Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області історія краєзнавство традиції освіта культура Чернівецької області
Над розділом «Історія села Долішній Шепіт» працював:
Роман Андрій
Керівник проекту: Гілюк Іван Васильович, директор школи
Краю мій, Долішній Шепіт,
Простір нив, гаїв, лугів, лісів –
Невід’ємна частка України,
України матінки – Русі.
Вперше Шепіт згадується в грамоті молдавського князя Стефана ІІІ 13 березня 1490 року, як власність Путнянського монастиря. (Мандрик М. Путнянський монастир — релігійний і культурний центр Буковини кінця XVIII — XIX ст.) В 15 столітті північна Буковина ввійшла в склад Молдавського князівства. Молдавські князі давали жалувані грамоти на села і землі монастирям, церквам і світським феодалам. Монастирі були повними господарями підвладних їм сіл. Землю від монастиря одержувала вся Шепітська громада. Громадський суд, що складався з двірника і присяжних, періодично розподіляв землю між членами громади. Не переділювалися тільки левади. Пасовиськами громада користувалася спільно. Селяни вільно користувалися лісами. Жителі виконували на користь монастиря ряд повинностей та відбували по 2 дні панщини на попа. З 1632 року, як і всі монастирські селяни, вони повинні були платити державні податки.
ІІ. СЕЛО В ПЕРІОД ІНОЗЕМНОЇ ОКУПАЦІЇ
У 16 столітті Молдавське князівство потрапило у васальну залежність від турецької імперії. Населення Шепота змушене було сплачувати новим правителям данину грішми, поставляти худобу, зерно, брати участь у воєнних походах.
В 60-70 роки 18 століття Турецька імперія ослабла. Цим скористалася Австрія, яка у 1774 році захопила Північну Буковину. Трудящі Шепота разом з усіма буковинцями потрапили під владу Австро-Угорщини. На той час у селі панувало дрібнотоварне скотарство. Гуцули з сивої давнини використовували трипільну систему. Вони рубали ліс, корчували пні, спалюючи їх, а вже потім використовували, як випас для маржини. Хліб та збіжжя завжди вимінювалося за ліс на долах та в Бессарабії.
У другій половині 18 століття село було віддано графу Васильку. Селяни відробляли на користь поміщика 30 днів панщини щороку, давали пряжу, по одному возу дров. Крім того, з селян вимагали по 1 флорину на рік за право користуватися лісом для власних потреб. Поміщик Василько вводив нові повинності за користування угіддями, вимагав виконання великої кількості допоміжних робіт: привозити з корчми горілку і дрова, ремонтувати дороги. У 1802-1803 роках австрійський уряд надав право поміщикам застосовувати тілесні покарання щодо селян.
До початку ХІХ століття лісові багатства навколо Шепота залишалися майже недоторканими. Австрійська влада розробляла різноманітні плани по їх використанню. Серйозною перешкодою в цьому плані була відсутність налагодженої сітки шляхів сполучення. Перевезення лісу та лісоматеріалів грунтовими дорогами гужовим транспортом на значні віддалі було громіздкою і дорогою справою. Тому першорядна увага була сконцентрована на водних шляхах. Цьому сприяло географічне положення річки Сірет. Беручи свій початок у головних лісних масивах краю, він далі перетинав мало лісисті райони.
Протягом 70-80 років ХІХ століття у верхній течії для лісосплаву був відрегульований Сірет.
На річці Сірет були влаштовані водні лісоспуски (ризи). Водні ризи забезпечували найбільш якісну доставку деревини, оскільки остання при цьому не зазнавала практично ніяких пошкоджень. В Шепоті сплав лісу по річці Сірет припинився наприкінці 1910 року.
В роки австрійської окупації більшість населення була неписьменною. Школу в селі відкрито 2 травня 1891 року, але через матеріальні нестатки значна частина дітей її відвідувати не могла. Дітей навчали читати, писати, рахувати та співати пісні релігійного змісту. Школа знаходилась в найманому будинку. Одна кімната відводилась під клас, а в другій жив учитель. Громада сплачувала заробітну плату учителю, яка становила від 40 до 400 крон на рік.
В роки І світової війни 1914-1918 рр. село стало ареною боїв між російською та австрійською арміями.
В 1914 р. російська армія перейшла в наступ і витіснила австрійські війська в Карпатські гори.
Фронт зупинився в навколишніх горах, горі Чукельці та сусідніх вершинах. Війська перебували в обороні до весни 1915 року. В 1915 році австрійська армія перейшла в контрнаступ і витіснила росіян із зайнятих позицій.
