Home / Вижницький район / Берегомет в / Видатні особистості Берегомет в

Видатні особистості Берегомет в

Видатні особистості

Керівник
Татарчук Лідія Вячеславівна,
вчитель української мови та літератури

Творча група учнів 10-А класу НВК “Берегометська гімназія”
Танащук Діана, Романюк Юлія, Шегета Юлія

Творча група учнів 6-Б класу НВК “Берегометська гімназія”
Стратій Василь, Текуцький Максим, Думеко вікторія, Граб Денис, Токар Наталія

Бідена Олексадра та Стратій Василь

 

Бойко Василина Іванівна
Народилася 15 листопада 1929 р. в с. Банилів Вижницького району Чернівецької області, де здобула початкову освіту. Закінчила вечірню середню школу, торгівельний технікум.
1947 р. була вислана в Росію у Пермську область місто Губаха.
1976 р. повернулася на Україну в смт. Берегомет, де сьогодні й проживає. Працювала в Берегометському ВРП завідуючою магазином.
1986 р., після важкої операції, прийшло бажання малювати ікони. Спробувала! У творчості використовує масляні фарби. Малює на полотні та дереві.
Василина Іванівна намалювала ікони для Української православної церкви Пресвятої Богородиці в смт. Берегомет.

  Народилася Марія Пантеліївна Гавриляк в селищі Берегомет 1961 р. Закінчила середню школу № 2. Згодом навчалася в Чернівецькому культурно-освітньому училищі. Працювала бібліотекарем Вижницької районної бібліотеки, а з 1984 р. – завідуючою бібліотеки середньої школи № 1 (тепер Берегометська гімназія).
„Скільки себе пам’ятаю, завжди любила вишивати”, – згадує Марія Пантеліївна. Любов до цього виду мистецтва привила маленькій дівчинці ще бабуся Марія Степанівна Одочук, яка теж захоплювалася вишивкою. Свою першу вишивку „Червоні троянди” майстриня виконала в 7 класі, коли на літніх канікулах допомагала бабусі по господарству. Сьогодні ця вишиванка й досі знаходиться на стіні бабусиної оселі.
Мати Марії Пантеліївни – Катерина Петрівна Передейко – теж полюбляє вишивати. Часто просить знайти щось цікаве для вишивання, бо не може всидіти без роботи, особливо у зимові вечори Творінням її рук є рушники, наволочки, серветки, скатерті, ясики, фіранки, картини.
Дочка Марії Пантеліївни – Наталія – перейняла захоплення своїх наставниць. Вона вишиває з 9 років. Сьогодні дівчина працює вчителем і не залишає свого улюбленого заняття. Разом із матір’ю обговорюють майбутні візерунки, радяться. Результати їх робіт – це картини вишитих на полотні троянд, маків, осінні пейзажі, вишиті сорочки, рушники.

Гавриляк Фрозина Гаврилівна
Народилася 3 квітня 1941 р. в багатодітній сім’ї. Є найменшою восьмою дитиною. Батько загинув на війні 1944 р. Дитинство припало на воєнні, а юність – на післявоєнні роки. Звичайно, було важко.
Фрозина Гаврилівна пам’ятає, що старші сестри дівочили в полотняних сорочках, які ткала їхня мати. Основною одежею в ті давні часи були сорочки. Тому купували бавовняні нитки і ткали полотно. Дивлячись на заняття сестер, дівчинка вже в 7 років навчилася вишивати. Свою весільну сорочку вишила ще у 5 класі.
Пригадує майстриня часи, коли не мала шкільної форми. Тоді в магазинах з’явилась матерія „штапель” різних кольорів, з якої й навчилася шити спіднички.
Закінчила Фрозина Гаврилівна 7 класів. Згодом вступила до Коломийського технікуму механічної обробки деревини. Працювала в Берегометському лісокомбінаті (тарний цех), бухгалтером, машиністом компресорної станції енергоцеху.
1996 р. вийшла на пенсію. Тепер має вдосталь вільного часу, щоб присвятити його улюбленим справам: шиттю одягу, в’язанню гачком, на спицях, вишиванню.
Свою майстерність та вправність рук передає нащадкам – дочці Марині Йосипівні (вчителька Берегометської середньої школи № 2) та внучці.

