Home / Вижницький район / Іспас / Освіта Іспас

Освіта Іспас

Над розділом працювали:

Мазуряк Тарас Петрович – дослідник архівних матеріалів та керівник творчої групи.
Мазуряк Ніна Орестівна – директор школи, укладач та редактор текcту.

Кусяк ЛюдмилаКарлійчук ВіталінаТруфин АнтонінаЛучик ВасильВатрич Віталій

 

Historia est magistra vitae. З глибини віків, із покоління в покоління передавався цей розумний латинський вислів, черпаючи з життя істинність свого змісту. Так, справді, історія вчить, вчить вдячних і не­вдячних нащадків, вчить пізнати світ, істину, філософію життя. Чим далі в часі історичні події, тим більше усвідомлюється їх велич або незначимість, аналізуються причини й наслідки, робляться висновки. Покоління живуть історією своєї держави, рідного отчого краю, роди­ни, звіряють свої сьогоднішні діяння з минулим, вносять і свою частку в пізнання цього світу. Неможливо осягнути неосяжне. Шлях до вічної істини є вічним. Вічним є й пізнання навколишнього світу через про­цес навчання й виховання, який має також свою історію.
Два храми людської духовності села Іспас  здалеку привертають зір подорожуючого. Це храм притулку людської душі, розради від горя й печалі – церковний храм, а нижче, притулившись до зарослого могутніми дубами схилу, зове до себе юних жителів села храм науки й доброти – Іспаська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів ім. Миколи Марфієвича. Тут кується, твориться й розвивається душа та розум дитини, тут формується майбутнє України.
Сьогодні у школі навчається близько 500 учнів. Тут працює творчий педагогічний колектив, який налічує 60 вчителів. Серед них 15 відмінників освіти України, 4 вчителі-методисти, 11 старших учителів.
Яким же був цей процес у минулому, як творилася освіта в рідному краї?
Перші відомості про школу в селі Іспас датуються 1860 роком. Навчання велось німецькою та частково українською мовами. Перше при­міщення школи за часів Австрії знаходилось у будинку колишнього директора школи Антіна Сенюка, який був засновником українського народного дому у Чернівцях (фото зліва)  Але, на жаль, до школи ходило мало учнів. Нестатки заставляли дітей наймитувати. У своєму звіті «Про стан ос­віти у Вижницькому повіті» колишній інспектор шкіл, відомий пись­менник Юрій Федькович,  відвідавши в 1871 році школу, писав: «В селі Іспас на час перевірки 7 липня 1871 р. з числа 186 дітей шкільного віку, які були в селі, лише 48 дітей записані до школи. У школі присутні всього 15 школярів, з яких тільки 5 більш-менш регулярно її відвідує». Така картина з відвідування шкіл  була характерною  у Вижницькому повіті на той час. «У Вашківцях дітей, зобов’язаних відвідувати школу, — 275, з них лише 59 було вне­сено в списки, а присутні в школі — тільки два» (Ю.Федькович)
Одну з важливих причин антипатії сільського населення до школи Ю. Федькович вбачав у підручниках, де навчальні пред­мети викладалися в малодоступній сільським дітям формі. Представлений у них матеріал був більше зрозумілий міським дітям. До того ж ці підручники були написані жаргоном, дале­ким від народної освіти, їхні автори намагалися затерти най­кращі, найблагородніші риси народного характеру, все духовне життя народу, його усну народну творчість.  Він постій­но боровся за справді народну українську школу, яка б сприяла піднесенню культурно-освітнього рівня та національної свідо­мості народу, дбала про збереження історичної пам’яті поколінь та справжнього патріотизму через вивчення рідної мови й україно-буковинства. Цьому сприяли й написані ним художні твори про українських національних героїв Олексу Довбуша, Богдана Хмель­ницького, Лук’яна Кобилицю, про рідний Буковинський край і Україну (вірші “Україна”, “Гуцулка”, “Слова Ігоря”, балада “Довбуш”, поема “Лук’ян Кобилиця”, драма “Довбуш”).
Слід віддати належне громаді с. Іспас в тому, що вже в 1890 році було побудоване нове приміщення школи, в якому діти навчались аж до 1982 року. За спогадами старожилів вчителі того часу були  високоосвічені люди, інтелігентні, які по-справжньому дбали про освіту юних іспасчан. Вони організовували  хати–читальні, театральні студії, самі виконували ролі. Це був період, коли цісарський уряд Австрії наприкінці 19 століття  поряд із введенням німецької мови, своєї культури, дозволяв зберігати  в школах і в побуті українську мову й культуру.   За спогадами старожилів в селі на той час функціювала ще й Іспаська початкова школа на Горкуті. Точні дані про дату заснування школи в мікрорайоні Горкута с.Іспас  невідомі. Зі слів жителя села Мазуряка П.В. в 1908 році  на території села існувала початкова школа, заснована приблизно в 1880 році. У 1918 році на кошти Іспаської громади німецькі колоністи з Катериндорфу (нинішнє с.Черешенька ) розпочали будівництво початкової  школи, яка прийняла перших учнів вже у 1925 році. Першим директором школи був п.Міруш. У 1925 році в школі налічувалося 37 учнів.  Про те, що в школах велось навчання українською мовою,  свідчать і шкільні документи того часу: табель успішності (шкільне повідомленє)      та свідоцтво про закінчення школи за часів Австро-Угорщини (свідоцтво увільненя). З даних документів видно, що в школі на той час і вивчали релігію (наука релігії), читання (читанє), українську мову (руска мова викладова), математика (рахунки), історія і природознавство (історія і наука природописна), історія і географія (історія і землепись), малювання (рисунки), співи (сьпів), письмо (писанє), фізкультура (гімнастика), німецька мова, трудове навчання для дівчаток (жіночі ручні роботи). Оцінювались практичні роботи учнів (роботи ручних вправ), поведінка (поведенє) та увага (пильність) учнів.  Навчались діти тільки 5 років. На зворотній сторінці шкільного повідомлення друкувалась «Шкала нот» (оцінка поведінки, уваги (пильність). успішності (поступ), зовнішнього вигляду письмових робіт (зверхний нагляд писемних праць)

 

 

Після завершення Першої світової війни, розпаду Австро-Угорської імперії українські землі, що до неї належали, були окуповані королівською Румунією, яка проводила політику послідовної румунізації україн­ського населення.
За Часів Румунії село входило до Сторожинецького повіту.

На фото 30-х років учителі школи з дітьми та учасниками церковного хору. Третя зліва Сільва Скалат, поруч священик Мардак, в центрі директор школи Аурел Скалат, справа Євгенія Вінницька та Зота Леонтин

    Директор школи Аурел  Скалат та учитель Іоан Попу    серед  дітей -учасників художньої самодіяльнольності.   Діти одягнені в   румунський національний одяг.

В  цей час діти навчались в приміщенні, збудованому за часів Австрії. В ньому було 4 класи і учительська.   Директором школи  був Аурел Скалат.    Всі предмети викладались румунською мовою. Вихолощувалось все національне: від мови  до одягу.
Бідність панувала всюди. Шмат мамалиги в торбі – то був весь харч школяра, а поношений кептарик, запаска  у свято й про будень – то був весь дитячий одяг.
Навчання велося  румунською мовою, у школі панувала сувора дисципліна і навіть дозволялися фізичні  покарання. Якщо не вивчив  уроків, отримував різкою по долонях від учителя, стояв на колінах у кутку. Кожен день навчання розпочинався з молитви теж румунською мовою.
У кінці навчального року видавались учням табелі  успішності.  Найвищою оцінкою за знання було 10 балів, найнижчою – 1.  На фото табель учня ІІ класу Юсипа Георгія Олексійовича. Як видно з табеля, Міністерство освіти Румунії запровадило семирічну освіту на території краю.  Вивчались такі предмети:  письмо і граматичні вправи (scrierea  si exercitiul grammatical), читання, вправи на розвиток пам’яті і відтворення (exercitiul de memorie si libere reprod),  вправи на складання творів  (exercitiul de compunere), вправи на інтуїцію (exercitiul de intuitii), арифметика й геометрія (aritmetica si geometria), знання торгівлі і бухгалтерії (cunostint de comert si contabilitate),  релігія, історія, географія, природничо-фізичні науки (stiintele fizico-naturale), соціальна культура та громадянська освіта (cultura sociala si invatamantul civic),  каліграфія, малювання (desenul), cпіви (cantul),  фізичні вправи й гімнастичні ігри (еxercitii corporale si jocuri gimnastice),  для хлопчиків (lucrul manual la baieti), домашнє господарство (gospodaria), ручна праця для дівчат (lucrul manual la fete), сільськогосподарська праця (lucrars practice agricole). Оцінювались також зовнішній вигляд і відвідування школи, зовнішній вигляд письмових робіт.  В часи австрійського періоду дана оцінка також вносилась в табель успішності (див. вище)

 

Згадує колишній випускник Іспаської середньої школи 1951 року випуску Короп Петро Михайлович: «Мені запам’ятався вислів, який ми часто повторювали на уроках: «Дакі ші джичі ауфост роман – діди і прадіди наші були румунами», або – «Ворбишти нума романишти -розмовляйте тільки по-румунськи».
Денис Фрозина Дмитрівна, випускниця Іспаської середньої школи 1951 року:  «Підручники були дорогі, батьки купували їх   дітям за власні кошти. Пригадую, що в третьому класі тільки для мене батько за підручники віддав 250 лей. Дітей в сім’ї було п’ятеро. Батько продав свиню і витратив гроші на підручники. В школі навчання велось тільки а румунською мовою, бо мали з нас зробити справжніх румунів.
Ставлення до дітей було жорстоке. Якщо дитина чимось провинилась, неправильно відповіла чи крутилась на уроці, вчителька говорить: «Віне нкоче» (іди сюди), далі – «ціни мина» (тримай руку). Треба витягнути руку долонею уверх. Тоді вчитель  прутом бив по руці. Дехто бив недуже боляче, просто лякав, а дехто так бив, що на руці залишався синій рубець.».

