Історія Бабине

Вони захищають Україну!

Ліска Дмитро Пилипович.

Народився  11 січня 1993 року.Навчався в Чернівецькому училищі,за професією «кухар,офіціант».

8 квітня 2014 року був мобілізований в м.Луганськ.За час проведення АТО був нагороджений двома грамотами,та отримав контузію.Неодружений .На даний час перебуває в лікарні.

14 листопада 2014 року повертається у військову частину.

Терновий Борис Тимофійович

Народився 16 серпня  1979 року.Закінчив Професійно-технічне училище №4 в Чернівцях.

До мобілізації працював у карапчівській ЗОШ  |-||| ступенів водієм.18 червня 2014 року був мобілізований у 300 полк м .Чернівці,пізніше у м.Бердянськ Запорізької області.

Одружений,має двоє дітей.На даний час перебуває у короткостроковій  відпустці.

Панчук Іван Васильович

Народився 7 липня 1995 року.Освіту здобував у Одеській національній юридичній академії.

До призову  служив рядовим ||| тактичної  групи м.Чернівці Повітряно-десантних військ України.

10 травня 2014 року був мобілізований.Брав участь у боях в м.Щастя,що на Луганщині.Під час проведення АТО отримав контузію,та був нагороджений грамотою, і медаллю за відвагу  ||| ступеня .

Неодружений.Перебуває на даний час в госпіталі  в м. Чернівці.

Берник Михайло Васильович

Народився 9 вересня 1994 року в с.Бабине,вул. Бабинська,67.

Закінчив Карапчівську загальноосвітню школу |-||| ступенів.До призову працював  на автомийці.

Був мобілізований  10 квінтя 2013 року на строкову службу в м.Херсон у військову частину № 3056.На даний час  перебуває в місті Херсон,вул. Паравозна,36,військова частнина № 3056.Неодружений.

 

 

 

 

Історична доля села Бабине, як складової частини Північної Буковини та її корінного населення, була дуже сумною, оскільки село в різні часи та епохи разом з Північною Буковиною знаходилось під владою різних держав.
У районі проводиться робота по написанню історії міст і сіл нашого краю. Ця робота є першою про історичне минуле села Бабине. Любов до рідного краю, отчого дому надихнули нас до організації краєзнавчої, дослідницько-пошукової роботи. Хочу висловити слова вдячності творчій групі під керівництвом директора школи Гаврилюка Івана Миколайовича, заступника директора з навчально-виховної роботи Москаль Галини Іванівни, які разом з творчою групою дітей, вчителів і жителів села працювали над написанням історії с. Бабине. Своїми розповідями вони запрошують нас у розмай неповторної природи нашого краю, відкривають чимало нових імен наших краян, які своєю працею примножували і примножують славу нашої землі.
Село Бабине Вижницького району Чернівецької області підпорядковане Карапчівській сільській раді. Тут живуть люди чесні і працьовиті, повні енергії і любові до рідного краю. І ми надіємось, що на майбутнє робота по вивченні історії села Бабине буде продовжуватись і доповнюватись.

Ми живемо у прекрасній державі – Україні. Високі шпилі Карпат, родючі чорноземи, густі ліси, бистрі річки – це все моя країна. Але найрідніший серцю куточок – земля, де я народився, – Буковина.
Рідний край, дорога батьківська хата, рідне село. Які близькі і знайомі нам ці слова. Вони входять у нашу свідомість разом з материнською колисковою піснею. Тут ти народився, вперше побачив світ, вперше ступив крок.
Багато на Буковині є гарних місць, де можна відпочити душею, помилуватися природою. Тут, серед лісів і гаїв розташоване гарне село Бабине, яке стало для мене другою домівкою. Гордістю села є щирі та привітні люди. Кожного хто приїздить сюди, село, наче дівчина – красуня, зустріне добром і ласкою. Чудові звичаї, традиції села відомі далеко за його межами.

Творча група
Директор школи – Гаврилюк Іван Миколайович

Голова Карапчівської сільської Ради – Лучак Володимир Петрович

Вчителі:

Москаль Микола Георгійович

Москаль Галина Іванівна

Чибир Валентина Іванівна

Сасін Наталія Миколаївна

Кейван Орися Михайлівна

Учні школи:

Москаль Микола Миколайович

Дроняк Вікторія Танасіївна

Дима Мар’яна Анатоліївна

Шандро Павліна Миколаївна

Гнатишин Микола Михайлович

Жителі села Бабине:

Вірста Зіна Михайлівна

Шандро Іван Михайлович

Тирон Микола Іванович

Де ці гарні Береги,
Де є село Бабин,
Колись скрізь були ліси,
Пущі: буки, граби…
Ярослав Кузик

У кожної людини є рідна й близька серцю сторона. Це той край, де вона народилася, де отчий дім. Люди повинні завжди пам’ятати, звідки вони родом, де їх коріння, і глибоко знати історію свого краю.
Краєм букових лісів, золотистих ланів, добрих і щирих ґазд називають цей чарівний куточок Буковини, де розкинулось село Бабине.
В усі пори року село чарує своєю неповторною красою, вабить нерозгаданими таємницями. В біло-рожевому вінку з весняних квітів, у смарагдовому вбранні із зелених шат влітку, у золотавому багрянці щедрої осені – воно завжди прекрасне. Хто хоч раз побував у селі, неодмінно хоче повернутися сюди ще і ще.

