Духовний оберег міста

 

Свята Аннина гора

На Анину святу гору
Я з вірою іду,
Щоб зцілення душі дістати
І грішне серце перед нею сп

овідати.
За кожен гріх я свічку покладу,
Щоби душа моя не мучилась в Аду.
Бо та гора горить в моїх свічках,
Як темне небо у зірках.
Бо Анна була праведною в Бога,
За це до раю привела життя її дорога,
Тому   Господь зберіг її красу,
1 турка меч відрізав лиш косу.
І та коса цвіте в гірських квітках,
А також і людських серцях.
Бо грішники до неї з вірою приходять
І зцілення душі та тіла там знаходять.

  Олександр Візітів

На околиці містечка Вашківці  височіє Аннина гора. На горі — жіночий монастир, над входом напис: ”Святая праведная Анна, моли о нас”. Щороку 7 серпня на Анни й 14 на престольне свято святих мучеників Маккавеїв сюди сходиться 15–20 тис. паломників.
Завдяки народному вшануванню Анниної гори, 1993 р. тут заснований монастир св. прав. Анни. Благословення Священного Синоду Української Православної Церкви на відкриття обителі оголошено у 1994 р. За станом на 20 серпня 1996 р. монастир вів будівництво собору св. прав. Анни із закінченим 1995 р. нижнім храмом свв. мчч. Маккавеїв, житлового корпусу та мав низку тимчасових споруд.
Храм розділений на дві частини. Нижня – святих мучеників Маккавеїв. Верхня частина храму Свято-Аннинська. За станом на 2003 р. обитель продовжувала будівництво собору св. прав. Анни, мала привратню з келіями, декілька корпусів, господарські приміщення, низку тимчасових споруд, включаючи тимчасову дзвіницю. Біля храму встановили стародавній кам’яний хрест. На горі виявили джерело мінеральної води, під горою викопали криницю та збудували каплицю.

 

Гору на околиці Вашківців священною вважали здавна. Легенда розповідає, що в тій час, коли Буковина знаходилася під турецьким ярмом, жила у Вашківцях дівчина на ім’я Анна.

Анна була найкращою дівкою на всю Буковину, як вийде на толоку, на танці, то всі легіни очі зривають. Сторонські хлопці лиш споглядають і не сміють підійти до неї. А вона витанцьовує кожен танець, та все з найславнішими парубками. А серце в неї тьохкало все про одного, що десь на Січі пробував.

Лиха тоді година була Татарва і турки чинили нам зло.

Так ось тої днини приблудив на толоку яничар. І щось викрикував п’яно по-турецьки. Музика витинає, а хлопці ще дужче виспівують та витанцьовують і не звертають уваги на турка. Але той таки своє:

– Давай мені дівку…та найкращу на всю Буковину. А парубки наче й не чують, лиш вівкають та висвистують у танці.

– Дівку давай! Я сеймен наймогутнішого царя на світі. Мій султан володар. Македонського, Вавилонського, Буковинського, Єрусалимського.

Я мушу танцювати з найкращою! – верещав яничар.

Хтось з парубків влучно пустив палаш – і зайда простерся на зелений моріжок Струна задрижала, ніби яничарська душа прощалася з Буковиною, і музика втихла. Дівчата тільки сплеснули в долоні від несподіванки, як хлопці турка поволочили за ноги у Глибочок. Хтось із них жартома засміявся:

– Турки називають цей потік Чорним , бо колись тут від козацької шаблі з їхніх яничарів текла кров, аж чорна. Та най і цей доганяє їхню псову маму!

Не встигли вони доволочити смертельника до потоку, як з-за лісу показалися на конях турки з татарами. – Карапчів! Карапчів! – гукали вони весело по-своєму і пустилися до водопою.

Дівчата й музики з толоки зникли. Вони встигли не потрапити на турецьке око. Хлопці втікали до лісу. – Гяури! Гяури!- доносився голос турків.

А коли заочили вбитого яничара, кинулось навздогін за парубками. Рвуть коні копитами землю, голі шаблі червоніють проти сонця, що вже напівзайшло за високі гори. Парубки от-от порубані будуть. І ось у цей час з лісу на коні з’явилась Анна. Г арцюючи, вона їхала напроти турків.