 

Спогад Денис Марії Іллівни: «В школу пішла за Румунії в 1941році. Навчання  велося  румунською мовою. Обов’язковим кожного дня був «Отченаш». Вчителі були досить строгі: і на коліна, на кукурудзу, клали, і по пальцях били. Одного разу навіть стрічку червону розрізали на голові (непотріб носити не можна). Від школи можна було відлучитись, якщо підеш до директора Скалата  на роботу. Він мав коні, корови, поля”.
А ось що пише у своїх спогадах  Юсип Георгій Олексійович: «В 1935 році я пішов до школи у перший клас. Дуже важко було учити румунську мову, бо вона для нас була іноземна, а учителі не знали нашої української мови, щоб нам щось пояснити. Учили з допомогою різок. Кожний учитель мав на столі прут. Якщо  хтось не вивчив урок, той був битий прутом по долонях. А ще клали за таблицю (класну дошку)   на коліна клінчитись». У  2008 році з нагоди 90-тих роковини від дня народного віча, яке відбулося  у Чернівцях 3-го листопада 1918 року, Георгій Олексійович Юсип написав вірш, в якому є такі рядки, які характеризують стиль навчання в школі за часів Румунії:
Почали в наших селах господарювати
І у школах малих дітей румунізувати.
На коліна за таблицю нас клали клінчити
І силою заставляли Їхню мову вчити.
Взяли в руки  учителі і  прути,і буки,
Не в одного школярика опухали руки.
У 1936-37 навчальному році вчителькою початкових класів була Аглая Ончул.     Любила дітей. Біля учительської була кантина(буфет), в якому були цукерки різної конфігурації: качечки, зайчик, півники і  горошок. Вона дуже любила дітей і часто пригощала цукерками. Скалат дізнався, що вона українка , і домігся звільнення з роботи.
28 червня 1940 року в результаті приєднання Північної Буковини до України румунські власті залишили Іспас.  Почались корінні зміни  в культурному житті села. Замість румунських шкіл органи народної освіти відкрили українську семирічну і чотири початкові шко­ли. За парти сіли 283 неписьменні і 55 мало­письменних жителів села. Усі уроки   конспектували, бо підручник мав лише вчитель. Писали на газетах, якихось недописаних документах, зшивали з них зошити, і так вчилися.  В 1940 році директором школи був Гайдабура Михайло Федорович, його брат Гайдабура Олексій Федорович викладав географію. Двоє учителів євреїв викладали  українську мову та  математику. Був створений при школі драмгурток, в якому брали участь не тільки учні, але й учителі та жителі села. Усім запам’яталась п’єса  «Сватання на Гончарівці», де акторами  були вчителі , жителі села .
Економічні та культурно-освітні перетворення на селі було пере­рвано гітлерівською навалою. В край знову повернулись румуни. Українські вчителі зазнавали повсякденних        гонінь.   Знову звучало знайо­ме всім «Ворбіць романеск» аж до 1 квітня 1944 року, коли німецько-румунські власті були вигнані з села.

8 квітня 1944 року в результаті успі­шного наступу 24-ї Самаро-Ульянівської Залізної ордена Суворова стрілецької дивізії (1-й Український фронт) та 1318-го стрілецького полку (2-й Український фронт) німецько-румунські окупанти були вигнані з села.
Одразу ж після виг­нання, після майже трирічної перерви, знову почали працювати школи, клуб, медичні заклади. Однак нелегко вирішу­валось питання забезпечення їх освіче­ними кадрами. У Чернівецьку область у той час направляли молодих фахівців із Донецької області.   У своїх спогадах колишня учителька географії, нині вже покійна Труфин Олександра Кузьмівна  писала: «300 молодих вчителів з Донецької області послали в Чернівецьку , і мене в тому числі. Але я не хотіла їхати і дезертирувала із своєю подружкою. Думали, що так пройде, але  через день нам прийшли повідомлення з ‘явитись в суд. Тоді за це була вища міра покарання, і ми поїхали з дому попутним транспортом: вантажними  автомобілями, товарними поїздами на мішках з вугіллям, піском, вапном. Їхали на підніжках вагонів, в тамбурах, на зчепленнях  між  вагонами. Добирались до місця призначення цілий місяць.»
Школа в Іспасі була в одному корпусі,   семирічка, паралельних класів не було, але класи були наповнені.   Школа працювала в  три зміни: перша – молодші класи,зранку; друга – старші ,з обіду; під кінець робочого дня –  третя, вечірня.
В селі на той час була одна  семирічна і чотири початкові школи (на Горкуті, Великому полі,Діброві, Майдані).
Ди­ректором початкової, а пізніше семирічної школи-горкут, працював Тарновецький Іларіон Гаврилович. Учителів було мало. Учителем математики працював Бабенко Олександр Карпович, українську мову й літературу виклада­ла Бурякова Катерина, російську мову Мазуряк Єлизавета Ігнатівна, історію – Нестерова Євгенія. Олександрі Кузьмівні довелося бути ще й піонервожатою. Учителями початкових класів були Фуштей Іван Ва­сильович, Зота Ольга Львівна, яка також викладала німецьку мову. В 1945 році з Луганщини прибула вчителька української мови Мовлян Віра Матвіївна, із Путильщини переве­лася в Іспас Марія Василівна Бабенко.

Дітьми оволодівала жадоба до знань,  вони хотіли вчитись на рідній мові. Під­ручників не було. З деяких предметів підручник був тільки в учителя і учні   часто залишалися після уроків, щоб під диктовку одного з учнів переписати домашнє завдання з конспекту вчителя. Читали один учитель­ський підручник на уроках, під час перерв та після уроків. Учителі працю­вали у три зміни: 1-4 класи – в першу зміну, 5-7 класи – у другу зміну, а ввече­рі для дорослих працювала вечірня школа. Писали при каганцях чорнилом, пером з зірочкою,  також   олівцями. Жили дуже бідно, ходили в кептариках, сорочках, сардачках, кожухах, постолах , носили пачі з соломи, а тільки сонечко загріло – всі босі.  Багато дітей  не ходили до школи, бо не мали що одягнути та взути.
У 1945 році святкували свій випускний вечір  учні, котрі пішли  в школу ще в 1935 році.  На вечорі були випускники, батьки, вчителі, голова сільської ради Угриновський М.І. Директор школи Ковальова К.К. вручала   довідки про закінчення семирічної школи. Вони  були написані від руки. (На фото довідка про прослуханий курс семирічної школи, видана на ім’я Юсипа Юрія Олексійовича)
В 1945 році, після літніх відпусток, на посаду директора школи,замість звільненого  Ковальової Катерини Костянтинівни, був призначений  Василь Іларіонович Кудрін. В 1946 році приїхали у школу Плотянська Ніна Йо­сипівна, Олександра Іванівна Зоценко, Ольга Матвіївна Гриненко, Галина Павлівна Чухно і Володимир Омельянович Муренко.

 

 

