житимеш на білому світі.
Такі факти стали нам відомі із спогадів старожилів села Іспас, а та¬кож краєзнавця, колишнього інспектора Вижницького райво Михайла Іванюка, який саме в шістдесяті роки й познайомився з Миколою Марфієвичем, коли той відвідав рідне село та Вижницю.
То хто ж такий  Микола Марфієвич?
Син бідного  селянина  з Іспасу, що приніс в літературу пахощі Карпат і чарівну красу гірських плаїв, свої думи про трударів-буковинців, наш односельчанин, людина, яка випила сповна з чаші ностальгії й заслужила на пошану й пам’ять своїх земляків.
Пошукова  робота вчителів та учнів навколо імені Миколи Івановича Марфієвича  дала змогу пройтися за сторінками біографії, значно розширити її рамки, розкрити нові штрихи, дати, події, факти.
Народився М.І.Марфієвич 20 березня 1898 року в прикарпатському селі
Іспас Вижницького району на Буковині в незаможній селянській сім’ї, де крім нього, було ще п’ятеро дітей – старший брат і четверо  сестер.
У важкому становищі знаходилась сім’я  Марфієвичів. Матеріальні нестатки примушували  батька кожного дня йти на заробітки до місцевого поміщика Фішера.
Шукаючи заробітків, сім’я Марфіевичів переїжджає в м. Чернівці. Але й тут труднощі чекали бідного селянина. Проте, відриваючи від рота шматок хліба, батьки і намагались “вивести в люди” своїх дітей, дати їм хоча б якусь освіту. Про це згодом згадував М. Марфієвич: “У поті чола, за мізерну платню доводилось батькові моєму працювати щоденно по 12 годин на лісопильному заводі капіталіста Шлосмана, жити в найманій хаті, кормити сім’ю, посилати дітей до школи. Місто Чернівці, де опинився сільський хлопець, було різким контрастом до спокійного мальовничого села.
Незнайома німецька мова, класові протиріччя на кожному кроці давали про себе знати. Незважаючи на  важке становище, батько на останні, важко зароблені кошти  дає сина вчитися в народну школу, а пізніше – в учительську семінарію. Важко було здобувати юнакові освіту. Майже всі навчальні предмети  читались німецькою мовою, вчителі німці, поляки, як і діти панів, на кожному кроці, виявляли зневагу до учнів—українців, зокрема з бідних верств . Жити доводилось надголодь. Та сильний характер, неймовірний потяг до знань перемогли.
Марфієвич вчився зразково. Свої переживання і думки про суть життя юний семінарист намагався висловити в поетичній формі. Так і народились його перші вірші, які зачитував своїм товаришам та вчителям української мови. Серед них був відомий український письменник Осип Маковей, що викладав у семінарії українську мову та літературу, був професором цієї семінарії з 1899 по 1910 роки. Горді за товариша були і його друзі – вже відомі буковинські поети В.Кобилянський, Д.Загул та члени літературного гуртка.
Перебуваючи в учительській семінарії, М.Марфієвич починає брати участь у літературному житті Буковини. Поет згадує: “Ще будучи студентом, я брав участь у літературному  русі Буковини. Мрія стати народним учителем, трудитись словом і ділом для добра народу не покидала мене ніколи. Ця мрія набрала конкретних форм після приїзду великого Каменя¬ра І.Франка до Чернівців у 1913 році, коли він читав свою поему “Мойсей”.
Незабутній образ Каменяра з того часу став “зразком і дороговказом” на все життя Миколи Марфієвича й зміцнив його устремління стати поетом, присвятити всього себе своєму народові, його боротьбі за краще майбутнє.

