Історія Вали

Мабуть, це одне з найживописніших сіл нашого району. Воно, обвіяне вітрами історії і нині ще тривожить дослідника. Воно, наслухає нескінченну музику довколишніх лісів. Воно тримає в своїх долонях і тепер залишки язичницького святилища в урочищі Город. І сама назва цього села дихає старовиною. Адже, це

Вали

Географічні координати – 48º 17′ 15″ пн. ш.

25º 27′ 21″ сх. д.

Розташоване за 33 км на південний схід від райцентру. До найближчої залізничної станції Вашківці 14 км. Середня висота над рівнем моря – 307 м. Межує на півдні, південному заході з Лукавецьким Майданом, на сході – з Нижніми Станівцями Кіцманського району, на північному сході – з Бабином, на півночі – з Карапчевом.

Площа – 2910 га. Середня протяжність села – 11 км. Через село протікає річка Глибічок, права притока Черемошу.

В селі 275 господарств з населенням 1017 чол. (станом на 2003 р.), які проживають на кутах Нове Село – 273 чол., Риптина – 215 чол., Хмелиське – 148 чол., Майдан – 95 чол., Коренисте – 88 чол., Плоске – 66 чол., Присліп – 44 чол., Могила – 26 чол., Хонин – 23 чол., Великий Чопаш – 23 чол., Малий Чопаш – 18 чол. Незаселені кути – Великий Вугринів, Малий Вугринів, Таліянів Сад та ін.

Вали як хутір Карапчева вперше задокументовані 1913 року.

Свідченням заселення місцевості слов’янами в переддержавний період є залишки язичницького святилища в урочищі Город.

Релігія слов’ян у дохристиянські часи мала у своїй основі культ природи. Візантійський автор VI ст. Прокопій повідомляє, що славини й анти мали “єдиного Бога, що посилає блискавку, визнають вони владикою всіх і жертвують йому корів і всяких інших тварин. Шанують вони річки, німф і деякі інші божества”. Серед вчених немає єдиної думки щодо їх верховного божества. Крім Перуна, ним міг бути Род – стародавній землеробський Бог, божество всієї природи. Літописи згадують також слов’янських богів сонця – Сварога, Дажбога, Хорса. Стрибог був богом вітру, Велес – богом тварин, Симаргл – богом рослин, Ярило – богом весни, Марена – богиня смерті, Ладо – богиня любові і щастя, весни і краси. Крім старших богів, були менші. Слов’яни вірували, що у воді живуть русалки, у полі – мавки і польовики, у лісі – лісовики або полісуни, у хатах – домовики чи чури, або щури, у болотах – дідьки.

Для відправлення своїх обрядів слов’яни-язичники будували культові споруди. Найбільшими серед них були святилища – місця молінь і жертвоприношень. Залишки язичницького святилища в урочищі Городок, розташованого на високому горбі у лісі, на окраїні села Вали, являють собою вісімкоподібну конструкцію із земляним валом та ровом з її пологого боку. Загальні розміри пам’ятки – 150х150 м. Залишків оборонних споруд під час дослідження валів не виявлено, що й може свідчити про культовий характер об’єкту. Про це ж свідчить і відсутність культурного шару та житлової чи іншої забудови майданчиків. У його північно-східній частині, очевидно, в давнину був встановлений дерев’яний ідол, якому поклонялись, приносили жертву (требу). Зберігся невеличкий вирівнений майданчик, підмощений камінням, поруч запливної ями діаметром 1,5 метра – можливе місце стояння ідола. Фрагмент ліпного та гончарного посуду слов’янської культури типу Луки-Райковецької датують період існування святилища ІХ-Х ст.

Святилища обслуговували великі регіони, можливо, навіть окремі племена. Існували культові споруди для одного або кількох поселень. Таким є ритуальний жертовник VI-VІІІ ст. на поселенні біля с. Городок Хмельницької області та святилище ІХ ст. в Шумську біля Житомира. Своєю формою воно нагадує антропоморфну жіночу фігуру, можливо, було присвячене жіночому божеству – Мокоші.

Християнство у східних слов’ян утверджувалося протягом тривалого і складного періоду. Після хрещення князя Володимира 988 р. християнство, часто навіть примусово, ставало офіційною державною релігією. Запровадження християнства в Київській Русі мало позитивні наслідки для зміцнення її міжнародного авторитету. В Києві, а далі й по всій Русі, засновувалися школи й книгописні майстерні (скрипторії). Але ще не одне століття частина слов’ян залишалися язичниками. Про це свідчить і грамота галицько-волинського князя Льва Даниловича 1302 у. в якій згадується дуб Перуна.

З встановленням радянської влади процес колгоспного будівництва проходив досить неоднозначно. У жовтні 1948 року в Карапчеві на Горишньому куті організувався новий колгосп, названий іменем Чапаєва. В ньому об’єдналося 28 селянських господарств. Колгоспники розпочали першу колективну сівбу, засіявши перші 9 гектарів озимини. Новий колгосп очолювали: перший голова Лазар Францович Бойчук, з 18 вересня 1949 року – Степан Тодосійович Крецький, з 18 квітня 1950 року – Іван Ілліч Максим’юк.