 

Мої мрії, мов птиці, несуть мене в край,
Де розкинулось рідне єдине село.
Там – хатина, старенька, похила – найкраща!
Біля неї тихенько дзвенить джерело.
Там небо вечірнє дарує зірки.
А на світанні квіти всміхаються.
Там я не йду, а лечу над землею,
Бо із дитинством своїм зустрічаюся.

Село Бабине підпорядковане Карапчівській сільській Раді з 1960 року, яке до адміністративно – територіального поділу області було присілком Карапчева. Бабине, як хутір Карапчева вперше зустрічається в документах у 1787 році. Середня протяжність села 5 км. В селі 345 господарств з населенням 945 чоловік, які проживають на кутах: Хмелиське – 290 чол., Лиса Гора – 150 чол., Підбабин – 125 чол., Вербовець – 122 чол., Басова – 81 чол., Бабинський Луг – 44 чол., Підволока – 40 чол., Глибокий Яр – 36 чол., Готарь – 28 чол., Городок – 16 чол., Буда – 13 чол.. Не заселений кут Скрипина.
Мікротопоніміка території Карапчівської сільської Ради типова для топонімії Буковини, де з кожної сотні  топонімів понад 90 – українського або слов’янського походження. В її основу лягли навколишнє природне середовище сіл, побут жителів, різноманітні події, прізвища односельців, які переконливо засвідчують, що споконвіку ця земля є українською.
Типово українські прізвища  населення села: Понич, Зав’ялець, Мар’янчук, Стринадко, Данилюк. Шандро, Щербан. Також в селі є багато багатодітних родин: Євгена Григоращука – 13 дітей, Костянтина Волошинюка – 11 дітей, Івана Ватрича – 10 дітей.
Про насичену подіями найдавнішу історію села Бабине, як і всієї України, довідуємось завдяки археологічним дослідженням памяток старовини – прадавніх селищ, могильників.
Поселення найдавніших, засвідчених археологічно, мешканців території сучасного села Бабине  датується фінальним етапом кам’яної доби – енеолітом ( мідно – кам’яний вік). Це період VI- III тис. до н.е. Жителі краю були представниками трипільської культури. Люди трипільських племен були невисокі, вузьколиці з гарно профільованими тонкими рисами обличчя. Вони використовували знаряддя праці не тільки з каменю, кістки, а й з міді. За доби енеоліту землю обробляли кістяними і роговими мотиками, урожай збирали кістяними і дерев’яними серпами з крем’яним лезом. У зернових ямах, у великих півметрових горщиках часто знаходять зерна пшениці, ячменю, проса, бобових культур. На денцях багатьох трипільських посудин є відбитки тканин двох родів: тонкого полотна і грубого, очевидно, вовняного рядна. Під час розкопок зібрано багато фрагментів ліпного посуду – горщиків, мисок, амфор, кухликів. Більшість тонкостінного, міцного  посуду розписана гарною червоною і білою мінеральними фарбами. Орнамент складний і різноманітний. Багатство форм, якість посуду та його розпису зробили трипільську кераміку яскравим мистецьким феноменом енеолітної доби, засвідчили високу талановитість і потяг до краси стародавніх жителів України. Орнамент зберігся в українській народній вишивці, килимарстві, народній кераміці, особливо в українських великодніх писанках.
З княжої доби важливу роль у житті держави відігравали городища – фортеці. Вони були суспільно – політичними центрами і головними оборонними пунктами, на їх території зосереджувались ремесла, громадські будівлі. Без них нормальне життя землеробського населення в умовах ворожого оточення і частих нападів з боку кочівників було б неможливим. Фортеці стояли на перешкоді ворожих загонів, які руйнували  поселення і ремесла, грабували майно і худобу. Тут знаходили захист мешканці неукріплених селищ разом з худобою і пожитками. Ворог не міг просуватися вперед, не зламавши опору фортеці, яка в тилу завжди була небезпечною, бо у будь – який час звідти міг бути завданий удар. Таке городище розташоване між Бабином і Карапчевом в куті Хмелиське. Збудоване воно на високому пагорбі вкритому лісом. Тут виявлено шари ІХ століття із залишками общинного центру, а також рештки князівської фортеці другої половини ХІІІ –ХІV століття.
Археологічні дослідження, здійснені Б. О. Тимощуком, В. М. Войнаровським, М. М. Сайком, І. А. Піддубним, С. В. Пивоваровим  дали змогу встановити, що Городище в урочищі Городок біля Бабина існувало з другої половини ХІІ – ХVІ століття, і його можна ідентифікувати з літописним Хмелевим. Городок був фортецею – осередком князівської влади в краї, а також прикордонною заставою на шляху кочівників з півдня, що захищала населення краю під час воєнних дій.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Князівська фортеця городища  збудована людьми,які непогано володіли мистецтвом фортифікаційної справи. Вони додатково укріпили північну в’їздну частину городища. Тут було викопано ще один рів, і оборонна лінія набрала ширини 60 м – вал – рів – вал. Подібна система значно затрудняла штурм в’їзду та самого городища, даючи тим, хто захищався, можливість використовувати переваги оборони. У східній частині ближнього до північного майданчика рову знайдено круглу яму діаметром
10 м, очевидно, залишки криниці давньоруського часу.