– Па коні якші хамум! Бери в гарем! Дарунок султану! Живцем! -репетуючи яничари повернули коні до Анни.

Кінь вихором мчав Анну по зеленій траві. Турки раз по раз стріляли з самопалів за втікачкою. Та рантом спіткнувся кінь, і Анна з головою пірнула у траву. – Слава аллаху акберу, що так дешево нам жертву послав -Раділи турки. – Земле рідна, не дай мене на поталу ворогові, порятуй від страшної ганьби! Свята землице, заховай мене від хижацького ока, провалилася під мною… – благала Анничка, а сама стрепинулася від болю і, просячи у землі порятунку, щодуху втікала. От-от і турки доженуть її. І Іад головою вже туркотять аркани і хропуть карі коні…

– Земле моя, матінко рідна!.. – задихаючись прошепотіла Анничка востаннє і стала провалюватися…

– Якші ханум характерниця! Воїна зникає з нашого ока. Пали з самопала! Рубай її кинджалом! – вигукували турки.

Старший махнув дамаскою – і встиг відтяти лише половину русявої кіски Анни. – Коли не шайтанкою то хоч її косою, нехай полюбується Наш султан, – утішалися турки.

Та рідна земля прийняла і Аннине волосянко. Його вирвав вітер-буйновій з рук яничара і розвіяв навколо. Захвилювалося воно шовковою-травою. А над Анниччиним проваллям виросла Аннина гора. Турки лиш поглядали на неї ,але вилізти не змогли. З гори на турків з татарами котилася лавиною луна:

– А вас наша земля ніколи не прийме у своє лоно. Будьте прокляті навіки за кривди людські! І-і-і.

З лісу неслися на конях парубки. Турків як вітром змило. Але гора залишилась Анниною навіки. Церкву біля, якої сталося диво, турки спалили. На її місці вашківчани спорудили кам’яний хрест, який частково зберігається і досі. Відтак збудували церкву і жіночий монастир, що діяв уже в XV столітті. А у XIX ст. австрійська влада

його закрила, але церква залишилася.

 

А коли християни почали забувати Закон Божий, то Господь знову явив диво. Одного разу, на свято рівно апостолів Костянтина і Єлени, люди сапали під горою. Серед білого дня вдарив грім і вмить спалив церкву. Ось так перед Великою Вітчизняною війною через гріхи свої втратили буковинці й той святий храм. Зберігся хрест, встановлений 1848 року на честь скасування кріпосного права в Австро-Угорщині, до складу якої на той час входила Буковина.

Всього натерпілась Аннина горі щирі моління, і каятя, і зраду в угоду гріха. А ще-велике глумління, коли під корінь був знищений давній монастир. Назвали його на честь святоправедної Анни Богоматері Божої, розповідає ігуменя Нона. Сестри і всі, хто приходить сюди, неабияк тішить архітектурна оригінальність головної церкви, якій нема аналогів. Такими є і монастирські ворота, і дзвіниця.

17 липня 1992року Чернівецька обл.державна адміністрація зареєструвала Статут Української православної Свято-Анниної церкви. А це означало, що Анниній горі у Вашківцях розпочнеться спорудження Божого храму. Займається цією благодатною і потрібною справою священик Михайло Миколайович Саава. Будівництво церкви розпочалося 1994році.Отець Мисаїл контролює хід роботи, піклується про завезення будівельних матеріалів, залучення технічних засобів тощо. Він знаходив підтримку у представників районної влади, різних служб. Швидко відкликнулися люди, які бажали допомогти у будівництві монастиря.

Щороку на Маковея(14 серпня за новим стилем)на Анниній горі збираються з відусіль тисячі прочан-освятити садові квіти та головки маку.

Особлива біоенергетика Анниної гори сприяє зціленню людей від різних недуг. Тут бували чудотворні ікони з Почаївської лаври, одного з монастирів Києва. Нещодавно перебувала ікона з гори Афон, що у Греції. Люди ідуть з своїми болями та турботами, з надією на духовне та фізичне зцілення. І ті, хто звертається щирою вірою, отримують його.