4 червня 1916 року російські війська розпочали наступ, який увійшов в історію як «Брусиловський прорив». До кінця червня-початку липня російські війська захопили майже всю Буковину і зав’язали вперті бої у гірській частині села.
Російські військовополонені під час І світової війни прокладали гравій ну дорогу Шепіт–перевал Шурдин (http://www.tovarish.com.ua/news/Obschestvo/Na_Shurdyn.html) у її сучасному вигляді. Спуск з перевалу цікавий інженерним рішенням: коліноподібний серпантин 7-ма великими колінами на відрізку 10 км долає майже півкілометрове перевищення, при цьому ухил дорожнього полотна ніде не перевищує 6-7 градусів.
В листопаді 1918 року Шепіт окупувала Румунія. Шепітчани вимушені були платити високі податки. Населення зазнавало й тяжкого національного гніту. Українську школу окупанти перетворили в румунську. Всіх жителів села заставляли говорити лише румунською мовою. Румунська окупація тривала до червня 1940 року. 28 червня 1940 року румунський уряд прийняв пропозицію Радянського уряду про передачу Північної Буковини СРСР. Того дня частини Червоної Армії вступили в Чернівці. 2 серпня 1940 року Північна Буковини ввійшла до складу СРСР. У вересні 1940 року в селі відкрито початкову школу з українською мовою навчання.
5 липня 1941 року в село вступили німецькі війська. В 1941 році в селі відновлено румунську владу, виконавцем якої був Отто Шустер. Навесні 1944 року в Шепіт введено 7-му німецьку дивізію, яка перебувала до вересня 1944 року.
В кінці березня 1944 року війська І-го та 2-го Українських фронтів визволили частину Чернівецької області від німецько-фашистських військ. 1 квітня війська зі складу 24-ї стрілецької дивізії генерала Прохорова вийшли на рубіж Вижниця–гора Мочарка—Красноїльськ і зайняли суцільну оборону, яка тривала більше п’яти місяців.
В цей час на території Шепота діяли загони БУСА (Буковинська Українська Самооборонна Армія). Її вояки приймали присягу на вірність самостійній Україні, носили зброю і мали псевдо, присвоєні Луговим. В Шепоті розміщувався і штаб БУСА, котрий вів бойові дії проти радянських військ в порозумінні з штабом 7-ї німецької дивізії.
Аж до осені 1944 року БУСА вела бої в околицях Шепота.
В 1944 році на території села Шепіт діяло два партизанські загони: партизанський загін особливого призначення ім..Богдана Хмельницького під командуванням Козлова Якова Олексійовича та партизанське з’єднання ім..С.М.Будьонного під командуванням Макарова Віктора Миколайовича.
9 вересня 1944 року частини 138-ї стрілецької дивізії, якою командував гвардії полковник В.Ю.Васильєв, що входила до складу 17-го гвардійського стрілецького корпусу 18 армії 4-го Українського фронту перейшла в наступ. Розпочались бої за визволення Шепота. Бої за Шепіт вела рота капітана Не дужка. Після запеклого бою, 10 вересня 1944 року село було визволено. Капітан Недужко помер від поранення і великої втрати крові. У визволенні села брали участь 768-1 стрілецький полк і 1-й стрілецький батальйон 650-го стрілецького полку.
В 1944 році в селі почала встановлюватися Радянська влада. Почала працювати сільська Рада, яка провела націоналізацію землі, лісу, пасовиськ і наділила ними безземельних і малоземельних селян. Восени 1944 року створено комсомольську організацію села. Уже в 1946 році в рядах ВЛКСМ було 29 чоловік.
В 1945 році в селі організовано Шепітський лісопункт—механізоване підприємство по заготівлі та вирощуванні лісу. Всі жителі села працювали на лісорозробках. Почалась масова вирубка лісу. Заготовлений ліс відправляли на відбудову шахт Донбасу.
На початку 50-х років виникли робітничі селища на хуторі Фальків, в урочищах Чемернар, Садео. Там було збудовано благоустроєні гуртожитки, працювали магазини, пекарні. Дозвілля жителів проводили у місцевих клубах. Електроенергія вироблялася пересувними електростанціями. Сюди було прокладено вузькоколійні залізниці, якими вирубаний ліс вивозили в Шепіт за допомогою лебідок. В кінці 60-х на початку 70-х років ці залізниці було демонтовано, а натомість прокладено шосейні та ґрунтові дороги. Ліс почали вивозити автомобільним транспортом.
18 лютого 1945 року в селі почала працювати школа. Було запроваджено обов’язкове початкове навчання хлопчиків і дівчаток. Навчали дітей вчителі, яких направили на роботу із Східної України. Важко працювалося вчителям. Приміщення школи було мале, не було зошитів, книг. Букварі переписували від руки і роздавали учням.