Піідпис на зворотіі фотографії зроблений Плотнянською Ніною Йосипівною, в майбутньому заслуженою учителькою України
Слід відзначити, що розвиток освіти в с. Іспас в післявоєнний період  підпорядковувався основним напрямкам   освіти  України в цілому. У серпнї 1943 року були прийняті “Правила для учнів”, в яких визначались їх обов’язки і правила поведінки. 3 1943/44 н.р. в школах було запроваджено цифрову п’ятибальну систему оцінки успішності та поведінки учнів
21 червня 1944 року Раднарком СРСР прийняв постанову “Про заходи поліпшення якості навчання в школі, згідно з якою для учнів, які закінчили початкові і семирічні школи, вводились випускні екзамени, а також екзамени на атестат зрілості для тих учнів, які закінчили середню школу. Цією постановою також було запроваджено нагородження випускників середньої школи золотими і срібними медалями.
Передова стаття тодішньої районної газети «Верховина» від 9 лютого писала: «Згідно сг. 121 Конституції СРСР всі громадяни Радян­ського Союзу   мають   право на   обов’язкове    початкове навчання, а також – безкош­товне навчання у вищих учбових закладах, навчання на  рідний мові. За румун лише  невелика    кількість    наших  дітей могли навчатися в школах і то лише  румунською мовою. Таке    навчання давало мало користі   для українського народу.
Зараз   радвлада   подбала, щоб  наші діти були грамотні висококультурні майбутні будівники комунізму. Тому в районі   зараз   працює  46 шкіл, де нашою рідною мовою навчається 4877 дітей. Школи забезпечені кращими вчителями. Всіх учителів в р-ні працює І 61 чол. З них з вищою освітою 41 чол. 37 чоловік учаться в інститу­тах заочно, майже всі підви­щують свою кваліфікацію. Вчителі-буковинці теж уча­ться заочно в інститутах.
Велика роль відводиться й ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Якими б не були на даний час оцінки того часу різними істориками, або тими, хто себе вважає такими, не вникаючи в суть певних історичних подій,  свідчення старожилів і висвітлення питань освіти  в пресі говорять про значні зусилля нової влади  в галузі культури і освіти.”
Завідуючий вечірньою школою с.Іспас-Діброва П.Мацюк  в статті «Працює гурток ліквідації неписьменності» (газета «Верховина» 18.04. 1946 р.)  пише: «Понад місяць тому, в селі  Іспас-Діброва  при школі було     організовано    вечірню  школу   для   ліквідації   неписьменності.   В   цю школу прийнято 25 чоловік дорослої молоді, які були зовсім неписьменні.   Не пройшло і місяця   занять в школі, як  більшість  із відвідувачів вивчили    алфавіт і добре читають буквар. Лише при радянській владі люди в нашому селі  мають повну змогу  ліквідувати цю темноту, залишену нам в спадщину румунськими окупантами».  Частина пафосу в статті є, не все так було гладко в питанні ліквідації неписьменності на той час. Однак, стержнем в  розвитку освіти на той час був показ  запровадження позитивних змін в розвиток освіти на теренах краю, і він, звичайно, не міг подаватись в мінорному тоні.  Ставилась єдина мета: на позитивних зрушеннях в даній галузі показувати турботу нової влади про селянських дітей,про їх навчання,дозвілля ,прилучення до культурної спадщини минулого, зміцнення матеріальної бази шкіл,забезпечення кваліфікованими учителями .І слід визнати, що це знаходило значний відгук в серцях мешканців краю,тим більше, що вони ще добре пам’ятали своїх учорашніх румунських правителів, які старалися знищити їхній етнос, мову й культуру.
В школах звертається увага і на позакласну роботу з учнями . Незважаючи на тяжкі побутові умові, голод і холод в селянських родинах того часу, вчителі шкіл не можуть не долучати школярів до української пісні, танцю. Прикладом цього є участь школярів у різних конкурсах,  олімпіадах.   25 квітня 1946 року відбувся огляд художньої самодіяльності шкіл району.
«Діти  радіс­но, як та   рослина ,    що по­бачила світло сонця,   потягнулись до    культури,   мис­тецтва. У   віршах   зазвучала співоча українська мова, і її мелодія об’єдналась з мело­дією пісні і тактом   україн­ського танцю. Самодіяльні гуртки всіх шкіл одні за другими пока­зували свою творчість і здіб­ності.
Журі   присудило   перше місце співочим гурткам   Віженської   школи   (керівник З. І. Шандро) та Судилівської (керівник В. Я. Лук’янович). Перше місце з декламації,   танців і фізкультурних вправ зайня­ла  школа—Іспас   ( Горішній Кут).    Друге  місце  присуджено співочим гурткам   шкіл—Верхніх Лукавців,      Мілієва,   Іспас Горішнього Кута, Бергомет-Підкраю», – писала районна газета 25.04.1946 року. За діяльну участь у під­готовці учнів до  олімпіади була винесена щира подяка серед інших вчителів району вчителю Тарновецькому І. Г.
Слід відзначити, що на той час ефективним було ідеологічне забезпечення навчально-виховного процесу в школах. Будь-який напрямок роботи школи чітко віддзеркалювався в діяльності партії та її лідера Й.В. Сталіна. Перша післявоєнна п’ятирічка так і називалась сталінською п’ятирічкою. Читаємо в передовій статті «Успішно провести екзамени в школах» (Верховина, 098.05.1946 р.):. «Небувалий розмах будівництва, накреслено новою сталінською п’ятирічкою, в якому велику роль відведено радянській науці, зобов’язують нашу школу піднятися ще на декілька щаблів вище. Введення золотих і срібних медалей та екзаменів на атестат зрілості  значно укріпило середню школу і покращило якість навчання. Успішне завершення навчального року залежить від повторення навчального матеріалу. При повторенні  матеріалу траплялись недоліки в Іспаській НСШ, Віженській НСШ, які в ході роботи були виявлені  РВНО і  відповідно виправлені.
Такі школи як Міліївська, Луківецька НСШ, Судилівська, Іспаська початкові школи вміло і на високому рівні організували повторення учбового матеріалу і, напевне,  вони доможуться гарних наслідків на екзаменах.
Вже  08.06. 46 р. читаємо, що закінчились екзамени в 4-х класах. Особливо слід відзначити гарні успіхи  в початкових класах с. Мариничі, Судилівській школі та 4 класу початкової школи Іспас Горішній  Кут (вчитель Тарновецький І.Г.)  Гарні знання відкривають основну  основу  в неповно-середніх школах.
Слід відмітити, що початкова школа в Горкуті неодноразово згадується як на вчительських конференціях, так і в пресі з позитивного боку.  Це завдяки тому, що в той час там працювало подружжя Терновецьких, які віддавали дітям своє серце і душу ще з 1922 року. Ось як згадує про це подружжя колишній учень даної школи Новосівський М.М. ,випускник Іспаської середньої школи 1954 року:
– Учителі, особливо подружжя Тарновецьких, дуже самовіддано і чуйно ставились до своєї роботи і до учнів. Ольга Іванівна нерідко брала маленьких учнів на руки, а також, взявши руку учня в свою руку, учила виводити букви й слова на дошці або на папері. Інші вчителі цього не робили. Вона постійно прививала учням любов до рідної мови, боролась за чистоту мови від засмічення її іноземними словами і  русизмами, учила учнів співати українських пісень, розповідала їм цікаві повчальні історії, виховувала учнів бути чесними й порядними, любити своє село і свою країну.
Інспектор РВНО І. Ладна ставить Ольгу Іванівну за приклад всім учителям району. Саме так можна розцінити її статтю в районній газеті від17.05. 1946 року «Так виховує учнів Ольга Іванівна»
« Ольга Іванівна Тарновецька — вчителька хутора Го­рішній Кут Іспаської сіль­ради. Тут вона працює в школі і вчить дітей своїх односельчан. За роботу в ми­нулому році вона нагородже­на значком відмінника на­родної освіти.
Цього року Ольга Іванів­на веде не тільки перший клас, а й працює з класом підлітків, блискуче справ­ляється з дорученим зав­данням, має хороші наслід­ки. Мені довелося вже ба­гато разів відвідувати уроки Ольги Іванівни. Всі вони змістовні і цікаві. Ось як було проведено останній, відвіданий мною урок з арифметики.
Дзвоник. Кожний учень на своєму місці. Урок розпочався. Всі учні дружно приготувались до перевірки виконаного домашнього зав­дання. Точні і змістовні від­повіді учнів свідчили, що завдання їм було зрозуміле і вони всі, як один, його ви­конали. Опитувані учні одер­жали ©оцінки, зауваження та похвали.
Тепер приступили до розв’язання задачі в класі. Піс­ля того, як зміст задачі був зрозумілий, низько склонились голівки діток над їх зо­шитами, і вони уважно ви­раховували. Ольга Іванівна ходила між партами давала поради, зауваження, вима­гала чистоти запису, пра­вильної каліграфії цифр і букв. Між вчителькою і уч­нями було повне взаєморо­зуміння. На кожний рух уч­ня, його невдоволення чи та бажання, вчителька вчас­но і відповідно реагувала і здавалось, що іскорки   психології кожної дитячої душі вчасно попадали в чуле сер­це вчительки. Жваво і свідомо проходи­ло розв’язування задач зміст яких був вдало насичений життєвими і конкретними прикладами. Біленька дівчинка не зовсім впевнено відповідала, розв’язуючи приклад: 25+30—15; на допомогу їй принесла вчителька рахівни­цю і маленька ручка поча­ла відкладати десятки, оди­ниці. Клас пильно стежив за цим процесом.
Коли лишилось 5 хвилин до кінця уроку, діти в один такт відкрили свої зошити і записали домашнє завдання. Потім два учні повторили і завдання стало цілком зро­зумілим. Коли дзвоник сповістив закінчення уроку, з дозволу вчительки діти вийшли на перерву.
Так же вміло й цікаво з усієш     майстерністю    були проведені всі останні уроки.. Ольга   Іванівна     ставить великі вимоги  до   учнів,   а ще більше до    себе.    Вона  щоденно пізніми   вечорами  невтомно працює над собою, старанно готується до   уро­ків, систематично перевіряє учнівські роботи, зошити.
Уроки Ольги Іванівни на­сичені конкретністю, науко­вістю, історичними фактами, явищами природи. Матеріал подається жваво, послідов­но, пов’язується з життям, із завданнями даної сталін­ської п’ятирічки.
Ольга Іванівна повністю виправдовує велике завдан­ня партії і уряду у вихован­ні дітей. І вона його пов­ністю виправдає. Приді­ляє велику увагу комуніс­тичному вихованню дітей, безмежної відданості до сво­єї Батьківщини, любові до партії більшовиків і вели­кого Сталіна».
1 вересня 1946 року учням видали підручники,  пера, ручок і чорнила не було. Пера прив’язували до паличок, а замість чорнила використовували сажу. Писали на клаптиках із газет та паперових мішків.
Згадує Денис Фрозина Дмитрівна, випускниця Іспаської середньої школи 1951 року: «Мама ходила у Вижницю, там у суді викидали непотрібні документи. Вона набирала цього паперу у тайстру і несла додому. Ми з цих листків складали зошити і писали. У таких зошитах писали конспекти з усіх предметів».  Матеріальне забезпечення навчально-виховного процесу в школі було вкрай незадовільне.
Тодішній учень школи, випускник школи 1953 року Новосівський Михайло  Миколайович розповідає, що навчання було непростим перш за все з матеріальної точки зору. В школі  в ці роки крім географічних карт не було ніяких  спеціалізованих кабінетів і класів, не було наочних  посібників. Практичні і лабораторні роботи фактично не проводились. Підручниками учні забезпечували себе самостійно, хто як міг. Влітку, під час канікул,   учням доводилось збирати і здавати в заготівельні пункти черешні, вишні, лісні ягоди, яблука і т. д., щоб придбати підручники та навчальне приладдя. Особливо важко було тим учням, батьки яких  працювали в колгоспах і фактично впродовж усього року сім’я не мала вдома грошей.  Їдальні або буфету у школі не було. Деякі учні брали в школу кусок хліба або яблука, а основна маса учнів зранку до третьої години дня сиділа без їди.
У 1947 році директор школи Кудрін В.І. виїхав із села разом із своєю сім’єю. Новим директором школи призначили Петрущенко Євдокію Іванівну. Потім її замінив Нечитайленко Андрій Степанович.
Його дружина Олександра Іванівна викладала українську мову й літературу. Нечитайленко Андрій Степанович приділяв значну увагу створенню належних умов для навчання учнів, зокрема вечірньої школи.
«Ще задовго до будівництва Іспаської електростанції, дякуючи ініціативі тодішнього директора школи (здається його прізвище Pict0024Нечитайленко), приблизно в 1949 році школа була електрифікована. Директор школи особисто з допомогою завгоспа та старшокласників змонтував і встановив на високій опорі вітряк і генеруючу установку. Обладнали агрегатну кімнату, провели електропроводку у класах. І хоча траплялися труднощі і перебої, з’явилась можливість перші уроки вранці і останні уроки другої зміни проводити при електричному освітленні. Таким чином, школа стала першим освітленим осередком в с елі».  (зі спогадів Новосівського  М.М).