Колись священики у буковинських селах після служби на Маковея ішли з процесією до річки освячувати воду Якщо дорогою траплялась криниця, то освячували воду і в ній. Освячений на Маковея мак використовували і в будівельній магії. Місце, на якому планували будувати нову хату посипали маком і свяченою водою. Тоді злі духи не могли підійти до хати.

Верхня частина храму-Свято Аннинська. Але, щоб звідси лунала молитва до Бога, треба ще трохи попрацювати.

Крім того, зараз ведеться будівництво корпусу, два поверхи якого займають келії, а третій домашня церква.

 

 

Всі, хто живуть у монастирі, виконують послухання. Так називають доручену роботу, і нікому не спадає на гадку вирішувати, братись за неї чи ні, на те воно і «послушниці».

Зовсім юні дівчата в темному одязі з покритою головою. Кожна має якісь справи, прийняття монашиства – останній крок, їх життя уже повністю визначає і вороття до минулого нема. Кажуть, дехто спробував повернутись. Але в миру спокою вони не зазнали, життя не склалось.

З правого боку, зайшовши на територію монастиря, двоповерховий дерев’яний будинок, виконаний у найкращих традиціях гуцульського столярства, як зовні, так і в середині.

Тут розташовані келії, кімната для гостей, майстерня. Господь дарував цій горі райські умови. Не тільки для людського тіла й душі за екологічними ознаками. З розповіді отця Михаїла: «Перед відльтом у вирій на гору злітаються лелеки і просять Божого благословення. Навесні і влітку схили гори перетворюються в живий килим з безлічі квітів, з яких збирають нектар бджоли.

 

Свято Маковея

Дістатися до монастиря дуже просто: центром Вашківців траса повертає праворуч, нам же треба наліво, за дороговказом. Через три кілометри побачимо невелику гору, що йменується Анниною (304 метри над рівнем моря), із срібними куполами монастирських церков. Тим, хто подорожує своїм ходом, прийдеться пройти цей некороткий шлях нагору пішки.

 

Вранці на Аннину гору нескінченним потоком йдуть і їдуть прочани, священики.Сьогодні свято Маковея.

Його відмічають 14 серпня. І присвячене воно матері Соломеї та її семи синам-великомученикам, які з благословення своєї матері постраждали за віру Христову.

І де капала їхня кровиця, там сходила велика червона полум’яна квітка, яка одразу зацвітала. Її назвали маком, бо хлопці були з родини Маковеїв.

Тому-то мак наші бабусі наділяли особливою силою. На Маковея люди навзаєм обдаровувалися маком, як на Великдень писанками.

–    На тобі мій, дай мені свій, бих ми жили в мирі та
злагоді, – символізував дружбу.
А про друзів, що були нерозлийвода, казали:
“ Такі злучені, як би їм, хто маку на дорозі розсипав.»
Мама, якщо хотіла, щоб в дівчини було багато женихів, у першу купіль розбивала макову  голівоньку, освячену на Маковея.
А якщо бажала хлопцеві прибутків у господарстві, обсипала освяченим маковим зерням голівоньку перед першою купіллю.

У церкві, при монастирі,  ніде маковому зернятку впасти. Люди слухають Божу службу, яку правлять по черзі священики, владика.
Слухають стоячи, сидячи “обліпивши гору”,як бджоли мед.
Аж ось доріжка устелена квітами.

Ця доріжка перед церквою  монастиря. З обох сторін прочани чекають
на освячення маку. Виходять священики і як на Великдень чи Преображення Господнє святять макові букети, мед, дістає свята  вода і голів прихожан.Цей мак потрібно зберігати в господі як оберіг.Маковея вважалося святом ВОЯКА, а тому його шанували всі – і старі, і малі,як дівчата,так і хлопчики: “ Аби не дай Боже, не було війни, би не вкоротилися
діточки через войну, аби хлопець, як си прийде бути жовніром, десь від кулі не погиб ”. Тож на це свято не соромились прикрасити себе маковою квіткою і старенькі бабусі і дідусі, а прив’ялу квітку у вечері клали за образи.