Від середини ХVI до третьої чверті ХVІІІ століття Буковина разом з Молдовою була під владою Османської імперії. В цей період територію
с. Бабине заселяли резеші. Становище резешів відрізнялося від інших селян тим, що це були не феодально – земельні, а вільні селяни. Вони не несли повинностей по відношенню до поміщика, а виконували лише  державну панщину і сплачували податки державі( так  звана централізована рента). Проте це не означає, що становище селян Бабина було істотно кращим, ніж у  феодально – залежних селян інших сіл Буковини. Панування  Османської імперії приводило до того, що на потреби Стамбула збирався весь додатковий продукт, а з часом і частина необхідного.  Державні податки були величезні і з кожним роком збільшувалися. Особливо погіршилось становище з початком  ХVІІІ  ст.. Це було зв’язано з тим, що  Молдовський господар Дмитро Кантемір уклав договір з Петром І. І після того, як Прутський похід закінчився невдало для Росії, Кантемір змушений був виїхати з країни. В цьому ж році був прийнятий новий порядок приходу до влади господарів у Молдові. Був встановлений так званий турецько – фанаріотський режим.  Господарі  Молдови тепер призначались султанським фірманом. Це були фактично чиновники центрального уряду, завданням яких було викачати якнайбільше коштів з підвладних територій. Господарі – фанаріоти призначались на певний строк, як правило, на три роки. Причому, призначення проходило в жорстокій боротьбі і кожна з численних придворних клік намагалась провести свого кандидата, з яких перемагав  той, хто обіцяв  казні найбільший прибуток. Причому, кожний претендент, домагаючись влади змушений був давати офіційні хабарі (бакшиш, пешкеш) численним чиновникам і розтративши значні суми на підкуп, намагався за короткий час не тільки виконати обов’язки по відношенню до держави, але й відшкодувати свої витрати до приходу до влади, а часто й здерти якнайбільше зверх того в свою користь, щоб збагатитись.
28 вересня 1768 року почалась чергова російсько – турецька війна, яка закінчилась в 1774 році Кючук – Кайнарджійським мирним договором. За цим договором Буковина увійшла до Австрії. В 1786 році Буковина ввійшла до складу Галличини, як 19 округ і була  поділена на чотири дистрики, з 1 серпня 1794 року вони іменувалися повітами: Чернівецький, Сучавський, Серетський та Вижницький. Село Бабине входило до Вижницького повіту
У формуванні національної самосвідомості українців у ІІ половині ХІХ – поч. ХХ ст. на Буковині відіграли культурно – освітні та політичні товариства. Активно сприяли просвітницькому рухові і жителі Бабина. Так колишній директор Сторожинецької вечірньої школи робітничої молоді Артенюк Одарка Георгіївна (1930 р.н.) у листі від 23.10.2000 року розповідає: « Мій дід, Івонческул Назарій проживав у с. Карапчів Вижницького району на куті Бабин. Він був шляхтичем, людиною грамотною, глибоко віруючою. Бабка була також шляхтичкою з родини Балашискулів, з села Волока. В них було 11 дітей. Своїм дітям дід старався дати освіту. Старший син Олександр
( 1890 р.н.) закінчив історико – філологічний факультет Чернівецького університету і школу прапорщиків на повному утриманні діда, був офіцером австрійської армії. Під час війни потрапив у полон, а згодом проживав на Великій Україні, де працював у 1921- 1933 роках викладачем української мови і літератури у Харківській школі червоних старшин, у 1934 – 1937 роках викладачем німецької мови Харківського електротехнікуму.   9 грудня 1937 року особливою трійкою УНКВС по Харківській області був засуджений до розстрілу як ворог народу, вирок виконаний. Про це я дізналась від п. Фостія І., який збирав дані для Книги Пам’яті.
П’ятеро дітей діда закінчили вчительський семінар у Чернівцях і працювали вчителями, один син закінчив теологічний факультет Чернівецького університету. Дід вчив своїх дітей виключно завдяки праці на землі.
Помер дід в 1935 році, і після його смерті господарство залишилось на хворій бабці, яке почало розпадатись. В сороковому році всім членам сім’ ї Івонческула загрожувало виселення в Сибір, а тому майже всі виїхали в Румунію.
Залишене господарство було пограбоване і тепер на тому мі с ці, де колись вирувало життя, залишилась тільки криниця, а там де була хата і господарські будівлі – ростуть бур’яни .
В більшості українська шляхта була національно свідомою частиною населення Буковини, жили вони часто на бідних землях і тому старалися одержувати освіту і поповнювали українську інтелігенцію не тільки Буковини, а навіть багатьох країн світу, особливо Румунії.
На сьогоднішній день один з онуків Назарія Івонческула, Володимир Андріч очолює українську громаду Бухаресту і організував там український хор».
В 1777 році австрійським урядом був заснований Шкільний фонд на Буковині. Прилучення Буковини до Галичини призвело до ще більшого занепаду шкільництва українською мовою. Новозасновані школи  сприяли германізації та румунізації населення краю. Середні школи стали знаряддям посиленої германізації і румунізації, а в народних школах змушували  дітей вчитися польською.