Граб Василь Григорович
Недалеко від центру села Берегомет, біля самого підніжжя стрімких живописних грунів, покритих буковим і смерековим лісом, з яких і починаються Буковинські Карпати, в урочищі Сухий, у родині столяра, 3 серпня 1940 року побачив світ художник-аматор Василь Григорович Граб.
1957р. закінчив 9 класів Берегометської СШ № 1, працював у Берегометському лісокомбінаті. З 1959 по 1962р. перебував у лавах радянської армії в Івано-Франківську та місті Хирові Самбірського району Львівської області.
1963-1970 рр.– працював завідуючим клубу Долішньошепітського лісопункту, а з 1970 по 1990 рр. – художником-оформлювачем.
Малювати почав ще з дитинства. Покликання Василя Граба – живопис. Уже в ранніх його картинах вражають оригінальність творчого сприйняття, прагнення до реалістичного відтворення дійсності.
Коли спробуємо проаналізувати творчі здобутки художника, то побачимо, що серед них багато робіт на теми довколишньої природи, причому написані так, наче б їх торкнувся пензель професійного митця. Картини Василя Григоровича – це гімн природі. Так може творити людина, яка і думками і всіма помислами живе природою, глибоко розуміє її, намагається захистити довколишнє середовище від необдуманого руйнування, людина, яка зросла серед природи.
У доробку художника багато картин: «Місячна ніч»(1965), «Лісова поляна»(1974), «У лісі під Бігучою», «Озимина на Високому горбі»(1978), «Дорога на Чемернар»(1977), «Зима в Шепоті»(1979), «Портрет батька», «Моя хата», «Стіжок», «Нафтові вежі у Сухому», «Осінь у горах», «Ставок заснув», «Квіт яблуні», «Дитинство»,  «Кут Сухий», «Вантаження лісу в Шепітських Петрівцях», « Гафіїна хата», «Весна на Буковині», «Стежка мого дитинства», «Бозна. Вид на Просічки», «Осінь у Бозні», «Віра», «Плесо на Сіреті», «Водоспад», плакати «Хай завжди буде небо», «Живи Україно» та інші .
Твори художника виставлялися на Всесоюзній виставці у Москві(1967); у Києві(1967, 1970),у Чернівцях, Вижниці, Берегометі, Долішньому Шепоті та Лопушні.
Написав поезії: «Буковина», «Любити життя», «Село в горах», «Храм у Білоберезці», «Весна», «Мати сина породила. Він на сіні в стайні спить».
За весну, літо і осінь він здійснює сотні кілометрів важких переходів, долаючи карпатські вершини, бурхливі потоки, лісові хащі, буревали, зруби і високі полонини.
– В мене ще не вечоріє, – каже щиро усміхаючись Василь Григорович,– бо тільки природа єдиний мій друг і порадник, природа мене лікує. Тільки вона одна дає мені душевний порятунок, наснагу для творчості, насолоду і радість життя, тому, що у будь-яку пору року, хоч вдень, а хоч вночі її широкі двері для мене завжди відкриті.

Долінська Катерина Гаврилівна
Серед розмаїтої буковинської природи у затишному куточку Берегомета – Стебнику – народилася 1935 р. Долінська Катерина Гаврилівна в сім’ї робітників. Навчалась у Берегометській восьмирічній школі (Стебник). Після закінчення школи вийшла заміж за жителя села Лопушно Долінського Василя Михайловича, разом з яким народили і виховали синів Миколу та Михайла. З 1965 р. працювала санітаркою на Стебнянському ФАПі, а з 1976 р. – у Берегометському лісокомбінаті (цех деревинної муки) оператором IIIрозряду, де і завершила свій трудовий шлях.
Катерина Гаврилівна була чудовою господинею, любила природу рідного куточка, квіти та вишивку. Її садиба завжди потопала в чудових квітах: тут і червоні маки, і ружі, і маргаритки, і ромашки, й незабудки. Вона – ранима й ніжна душа, на полотні якої оживали різнобарвні квіти, що їх вирощувала на своєму квітнику.
А на рушниках та чоловічих галстуках, яких вишила понад сотню, створювала власні українські та гуцульські орнаменти . Тепло її рук зберігають і вишиті сорочки, які з любов’ю та трепетом носять син Михайло та внучка Катруся.
Роботи Катерини Гаврилівни були представлені на Міжнародних гуцульських фестивалях у містах Косові, Коломиї, Вижниці, виставлялись у музеї народної творчості у м. Чернівці.
Тонко відчувала красу, творила її своїми працьовитими руками, дарувала людям цю неповторну красу і залишила на згадку про себе речі, які дивляться на нас усміхненими очима – квітами чудової майстрині.