У цей день вбиралася дівонька-маківка, відбувалося щось схоже на сьогоднішній конкурс краси.В цей день, на Маковея не танцювалось, так як
з цього дня розпочинався піст.
Свято підходить до кінця. Але вашківчани гостинні люди. Тому тих, хто приїхав здалека пригощають пісною їжею.
Адже це свято – перший день Богородичанського посту.
Так проходить свято Маковея у Вашківцях, і всі чекають наступного.
Нескінченний  потік прихожан відвідують монастир , так як монастир має цілющу  силу і на Маковея особливо.

Спеціальними  маковіївськими квітами уквітчувалися криниці, “би вода мала велику силу ”
Напередодні Маковея дівчата збирали  найрізноманітніші квіти, які у той час цвіли, а в центрі ставили  квітку соняшника.Такий букет теж освячували в церкві і опускався до криничної води, таким чином, освячуючи криницю.
І ще квіти кидали у джерела, річки, струмки зі словами:
“ Я тобі даю, ти – мені дай. Зле віджене, добре наверни.
Би усім твоя сила на мою судьбу перейшла…”.

З Анниної гори відкривається чудова панорама не лише Вашківців, але й майже всієї долини Черемошу від Вижниці на південному заході до його впадіння у Прут на півночі та гори Цецино на сході. А на півдні тягнуться сині буковинські гори та їх долини.

 

 

 

 

Свято -Миколаївська церква

 

Церква св. Миколая (УПЦ МП)

Релігія відігравала важливу роль у житті кожного народу, в’язала його в одну цілісність і творила моральну базу для розвитку держави і для створення національної ідентичності. Єгипетська релігія була релігією Єгиптян, сирійська-сирійців, грецька-греків, римська-релігією Римської імперії. Хто не визнавав даної релігії, був свого роду чужинцям у власній державі. Навіть у Римській державі, яка виглядала толерантною до всіх релігій, створила з часом свою римську релігію, а саме культ імператорів. Тому, що християни не хотіли визнавати цієї релігії, їх переслідували і мучили.

Українці до історичних часів не створили цілісної держави, не витворили своєї власної віри. За Рюриковичів до Володимира був Перун, Дажба і інший боги, але вони не були виключно українські, не мали великого впливу на формування української ідентичності. Володимир хотів зробити Перуна центральним богом Київської Русі, але змінив думку і проголосив християнську віру державною релігією свого Київського князівства, цієї Київської Русі, що охоплювала теперешніх українців, білорусів, і росіян.

Зміна язичниицтва на християнство сталася за правління князя Володимира (980-1015 р.р). Його найважливішою справою, крім багатьох інших, було хрещення Русі. Після тривалих роздумів Володимир схиляється до християнства. 988 року Володимир хрестився сам у Корсуні і повернувся до Києва з грецькими священниками, які виконали обряд хрещення народу. Простий люд не хотів відмовлятися від віри своїх батьків і тому процес християнізації затягнувся на кілька століть.

У середині XIX століття в нашому краї на релігійно-церковній ділянці розпочалася завзята боротьба. Румуни особливо наполегливообороняли “цю тверди що, бо довго її використовували для своїх румунізаційних заходів та для фальсифікації статистичних даних мовляв, хто “валоської” православної віри – той і румун.” Рівночасно буковинські українці обстоювали свою прадідівську православну віру, маючи в ній також один із найсильніших аргументів про свою авто тотожність на Буковині.

От у таких умовах у 1834 р. барон Микола Петріно розпочав будівництво церкви святого Миколая своїм коштом. Барон народився 1783 р. за віросповіданням був римокатоликом, але побудував православну церкву. Будівництво завершив його син, теж барон Микола Петріна, бо батько помер урік заснування церкви. Його було поховано в каплиці св. Миколая, що була розташована у парку. Вона була велика дуже гарна, збудована у лавританському стилі, каплиця – усипальниця. Над входом до неї між чудовою рамкою візерунків на грецькій мові було вибито звернення “Мандрівнику, зупинись і подумай, що всі ми смертні”. У 1944 р. усипальницю знищили в середині, осквернивши померлих, шукаючи дорогоцінності. Пізніше там влаштувався морг Вашківецької лікарні, а в 1955 р. каплицю було знищено зовсім. Після 1848 р. більша частина землі була у братів Петріно Криштифовича.