Петрущенко Євдокія Іванівна з чоловіком Назарієм Яремчуком, завгоспом школи.

Зліва направо: Дутчак Дмитро Ілліч – учитель музики, Нечитайленко Андрій Степанович – директор школи, Матвійчук А.І. – лікар, Плотянська Ніна Йосипівна – учитель початкових класів, Нечитайлено О.І., Пашко Є.І. – учитель української мови та літератури. 1949 рік

Уже в перші  післявоєнні роки в школі працювала шкільна бібліотека з досить багатим фондом різноманітної літератури. Представниця старої місцевої інтелігенції – зав. бібліотекою  Ольга Львівна Зота  протягом багатьох років пропагувала літературу, прививала разом з учителями
любов до книги.  В приміщені бібліотеки завжди було багатолюдно, якщо не всі, то переважна більше учнів була читачами бібліотеки.
У 1948 році школі був присвоєний статус середньої школи. Ко­лишню конюшню румунського директора школи Аурела Скалата було пере­обладнано під навчальні класи. Школа перейшла на однозмінне на­вчання, вона поповнилася новими кадрами.
В 1950 році в школу прийшла працювати Зрютіна Галина Федорівна, випускниця  Коростишівського педучилища Житомирської області. Ось як про ці роки згадує Галина Федорівна: «Весь випуск направили в Чернівецьку область в Путильський район. Я впросилась у Вижницький тому, що мій вітчим  Савченко Матвій Левкович з 1940 по 1941 рік працював вчителем історії в с. Карапчів. В роки війни пропав безвісти. Прямо з Карапчева пішов на фронт.

1950 рік. Верхній ряд

Пехова Мотрона Іванівна, ветеран Великої вітчитзняної війни. Біолог. Вперше в школі створила біологічний кабінет. На дубі, який росте біля дошкільної установи, розвела шовкопрядів.

Зрютін І.І. – вчитель фізкультури. Зрютіна Г.Ф. – вчитель початкових класів. Голуб Ольга Полікарпівна – учитель початквих класів. Глокке – вчитель української мови . Романець Марія Володимирівна –комсорг,   Дудчак Д.І. – вчитель музики. Пустова Надія Іванівна – директор школи. Сидять Глокке, –  вчитель рос. мови, Раїса -? Пашко Фрозина – завуч школи. Манзю1950 рік Верхній ряд
Зрютіна Г.Ф. – вчитель початкових класів. Голуб Ольга Полікарпівна – класовод. Глокке – вчитель української мови . Романець Марія Володимирівна –комсорг Дудчак Д.І. – вчитель музики. Пустова Надія Івнівна – директор школи. Сидять: Глокке, – вчитель . рос. мови, Раїса -? Пашко Фрозина – завуч школи. Манзюк Ганна Іванівна – класовод, Токар Галина Федорівна – учитель початкових класів.Манзюк  Ганна Іванівна – класовод, Токар Галина Федорівна – учитель початкових класів.