 

Новий австрійський закон для народних шкіл від 14.05. 1869 року давав можливість у короткий час розвиватися буковинському народному  шкільництву, що було доти неймовірно занедбане: траплялось, що вчитель місяцями, а то й роками,  не одержував жодного крейцера . Однак українські школи ще довго не відповідали своєму завданню. Учителі спочатку були низькокваліфікованими, шкільних підручників майже не було, а якщо були, то дуже примітивні. Школи не мали майже ніякого приладдя, учні відвідували школу дуже погано.
11 листопада 1918 року румунська VIII дивізія генерала Я. Задіка окупувала Чернівці. Населення багатьох сіл не визнавало нову окупаційну владу, відмовлялося присягати королю, приймати румунське громадянство, вдавалося до протидії, а подекуди – до збройного опору. Самопроголошена Румунська Національна Рада у Чернівцях, очолювана Я. Флондором, оголосила стан облоги у Вашківецькому, Сіретському, Радівецькому, Сторожинецькому повітах та місті Чернівці. Генерал Я. Задік своїм наказом 26.01.19191 року затвердив введення стану облоги. Було заборонено  проведення зборів, маніфестацій, свят, публічних розваг, носіння зброї. Обмежено пересування громадян з 6-ї години до 18 – ї вечора. Впроваджено цензуру преси, трибунал. За порушення встановлених порядків із жителями краю суворо розправлялися. В населених пунктах влаштовували реквізиції, солдати румунської армії грабували жителів краю. « Порядки» наводила таємна поліція, сумнозвісна сигуранца ( служба безпеки), жандармський батальйон « Молдова» і жандармські пости на селах. Крім арештів, судів, депортацій, фізичного винищування, залякувань, румуни вдавалися і до жорстоких тілесних покарань _ « румунських 25 буків», що «дарувались» за найменшу провину.

Березнева румунська Конституція 1923 року, яка вступила в дію 21 вересня того ж року, не тільки знехтувала зобов’язаннями, даними урядом Румунії згідно з підписаним 9 грудня 1919 року договором щодо національних меншин, але й узаконила всю тогочасну варварську практику над не румунами.
Наступним кроком денаціоналізації українців було прийняття нового « Закону про адміністративну уніфікацію», згідно з яким з 1925 року перестали існувати чисто українські повіти Вашківецький, Вижницький, Заставнянський, Кіцманський. Село Карапчів   і Бабине, увійшло до складу Сторожинецького повіту. Новий адміністративний поділ мав на меті створити такі адміністративні одиниці, в яких  обов’язково жили б і румуни.
29 січня 1930 року уповноважені з українських сіл Сторожинецького повіту створили чисто український самостійний позапартійний список до повітових виборів з таким завданням:
«1)Щоби дати доказ, що український нарід живе в Румунії і має право на свою екзистенцію;
2)Щоби раз покласти конец наругам і посмішкам провідників румунських партій, які перед виборами обіцяють українцям у Румунії рай на землі і повернення всім нам беззаконно загарбаних прав тими самими правлячими партіями, або їм спорідненими, лише щоби дістати голоси нашого народу для себе, а по виборах катують і каторжать нас, як ми домагаємося сповнення даних нам обіцянок, заперечують цілковито нашу екзистенцію як нації і не мають для нас іншої назви як іредентисти, большевики, конумісти.
З цих то причин, як із причин, щоби дати нашому народові бути заступленим відповідним числом представників у повітовій раді, предложили наші пропоненти дня 23 цього місяця в сторожинецькім трибуналі лісту зарегістровану ч. 4 зі знаком « серп» …»
Всього в українському позапартійному самостійному списку було 30 кандидатів. Перші 12 одержали мандати за підсумками повітових виборів
5-20 лютого. Другим у списку був Александр Барбір, надучитель на пенсії з Бабина, сімнадцятим – Христофор Драбик, церковний хорист з Карапчева, який не одержав мандат.
Проголосивши Буковинських українців « румунами, що забули свою мову», окупанти послідовно і примусово закривали навчальні заклади з українською мовою навчання, запроваджуючи тільки румунську. Закон королівського уряду про шкільництво від 26 липня 1924 року ( артикул 8, параграф 7) зобов’язував: « Горожани румунського походження, які забули свою рідну мову, мусять висилати своїх дітей тільки до громадських чи приватних шкіл із румунською мовою навчання» . У відповідності з цим законом на Буковині протягом 1925 – 1927 рр. ліквідовано всі українські школи, українських вчителів примушено складати іспит з румунської мови, багатьох переведено, а якщо точніше – заслано вглиб Румунії (регат). Сумну подію – останній урок рідною мовою буковинський педагог і письменник Іван Дощівник відтворив в оповіданні « Як умирала школа». Учні залишили клас з переконанням, що мову «треба плекати у собі і ніколи не забувати, бо нарід навіть у неволі, доки заховує свою мову, то як би тримав ключ від своєї в’язниці, ключ, що увільнить його з кайданів».