 Киселиця Одарка Олексіївна
Народилася 1 квітня 1912 року в селі Берегомет у родині педагогів Олексія та Аделаїди Киселиців. Пізніше батьки переїхали працювати в школу рідного села Лукавці.
З раннього дитинства дівчинка мала здібності до малювання. Добрі батьки не підтримували її в цьому прагненні. Сльозами вона виплакала право на здійснення своєї мрії.
О. Киселиця у 1928 – 1930 рр. студіювала малярство у майстернях Рацького та Видинівського, у 1930 – 1939 рр. навчалася у Празькій академії мистецтв, у класі найвизначнішого чеського портретиста В’ячеслава Нехлиби. Для робіт академічного періоду притаманна свіжість сприйняття, бо тоді все було першовідкриттям – колір, лінія, контур.
З 1949 року – працювала у чернівецькому художньому фонді. У 1954 році стає членом спілки художників України.
Пензлю художниці належать такі роботи: «Відпочинок на поваленому дереві», «Золота осінь у с. Рівня», «Осінній вовчинецький етюд», «Польові квіти», «Буковинський натюрморт», «Гуцульський натюрморт», «Солом’янки», «Чорнобривці», «Безсмертники», «Смуток», «Вічне», цілий ряд  портретів своїх земляків, батьків та інші роботи.
У 1996 році Одарка Киселиця стає лауреатом літературно-мистецької премії ім. С.Воробкевича, з 1997 року – заслужена художниця України.
У 1999 році Одарка Олексіївна відійшла у вічність, вона похована у селі Лукавці, біля церкви святої Параскеви.

Киселиця Олексій Іванович
Значне місце на ниві розвитку шкільництва у селах Лукавці та Берегометі належить учителю, громадсько-культурному діячеві Лесеві Киселиці.
16 квітня 1884 року у родині Івана Киселиці народився син Олексій. Сім’я була багатодітна: чотири сини і дві доньки. У цій шанованій у селі родині, завжди в пошані була книга, наука. З поміж шести дітей освіту здобув лише Олексій. Закінчивши Чернівецьку учительську семінарію, стає учителем – шанованою і поважною людиною. Свою учительську роботу О.Киселиця розпочав у мальовничому буковинському селі Мамаївці.
З 1909 по 1910 рік працює редактором видавництва «Діточа бібліотека» товариства Українська школа у Чернівцях. Тут з його участю видається багато літератури українською мовою. У Чернівцях він займається перекладацькою роботою. У 1909 р. вийшла у світ книжка «Казки Карла Евальда» (переклад з німецької мови на українську зробив Олексій Киселиця). Він досконало володів декількома мовами: німецькою, французькою, румунською, латинською.
1911 – 1922 рр. працював директором Берегометської народної школи, а також на громадських засадах головою «Читальні» у Берегометі. Звідси його забирають на фронти першої світової війни.
Повернувшись з фронту, він продовжує учителювати, але румунська влада забороняє займатися учительською роботою. Олексій Киселиця змушений у Бухаресті здати екзамени румунською мовою і лише після цього одержує право навчати буковинських дітей. Свою педагогічну роботу продовжує у рідному селі В.Лукавці.
На той час у селі В.Лукавці ще не було збудовано приміщення школи, діти навчалися у найманих будинках. Були роки, коли громада не мала коштів, щоб найняти приміщення, тоді Олексій Киселиця навчав дітей у власному будинку, він не тільки навчав дітей читати, писати, рахувати, але й формував у них дух українства. У такий важкий час гоніння всього українського він читав дітям твори українських письменників, відзначав Шевченківські дні.     Колишні учні, нині старші люди у селі з великою вдячністю і любов’ю згадують свого вчителя.
У 1934 році у Чернівцях відбувся суд над членами видавництва «Самостійність», де Киселиця виступав захисником.
3 1938 року був членом товариства «Руська бесіда».
У Олексія Киселиці була велика домашня бібліотека, якою користувалися його учні та їх батьки.
З 1941 по 1944 роки Олексій Іванович працював у домашньому господарстві. З 1945 року і до кінця своїх днів Лесь Киселиця навчає дітей німецької мови та працює завідуючим сільської бібліотеки у селі Лукавці. Ця бібліотека була створена ним на основі власної бібліотеки і була найкращою у краї.
Олексій Киселиця помер у селі Лукавцях і похований на кладовищі біля церкви святої Параскеви.
На окреме слово заслуговує і дружина Олексій Киселиці Аделаїда з роду Зибачинських, яка також була учителькою, доброю до дітей і українською патріоткою за своїми поглядами.

