Духовність Бережниця

Над сторінкою працювали:

Керівник : Новошецька Валентина Танасіївна

Учениця : Осташик Марія

Жителі нашого села завжди шанобливо ставилися до своєї домівки, своїх традицій, своєї мови та культури. Вищими цінностями для нас завжди є релігійні переконання, почуття любові до Батьківщини, відданість інтересам нації, рідній мові.
Велику роль у духовному житті бережничан відіграла православна церква. Навіть заснування села тісно пов’язано з православ’ям. Так село було засноване на монастирських землях, і жителі завжди славилися своїм ставленням до релігії.
В 1872 році за сприяння поміщика Колотила на місці печер де жили ченці було збудовано дерев’яну церкву та дзвіницю.

Від своєї побудови, і до 2006 року церква діяла не зважаючи на владу, яка існувала  в краї. Люди завжди з трепетом у серці ішли до храму, і він був центром духовного життя бережничан.
12 лютого 2006 року в селі сталася непоправна трагедія – згоріла церква. Та люди не впали в розпач, а активно розпочали будівництво нової. Натхненниками виступили отець Георгій та П. Колотило. Завдяки підтримці небайдужих християн всієї нашої області та односельчан у 2008 році збудовано нову церкву, а у 2009 – дзвіницю.
На освячення храму зібралися усі жителі села, приїхали і представники Буковинської митрополії. Воно відбулося 26 липня 2008 року.

 

 

Будівництво ще більше згуртувало односельчан. І на честь освячення в селі було створено церковний хор в якому беруть участь не тільки дорослі, а й діти. Він був створений за сприяння отця Георгія, О. Андрич, О. Павлюк. Учасниками є – О. Палій, М. Фльора, Є. Остафійчук, А. Горюк, В. Денис.
Не залишилося пусткою і місце, де була старацерва. Там за кошти П. Колотила було збудовано каплицю, яку освячено в 2011 році.

 

 

Життя села тісно пов’язано з православ’ям. Так уже склалася традиція, що отця Георгія запрошують на всі заходи, що відбуваються в селі та школі. Він став духовним наставником для всіх прихожан.
Християнські цінності завжди переживали у житті наших людей. Вони і на сьогоднішній день є пріоритетними. Молоде покоління жителів також бере участь у духовному відодженні.
“Дивіться, яку велику любов дарував наш Отець, щоб ми дітьми Божими звалися. Ми і є ними” ( Послання Йоана 3,1).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Пам’яті Свято-Михайлівської

церкви

 

В неділю десь, приблизно по обіді,

 

Як перед бурею і громом було тихо,

 

Коли не сподіваєшся і не чекаєш бід,

 

Насунеться раптом і підкрадеться лихо.

 

 

 

В селі, мов смерч, пронеслась новина,

 

Страшна, як сон, повсюди облетіла:

 

“Ви чули, церква наша зайнялась, до тла?..

 

Невже горить?.. Невже ущент згоріла?..

 

 

 

Народу швидко збіглось звідусіль,

 

Ні, не на службу, а вогонь гасити

 

Із відрами, спасали все довкіль,

 

Та неможливо вже лавину зупинити.

 

 

 

Повсюди шум і сполох, переляк і крик,

 

Змішалось все в швидкому полі зору.

 

Старання, жертви, метушня і риск,

 

А дим здіймає полум’я все вище вгору.

 

 

 

Почуть жахливо про таке страхіття,

 

А люди бачили все власними очима,

 

Коли горить, тріщить, палає верховіття,

 

А вже зарадити не можемо нічим.

 

 

 

Аж ось добрався вже вогонь до вежі,

 

Вже зайнялись від ватри куполи,

 

Летіть, пташки, втікайте від пожежі.

 

Прости нам, Боже, що спасти не в змозі ми.

 

 

 

А жар палить, пече в обличчя сильно.

 

І біль стискає горло до нестями,

 

А серце кров’ю обливається нестримно

 

І сльози капають, все котяться щоками.

 

 

 

Хлипають, плачуть люди гірко – вже безсилі

 

Жінки старенькі і малі:

 

“Не будем мати вже святині,

 

В якій молилися 130 з лишнім літ”

 

 

 

«Архістратиже Михаїле, просим, вборони

 

Від непоправно несподіваного чуда,

 

Бо тут хрестилися, вінчались й хоронили,

 

Як ми тепер без церкви будем?..”

 

 

 

Та всі ті наші задуми і плани

 

Безсилі, як нема єднання з Богом,

 

На все є воля Господа над нами,

 

Над кожною людиною і родом.

 

 

 

Що мало статися – пророчили “Писання”:

 

Стрівання душ, плач ікон і розбрат нині.

 

Спасибі, Боже, нам за кари й наказання,

 

Спокутуємо усі гріхи й провини.

 

 

 

Тут є над чим задуматись сьогодні,

 

Це є наукою для нас усіх разом.

 

“Неісповєдані путі Господні,

 

Бог – поядающий огонь”.

 

 

 

Не переступлю більше твій поріг,

 

Цілую сущу землю і твої ворота.

 

Була ти нам – священний оберіг,

 

А лиш зостався…свіжий попіл…

 

 

 

Немає вже покрівлі над гніздечком,

 

Не стало благодаті над селом,

 

Мов хліба скибочку забрали у малечі

 

Голодної сирітки за столом.

 

 

 

Неначе серця обірвалося шматочок,

 

Немов спинилося на мить життя,

 

Немов би в квітки відібрали пелюсточки

 

І рідну матір втратило дитя.

 

 

 

Ця незагойна рана довго ще болітиме в грудях,

 

Не обминувши свою чашу, на колінах йтимем.

 

Ти, наче факел, осявала шлях,

 

Шлях до зірок –небесних херувимів.

 

 

 

І цей страшний лютневий день і рік

 

Ввійде в трагічні сторінки села,

 

А в нашій пам’яті залишить чорний слід,

 

Як темна смуга й смутку полоса.

 

 

 

Та ми возродим найдорожчу нашу святість,

 

Відреставруємо, піднімемо з руїн,

 

Відтворимо у людях ту погаслу радість

І віру для майбутніх поколінь.