 

Громада села Карапчів рішуче, свідомо і наполегливо домагалася впровадження в 1926 – 1927 н.р. української мови у всіх  4  школах.
У газеті « Рідний край» 30 травня 1926 року надруковано статтю
«Українська школа перед найвищим судом у Бухарешті», де міститься відповідь на вимоги буковинців: « Адвокат Д-р. Василь Дутчак одержав рішення найвищого касаційного трибуналу в Бухарешті під числом 4099/1925 з дня 1 лютого 1926 року, котрим суд відкинув вимоги громадян: Багна, Веренчанка, Товтри, Вителівка, Доршівці, Стрілецький Кут, Мамаївці, Барбівці, Станівці Нижчі, Кіцмань, П’ ядиківці, Калинівці, Кадобівці, Ставчани, Бабин, Замістя, Серафинці, Карапчів н/Ч, Кліводин, Миліїв, Банилів н/Ч, Глібока, Виженка, Чорногузи, Суховерхів.Шипинці, Шишківці, Южинець проти  Міністерства освіти, котре рішило було, що викладовою мовою в народних школах цих громад має бути румунська мова, а не українська, котрої громадяни жадали».
У результаті обміну 26-27 червня 1940 року нотами між урядами СРСР та Румунії остання згодилась передати північну частину Буковини разом з Бессарабією Радянському Союзові.
28 червня на ці землі вступили частини Червоної армії, що складалися переважно з українців, до того ж добре політично підготовлених. Вони перебували на Буковині всього 2 тижні і були замінені іншими, з центральних районів СРСР, переважно росіянами.
З перших днів радянської влади в Карапчеві, як і по всій області, широко приступили до розкуркулення заможних селян. Це був неприкритий державний грабіж селян, які своїми мозолями і гірким потом надбали грунти та майно.
Майже одночасно з цим розпочалася широка агітація селянства за вступ до колгоспів. Навесні 1941 року в області вже діяло 62 колгоспи. На території сіл Карапчів, Бабине, Вали було зареєстровано 3 березня 1941 року колгосп імені Ворошилова. Очолював його бідняк Ілля Крицький. Жителі села розуміли, що їх ошукали, фактично землю забрали, а селянам нав’язували нове кріпацтво. Вони опиралися вступати до колгоспу.
Навесні 1941 року розпочалися в селі арешти. Особливо важкими і жорстокими для односельців, як і для всіх буковинців, стали дні 8-13 червня 1941 року, коли пройшли масові арешти так званих не благодійних та ворожих елементів. До їх категорії були зараховані заможні селяни, власники невеликих підприємств, представники всіх громадсько – політичних організацій і партій, вчителі, священики та їх родини.  Арешти відбувалися посеред ночі, з відокремленням чоловіків від жінок та дітей.  Ув’язнення проходило по різному:  одні одержували вирок від оперативної трійки Вашковецького районного відділу народного комісаріату державної безпеки, інші – від оперативної трійки УНКДБ Чернівецької області, або направляли у виправно – трудові табори взагалі без вироку. Чоловіків відправляли в  товарних ешелонах в Усть – Вимлаг у село Вожаєль Комі АРСР, жінок та дітей – на спецпоселення в Омську, Тюменську, Пермську і Кіровську області Росії, в Актюбинську область Казахстану та інші місця.
13 червня 1941 року за рішенням оперативної трійки УНКДБ  Чернівецької області від 10 червня 1941 року виселено на спецпоселення в Тюменську область Марію Михайлівну Москалюк (1900 р.н.) дружину Миколи Дмитровича Москалюка (1904 р.н.) – колишнього «члена антирадянської ліберальної партії» – з конфіскацією майна, де перебувала до 20 серпня 1956 року, а їхній будинок у Бабині з 1953 року використовувався як магазин Вашковецького ССТ.
Ще не улігся страх і біль, викликані примусовим вивезенням людей з рідного села, як навесні 1941 року проведено перший призов до Червоної армії  юнаків та чоловіків 1912 – 1922 р.н., які проходили строкову службу в новоутвореній області. А 22 червня 1941 року прийшла ще гірша біда. Німеччина та її союзники почали бойові дії проти СРСР. У перший же день війни проведена незначна мобілізація чоловіків 1905 – 1922 р.н., більшість жителів села ухилилось від мобілізації в Червону армію.
10 липня 1941 року румунський уряд, за згодою Німеччини, проголосив Буковину частиною румунської держави із запровадженням наступного дня на її території румунської цивільної адміністрації. Великих страждань зазнало від румунських окупантів  і українське населення села. Чоловіків  примусово  було призвано до румунського війська , звідки багато не повернулося.
8 квітня 1844 року бійці 24 ї Самаро – Ульянівської дивізії І –го Українського фронту, в ході здійснення Проскурівсько – Чернівецької наступальної операції, вступили в Карапчів і Бабине. У селі відновилась радянська влада.
Ще до вступу Червоної армії на західноукраїнські землі НКВС СРСР 7січня 1944 року прийняв постанову про виселення з конфіскацією майна сімей оунівців  до тилових областей Союзу. Наказ від 31 березня 1944 року наркома внутрішніх справ Л. П. Берії деталізував подробиці щодо вивезення: « Направлення на заслання членів сімей оунівців і повстанців проводити після затвердження постанови, не чекаючи рішення Особливої наради». Ці та інші накази і розпорядження дали можливість при встановленні  радянського режиму у селі проводити нові масові арешти і вивезення на Сибір українського населення.