Зі мною впросилась у Вижницький район Левандовська Ганна Костянтинівна, моя двоюрідна тітка. Нас до Чернівців везли під конвоєм, тому що багато випускників втікали. Їх лякали гори і діяльність ОУН.  В Чернівецькій області залишилось працювати тільки 8 учителів.   Нас дуже радо прийняв заврайвно Бовкун Клим Сергійович, сам житомирянин, і направив в чарівне село Іспас. Мене в середню школу, а Левандовську Ганну у восьмирічну. Радості не було меж. Прекрасна школа, красиві краєвиди, оспіваний Черемош і дуже привітні іспасчани.  Порівнюючи з моїми ходорянами,це були висококультурні люди.
Директором  школи в той час був Нечитайленко А.С.
У 1949 році було запроваджено обов’язкове загальне семирічне навчання В 1950 році школу очо­лив Бовкун Клим Сергійович. Однак скоро його замінила Пустова Надія Іванівна.  Школі було присвоєно статус середньої.   У 1951 році школа святкувала свій перший випуск. Середню освіту здобули тоді 12 жителів села.
Учителі працювали дуже багато. Вони  були зайняті й у вихідні. Проводили агітмасову роботу по кутках, читали газети. Крім цього всього були ще й артистами в клубі: організували драмгурток, хор, проводили репетиції.
За вчителями закріплювали по  10 неписьменних людей,яких  вони  ходили вчити  грамоти”.   Пригадує учителька математики Басовська А.П, яка прийшла працювати в Іспаську школу в 1953 році: «Ми тоді були основною ідеологічною силою на селі. Це займало левову частину нашого часу. До обіду в школі, а після – бери газету і йди в поле чи на ферму проводити бесіди, і йшли. Перший раз мене вже у вересні послали в ланку. Сказали, що ланка працює в Коритниці. То я ходила-ходила, так і не знайшла тієї Коритниці. Але треба віддати належне людям. Люди поважали вчителів, школа була авторитетним закладом. А ми використовували такі походи і в педагогічних цілях. Батьки раді були нас бачити, особливо тих дітей,  які вчилися в старших класах. Адже тоді більшість випускників поступали у вузи і технікуми. Батьки були зацікавлені, щоб їх діти вчилися краще. Хоч жили й небагато. Та й колгосп був ще бідний, отримували за свою працю колгоспники мало, тому прагнули дітей «вивести в люди, щоб жити було легше їм».
Значна робота приділялась розвиткові спорту в школі. З приходом в школу відданого своїй справі учителя фізкультури  Зрютіна І. І. в школі стрімко почала покращуватись спортивна база школи.
Якщо до цього часу в дворі школи стояв турнік і висіла волейбольна сітка, то  за короткий період  з допомогою  старшокласників був введений в експлуатацію спортзал з усіма новими гімнастичними снарядами, спортивні площадки і доріжки, кабінет військової підготовки. В школі почали працювати спортивні секції, проводились змагання. Учні  систематично брали участь  в районних і обласних змаганнях і займали   призові місця.  І. І. Зрютін – це епоха в історії Іспаської СШ,  ветеран війни,знавець і любитель історії. Він  зробив значний внесок у виховання школярів . Як фахівець він користувався великим авторитетом у районі й області. Як трудолюбиву, чесну і порядну людину його поважали колеги й жителі села. Він був улюбленцем серед учителів, учнів і їх батьків. Його завжди,  при нагоді, відвідували багато випускників школи.
Незважаючи на бідну матеріальну базу, педагогічний колектив школи в кінці 40- х і 50 –х років   забезпечував високий рівень підготовки учнів. Школа заклала базові знання для підготовки багатьох висококваліфікованих спеціалістів,  виховала велику кількість передовиків виробництва в різних галузях.
Школа і село того часу були горді за випускників 1- го випуску – вчителями Коропом Петром Михайловичем і Нагірняком Дмитром Васильовичем, лікарем Петрюком Миколою Іванович, лікарем Танасійчуком Семеном Іларіоновичем (працював в Тернополі), офіцером Яремою М. Д. Офіцером Новосівським М.М.; випускниками 5 – го випуску – Бовкуном Петром Климовичем і Ватричем Дмитром Олексійовичем. Обидва закінчили Київський інженерно-будівельний інститут. Бовкун працював в архітектурі м. Києва,  Ватрич Дмитро – в одному з ВУЗів Києва,  офіцером Дмитром Ткачуком; випускниками 2 – го випуску – лікарями Іваном Ковалем і Низельським Іваном Миколайовичем, які працювали відповідно в Моршині і Донбасі, офіцером І. Труфином; випускниками 3 – го випуску – лікарем Мицканом Марком Івановичем (працював в Казахстані); випускниками 4 – го випуску,– випускником Київського інжерно- будівельного інституту, відповідальним працівником Міністерства соціального забезпечення України Бовкуном Борисом Климовичем, учителем Ростоцької СШ Бойчаком Георгієм Дмитровичем.
 Учні прагнули до знань незважаючи на те, що всюди панувала бідність, холод і голод. Про це яскраво свідчать спогади випускниці 1955 року Павлюк Олени Томівни (на фото третя зліва) ,  в майбутньому бухгалтера-фінансиста: «Мені хочеться  відмітити, що  в той час ми були всі дуже дружні, не ділились на  біднішого чи багатшого,  ділились одним куском паляниці чи печеної  картоплі, чи навіть грінкою кулеші, припеченої на шпаргаті (плиті)  Одягались в те,  що хто мав. Взимку вгортали (надівали) кожух або куфайку, взували гумові або шкіряні постоли, або дерев’янки. Влітку ходили босоніж.  Сорочки були з домотканого полотна. Я була у восьмому класі, коли мама мені пошила спідницю з шерсті і жакет, в якому я на фотографії, і купила парусинові туфлі. Мені здавалося, що я найщасливіша в світі. Незважаючи на всі труднощі, нестатки, ми завжди були веселі та щасливі. Поважали старших, допомагали слабшим і завжди були дисциплінованими».
 Випускниці 1957 року Іванюк Ользі Михайлівні на все життя запам’яталось святкування новорічної ялинки, коли вона була четвертокласницею:
«Ялинка була прикрашена  яблучками, горішками, загорнутими   в кольоровий папір, а також де-не-де висіли кусочки  цукру і маса різних  фігурок, вирізаних з паперу.  Правда, в той час до нас не приходив ні Дід Мороз, ні Снігурочка. Заміняла їх учителька.  Мені запам’ятався момент, коли вчителька висадила  мене на стілець під ялинку і я розказувала вірша «А я у гай ходила». За це вона мені    як приз подарувала гумові  калоші. Які вони були для мене дуже гарні й дорогі!  Я не могла натішитися ними, і до цього  часу вони залишились в моїй пам’яті. Чому? Та тому, що в той час ми ходили в дерев’янках.  Це щось на зразок взуття з  дерев’яною підошвою і пришитими до неї зверху кусочками шкіри  з свині чи бичка.
В пам’яті моїй спливають  наші перерви. Разом з дзвінком на перерву всі діти йшли допомагати вчительці:  пилили й рубали дрова, а  меншенькі складали їх і заносили в клас, щоб було рано чим затопити пічку».
Про побут тодішнього іспаського школяра пригадує Лучик Настасія Петрівна, випускниця 1957 року:
«До школи ходили одягнені у тому, що мали. Шкільної форми не було. Книжки, зошити носили хто у платині, хто у торбині, у саморобних дерев’яних ящиках. Писали дерев’яними ручками з пером, яке вмокали у чорнило. Чорнило робили самі. Купували фіолетовий чорний порошок і розводили його водою, а потім наливали у чорнильницю. Вона не була зручна, бо часто розливалася.
Взимку одягали куфайку, взували кирзові чоботи, а дехто ходив у саморобних шкіряних постолах зі свинської шкіри, а у постоли клали  з соломи віхті  (стілки), носили  шерстяні в’язані  панчохи з овечої шерсті.
У школі діти  не харчувалися. Вони брали з дому печені паляниці з муки і картоплі, кусочки кулеші, запечені на шпаргаті (печі), печену картоплю, яблука, горіхи»
Новосівська Марія Юріївна в 1947 році пішла у перший клас. Було дуже важко вчитися, не вистачало підручників, не було що одягну взути так, як хотілося. Мати залишилась вдовою у 1945 році. Батько загинув на війні, На руках у матері залишилось п’ятеро дітей. Їй   було дуже важко. Діти змушені допомагати їй  як вдома, так і в колгоспі. «Дуже хотілося вчитися, але не було змоги, – згадує Марія Юріївна, –  Побутові умови були дуже важкі. Не було ні електрики,  ні радіо. Уроки  робили  при каганці. Грошей не вистачало на найнеобхідніше, не говорячи вже про придбання підручників. Такі умови життя були характерними для мого покоління того часу».
Малиш Дмитро Танасійович пригадує, що діти до школи ходили одягнені дуже бідно, дуже багато з чужого плеча. Восени і весною багато дітей ходили босими, а якщо було взуття, його дуже берегли і вдома в ,теплий період, не використовували. Їсти брали до школи, хто що мав, більше кулешу, і ділилися. Лише декілька дітей брали хліб з варенням, і ми заздрили їм. Ці діти жили краще тому, що в них були батьки, а в більшості із нас батьки загинули  на війні, а одним матерям було дуже важко. У нас в сім’ї було четверо дітей, і мама з ранку до ночі працювала, щоб нас одягнути і нагодувати. Підручників було мало, але ми все запам’ятовували на уроках. Зошити теж були, але папір не дуже білий. Ми берегли кожен аркуш і дуже акуратно писали чорнильними перами. Чорнильниці носили спочатку з дому, а потім вони вже були в школі. Ми їх акуратно складали у спеціальний ящичок,  і черговий роздавав і збирав кожного дня.
Денис Катерина Олексіївна   народилась 15 липня 1944 року в багатодітній сім’ї. Дитячі і шкільні роки пройшли в післявоєнні роки. Коли виповнилось сім років,  пішла в перший клас.   «В школу я ходила боса, а зимою взувала поношені старі туфлі, говорить Катерина Олексіївна.-  Шкільну форму мені пошили  в дев’ятому класі. Я за всі шкільні роки не знала, які на смак цукерки чи булочки».
Бабій  Іван Миколайович, випускник 1964 року, не може стримати сліз, пригадуючи такий випадок з життя свого класу: «Жили бідно. Один з наших однокласників постійно сидів на уроках у куфайці. Учителька просила його зняти верхній одяг (куфайку) на уроках, однак він категорично відмовлявся. Тоді ми, хлопці, зробили непоправний крок – зняли з нього  куфайку силою. Виявилось, що під нею була тільки старенька поношена й полатана домоткана сорочка. Він заплакав. Більше вже ніхто його не силував знімати з себе  куфайчину».
Погляньмо на фото і порівняємо стильний одяг сучасного школяра з одягом 50-х та початку 60-х років минулого століття.

 

Директорами школи були:
1951-1954рр.  – Пустова Надія Іванівна;
1954-1958рр.  – Хомчук Дементій Михайлович;
1958-1961рр.  – Вовк-Шпакович Володимир Петрович;
1961-1972рр.  – Клим Микола Васильович;
1972-1977рр.  – Коротчук Мирослава Іллівна;
1977-1980рр.  – Стратій Прокіп Петрович;
1980-1981рр.  – Возняк Богдан Володимирович, Гакман Катерина Михайлівна.
1981-1996 рр. – Мазуряк Тарас.Петрович.
1996-1997 р.р. – Скоропляс Микола Григорович.  Мазуряк Ніна Орестівна
1997-2000 р.р. – Мазуряк Тарас Петрович

2000 -2012р.р. -Мазуряк Ніна Орестівна

 

Вчителі,  які почали свою педагогічну діяльність в 50 -х роках минулого століття

.

 

Сека Ганна Марківна та Труфин Варвара Кузьмівна 

 

Зрютіна Галина Федорівна, Левандовська Ганна Костянтинівна,Сиволапова Зіна Іванівна

Зрютіна Галина федорівна, Манзюк Г.І., Голуб Ольга Полікарпівна, Романець Марія Володимиріна

 

 

Басовська Антоніна Порфирівна, учитель математики

 

Рендигевич Клавдія Дмитрівна, учитель початкових класів

 

 

Токар Галина Федорівна, учитель початкових класів

 

Побережна Ольга Мефодіївна, учитель початкових класів

 

Бондаренко Ніна Костянтинівна, учитель біології

 

 

Возняк Богдан Володимирович, учитель хімії, заступник директора школи

Клим Микола Васильович, учитель фізики, директор школи

 

 

Римар Ія Іванівна, учитель російської мови та літератури

 

 

Вінницька Софія Григорівна, учитель української мови та літератури

 

 

Тарновецький Ігор Іларіонович, учитель історії, директор Іспаської восьмирічної школи

 

 

В 60-х роках у педагогічний колектив школи влилися нові учителі.

Якунін Іван Федорович, учитель математики

 

 

Попович Марія Давидівна, вчитель початкових класів

 

 

Гордей Юлія Іванівна, учитель англійської мови,

 

Якуніна Тамара Іванівна, учитель фізики

 

Соколик Єлесавета Василівна, учитель укр. мови та літератури

 

 

Це був творчий педагогічний колектив, який в нестандартних умовах, тісних холодних приміщеннях  давав своїм вихованцям глибокі й міцні знання, формував світогляд, виховував у них високі почуття власної гідності, творив людину.