Малиш Василина Михайлівна
Народилася в селищі Берегомет, де й проживає досі. Довгий час працювала старшим бібліотекарем будинку культури. Кохалася в поезії, написала чимало віршів і пісень, любила і любить в’язати та вишивати.
Любов до прекрасного у мене з дитинства, – пригадує Василина Михайлівна. –
Моя матуся колись була майстром на всі руки. Вміла і ткати, і прясти, і в’язати. А що вже вишивала, узорів різних видумувала. Не раз жіночки просили, щоб дала перешити, нікому не відмовляла. Ту любов передала мені, і ось уже майже півстоліття стеляться на полотні червоні і чорні нитки мого життя.
Василина Михайлівна представляла свої роботи і в районі, і в області, була лауреатом Гуцульського фестивалю, що проходив у Путилі. Коли в смт. Берегомет відзначають якесь свято, обов’язково представляє свої витвори мистецтва. Майстриня не тільки перешиває узори, а й сама придумує їх, вишила чимало рушників і передала у Божий храм.

Марчук Емілія Олексіївна
Писанкарством займається з дитинства. Її мати, сестри також уміли писати писанки. Коли вийшла заміж, то писала писанки разом з матір’ю чоловіка. Перед Великоднем розписували яйця не тільки для себе, а й для рідних, сусідів, знайомих (до 700-800 яєць).
Цього ремесла навчила своїх дітей Петра, Василя, Марію, також Марчук Марію Юріївну, внуків Галину, Людмилу, Григорія, Наталку, які допомагають завжди у роботі.
Писанки у Емілії Олексіївни різнобарвні. Їхній орнамент не тільки чарує своєю вишуканістю, мініатюрністю, гармонією колориту, а й несе прадавні символи світорозуміння і природи, єднає з традицією минулого. „Важка це праця, – говорить писанкарка, – але захоплююча та цікава!”

Марчук Марія Юріївна
Народилася 24 листопада 1952 р. в м. Углеуральську Пермської області. Росла і виховувалася разом із сестрою Орисею та братом Петром в сім’ї порядних, чесних, працьовитих батьків Мороза Юрія Никифоровича та Василини Петрівни. З 1958 по 1967 рр. навчалася в Берегометській середній школі № 1. З 1967 по 1971 рр. – в Чернівецькому педагогічному училищ. Після закінчення педучилища навчалася в Чернівецькому державному університеті, який закінчила 1978 року. Працювала в Путильській середній школі (1971 – 1972), в Берегометській восьмирічній школі № 2 (1972 – 1983) та в Берегометській середній школі № 1 (тепер гімназія) з 1984 року до виходу на пенсію (2010 р.).
Разом з чоловіком Марчуком Петром Григоровичем виростили трьох дітей Галину, Григорія та Людмилу, які вже мають свої сім’ї.
Марія Юріївна із шкільних років захоплювалася музикою, піснями, поезією. Намагалася писати вірші. Перший вірш написаний у 7 класі. Це був вірш-пісня для команди КВК класу. Навчаючись у педучилищі написала:
Щоб написати вірш, мені потрібна іскорка одна, яка запалює в душі якісь хороші почуття.
Саме життя, навколишня дійсність, зустрічі з різними людьми, неповторна краса нашого Буковинського краю, прекрасне почуття любові викликають в душі Марії Юріївни радість і сум, піднесення та захоплення, ніжність. Все це якось невимушено виливалося у віршовані рядки. „Звичайно, мої поезії – це не вершина поетичної майстерності, творчості, але це відгук душі та серця на побачене, пережите,” – говорить письменниця. У доробку Марії Юріївни є вірші, присвячені дорогим серцю людям: батькові, матері, сестрі, братові; учням, колегам.

Матері

Пролетіли роки за роками,
А крильми змахнули тільки раз,
І в дарунок принесли для мами
Не один рік, а сімдесят п’ять.

Непомітно, швидко пролетіли,
Залишивши подих від зими,
Бо волосся мамине накрили
Легким, ніжним шовком сивини.

То нічого, що сивіють скроні,
Й пізня осінь в очі загляда,
Не старіє мама і сьогодні,
Бо душа у неї молода.

Молодіє мама в своїх дітях,
А в онуках — ще молодшою живе.
І весна на своїх ніжних вітах
Ще багато літ їй принесе.