У 1915 році Марфієвича мобілізують до Австрійської армії. У складі  20-го полку він брав участь у боях проти Італійських військ. Так, у першому надрукованому вірші ” Революція ” (1915 р. ) Марфієвич звертається до друзів по зброї і праці:
Вирушай, робочий люде,
На рішучу боротьбу
Проти тюрем, проти гніту
Й на кістках старого світу
Починай нову до6у.
У 1918р. Північну   Буковину   загарбали румунські бояри. Як і всі   окупанти, вони почали   свою   політику з румунізації і терору проти прогресивної частини населення Буковини, в першу чергу проти   української інтелігенції. У школах вчителі не мали права викладати рідною українською мовою, їх  знімали з посад, переводили в далекі румунські села, на їх місця призначали вчителів, які мали завдання румунізувати  населення Буковини.
У цей час М. Марфієівич  відмовляється викладати у школі румунською мовою, й в своїх творах молодий поет посилає голос протесту проти  національного гноблення трудящих Буковини.
У 1923 році він був ув’язнений  і просидів у Чернівецькій тюрмі понад 11 місяців, про що він сам згадує: ” Сигуранца  вислідила вміщений в газеті «Воля народу» (редактором її був Сергій Канюк також поет, педагог, публіцист) патріотичний вірш. Зазнавши всіх жахливих “”розкошив”” боярської тюрми, я в січні 1924 року покинув Буковину і в неймовірно тяжкому стані  перейшов на підрадянську Україну.
У цей час у” Чернівцях виходять “у  світ поезії, написані Марфієвичем  у 1922—24 рр. Це збірки поезій “Між верхами”, “Квіти”. Ці твори друкувались у газетах “Воля народу”, “Громада” та “Каменярі” під псевдонімом  Остап Разсолода.  Поета гнітить,  що в буковинському селі в “багні потопають і кати”, що  «щастя купується за гроші», що недавно “цвіли червоні квіти, а їх “люті гієни знищили”.

НА   ВЕЛИКІЙ   УКРАЇНІ

   З 1924 року починається новий етап в житті М. Марфієвича. Опинившись у Харкові, поет зустрічається з багатьма  письменниками, друзями, земляками, зокрема із Сергієм Канюком, який на той час теж покинув  Буковину, пост редактора газети “Воля народу”, через переслідування, і працював у  Народному Комісаріаті освіти. Комісаріат освіти направив  М. Марфієвича (на його прохання) до Києва вчителем  української мови і літератури в одну із шкіл Печерського району.
В 1936 році здобуває вищу освіту, за фахом філолог.
В 1936-1941 роках працює вчителем Ліпкенської середньої школи ім. Миколи Стельмаха, що на Київщині.
Згадує вчителька-пенсіонерка Берегометської ЗОШ І-ІІ ст., колишня учениця Миколи Марфієвича, Більська Тетяна Микитівна: «Микола Марфієвич був нашим класним керівником. Це була чудова людина, людина яка мріяла про долю і щастя кожного із нас. Згадуємо його чудові повчальні години, на яких він нам розповідав про шанобливе ставлення до батьків, до свого краю, до школи, до вчителів. Любив ходити з нами у походи на Київські гори, на Дніпро, до могили Шевченка, де ми читали вірші і виконували пісню «Заповіт». Ми були у десятому класі, як почалася війна. Учні плакали, коли дізналися, що наш класний керівник іде на війну. Слава Богу, що живим і здоровим ми побачили нашого вчителя після війни»
У 1941-45 рр. перебуває на фронтах Великої Вітчизняної війни. Після перемоги повертається до Києва, захищає кандидатську дисертацію, викладає філологічні дисципліни у Київському інституті фізкультури та Чернівецькому державному університеті. Продовжує літературну діяльність.

   У нових творах, написаних у повоєнний час, поет відображає картини періоду другої світової війни, мирну творчу працю українського народу.
М. Марфієвич декілька разів побував у своє¬му рідному селі Іспас. Так, у 1964 році   був організований вечір до 150-річчя з дня народження Т.Г. Шевченка. На вечір  був запрошений М.І. Марфієвич.  Іспаський клуб переповнили люди. Все село прийшло вітати свого земляка. Згадує учасник того вечора, тодішній учень 8-го класу Гакман Георгій Михайлович: «На чільному місці сидів Микола Марфієвич. Ми розказували уривки з поем Т.Г. Шевченка, зал аплодував. А за прочитаний уривок “Я не нездужаю нівроку» розчулений  Марфієвич розцілував Марусю Гакман. Після закінчення вечора письменник  подарував кожному учневі, учаснику  вечора-памяті,  “Кобзар”, який я зберігаю й нині. Ми не могли тоді ще знати, що через 25 років школа буде названа на  його честь.  Свій виступ поет закінчив віршем :

Вам серцем радісно співаю,
З гомоном праці, сопілок, трембіт
Зливається пісня моя – мій привіт
Добрий день, мій оновлений краю!»