 

Школа на сучасному  етапі

Такий храм нау­ки отримали юні мешканці Іспаса в 1982 році

У 1981 році школу очолив її колишній випускник Мазуряк Тарас Петрович. В цей період швидкими темпами йшло будівництво нового сучасного трьохповерхового приміщення школи. Сьогодні юні іспасчани, вчителі з вдячністю згадують тодішніх керівників колгоспу ім.Шев­ченка Сандуляка Миколу Мелітовича, Дениса Георгія Ілліча, які з розумінням поставилися до потреб освіти в селі і зробили все можливе для виділення коштів на освітню будову. Запізнившись із рішенням цього питання на 3-4 роки, і хто його знає, як би позначився період перебудови в колишній державі на будівництві нового приміщен­ня школи. Чи не довелося б учителям та учням тулитися в п’ятьох приміщеннях, які ще подарував іспасчанам цісарський уряд Австро-     Мазуряк Тарас

         Петрович                      Угорщини

           

Нове приміщення школи зі світлими предметними кабінетами, ве­ликими актовим та спортивним залами, шкільною їдальнею, майстер­нею відчинило свої двері 1-го вересня 1982 року. Воно вимагало ство­рення у ньому ділової обстановки, затишку, психологічного комфорту. Перед кожним учителем було поставлено конкретне завдання – стати активним учасником реформування діяльності школи, оновлення її змісту. У 1984 році була прийнята урядова постанова про реформу загальноосвітньої середньої школи. Педагогічний колектив школи ус­пішно працював над першочерговими завданнями й завданнями на перспективу. А саме:
– створення й обладнання зразкових навчальних кабінетів, майстерень, спортивного комплексу;
– утворення експериментальних класів корекції знань учнів;
– поглиблене вивчення хімії та англійської мови;
–  профільне навчання в 10-11 класах за циклами: гуманітарний, природничо-математичний та загальноосвітній;
– пошукова робота школярів, створення музеїв освіти села, дитя­чої художньої творчості, М.І.Марфієвича, декоративно-прикладного мистецтва села.
Тільки завдяки ентузіазму вчителів школи  при допомозі учнів  та батьків удалося успішно вирішити  зазначені проблеми. Старше покоління вчителів задавало тон в роботі. За три роки шкільне приміщення повністю змінило свій внутрішній інтер’єр. Зараз тут є всі зручності для початкових класів. Вони відзначаються своїм оригінальним сучасним дизайном. Яскраві кольорові тематичні картини, плакати, виготовлені вчителями та учнями, завжди під руками й спонукають учнів до творчої праці. Велика увага приділяється вихованню в учнів бережливого ставлення до природи. З цією метою був створений клас з охорони природи для молодших школярів. Дика природа представлена тут в кольорових малюнках та фотографіях. Вони виконані з такою майстерністю, що не можна не захоплюватись красотою природи, зображеної на них та кваліфікацієюхудожника.

Шкільний кабінет фізики – це лабораторія для проведення фізичних дослідів та експериментів. Він по сучасному обладнаний і вражає своїм естетичним  оформленням. На стендах відображені основні розділи фізики, фізичні закони, використання фізики в науці і техніці.
По-сучасному обладнаний кабінет англійської мови. Багатий аудіовізуальний матеріал допомагає вчителям ефективно проводити уроки, позакласні виховні заходи. Естетично оформлені стенди «Ukraine», «Great Britain», «Canada», «The United States of America» несуть детальну інформацію про гео­графію, економіку, населення цих країн. Окремі стенди висвітлюють ро­боту гуртківців – юних знавців англійської мови. Стенди «Learn to Study», «The Teacher’s Advice» дають корисні поради учням щодо шляхів кра­щого засвоєння іноземної мови, розвитку комунікативних здібностей школярів.
Наші вчителі англійської мови розуміють, що знання іноземної мови збагачують  рідну мову, роблять її більш виразною та гнучкою.

Уроки рідної мови та літератури в школі  – це дзеркало душі і серця кожного українця. Література у школі – це уроки людинознавства, це колискова пісня, створена письменником, а виспівати її повинен учитель словесності.
Успіхом реалізації даної ідеї є змістовність і нестандартність уроків, а допоміжним за­собом – кабінет літературного краєзнавства, який нині переріс у клас-музей Миколи Марфієвича, українського письменника, педагога, урод­женця села Іспас.
В 1998 році на честь сторіччя від дня народження поета школі було присвоєно ім’я М.Марфієвича Інтерес викликають матеріали кабінету, що розповідають про пись­менників, літературознавців, критиків Вижниччини та Буковини.
100-річні іменини письменника-земляка Миколи Марфієвича ста­ли живильним джерелом, що спонукало до збору матеріалів про його життєвий, громадсько-педагогічний і творчий шлях.
Про життєву позицію поета-громадянина, про творіння серця й пера, про творчі зв’язки з письменниками України, про зустрічі з одно­сельчанами, про викладацьку, наукову роботу розповідають матеріа­ли стендів класу-музею.
А спогади старожилів села, родичів Миколи Марфієвича, його ко­лишніх учнів свідчать про велику зацікавленістьталановитого земляка духовними джерела­ми землі нашої. Микола Марфієвич – це тільки галузка з розкішного дерева родоводу іспасчан.

Загальновідомо, що кожен цікавиться історією своєї нації. Заглибитись в історію свого краю дозволяють кабінети історії. Тут відображені різні етапи розвитку історії України, детальний опис української геральдики. Учні також мають доступ до історичної літератури й до різних матеріалів стосовно історії,які надали Чернівецький обласний архів та кафедра історії ЧДУ. На базі кабінету історії проводяться методичні об’єднання, райо­нні та обласні семінари, конкурси.
Своє розширення історія рідного краю, зокрема села Іспас, зна­йшла в кабінеті етнографії. У ньому зібрано й систематизо­вано цікавий і цінний краєзнавчий матеріал з історії краю та села Іспас. На стендах скомпоновані чудові фотомонтажі зразків старовинно­го одягу різних епох. Виставлено комплекти чоловічого та жіночого одягу, вироби з дерева, кераміки, ткацтва, старовинні знаряддя праці. Зібрано цікавий матеріал про історію села, легенди й перекази, на­родні пісні, звичаї й обряди, сімейні свята і традиції, про народних умільців та інше. Краєзнавчий матеріал успішно використовується на уроках історії й українознавства.

Музеї школи

Мова, звичаї, побут, родовід, обряди, долі видатних людей села стали предметом пошукової роботи вчителів та учнів школи. Завдяки походам краєзнавців у світ душі односельчан-старожилів, зібраний словник говірки села Іспас, записані пісні, легенди, перекази, обряди та спогади. Пошукова робота дала багатий матеріал для створення у школі музеїв історії школи, декоративно-прикладного мистецтва майстрів села, дитячої творчості, класу-музею зарубіжних гостей шко­ли.

Музей історії розвитку освіти в с.Іспас

Даний музей висвітлює історію розвитку освіти в Іспасі, починаючи з 1861 року. Збором унікальних фотографій та спогадів випускників займались учні під керівництвом учителів історії Гакман К.М. та Малиш О.В. Учні й гості школи мають чудову можливість ознайомитись з різними періодами шкільного життя, з дальшою долею колишніх випускників і професіями, які вони обрали. Унікальні фотографії минулого, спогади колишніх учнів і вчителів виставлені в цьому музеї. Сльози навертаються на очі колишнім випускникам школи, коли вони з’їжджаються на вечори зустрічі й згадують дні проведені ними в їх alma mater. Переглядаючи музейні експозиції, вони уявно повертаються до свого шкільного безтурботного й веселого  життя.
 Найкращі зразки сільських умільців з малюнку, вишивки, плетіння, різьби по дереву, лозоплетіння виставлені в музеї народного мистецтва. Люди без спеціальної освіти творять чудеса в народному мистецтві. Тут можна побачити чудові малюнки, створені газозварювальником, загадкову вишивку вчителя, портрети з дроту, виготовлені столяром, сторічний весільний одяг, виплетені з лози кошики, стільчики, стійки для квітів і, звичайно, писанки.

Мистецтво писанки займає особливе місце серед інших видів мистецтва. Під час великодніх свят в кожному українському домі є писанка. Писанки символізують воскресіння й надію на вічне життя. Народні перекази говорять, що доброта буде мати верх над злом до тих пір, поки писатимуться писанки в усьому світі.
В шкільній майстерні крою та шиття  можна побачити учнівські роботи з вишивки, плетіння. Тут учні мають можливість освоювати народне мистецтво, розвивати свій талант під керівництвом вчителя. Вони проявляють гострий інтерес до старих обрядів та традицій. В кінці кожного навчального року учні організовують спеціальну виставку своїх робіт. Вони також демонструють зразки одягу, який вони шиють спеціально до цього свята. Кращі зразки експонуються в музеї дитячої творчості.
Зліва Тарас та Віра Лабачі 

                                                                                                                                                 (Канада)  в гостях у школі

 

Зарубіжні гості школи

Святе ставлення українців до свого минулого широко відоме у всьому світі. Тисячі туристів приїжджають в Україну щороку. Вони за­хоплюються історією України, її культурою , повсякденним життям. З доробком педагогічного колективу школи у справі зміцнення навчально-матері­альної бази та оновлення змісту навчання знайомилися численні за­рубіжні делегації, які побували у школі. А для історії школи ці відвіди­ни назавжди залишаться у фотографіях і відеофільмах. в експонатах в оригінальному музеї зарубіжних гостей школи.