О рідна мово!

 

О рідна мово! Мово колиски!
Дитинства золотого край,
Де все знайоме й серцю близьке,
Де мамин голос – наче рай!

В тобі я шепіт лісу чую
Ініжну пісню солов’я.
Твою мелодику люблю я
Ти, як та пісня ручая.

Я знаю, що страждань немало,
О мово, ти перенесла.
Тебе карали і вбивали,
Та ти не вмерла, ти – жива!

 

Ніде не впала на коліна.
Воскресла ти й твоя краса,
Щоб колискова материна
Дітей в прекрасний світ вела.

 

О рідна мово, колискова,
Дитинства золотого край!
Звучи нам завжди веселково.
І Україну прославляй.

 

Пам’яті Назарія Яремчука

 

Ще горять угорі десь Стожари,
І зелена смерічка росте,
Та пішов в небуття наш Назарій,
І здалося, що й небо не те.

 

Вкрились смутком-туманом Карпати,
Бо любив і прославив він їх.
Солов’ї стали менше співати,
Бо нема вже найкращого з них.

 

Він, як пісня, між нас буде жити,
Зустрічатиме з нами щодень,
Бо зумів Яремчук залишити
Світ незрівнянних пісень.

 

Пам’ять

 

Стоїть дідусь побіля обеліска,
І тінь задуми обняла його чоло.
Схилила віти поруч з ним берізка.
Згадалося все те, що так давно було.

 

Як йшов у бій Вітчизну захищати,
Та скільки друзів в битвах полягло,
Й про те, що не одна вкраїнська мати
Ще й досі сина вигляда в вікно.

 

Давно вже скроні сивина накрила,
І ниють рани в час перед дощем,
І десь поділась молодеча сила,
А пам’ять болем в серці все пече.

 

Ні, пам’ять воїна забуть ніщо не зможе,
Тому й прокручує картини, як в кіно:
Про біль утрат, про радість перемоги,
Про те, що так давно-давно було.

 

Свято Перемоги

 

9 травня — Свято Перемоги.
Ідуть колоною фронтовики.
Повільно йдуть. А в пам’яті дороги,
Які пройшли у ті страшні роки.

 

І спогади, що ятрять душу й рани
(а в кожного із них свої вони),
Переплелися. Як гірлянда слави,
Яку в руках своїх вони несли.

 

У них на грудях ордени й медалі,
В очах — непрохана сльоза гірка.
Мабуть, однополчан своїх згадали,
Життя яких забрала та війна.

 

Над ними — синє небо й сонце ясне,
Довкола — ніжна зелень і весняний цвіт.
І радість огорта серця солдатські,
Бо все це кожен з них із друзями зберіг.

 

Зима

 

У нашім краї владарює ще зима.
Багато замків збудувала скрізь вона.
Дерева в шапках стали куполами,
Гострі верхи ялин – шпилями
М’якою ковдрою укрилася земля,
А тонким льодом у ставках вода.

 

Щоб не здавалося у замках тих буденно,
Вона їх прикрашає всіх щоденно.
То інеєм одягне кожну гілку,
То серед поля намете високу гірку,
То сонцем на сніги іскристі блисне,
То хмарою над царством всім нависне.

 

А як зима в нас танцювати вміє,
Коли холодний вітер з півночі повіє!
Сніжинок тьму уверх вона підніме
І закружляє віхолою з ними.
Метелицею сніжною закрутиться.
То знову тихо до землі опуститься.

 

То ж хай ще трохи в нас господарює,
Бо скоро вже на північ помандрує.
Весна

 

Прилетіли вітри, зашуміли,
Бо на крилах весну принесли.
Вони дуже у край наш спішили,
Щоб звільнити його від зими.

 

Враз сніги всі розтанули білі,
Задзвеніли струмки навкруги,
Повернулися пташечки милі,
І підсніжники скрізь зацвіли.

 

Тепле сонечко з неба всміхнулось
І послало свій промінь землі,
Щоб дерева і трави проснулись
І зраділи красуні – весні.
2005р.

 

***

 

Червоніє небо
Від проміння сонця,
Гаснуть тихо зорі
В небі голубім.
Заглядає ранок
У твоє віконце,
Кличе вийти з хати
У поле, в гаї.

 

***

 

Подаруй мені, милий, небо.
Я зірку для нас візьму,
Щоб світила для мене й для тебе,
Щоб ніхто з нас не бачив тьму.