По-новому почали жити шепітчани. В селі відкрили їдальні, магазини, пекарню, дві лазні, бібліотеку, пологовий будинок, медпункт, пошту, дитячі садки, клуб. В клубі працювали гуртки художньої самодіяльності.
10 вересня 1949 року в селі було створено колгосп імені Молотова.
В 1953 році в селі створено партійну організацію. Колгосп у 1955-1956 роках був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки і нагороджений дипломами і грамотами, а також премійований двома автомашинами та радіовузлом.
В 1956 році господарства імені Молотова та імені Чапаєва об’єднано в один колгосп, який назвали іменем ХХ партз’їзду.
В 1990 році колгосп імені ХХ партз’їзду перейменовано в «Карпати», головою колгоспу обрано Угрина Петра Івановича. Ця людина внесла вагомий внесок у розвиток господарства.
На той час «Карпати» мали 812 гектарів лісу. Працювали дві пилорами, столярний цех. Вже як зробить, було, сільський майстер смерекові двері, так то витвір. Недарма ж за виробами до Шепота приїжджали аж з Одеси та Миколаєва.
На початку ХХІ століття добробут жителів села став покращуватися. Було ліквідовано заборгованість у виплаті заробітної плати та пенсій. Заробітна плата систематично зростала., полиці магазинів заповнились продуктами і товарами повсякденного попиту. Зросла купівельна спроможність населення. Відновились автобусні маршрути Шепіт-Чернівці. В селі збільшилось придбаних легкових автомобілів, телевізорів,
23 березня 2006 року відбулось урочисте відкриття амбулаторії сімейної медицини та тросового пішохідного моста протяжністю 65 метрів через річку Сірет вартістю 75000 гривень. Міст збудовано за кошти сільської Ради. Також сільська Рад закурила обладнання для амбулаторії на 48000 гривень. Чернівецька обласна Рада та облдержадміністрація закупили санітарний автомобіль УАЗ вартістю 43000 гривень.
Село має великі перспективи в розвитку туризму. В 2006 році розпочато будівництво туристичного комплексу фірмою «СВ-тур» В 2007 році розпочалось будівництво туристичної бази в урочищі «Борсуки». Завершено реконструкцію цегляної будівлі контори колишнього колгоспу «Карпати» під туристичний комплекс.
2014-2015 рр.
14 квітня 2014 року розпочалася антитерористична операція на півночі Донецької області. Мета –захист громадян України, зупинка терору, злочинності, спроб розірвати на шматки Україну. Семеро шепітчан проходили і проходять військову службу на Сході України.
Це- Лисай Іван Васильович, 1980 р.н., капітан ДПС, начальник мобільної прикордонної застави “Мукачево”.
•Закінчив Національну Академію Державної Прикордонної Служби України імені Богдана Хмельницького у 2006 році.
•Військову службу проходив у Чернівецькому прикордонному загоні.
•З 2006 по 2010 роки – начальник відділу прикордонної служби «Фальків».
•У 2011 році переведений на посаду начальника мобільної прикордонної застави «Мукачево».
•17 червня 2014 року прикордонна застава у повному складі переведена в зону АТО під керівництвом Лисая І.В. Своїм транспортом застава прибула в Антрацитівський район Луганської області.
•Прикордонники захищали рубежі України на прикордонній заставі «Дякове». Після того, як прикордонну заставу розбили, прикордонників перевели на Саур-Могилу.
• Під постійними обстрілами терористів з «Градів» та мінометів захищали село Дмитрівку. Два тижні прикордонники перебували в Ізваренському котлі. З важкими боями виходили із оточення протягом доби.
•13 серпня 2014 року прикордонна застава виведена із зони АТО на постійне місце дислокації.
•В даний час капітан Лисай І.В. є начальником мобільної прикордонної застави «Мукачево».
Нестерюк Ілля Палійович, 1970 р.н., старший сержант військової частини 3002 Національної гвардії України.
•Народився 02.07.1970 року в селі Багна Вижницького району.
•В 1985 році закінчив Черешенську середню школу.
• З 1985 по 1988 рік навчався в Кутському СПТУ-36, отримав професію тракторист-машиніст широкого профілю.
•З 1988 по 1990 рік проходив військову службу в Збройних Силах СРСР.
•Працював трактористом в Шепітському лісопункті (1991-2002 рр.) у фірмі «Красток» (2002-2014 рр).
•18 листопада 2010 року обраний депутатом Долішньошепітської сільської Ради.