1985 рік. Молодіжна делегація з Танзанії та КампучіїДелегація військових офіцерів з Палестини1988 рік. Студенти середніх шкіл м. Калгарі (Канада)
1989 рік. Працівники посольства Болгарії в Україні1990 рік. Делегація промисловців з Чехословаччини1994 рік. Делегація церкви Адвентистів Сьомого Дня
1994 рік. Прокопчук Надія (в центрі) –  керівник делегації студентів з м. Саскатун (Канада) з учителями англійської мови школи1995 рік.Надзвичайний і Повноважений посол Японії в Україні Сьодзі Суедзава з промисловцями з Японії1997 рік. Віра Лабач. Консультант Міністерства освіти Саскачевану з питань розвитку української мови в провінції Саскачеван (Канада

1998 рік.    Приїзд у школу учнів середньої школи І.Д.Фієн із м. Саскатун. . На фото гості у класі-музеї зарубі­жних гостей школи.
   Приїзд у школу студентів середньої школи І.Д.Фієн здійснювався в рамках програми обміну учнів середніх шкіл між Чернівецькою облас­тю та провінцією Саскачеван. В даній школі впроваджується у прак­тику роботи україномовний варіант програми «Канада – Україна, Сас­качеван – Чернівецька область»

Іспас – острівець гуманізму

У 1941році  жителі с.Іспас , зокрема сільський староста Денис Іван Георгійович, родина   Штеф’юка Івана  Ілліча та багато інших врятували життя 15 родинам євреїв.  Якраз цим  подіям в с.Іспас присвячуються сторінки соціального проекту «Іспас – острівець гуманізму», над яким працювали учні шкіл Іспаса, онуки і правнуки тих, хто в роки страшного  Голокосту під час ІІ Світової війни проявили мужність, мудрість, і гуманізм, врятувавши життя 15 єврейським родинам.
22 серпня 2007 року відбулося закладення каменя під майбутній пам’ятник жителям села Іспас за виявлену мужність і громадянський подвиг влітку 1941 року, за порятунок від кривавої розправи над 15 єврейськими сім’ями. Серед високоповажних гостей перебувала група дітей з ізраїльського міста Сдерот. Між іспаськими школярами та їхніми закордонними ровесниками в актовій залі школи відбулася тепла зустріч. На зустрічі в рамках гуманітарної програми «Дипломатія толерантності» був започаткований спільний проект «Дитяча дипломатія толерантності – в дії».    Проектом передбачено дослідження історичних подій літа 1941 року та взаємний обмін поїздками дітей в Ізраїль та на Україну.

Діти з міста Сдерот (Ізраїль) в с. ІспасЗустріч на подвір’ї школи
В шкільному музеї прикладного мистецтваВіце=мер міста Сдерот Анатолій Нахшонов вручає пам’ятний знак директору школи Мазуряк  Ніні Орестівні

 

На згадку про зустріч ізраїльських дітей з школярами Іспаської ЗОШ І-ІІІ ступенів

 

Протягом 2008-2009 навчального року було створено дослідницьку групу «Пошук» під керівництвом  вчителя-методиста, відмінника освіти України, історика Гакман Катерини Михайлівни.  Юними дослідниками, учнями 7-11 класів, зібрано біографії, фотоматеріали, розповіді очевидців, спогади безпосередніх учасників подій в Іспасі влітку 1941 року. Зібрані  матеріали
знайшли своє відображення в цінному проекті під назвою «Іспас – острівець гуманізму» та проекті «Історія моєї школи. Як і було передбачено спільним проектом «Дитяча дипломатія толерантності – в дії» , іспаські школярі, нащадки громадян, які виявили мужність і мудрість в 1941 році, були запрошені до Ізраїлю на чолі з сільським головою Михайлом Андрюком.

Іспаські школярі з сільським головою Андрюком Михайлом Івановичем біля Гробу Господнього
Ізраїльські краєвиди 

 

Пріц Дмитро.

Задоволений, гордий за свого прадіда Івана і діда Танасія. Дуже щасливий, що мені випала нагода відвідати Святі місця, про які мріє кожен християнин світу. Тут панує благодатна аура, відчуваєш на душі спокій, умиротворення, блаженство, силу Божу.

 

 

 

 

 

 

 

Денис Інна

Коли я була маленька, мені бабуся Василина часто розказувала   цю історію. Не могла уявити, що завдяки її героїчному вчинку відвідаю Ізраїль. Особливе враження від зустрічі з дітьми з м. Сдерот. Нас гостинно зустріли, ми гарно спілкувалися. Я подарувала дівчаткам свої власні вироби з бісеру – браслети синьо-жовтого кольору, барв прапора України, бо я дуже пишаюся, що народилася і живу в цій державі. Я переконалася, що євреї – гарний приємний і доброзичливий народ

.

Кусяк Валентин

Мене переповнюють емоції від великої радості та захоплення від поїздки до музею Голокосту Яд Вашем. Незвична будова музею у вигляді піраміди, ведення екскурсії незвичайним способом, незвична обстановка. Тут не тільки розповідають, але й демонструють фільми про страждання єврейського народу. На цьому місці я зрозумів мудрість і гуманізм моїх односельчан.

 

Дитяча дипломатія без кордонів

19  листопада 2009 року в рамках проекту дитячої дипломатії толерантності представники міжнародного центру толерантності народного  депутата України Олексдандра Фельдмана передали захисні маски Іспаській ЗОШ І-ІІІ ступенів.  Коли діти Сдероту дізналися, що наш район спіткала епідемія грипу, вони зібрали кошти, на які придбали маски. Як бачимо дитяча дипломатія не має перепон і кордонів.

 

Щиру подяку шановним гостям висловили сільський голова Михайло Іванович Андрюк та директор школи Ніна Орестівна Мазуряк
Якщо ви матимете нагоду відвідати цей милий куточок України, вас зустрінуть з хлібом і сіллю, музикою і танцями, і ви будете почувати себе як вдома.

МИНУЛЕ ТА СУЧАСНЕ ІСПАСЬКОЇ
ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ШКОЛИ І-ІІ СТУПЕНІВ

Матеріали підготували  краєзнавці школи:
-Малеш Олег-учень 9 класу
– Бежнар Юрій – учень 9 класу
-Іванчук Микола – учень 9 класу
-Кусяк Іван = учень 8 класу
-Бідолах Валентин – учень 8 класу
-Яковенюк Аліна – учениця 7 класу
під керівництвом вчителя історії, директора школи
Гавалешка О.П.

Іспас — одне з стародавніх буковинських сіл, і коли докладно знайомишся з історією цього села, в уяві вимальовуються історичні події, що мали місце на всій території Буковини, яку сторіччями пригнічували  чужоземні гнобителі.
Як відомо, Буковина — це споконвічна слов’янська земля. З утворенням Київської держави Буковина була складовою і невід’ємною частиною Київської Русі. З її розпадом край наш входить до складу Галицько-Волинського князівства. Археологічні розкопки, проведені на території Чернівецької області, свідчать про те, що в цей час досить успішно розвивається економіка і культура Буковини.
Але з XIII століття на Буковину приходять тяжкі лихоліття. В 1241 році край потрапляє під татаро-монгольське іго, що тривало понад 100 років. Жорсткостям татар не було меж; вони палили села, страчували людей, продавали їх в рабство.
Татарських завойовників прогнали, але воля в наш край не прийшла. Буковину захоплює Молдавія, з другої половини XIV століття —Польща, а потім — Туреччина.
Турецькі яничари грабували буковинське населення понад 260 років. В Іспасі збереглися сумні сліди турецького панування. На території села є так звана «Турецька поляна». За переказами тут турки щороку збирали данину. Поблизу села серед лісу є рівнина, яка називається «Згарище». В давньому минулому було тут поселення, спалене турками.
В 1774 році Буковину захоплюють австро-угорські барони, які почали здійснювати свою програму онімечення місцевого населення. Проти цього виступають кращі сини Буковини. Поет Юрій Федькович їздив із села в село і закликав селянство боротися за відкриття шкіл з рідною мовою викладання, а також українських бібліотек, читалень і т. д. Проте в своїй діяльності він наштовхувався на опір з боку австрійської адміністрації і місцевих поміщиків. Вони категорично заперечували проти української мови в школах і урядових установах.
Австрійська адміністрація не дбала про залучення учнів до школи. Навіть у великих селах значна частина дітей шкільного віку не   відвідувала школи. Будучи шкільним інспектором, Юрій Федькович в липні 1871 року відвідав   Іспаську сільську школу. В жалюгідному стані було   шкільне приміщення, байдужим до  своїх обов’язків виявився  учитель. Та найбільше   вразило   поета те, що з 186 дітей шкільного    віку до школи було записано 48, а ходили вчитися  всього 15 учнів.
А не ходили діти до школи тому, що їм була незрозумілою чужа німецька мова. До того ж їх батьки були дуже бідні, щоб  придбати  одяг і взуття, підручники та зошити.
А потяг до знань, до освіти був великий. Довго зберігалися в селі цінні селянські рукописи. Один з таких рукописів у 1892 році надіслав І. Франкові іспаський селянин Гулейчук, з яким Каменяр познайомився на віче в Снятині. У листі до М. Драгоманова Франко так писав про цю літературну пам’ятку: «Збірник написаний біля 1730 року якимось Мохначуком; прислав мені його селянин села Іспаса коло Вижниці на Буковині Гулейчук, визичивши його у якихось своїх земляків. Говорить,що у них є більше рукописів».
Іспас — Батьківщина українких письменників і поетів Осипа Шпитка і Миколи Марфієвича. Іспаський дяк Осип Шпитко 1869 року пробував свої сили в ліричній поезії, його вірші друкувалися в «Літературно – науковому віснику», а також у «Буковині». Та відомим зробили його не ліричні вірші, а сатиричні твори, які він називав пародіями. Ім’я Гриця Щипавки, яким підписані його «Хруніада», «Новомодні колядки»,’ «Новомодний співанник», «Листи з пекла», стало чи не найполум’янішим  на Буковині на початку XX століття. У Чернівцях з 1903 року видавалася спеціальна «Бібліотека Гриця Щипавки».
Австро-угорські загарбники господарювали на Буковині до 1918 року. Після розпаду Австро-Угорщини Північна Буковина з 1918 року потрапляє під владу нових окупантів —румунських бояр. В 1918 році тут  наростає революційний рух. Трудящі із зброєю в руках виганяли іноземних і місцевих експлуататорів і виступали за встановлення Радянської влади і возз’єднання Північної Буковини із своєю матір’ю — Україною.
На початку листопада 1918 року в м. Чернівцях зібралося велике віче, на якому були присутні 400 тисяч чоловік. Робітники й селяни вимагали возз’єднання з Радянською Україною. Та в тодішніх умовах здійснити це бажання народу не можна було. Користуючись військовою слабістю молодої радянської держави, румунські війська окупували Бессарабію і Буковину.
В цей час у багатьох селах Вижницького району (Берегомет, Іспас, Лукавці, Мілієве, Мигове) відбулися великі демонстрації протесту проти підкорення Румунією Північної Буковини.
Ніякими жорсткостями ру¬мунським боярам не вдалося зламати волі буковинських трудящих мас, які боролися за своє національне визволення.