З 6 вересня 1949 року на куті Вали животів колгосп ім. 30 років ВЛКСМ. Тому 18 січня 1950 року загальні збори колгоспу (з 130 колгоспників було присутніх 113) визнали роботу голови колгоспу Євгена Семеновича Риб’юка незадовільною (неписьменний) і обрали головою артілі Олександра Петровича Корню.

Рішенням засідання виконкому сільської ради Карапчева від 30 червня 1950 року “одноосібника Максимюка Григорія Михайловича переведено в кулацьку групу, так як в нього маються признаки для цієї справи а саме: в свому користуванні мав 5 га землі яку своїми власними силами не обробляв а обробляв наймленими силами, знущаючись над бідними.

Правління колгоспу ім. Ворошилова 28 лютого 1952 року ухвалило переселити всю бригаду № 3 з майном колишнього колгоспу “30 років ВЛКСМ” у Запорізьку область, Чернігівський район, колгосп “Зоря Комунізму”. Це рішення затвердили загальні збори колгоспу (протокол № 3). Селяни не хотіли покидати свої домівки.

“Переселення із дільниці Вали у Запорізьку область виконується незадовільно, – констатував виконком сільради на засіданні 6 березня 1952 року, на якому виступив і делегат Запорізької області Захтавський, і зобов’язав, – увесь актив села і всіх депутатів, закріпити за кожним депутатом його участок і залучити до них пономочних із району, яких нам посилає Райсполком і одного активіста села, пройти по участкам по 3-4 чоловіки, провести із населенням політ-масову роботу так, щоб громадяни могли порузуміти, що радянська влада бажає для них кращого життя і дає всяку допомогу як грішми так і транспортом, і таким чином, щоб переселити усю валівську бригаду в Запорізьку область. Рівно через рік виконком прийняв рішення “затвердити списки господарств, які повинні бути ізселені в цьому році без жодних змін всі які нище указані”. Таких у списку було 200 господарств з кутів села: Вали – 40, Коренистий – 39, Бабин – 22, Вербовець – 22, Глибокий Яр – 19, Майдан – 16, Хмилиський – 15, Плоський – 16, Губарів – 10, Луг – 1.

Згідно рішення Вашковецького райвиконкому № 107 від 16 травня 1960 року “Про упорядкування назв населених пунктів”, присілки Карапчева Бабин і Вали були визнані селами. Як такі значаться вони і у довіднику адміністративно-територіального поділу Чернівецької області, за станом на 1 лютого 1961 року, надалі залишаючись у підпорядкуванні Карапчівської сільської ради. Керівництво ними здійснювалось комітетами у складі 9 чоловік кожний.

Нагороджений у 1988 медаллю “За трудову відзнаку” – Микола Олександрович Теслицький, технік-лісовод.

26 листопада 1991 року організовується учителями Валівської НСШ осередок (5 осіб) Товариства української мови ім. Т. Шевченка: голова – Бойчук Ольга Деонизівна, секретар – Вакарюк Орися Олександрівна.

Великої уваги заслуговує постановка фольклорної програми “Шляхетський баль”. Першою здійснила спробу постановки директор Валівської загальноосвітньої школи І-ІІ ступеня Валерія Іларівна Кузик. Та довершеною композиція стала під керуванням Одарки Олександрівни Продан. Були залучені підлітки села і, як консультанти, старожили Карапчева. За їх розповідями дівчат заплітали у “кісники” так, як це робили колись. Взуття підбирали закрите на низьких підборах. Декому батьки пошили плаття за моделями давніх світлин. Хлопці обов’язково мали мати “метелика”.

Як у театрі усе починається з вішалки, так у цій програмі усе витримано від входу хлопців до зали – до “виряди” дівчат додому.

Музики згадали оригінальні мелодії, які грали колись на балах. Програма включала 7 фрагментів різних танців, а також танець-гру “Блумен-вальс” (“Продаж букета”). Як і колись провадив баль його розпорядник. Обов’язково мали бути присутні батьки (зокрема мати дівчини) або найближча родичка. В кінці вечора хлопці чемно дякували родичам за виховання дівчини. Сучасне відтворення балю мало великий успіх у глядачів Карапчева, Вашковець і Вижниці.

 

Проект підготували:

Кузик Ярослав Олексійович – вчитель української мови і літератури

Кузик Ярослав Ярославович – вчитель інформатики та фізики

Дячук Тетяна Іванівна – директор школи, вчитель історії

Липованчук Ірина Іванівна – завуч школи, вчитель початкових класів

Чибір Надія Іллівна – учениця 8 класу Валівської ЗОШ І-ІІ ст.

Чибір Софія Іллівна – учениця 7 класу Валівської ЗОШ І-ІІ ст