Церква св.Миколаая (1834-1876 р.р)розташована в центральній частині міста на рівнинній місцевості. У 1877 р. на Миколая була посвячена, звідки і отримала назву.

Споруда мурована, потинькована, тридільна. Стоїть на цоколі. Збудована з цегли в стилі пізнього класицизму. До квадратної в плані лави з заходу примикає трохи ширший, прямокутний мартекс, зі сходу-вужча квадратна вівтарна частина, обабіч якої прибудовані менші за висотою й шириною, теж квадратні ризниці. Нова з мартексом накрита чотирисхилим дахом, вівтарна частина і прибудова обабічної – трисхилими. Стіни завершені антаблиментом з розвиненим профільованими карнизом, роги споруди підкреслені широкими тосконськими піястрами і рустами. Головний фасад акцентований квадратною триярусною вежею, накритою чотиригранною зімкнутою з заломом банею; в стінах середнього ярусу прорізані арки з архивальтами і дерев’яними жалюзями, в бічних стінах прорізані вікна прямі з лучковими перемичками і великі піввциркульні з архивальтами і замковими каменями.

В інтер’єрі нава перекрита низькими сферичними склепінням, яке опирається безпосередньо на підпружні арки і сферичні паруси, вівтарна частина і прибічні прибудови парусні склепіння. Нартекс розділений на З частини; середня і пеерекриті парусними склепіннями, в південній виготовлені сходи, які ведуть на хори відкриті до нави широкою аркою. Іконостас смурований, триярусний, перший високий ярусний розленований коріфськими пілястрами з канелюрами, завершений антамбиментом профільованим на модельонах, позолочений, і оздоблений різьбою. Створений водночасно з церквою у стилі барокко. Ікони виконав художник Порайфер (І. Русіфереч – напис, на іконах); він же у 1913 р. реставрував портрет фундатора в ризниці, намальований на полотні невідомим художником 1864 р. (напис на титульній стороні портрета).

У церкву заходили як на небеса, все намальовано дуже майстерно на синьому фоні (тлі). Синій колір заспокоює, добрий для очей. Коли людина приходить”поговорити з Богом»; помолитися; послухати службу Божу, то навколишнє середовиище допомагає їй заспокоїтися, забути про всі клопоти…картини написані дуже професійно. Зображено весь життєвий шлях Ісуса Христа від народження до розп’яття., воскресіння і вознесіння на небеса. Коли дивимося на ікони, ми наче переносимося інший час і побачимо все насправді. Матір – Божа тримає з радістю на руках сина, але в очах ми водночас бачимо сум. Бо вонна знає, що її дитина народилася, щоб спокутати людські гріхи. Якщо ж подивитися на картину розп’яття. Ісуса, то мороз проходить тілом. Наскільки художник передав чи зобразив ті муки та страждання, що хочеться піти і зняти тернового вінка з голови Ісуса, що все це на картині.
Також зображено 12 апостолів, ангелів та та багатьох святих.

Пам’ятка є зразком мурованого монументального будівництва XIX ст. на території Буковини. Територія навколо церкви огороджена кованою решіткою і муром.

У церкві з 1878 року кантор Порфеній Масікевич служив; кантор (даскал) Іван Хамір, який помер 22 жовтня 1919 р; священник Олександр Максимович, який народився у 1827 році, у 1900 р. правив священик Купчанко, але не тільки у Вашківцях, але й у Карапчеві, 1919 році даскал Деонісій Шандру родом з Бережин ці. який мав стаж у 21 рік; у 1928 р. священник Костянтин Микитович; у 1934 р. Юліан Кракомій; 1889 року народження, потім священником був Йосип Семенюк; у 1937 р. кантором був Кристофор Драбик з Калиништі. А далі даних немає, бо за часів радянської влади документи релігійного характеру були знищені. Зараз церквою править священник Георгій з Банилова.