•6 вересня 201 4року мобілізований на військову службу в Національну Гвардію України, військова частина 3002. Пройшов військову перепідготовку у м.Львові.
•В жовтні 2014 року переїхав зі Львова в зону АТО.
•В даний час знаходиться в місті Словянськ Донецької області на посаді заступника командира взводу.
Проданюк Василь Михайлович, 1979 р.н., старший прапорщик Південного Регіонального Управління Прикордонної служби “Одеса”.
Нагороджений відзнакою “За мужність”.
•З 1986 по 1996 рік навчався в Долішньошепітській ЗОШ І-ІІ ступенів.
•Закінчив Хотинський сільськогосподарський технікум, отримав диплом механіка.
• З 1997 по 1998 рік служив у Збройних Силах України. Працював в органах внутрішніх справ Чернівецької області. Продовжував службу в Чернівецькому
прикордонному загоні. Переведений на службу в Південне Регіональне управління Прикордонної Служби «Одеса».
•В березні 2014 року брав участь в охороні адміністративного кордону між Кримом і Україною.
Затримав озброєну особу чеченської національності. Нагороджений відзнакою «За мужність».
В.Проданюк на відпочинку з бойовими побратимами.
Після виконання завдання повернулись в Одесу. На початку червня 2014 року вирушили в зону АТО. Воював 50 діб, виконував різноманітні завдання командування. Очолював бойовий виліт-
операцію по врятуванню пілота збитого літака. Операція завершилася успішно, пілота врятували. Місце дислокації постійно змінювалося. 17 червня в селищі Колосіївка прикордонників обстріляли терористи з мінометів. Прикордонники втратили транспортні засоби, 8 чоловік було поранено.
21 червня передислокувалися в селище Устинівка. Тут знову їх обстріляли терористи. В селище Сонцеводислокувались разом із Збройними Силами України. Прикордонникам виділили частину
аеродрому. Звідси вони робили бойові вильоти в гарячі точки АТО, які вимагали допомоги та прикриття.
Повернувся додому 26 липня 2014 року. Продовжує службу в Південному регіональному Управлінні Прикордонної Служби «Одеса». Заочно навчається в Національній Академії ДПСУ
імені Богдана Хмельницького.
Величко Євген Миколайович, 1992 р.н., сержант прикордонної служби Відділу прикордонної служби “Селятин” Чернівецького прикордонного загону.
•З 1999 по 2007 рік навчався в Долішньошепітській ЗОШ І-ІІІ ступенів.
•У 2011 році закінчив Сторожинецький лісовий коледж.
• 29 липня 2011 року підписав контракт з Державною Прикордонною Службою України.
•Навчався у Оршанському навчальному центрі міста Черкаси.
• Проходив військову службу у Відділі Прикордонної Служби «Фальків»,«Сокиряни», кінологічному навчальному центрі
міста Великі Мости, «Селятин».
• З 29 липня по 16 жовтня 2014 року воював у селі Красна Станично-Луганського району Луганської області. Спочатку перебував на блокпосту, потім брав участь в охороні 30-кілометрового державного кордону з Росією. Прикордонники відбивали прориви державного кордону диверсійних груп з Росії. Кордон тримали на замку. Табір прикордонників постійно обстрілювався гаубичною артилерією і БТРами з території Росії. Під час першого обстрілу згоріли речі прикордонників, зброя і техніка. Люди знаходились в бліндажах.
•Нагороджений пам’ятною медаллю «Захиснику Батьківщини» 10.10.2014 року, Подяками начальника Східного регіонального управління ДПСУ генерал-
лейтенанта Кучеренка А.А., начальника Чернівецького прикордонного загону полковника Котова М.Б.
прикордонного загону.
Стефанчук Степан Миколайович, 1994 р.н., сержан піхоти 72 бригади м.Амвросіївка Донецька обл.
Церкві Київської області. Брав участь в різноманітних військових навчаннях.
забезпечені. Волонтери підвозять їжу.
Токар Іван Ілліч, 1995 р.н., молодший сержант Чернівецького Прикордонного загону.
•З 2001 по 2012 рік навчався в Долішньошепітському навчально-
виховному комплексі.
отримав професію електрогазозварника.
Службою України. Навчався в Оршанському навчальному центрі міста
Черкаси.
охороняли ділянку кордону від пункту пропуску Зеленопілля до села Новоборовиця. Жили в палатках.
забезпечення в селі Сонячне Донецької області. Пораненим надали медичну допомогу. Наступного дня досягли міста Бердянська.
9 серпня з м.Бердянська виїхав у Черкаси. Тут здали зброю.
•З 1995 року по 1998 рік працював робітником Клішківецькоголісництва.