Євгеній Лазорович Ончул (1906 р.н.) арештований 12 квітня 1944 року, засуджений 18 листопада 1944 року Чернівецьким військовим трибуналом військ НКВС на 20 років позбавлення волі. Помер 5 квітня 1945 року. Його дружину Марію Михайлівну Ончул (1909 р.н.), синів Сільвестра (1932 р.н.) і Михайла  (1938 р.н.) заслали 25 листопада 1944 року в Молотовську (Пермську) область на спецпоселення з конфіскацією майна, з обліку на спецпоселенні зняті і звільнені в лютому 1960 року.
Підставою для ув’язнення селян був і не виробіток мінімуму трудоднів або колись їх «заможне» життя . Родину Купчанків вивезли за те, що вони в 1941 -1944 рр. мали в своєму господарстві 12 га землі, двоє коней, 6-7 корів, 12-15 овець. За станом на 23 березня 1951 року Ганна Миколаївна Купчанко (1902 р.н.) мала будинок і один га землі, її чоловік Григорій Іванович Купчанко (1898 р.н.)  був засуджений у 1950 році за нездачу своєчасно зерна.  9 квітня 1951 року, за рішенням Чернівецького облвиконкому № 251-029 від 31 серпня 1950 року, вона , як голова куркульського господарства разом зі своїми дітьми Іваном (1928 р.н.), Євдокією (1932 р.н.), Марією (1935 р.н.) і Юстиною (1844 р.н.) були вивезені на спецпоселення в Іркутську область з конфіскацією майна. Звільнені – 26 травня 1956 року.
У відповідності з постановою Ради Міністрів УРСР і ЦК КП (б)У від 4 червня 1952 року « О сселение хозяйств с  хуторов в западных , Измаильской, Черновицкой и Закарпатской областей УССР», за даними Чернівецького обкому партії, на 15 серпня 1952 року за доведеним до області планом зселення 3740 господарств було зселено 1705, з них 589 переселено в південні області УРСР. У таких списках було господарств: Бабин – 22, Вербовиць – 22, Глибокий Яр – 19. Для забезпечення здійснення зселення в села приїжджали групи радянсько – партійного активу, які обробляли мешканців, що вони « виявили» бажання добровільно переселитися на ліпші землі в східні області УРСР. У цих «заходах»  брали участь і працівники НКВС, міліції, стрибки, а інколи і війська.
З 1946 року український  визвольний рух в західних областях почав переходити в глибоке підпілля. Наступ на ОУН ішов широким фронтом по всіх селах. Кількість бійців з кожним місяцем зменшувалась, активність боївок падала. Велика репресивна машина  жорстоко розправлялася з непокірними, застосовуючи до них силу зброї, обман і підступництво.
Указом Президії Верховної Ради СРСР « Про скасування смертної кари» від 26 травня 1947 року, яким вироки смертної кари не виконані до видання Указу замінювалася смертна кара ув’язненням у виправно – трудові табори на 25 років. Серед таких була жителька села Бабине  Марія Іванівна Мар’янчук (1912 р.н.) з дітьми ст. 147 Іваном (1927 р.н.), Лідією ( 1934 р.н.) і Ярославом (1938 р.н.) вивезені в Молотовську область на спецпоселення як  члени сім’ї учасника  ОУН і УПА Корнелія Андрійовича Мар’янчука (1900 р.н.). Лідія і Ярослав  Мар’янчуки звільнилися в травні 1958 року. Решта членів родини звільнилися 22 лютого 1960 року.

Бабинських людей продовжували судити і в наступні роки, як бандитських пособників на 8-10 років виправно – трудових робіт в таборах НКВС або ж вивозили на вічне поселення на Сибір, на Урал, в Казахстан, в Далекосхідний край та інші віддалені краї СРСР .
Танасій Семенович Мар’янчук ( 1885 р.н.) з дружиною Магдалиною (1889 р.н.) та сином Василем ( 1921 р.н.) і невісткою Марією (1932 р.н.) як родина «пособника» ОУН вивезені в Томську область. На спецпоселенні у молодих народилися син Танасій Васильович (1953 р.н.) і Ілля Васильович (1955 р.н.) Мар’янчуки. Звільнені в червні 1958 року.
Степан Андрійович Кусяк (1893 р.н.) з дружиною  Марією Миколаївною (1902 р.н.) та синами Михайлом (1919 р.н.) і Миколою
(1931 р.н.) заарештовані 10 лютого 1950 року за зв’язок з членами ОУН.
Миколу під час допиту били до смерті. С. А. Кусяк помер у таборі 17 липня 1953 року в Башкирській АРСР. Решта звільнені  в 1955 році.
Михайло Семенович Марянчук (1887 р.н.) з дружиною
Ганною (41 р.)  і донькою Домкою (10 р.) вивезені 21 травня 1950 року в Томську область на спецпоселення. М. С. Мар’янчук там і помер 1954 року. Решта були звільнені в 1958 році.