З 1918-1940 р.р. церква зберегла свій високий духовний рівень і не зрівнювалася із станом в інших архидієцезіях Румунії. За часів радянської влади церква закритою не була незвазаючи на утиски. Процес колективізації супроводжувався закриттям місцевих церков. Рутинною справою була конфіскація ікон, які спалювали разом з іншими предметами релігійного характеру та культу. Людям забороняли ходити до церкви навіть на великі свята, а особливо школярам, які дуже хотіли йти до церкви і вони йшли, ховаючись за батьками. Дітей примушували виконувати різні роботи, проводити змагання, незважаючи на свята. Учителів примушували забороняти школярам щедрувати, колядувати. Та попри все, ці звичаї залишилися, зараз багато людей та дітей ходять до церкви, нікого не  боються. Зараз проводиться зовнішня реставрація церкви.Обряд вінчання у Свято-Миколаївській церкві

 

Адвентисти сьомого дня

 

 Дім молитви Церкви християн Адвентистів сьомого дня

       Адвентисти Сьомого Дня – християнська всесвітня Церква протестантського напрямку – “Adventus” в перекладі з латинської – «пришестя». «Адвентисти» – люди, які вірять у скорий Другий прихід Господа Ісуса Христа на Землю. «Сьомого дня» – говорить про те, що ми дотримуємося сьомого дня тижня – суботи – як встановленого богом дня створення світу. Церква, як організація, виникла в результаті подальшого розвитку реформації XVІ століття, метою якої було повернення до чистоти вчення Першоапостольської Церкви.

23 березня 1991 року було запропоновано громаді збір пожертвувань на побудову Молитовного будинку. Будівництво Молитовного будинку тривало два роки.
31 липня 1992 року (у п’ятницю ввечері) громада перейшла у новий Молитовний будинок.

1 серпня 1992 року (субота) відбулося відкриття Молитовного будинку.
10 жовтня Молитовний будинок було освячено.

 

Християни Віри Євангельської П’ятидесятники «Відродження»

 

Дім молитви Церкви «Відродження» Християнської віри Євангельської

   Християни Віри Євангельської П’ятидесятники «Відродження» (далі ХВЄП) початок від дня апостолів п’ятидесятниці, в народі кажуть зелена неділя, це п’ятдесятий день після воскресіння Ісуса Христа з мертвих, коли апостоли (усього 120 людей) були хрещені Святим Духом і почали говорити іншими мовами, як Святий Дух давав їм говорити про великі діла Божі, адже ми вірим в Бога Отця, сина Божого Ісуса Христа і в Святого Духа.

В 1994 році почали будувати Дім молитви і в 1996 році його було відкрито. Будівництво велося на добровільні пожертви людей. Оскільки громада у Вашківцях була невелика, то допомагали з інших церков області і других областей.
Богослужіння в домі молитви проводяться о 10.00, та в середу взимку о 18.00, а влітку о 19.00. вхід і вихід вільний.

 

Греко-католицька церква рівноапостольних

князя Володимира і княгині Ольги

 

Храм  УГКЦ св. Володимира і св. Ольги

В 2004 році почали своїми силами (під керівництвом о. Винника Дмитра) будувати церкву. Закінчили будівництво у 2006 році. Кількість прихожан зросла до 50 чоловік. Ця богоугодна подія освячення церкви відбулася у неділю, 28 жовтня, у м. Вашківці Вижницького деканату. Греко-католицька громада міста збудувала церкву на честь славних хрестителів Русі-України рівноапостольних князя Володимира і княгині Ольги.

 

Над сторінкою працювали:

Нищук Ольга Павлівна – вчитель історії

Попович Олексій Васильович – вчитель історії

Усик Ольга Григорівна – вчитель математики та інформатики

Гиршвельд Наталія Іванівна – вчитель інформатики

Макара Дмитро – учень 11 класу
Опарик Людмила – учениця 11 класу
Остап’юк Мар’яна – учениця 11 класу
Сащук Роман – учень 11 класу
Шинкарюк Ілля – гімназист 5(9) класу