   Такі вечори-зустрічі з поетом відбулися у Вижниці, Путилі, Селятині. Про них згадують у своїх спогадах  краєзнавець Михайло Іванюк, колишній директор Іспаської восьмирічної школи, історик, краєзнавець Тарновецький Ігор Іларіонович, який підтримував надзвичайно тісні зв’язки з Миколою Марфієвичем.
Жителі села Іспас свято бережуть пам’ять про свого земляка, яка знайшла своє відображення у шкільному музеї поета. Збір матеріалів про життя і діяльність М.І. Марфієвича розпочався ще в 1993 році, коли ми святкували його 95-річний ювілей. Зустрічі з людьми різних поколінь збагатили матеріали пошукової роботи, розширили і доповнили рамки біографії письменника та громадянина М. Марфієвича, складеної науковцями.
При створенні музею були використані праці доктора філологічних наук, професора, лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка Федора Погребенника, професора Київського університету Миколи Дубини, кандидата філологічних наук, буковинознавця Олекси Романця. Довідник бібліографічних публікацій про Миколу Марфієвича та окремі ксерокопії цих публікацій для музею зробив кандидат філологічних наук Чернівецького національного університету Олександр Попович.
Матеріалами музею стали спогади людей, хто зустрічався, листувався, з М. Марфієвичем, знав його родину. Початком краєзнавчої роботи навколо творчої постаті письменника, педагога стали спогади сім’ї вчителів Ігоря та Галини Тарновецьких, які листувалися із земляком, їздили в гості, влаштовували вечори – зустрічі в рідному селі.

  Про ці взаємозв’язки розповідає один із стендів класу – музею М. Марфієвича. Інші стенди приурочені педагогічній, громадській, творчій діяльності. У музеї зосереджена художня, наукова література, твори М. Марфієвича, публікації газет та журналів, спогади односельчан, фотографії, які розповідають про життєву позицію поета-громадянина, про творіння серця і пера, про творчі зв’язки з письменниками України, про викладацьку, наукову роботу і творчий шлях письменника.
У 1998 році на фасаді школи з’явилася мемо¬ріальна дошка, а школі було присвоєно ім’я Миколи Марфієвича.

Директор Іспаської ЗОШ І-ІІІ ступенів Н.О. Мазуряк
Вчитель української мови та літератури

Слава всім героям України,

які беруть участь в АТО

  

  Згідно із Законом України «Про боротьбу з тероризмом» 14 квiтня 2014 року на сході України була розпочата антитерористична операція — “комплекс скоординованих спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності”. Початок проведення антитерористичної операції — дата набрання чинності Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року „Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України“» від 14 квітня 2014 року № 405/2014. Район проведення антитерористичної операції був визначений Кабінетом Міністрів України у затвердженому переліку, розпорядження № 1053. Для оперативного керівництва антитерористичною операцією був створений Штаб АТО, який очолив керівник Антитерористичного центру при СБУ України. До антитерористичної операції були залучені сили СБУ, МВС, пiдроздiли Мінiстерства оборони та Прикордонної служби, а також центральні та мiсцевi органи влади.

   В зоні АТО беруть участь і жителі с. Іспас.

 

Пісня гвардійця – Слава Україні! Героям Слава!

 

Слава Україні! Героям Слава!

Ми поповняєм Гвардійськії лави!

Плечима в плечі, душі і серця,

будемо стояти ми до кінця!

 

За наші села, за наші міста,

за гордість сина, дружини вуста,

гуртуємось браття всі за одного,

   щоб страху в очах не було в нікого

          

Слава Україні! Героям Слава!

Ми поповняєм Гвардійськії лави!

Плечима в плечі, душі і серця,

будемо стояти ми до кінця!

 

Учасник АТО, герой України, буковинець Володимир Бойчук  – автор неофіційного гімну Національної гвардії України.