 

У першій половині 60-х років відбулися деякі зміни в адміністративному поділі області шляхом об’єднання  районів. Так, згідно Указу Президії Верховної Ради УкраїнськоїРСР від 30 грудня 1962 року Бабине  і весь Вашківецький район з січня 1963 року увійшов до складу Сторожинецького району. Проте новим Указом Президія Верховної Ради Української РСР від 4 січня 1965 року знову внесла зміни в адміністративне  районування, внаслідок чого Бабине стало належати до Вижницького району. При цьому зберегли рішення Вашковецького райвиконкому № 107 від 16 травня 1960 року « Про упорядкування назв населених пунктів, яким присілки Карапчева, Бабине і Вали були визнані селами. Як такі вони значаться і у довіднику адміністративно – територіального поділу Чернівецької області, за станом на 1 лютого 1961 року, надалі залишаючись у підпорядкуванні Карапчівської сільської ради.
На демографічні зрушення  суттєво вплинуло надання колгоспникам прав на одержання паспортів. Це дало можливість звільнитись від фактичного закріплення до місця проживання і роботи, а органам влади здійснювати широкомасштабне переселення населення краю переважно в глибинні райони Союзу.

Дедалі розкішні відмінності соціально – побутових умов життя населення села і міста,  широкі можливості знайти роботу, здобути освіту, зручні  умови побуту та інше , спричинили виїзд найбільш працездатної частини села до міст.
На початку 80-х років відбулися певні зрушення у життєвому рівні населення Бабина. Зростання заробітної плати колгоспників, робітників та службовців, безплатне медичне обслуговування та освіта помітно підвищили життєвий рівень бабинського населення. Зокрема почали користуватися такими недоступними раніше благами як радіоприймачі, телевізори, фотоапарати, пральні машини, мотоцикли, легкові автомобілі.    Проте ріст грошових доходів населення продовжував випереджати виробництво товарів та послуг, що призвело до своєрідного товарного дефіциту, особливо не вистачало високоякісних товарів, які завозились у село автолавками. Все більше давали про себе знати високі кооперативні ціни на сільгоспродукцію.
Незважаючи на те, що 50-80 рр. проголошувалися роками здійснення народовладдя, КПРС і надалі залишалася єдиною правлячою політичною організацією у політичній структурі суспільства.  Як і скрізь в країні, ідеологічний вплив на населення Бабина проводилось через первинні партійні, комсомольські і профспілкові організації.
Не обминула жителів села війна в Афганістані (1979-1989 рр.). «Інтернаціональний обов’язок» довелося виконувати: Євгенові Івановичу Гаврилюку , Костянтинові Михайловичу Лучаку, Миколі Васильовичу Маньковському, Ярославові Омельяновичу Стрілецькому, Івану Георгійовичу Токарю , Михайлові Георгійовичу Токарю.  Хлопці – афганці не бажають у своїх розповідях повертатися до тих тривожних часів,  і буваючи на різних заходах одержані нагороди не носять. Вони усвідомлюють, що виконуючи військову повинність і вірність присязі, стали інструментом у руках недалекоглядних і амбітних політиків, що там – у пісках і скелях – вони були не більше, ніж словесна маса, гарматне м’ясо.
На початку 60-х років покращилось медичне обслуговування населення Бабина. Майже зовсім ліквідовано дитячу смертність. Народжуваність дітей була досить високою. У с.  Бабине з 1966 року діяв ФАП у пристосованому приміщенні. Кімната була вогка, взимку обстежувати хворих було неможливо через відсутність опалення. Не було і телефонного зв’язку. Нове приміщення ФАПУ було побудовано у 1983 році. Очолює ФАП з 1969 року фельдшер вищої категорії Глікерія Деонізіївна Іванческул.