Першими заходами румунських колонізаторів на території Північної Буковини було закриття всіх українських шкіл, народних домів, хат-читалень, хоч і до цього їх нараховувалось тут дуже мало. До 1924 року українська мова дозволялася в школах лише як предмет, а потім її було зовсім заборонено.
Артикул 8 Закону про державне навчання говорив: «Громадяни румунської держави повинні вчити своїх дітей тільки в спеціальних або приватних школах з викладанням румунською мовою».
В Чернівецькому державному архіві зберігається таємне розпорядження румунського уряду примарям (сільським старостам): «Ми проінформовані, що громадяни нашого краю демонстративно розмовляють українською мовою у всіх випадках і обставинах. Такого роду виклик нашій нації пови¬нен бути негайно присічений. В усіх громадських місцях розмовляти виключно по-румунськи».
Це розпорядження місцеві власті виконували з великою точністю. На всіх державних установах і навіть у крамницях Іспаса висіли таблички з написами: «Говорити тільки по-ру¬мунськи».
Румунські колонізатори використовували в своїх цілях і релігію, і навіть алкоголь. На кожне село припадало по 7—-10 корчм, які звичайно, були власністю поміщиків, капіталістів і місцевих куркулів. В Іспасі було 6 корчм.
Між  тим,   на   все велике село було всього 7 — 8 учителів. Не  було   жодного клубу, бібліотеки, хати-читальні.
Неписьменність становила до 80 процентів населення. Позбавлені медичного обслуговування, трудящі майже поголовно хворіли. Особливо поширеними були туберкульоз і венеричні хвороби. Розквітало знахарство.
Знедолене населення Північної Буковини знало, що воно не може бути залишене своїми східними братами в неволі, воно чекало, коли Північна Буковина ввійде до складу Радянської. України. Віковічна мрія трудящих Північної Буковини здійснилася 28 червня 1940 року коли  на Буковину  прийшло довгождане визволення.
В новоутвореній Чернівецькій області почали здійснюватись великі перетворення. Будуються нові або відкриваються в пристосованих приміщеннях МТС, школи, лікарні, амбулаторії, клуби, бібліотеки, і т. д. Національна формою, соціалістична за змістом українська культура дістала найширші можливості для свого розвитку на визволеній території.
Діти трудящих одержали змогу вчитися на рідній мові. Тільки в Іспаській семирічній школі в 1940—1941 навчальному році було створено три п’ятих і три шостих класи. Поряд з дітьми в школи йшла вчитись молодь, яка раніше кінчила румунські так звані «народні школи».
Разом з окупантами втекли й ті вчителі, що румунізували українське населення. На весь Вижницький район залишилось всього 13—15 місцевих учителів. В багатьох школах не було жодного вчителя.
У 1940 —1941. навчальному році в Іспасі працювало 14 вчителів, їм треба було багато працювати, бо не тільки учні 1-х класів, але й ті, що поступили вчитись у 5—6 класи, не знали жодної букви українського чи російського алфавіту. Навчання у всіх класах почалось з вивчення алфавіту.

Щастю визволених людей перешкодила війна. Німецькі та румунськіокупанти їх спільники  — принесли людям голод. Школи в селах майже не працювали. Всі інші соціально-культурні заклади, відкриті   в 1940—1941 роках, були пограбовані, закриті.

На третій природній терасі села, яку називають «Горкут», гордо височіє серед невеличкого подвір’я маленької чепурної школи   гірська красуня смерека, а поряд з нею, немов оберігаючи вхід на територію школи, її товариш – могутній, в шість обхватів дитячих рук, найбільший на все село зелений дуб, які понад 100 років , тихо перешіптуючись, спостерігають та оберігають спокій метушливої дітвори.
Точні дані про дату заснування  в мікрорайоні Горкут с.Іспас школи невідомі. Зі слів жителів с.Іспас Мазуряка П.В.в 1908н. р. на території школи існувала початкова школа, заснована орієнтовно в 1880 році. В 1918 році на кошти Іспаської громади німецькі колоністи з Катериндофу (нинішнє с.Черешенька ) розпочали будівництво семирічної школи, яка прийняла перших учнів в початкову школу вже у 1925 році. Першим директором школи був п.Міруш. В 1925 році в школі налічувалося 37 учнів.
Частина вчителів, які були румунськими шовіністами, били ні в чому не винних дітей,
тільки за те, що вони не знали румунської мови. Ось уривок з розповіді Тарновецького І.І. (колишнього директора школи) :” Розповім про випадок зі мною. В 1936 році
в Іспаській школі (Горішній кут), на другий день після мого прибуття в школу ,вчителька звернулася до мене на румунській мові. Я встав, але не зрозумів, що вона сказала. Тоді вчителька підійшла до мене і з усієї сили вдарила мене по обличчю. В непритомному стані я був доставлений в Чернівецьку лікарню, де мені зробили операцію, і я залишився глухим на праве вухо. Коли ж батько подав цю справу на розгляд до суду, то там сказали, що такі справи не розбирають, бо вчителька захищала інтереси румунської держави. ”
В         1940 році             прийшло довгождане визволення. Діти одержали змогу вчитися на рідній мові. На базі школи організовується семирічна школа. Діти трудящих одержали змогу вчитися на рідній мові. Тільки в Іспаській семирічній школі в 1940 — 1941 навчальному році було створено три п’ятих і три шостих класи. Поряд з дітьми в школи йшла вчитись молодь, яка раніше кінчила румунські так звані «народні школи».
Тарновецький Іларій Гаврилович –один з перших післявоєнних директорів школи

Разом з окупантами    втекли й ті вчителі, що румунізували українське   населення. На весь Вижницький   район залишилось всього   13 —15 місцевих учителів. В багатьох школах не було жодного  –  вчителя.  Проте ця проблема   була успішно розв’язана. .Український  уряд    направив на Буковину   потрібну кількість    учителів      і забезпечив усі школи педагогічними кадрами.  Зокрема, в Іспаську горкутську школу прийшло подружжя Тарновецьких . Тарновецький І.Г. –уродженець с. Боянчук  Заставнянського району та його дружина Тарновецька (Марко) О.І. уродженка с. Іспас.  Це були    кращі педагоги.  Українські    вчителі проявили    величезну    любов і увагу до   місцевих    дітей, ділилися з дітьми останнім кусочком хліба.(Зі спогадів Сопілко(Грицюк )М.М.)
Тарновецький Іларіон Гаврилович ( 1892-1972) закінчив вчительську студію в Чернівцях. Викладав в школі історію, географію, співи. З 1947 по 1958 рік  – директор школи. У 1941 році разом з дружиною були заарештовані румунськими властями як вчителі- українці, що навчали дітей українською мовою, позбавлені румунського громадянства та кинуті в тюрму. Однак після звільнення з тюрми Іларіон Гаврилович керує українським церковним хором, співає в народному домі м. Чернівці, влаштовує народні читання у власній хаті, грає на скрипці для односельчан, розказує історію України.

 

photoВклонімось, люди,
Вчителю своєму,
Володареві слова і пера.
Крізь біль і радість,
роздуми і втому
Любов його безсмертна
проросла
Вона у серці учня