Спроба державного перевороту в Москві 19-21 серпня 1991 року мала далекосяжні наслідки. Вона повністю викрила оборонців старого порядку.
24 серпня 1991 року Україна зробила черговий крок до незалежності, позачергова сесія Верховної Ради республіки проголосила Акт незалежності України і проведення 1 грудня 1991 року Всеукраїнського референдуму з цього приводу.
З проголошенням незалежності України почалося реформування наявного економічного  потенціалу на ринкових засадах.
Новим явищем стало виникнення фермерських господарств. На Х сесії Карапчівської сільської Ради депутати, керуючись статтею 52 Земельного кодексу України, ухвалили: « Враховуючи малу забезпеченість землею на території сільської ради, встановити розміри земельних ділянок громадян, які бажають вести селянські (фермерські) господарства по селах Карапчів, Бабин, Вали, не більше 3 га.». Першим фермером став Мар’янчук Василь Дмитрович.  Середня земельна частка ( пай)  по КСП « Червона калина » становив 0,74 в умовних  кадастрових гектарах.
За період після проголошення незалежності України, проведено кардинальну перебудову змісту, ідеології і форм діяльності усіх освітян та культурних закладів Карапчівської сільської ради. Вони звільнилися від нав’язуваних  їм десятиліттями примарних монопольних комуністичних догм, культивування класової непримиренності, недовіри, підозрілості і ворожості щодо односельців загнаних долею до так званого «капіталістичного світу».
Значного розвитку в цей період зазнала освіта. В с. Карапчів Вижницького району на куті Бабине проживав   Івонческул Назарій.  Він був шляхтичем, людиною грамотною, глибоко віруючою.  Дбав він про освіту не тільки своїх дітей, але й про освіту дітей кута Бабин. Приміщення для школи на хуторі не вистачало, то дід виділив у своїй хаті кімнату для школи, постарався, щоб прислали вчительку, якій також дав кімнату та забезпечив її повне утримання,  її звали п. Лісовська, родом з Галичини. Книжками дітей також забезпечував Назарій Івонческул.
У жовтні 1910 року відкривається в куті Бабин нова однокласна, з двома паралельними класами  школа, заняття в якій проводив помічник учителя Михайло Цюпало.
Станом на 31.12.1913 року в Бабині існувала однокласна школа, де навчалось 126 учнів, з них 72 хлопчики і 54 дівчинки. За віросповідуванням: 121 православних та 5 іудеїв. Для 121 учня була рідна  мова – українська, а для 5 – німецька. Учителями були: Ілларій Сава та Анна Керпецька – обоє українці.
У 1924 – 1925 н.р. вчителями Бабинської школи були: Микола Фотій – завідуючий, Глікерія Івонеско – вчителька.
В 1927 році на Буковині не було не тільки жодної української школи, але й не вивчалася українська мова як предмет у школі і навіть приватно
За  станом на 1 серпня 1929 року у трьохкласній школі Бабина 96 дітей було записано до школи, відвідувало школу – 90 учнів. Вчителями школи Карапчів – Бабин були: Микола Нигайчук – румун, Микола Фотій – українець, Глікерія Лисюк – українка.
Приміщення для навчання школи в Бабині винаймалось у Щербана Д. Т. до зведення будинку школи – семирічки в 1932 році.
У 1937 році навчання  українською мовою приватно вважалось злочином. Заборонялося розмовляти нею навіть у громадських місцях і побуті.
Шкільну мережу доводилося відновлювати у дуже несприятливих умовах війни і майже піврічного перебування села у прифронтовій смузі. Учням через брак зошитів доводилося писати на різних клаптиках паперу не чорнилом, яким почали забезпечувати з 1952 -53 рр., а соком бузини. Підручників теж  катастрофічно  не вистачало. В школах бракувало учителів, а ті, кого радянська влада присилала, не завжди мали відповідну освіту і досвід роботи.
В початковій  школі с.  Карапчів – Бабин – завідуючою була Галина Тихонівна Заболотська. Учителі: Олександр Митрофанович Іменинник, Марія Павлівна Перчук. Керівників шкіл у перші роки міняли дуже часто. Школу Карапчів – Бабин Г. Т. Заболотська очолювала у 1946-1947 рр., Параска Сергієвна Овсієнко (1947-1948 рр.), Галина Антонівна Олійник (1949-1952рр., Ярослав Дмитрович Миронюк (1952 – 1955 рр.).
Питанню відвідування учнями шкіл приділяв увагу виконком Карапчівської сільської ради. Однією з причин не відвідування учнями школи була відсутність дитячих ясел, що змушувало батьків залишати малят на старших дітей. 1 червня 1951 року виконком  Карапчівської сільської ради вирішив терміново відкрити дитячі ясла в центрі села і на другій бригаді колгоспу ім.. Ворошилова на хуторі Бабин. Бабинські учні активно брали участь в культурному житті села.

З  60 –х років  Бабинською восьмирічною школою керували:  Юліан Миколайович Радевич протягом 1957 – 1963 років, Леонід Михайлович Сорочинський у 1963 – 1967 рр., Т. М. Косаня у 1967-1968 рр., Павло Юхимович Карманов  у 1968-1975 рр., Наталка Тодорівна Щербан у 1975 – 1979 р.р., Марія Іллівна Вержак у 1979-1988 рр, Іван Миколайович Гаврилюк з 1988 року по сьогоднішній день.

 

Освітяни с. Бабине доклали чимало зусиль до здійснення процесу відродження національної школи, утвердження в ній гуманістичних і демократичних засад з пріоритетом загальнолюдських цінностей і моралі, рідної мови, культури, історії, буковинських звичаїв і традицій. У школі введені факультатив, а потім і предмет народознавства. Як наслідок, 22 квітня 1997 року районний відділ освіти Вижницької райдержадміністрації за підсумками проведення 1-ї учнівської науково – практичної конференції з українознавства нагородив грамотою та присвоїв звання « Дипломант» учениці Бабинської ЗОШ І-ІІ ступенів  – Тіней Наталії Миколаївні (9 клас). Осередки « Просвіти» школи багато працюють з учнівською молоддю, залучаючи її до збирання матеріалів з історії села, проведення різних тематичних вечорів, лекцій, вікторин, зустрічей з цікавими людьми, випуску шкільних стінних газет, вечорів сімейного читання, вшанування цікавих людей, проведення краєзнавчих вечорів, дитячих ранків, днів поезії
місцевих авторів. Просвітяни школи постійні активні учасники Свят української мови, науково – практичних конференцій з циклу « Гуцули буковинського краю: реалії, проблеми, перспективи розвитку», щорічних з 1994 року районних конкурсів художнього читання « Нам треба голосу Тараса».